Економіка зарубіжних країн (2005)
2.1. Основні ознаки країн-лідерів
У деяких документах ООН до цієї групи відносять також Ізраїль та ПАР. Нерідко до цього списку додають ще й Південну Корею, Сінгапур, Гонконг (до 1999 р.).
Ці країни мають досить високий рівень економічного розвитку, а за виробництвом ВВП на душу населення вони майже у 5 разів перевищують середньосвітовий рівень. За останні сорок років розбіжність у цьому найважливішому макроекономічному показникові не тільки не зменшилася, а й навпаки – суттєво зросла (у 1962 р. подібна пропорція становила 3,6 рази). Посилення дивергенції (розходження) між провідними державами світу наприкінці ХХ ст. було зумовлено дією інших домінантів соціально-економічного розвитку постіндустріальних країн, ніж тих, що вважалися визначальними у середині століття, що минуло. Визначальну роль при цьому відіграла глобалізація світового господарства, яка суттєво змінила розстановку сил в новій моделі розвитку людства.
Наприкінці ХХ ст., зараз на частку країн-лідерів припадало майже 54% виробленого глобального ВНП та 69% світового експорту (В.П.Колесов, М.Н.Осьмова, 2000). Серед них виділяється сімка найбільш розвинутих (G7), питома вага яких серед постіндустріальних держав складає 85,8%, а у світовому ВНП – 46,3%, в експорті промислово розвинутих країн вона є домінуючою – 72,7%, а у світовому експорті – 50,1%. В межах Євросоюзу лідерство чотирьох найбільших держав (Німеччина, Франція, Великобританія, Італія) є безперечним, на них припадає близько 75% створюваного в ЄС-15 ВНП та 64% експорту.
Виходячи з наведених вище індикаторів економічного розвитку країн-лідерів виключно важливим є визначення їх основних ознак, які дозволяють чітко ідентифікувати ці держави в межах глобального конкурентного середовища:
1. Високий рівень розвитку матеріального виробництва і передусім промисловості, для якої ще у 60-70-і роки був характерним відхід від домінування видобувних галузей (виключення – Канада та Австралія) та перехід до тих секторів економіки, що базуються на використанні нових і новітніх технологій (ноу-хау). Це сприяло розвиткові електроніки, інформатиці, біотехнологій, новітніх підгалузей хімії тощо.
З огляду на це, країнове лідерство у ХХІ ст. слід розуміти перш за все як переважання технологічних пріоритетів у структурі національної економіки. Досить показовим при цьому є індекс технологічних досягнень – ІТД, який вже зараз розраховується експертами ООН. Його основними складовими є: кількість патентів, що видані резидентами (на 1 млн. жителів), виплачені гонорари та ліцензійні платежі (в дол. США на 1 тисячу жителів), наявність інтернет-хостів (на 1 тис. жителів),експорт секторів високих та середніх технологій (у % від загального обсягу експорту товарів), наявність телефонів (магістральних та сотових на 1 тис. жителів), споживання електроенергії (квт.год. на душу населення), середня кількість років навчання у школі, загальна чисельність учнів третьої ступені навчання тощо. Як видно з таблиці 2.1 найбільші показники мають Фінляндія, США, Швеція, Японія. Проте диференціація є доволі значною навіть у країнах-лідерах. Приміром США посідають друге місце у світі, а Італія – 20-ту позицію у світовому технологічному рейтингу.
2. Сільське господарство відрізняється великим ступенем інтенсивності та продуктивності, а також високим рівнем механізації автоматизації та комп’ютеризації аграрних процесів. Питома вага зайнятих у ньому складає 3-8% (у США – 2,9%), приблизно такі ж показники характерні і для структури ВВП. Аграрний сектор не тільки повністю забезпечує внутрішні потреби країни, а й має великий експортний потенціал (США, Канада). Разом з тим, у більшості країн-лідерів АПК спирається на значні державні дотації, що ставить аналогічні комплекси в інших країнах світу у неприйнятні умови щодо диверсифікації експорту та вільної цінової конкуренції на внутрішніх ринках.
3. Висока питома вага у структурі економіки припадає на сферу послуг, у якій зайняті понад 50% сукупної робочої сили (як правило 60-70%). До сервісного сектору відносять транспорт, зв’язок, торгівлю та обслуговування, фінансову систему, освіту, науку, культуру, охорону здоров’я, спорт, туризм. Саме ця галузь зумовила нову назву країн цієї групи – постіндустіальні, тобто такі, де у структурах ВВП та трудових ресурсів домінують сервісні галузі (Див. табл. 2.2).
4. Високий рівень конкурентоспроможності національних економік. Міжнародний інститут розвитку менеджменту (International Institute of Management Development, IMD), що розташований в Лозані (Швейцарія), щорічно робить оцінку конкурентоспроможності країн за 287 критеріями, які погруповані у 8 основних факторів. Станом на 13 квітня 1999 року рейтинг провідних країн світу виглядав таким чином:
США – 100 балів
Сінгапур – 86,04
Фінляндія – 82,89
Люксембург – 81,20
Нідерланди – 81,60
Швейцарія – 80,11
[Серед постсоціалістичних країн найвищий ранг мала Угорщина – 63,46 (26 місце)]
5. Країни-лідери мають провідні позиції в галузі інновацій. До Всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія) у січні 1999 р. наукова група авторитетних дослідників під керівництвом Майкла Портера підготувала рейтинг країн щодо їх інноваційних позицій, до якого увійшли: величина витрат на НДДКР (питома вага витрат у структурі ВВП), чисельність науково-технічного персоналу, чисельність заявлених міжнародних патентів, ступінь захисту прав на інтелектуальну власність, розвинутість сфери освіти та ін. критерії. Проведене ранжування країн виглядає таким чином (Див. табл. 2.3):
6. Стрімке нарощування впливу транснаціональних корпорацій на всі сфери діяльності. Понад 90% усіх ТНК мають свої штаб-квартири у розвинутих країнах, близько 8% у країнах, що розвиваються, і менш ніж 2% - у постсоціалістичних державах. Наприкінці 90-х років їх налічувалося близько 53 тисяч з більш як 450 тис. зарубіжних філій. Деякі з ТНК майже повністю переключили свою діяльність на світові ринки. Так, у 1996 році 86% продаж британсько-голландського лідеру в галузі харчової промисловості компанії “Юнілевер” здійснювалося за кордоном, майже стільки ж – 84% реалізації продукції німецької ТНК “Байер АГ” (хімічна промисловість, фармацевтика) та 87% американської “Ексон” (нафтопереробка) проходило поза межами розташування їх штаб-квартир. Проте абсолютними лідерами закордонної торгівлі наприкінці 90-х виявилися “Філіпс Електронікс” (Нідерланди) – 95%, “АББ Асеа Браун Бовері” (Швейцарія/Швеція – електроніка та електротехніка) – 97% та “Нестле” (Швейцарія, харчова промисловість) – 98%.
Вплив ТНК на країнові моделі стає дедалі все більш потужним. Так, упродовж 1980-2000 років, обсяг прямих іноземних інвестицій зріс у 22,3 рази (див. таблицю 2.3), активи зарубіжних філій ТНК у 2000 році в 11,2 рази перевищили показник 1980 року, а питома вага зарубіжних ТНК у світовому експорті дорівнювала вже 54,8 %.
Наведені вище цифри дозволяють говорити про нарощування рівнів експансії ТНК та ТНБ на економіку держав світу.
8. Високі соціальні стандарти. Сюди включають: а) досить високу заробітну плату, яка, приміром, в промисловості п’ятнадцяти держав Європейського Союзу становила в середині 90-х років, за даними В. Іноземцева (Росія) – 22,3 євро/год., у США – 17,5 євро/год.; б) зниження рівня бідності (в ЄС протягом 90-х років цей показник знизився у 6-11 разів, в США – на 44%); в) підвищення якості соціальних послуг: допомога по безробіттю (в ЄС – 8,5 місяців, в США – 4), тривалість відпустки по догляду за дитиною (у Швеції – 72 тижні, в США – 12) тощо.
У цілому країнові моделі держав-лідерів щодо соціальних стандартів суттєво різняться між собою, а тому порівняння доступності освіти (університетської), безкоштовного медичного обслуговування та інших послуг нерідко ототожнюються з політикою того чи іншого уряду, а також відповідною системою перерозподілу ВВП.