Державне регулювання зайнятості (2003)
1.4.3. Індивідуальна пропозиція праці
Час роботи. Перед тим, як пропонувати час роботи, індивід порадиться із сім’єю, визначить свої потреби і можливості. Пропозиція часу роботи індивідом базується на теорії корисності незалежно від того, знає він про неї чи ні. Пригадаємо, що корисність — це здатність товарів задовольняти якісь людські потреби в процесі їх споживання. Загальна корисність — це величина, яка відображає задоволеність індивіда споживанням певної кількості благ. Гранична корисність — задоволення від кожної додаткової одиниці блага. Закон корисності базується на перевагах тих чи інших благ, а переваги ці розкриваються через вибір.
Який же вибір постає перед індивідом у разі пропозиції часу роботи? Його можна звести до двох корисностей і визначити як вибір між корисністю «час роботи» — саме час роботи приносить дохід (дохід — сукупність товарів і послуг), а тому є корисністю для індивіда — і корисністю «час відпочинку», який теж приносить індивіду користь. Під часом відпочинку або дозвіллям розуміється весь той період, коли індивід знаходиться за межами роботи. Однак головний критерій вибору полягає в тому, що час має обмеження — 24 години на добу. Його індивіду і необхідно ділити між роботою та відпочинком.
Якщо розмір доходу є результатом величини часу роботи, то відпочинок — величиною, протилежною доходу, тому що він може бути одержаний лише за рахунок зміни часу роботи, тобто доходу. І, навпаки, дохід можна отримати тільки за умов скорочення часу відпочинку. Бажання одержати дохід протилежне бажанню отримати дозвілля.
У індивіда для кожної комбінації доходу і відпочинку існує свій рівень корисності. Співвідношення між комбінаціями дохід-відпочинок і рівнем корисності є функцією корисності або функцією переваг. Графіком цієї функції виступає крива байдужості. Для її побудови здійснимо такі припущення.
1. Різні сукупності можуть бути розподілені на первинний і вторинний вибір.
2. Для кожної пари сукупностей (В1 і В2) характерне таке: якщо: В1 переважає В2, а В2 переважає В1, то індивід однаково віддає перевагу і В1 і В2 або однаково байдужий до кожного з них.
3. Для всіх сукупностей, а саме: для В1, В2, В3 існує положення: якщо В1 переважає В2 і В2 переважає В3, то В2 має перевагу перед В3. Крім того індивід, який не віддає перевагу ні В1 ні В2 і не бачить різниці між В2 і В3, має бути байдужим також і до В1 і до В2. Це — припущення перехідності.
4. Більша кількість усякого блага має перевагу над меншою [6, с. 73]. Розглянемо це на рис. 1.4.7.
Порівняємо рівень корисності крапки А з будь-якою крапкою квадранта D. Тут, навпаки, всі сукупності мають перевагу над крапкою А. В даному випадку індивід теж не залишиться байдужим, але вже тому, що корисності в цьому квадранті вищі за обрані.
Але в квадрантах В і Е ситуація складніша. Тут є крапки, які не переважають крапку А у рівнях корисності, тому що вони мають більшу кількість або доходу, або відпочинку і меншу — відповідно чи відпочинку, чи доходу. Якщо поєднати крапки комбінацій корисності, до яких індивід залишається байдужим, одержимо криву байдужості U.
Термін «крива байдужості» відображає наступне: оскільки рівною корисністю характеризуються крапки даної кривої, то індивіду байдуже, в якій крапці цієї кривої він знаходиться. Декілька таких кривих («сімейство» кривих байдужості) називається картою кривих байдужості (рис. 1.4.8). Чим вища крива байдужості, тим вищий рівень корисності вона має. Так, корисність кривої U2 більша, ніж кривої U3, а кривої U1 — більша, ніж кривих U3 і U2.
Слід звернути увагу на те, що відрахунок часу роботи (R) і часу відпочинку (I) відбувається в протилежних напрямах, як показано на рис. 1.4.8.
На кривій U2 крапки А і В мають однаковий рівень корисності. Чим вища крива байдужості (U1), тим вищий рівень корисності. Переміщення з А до D дає приріст часу відпочинку з І1 до І2 при тому ж рівні доходу, а переміщення з В до D дає приріст доходу з С1 до С2 при тому ж рівні відпочинку І2 .
Кривим байдужості притаманні чотири особливості.
1. Завжди мають негативний нахил. Це означає, що підвищення споживання одного блага вимагає зниження споживання другого. Тільки в цьому випадку корисність зберігається на попередньому рівні.
2. Не перехрещуються, інакше склалася б парадоксальна ситуація, за якої скорочення відпочинку й одержання доходу одночасно дадуть приріст корисності. І дозвілля, і дохід приносять позитивну корисність, а тому таке неможливо. Якщо індивід має криву байдужості U1 (рис. 1.4.9), то і дохід і відпочинок у крапці В (відповідно С2 та І2) його влаштовує, так само як і в крапці А (С1 та І1), і крапка D, котра дорівнюватиме задовольняючому його дозвіллю І2 , не влаштовуватиме індивіда за доходом С3.
3. Завжди вогнуті, тому що кожна людина дохід у співвідношенні з відпочинком цінує по-своєму.
4. У різних людей відрізняються за формою (рис. 1.4.10)
Наприклад, молода дівчина більше цінувала дохід, поки була одна. Після того, як вона вийшла заміж, народилися діти, їй потрібно більше часу на дозвілля по догляду за дітьми і для сімейних справ. Для даної дівчини криві байдужості були такі, як на рис. 1.4.10, б, а стали такі, як на рис. 1.4.10, а.
Абсолютна величина цього співвідношення визначає величину доходу, який може бути отриманий шляхом заміни однієї години відпочинку на одну годину роботи, тобто на часову ставку заробітної плати.
Пропозиція якості робочої сили. Під якістю робочої сили розуміється комплексне поняття, яке охоплює сукупність таких властивостей людини, як рівень освіти і кваліфікації, фізіологічні, фізичні, соціально-психічні характеристики, здатність адаптуватися до умов виробництва, професійну орієнтованість і мобільність [5, с. 272]. Зупинимося лише на освіті й професійних здібностях, адже саме їх людина пропонує на ринку праці.
Як вважають учені, до 40 % національного доходу одержують розвинуті країни внаслідок розвитку ефективної системи освіти[13, с. 43]. Для цього держава, роботодавці й самі наймані працівники повинні робити інвестування в людський капітал. Людський капітал і є сукупністю якостей, які визначають продуктивність і можуть стати джерелом доходу для індивіда, його сім’ї, підприємства і суспільства [11, с. 52].
Результатом інвестицій у людський капітал є значний і тривалий соціально-економічний ефект. Звідси і рішення стосовно інвестування в людський капітал приймається на рівнях: індивід, підприємець, суспільство. Розглянемо, як приймається кожне з цих рішень.
Рішення індивіда. При цьому слід зробити такі припущення:
люди намагаються максимізувати корисність, тобто дохід протягом усього життя;
рівень заробітку залежить від освіти;
існує повна інформація стосовно витрат на навчання і майбутніх доходів;
рівень життя дозволяє всім навчатися;
не існує обмежень на ринку освітніх послуг.
На рис. 1.4.12 подана модель інвестування в людський капітал особою. Вона була запропонована Дж. Мінсером. Модель представляє дві можливості для людини, котра закінчила середню школу (обов’язкове навчання) в момент S. Якщо особа зразу почне трудову кар’єру, то вона отримуватиме дохід, відображений кривою СА зразу ж у році S. Цей дохід потроху зростає з набуттям особою досвіду і навичок.
Або людина вирішує навчатися далі протягом S-U років. Це потребує вкладення С коштів розміром 0-С (затрати на навчання у). Крім того, особа втрачає той дохід, котрий могла б отримати, працюючи всі S-U роки (альтернативні затрати z). Але після початку кар’єри її дохід швидше зростатиме, ніж у працівника з нижчою освітою, зростатиме до пенсії (Св) і становить х.
З наведеної на рис. 1.4.12. моделі можна зробити такі висновки:
освіта вигідна молодим людям тому, що у них є більш тривалий період R-U, коли вони одержують значний дохід;
освіта тим вигідніша, чим вищий розрив у заробітній платі між «освіченими» і «неосвіченими» працівниками;
прямі витрати на навчання впливають на рішення індивіда, а тому молода людина із забезпеченої сім’ї швидше вирішить навчатися [10, с. 90].
Стосовно інвестування підприємцем у людський капітал є два варіанти.
Другий варіант: якщо навчання спеціалізоване і працівник одержує спеціальність, професію або знання, які може використати тільки дане підприємство, підприємцеві вигідно вкладати гроші у навчання працівника. Ризик тут мінімальний.
Рішення держави (суспільства) відносно інвестування в людський капітал має виходити з того, чим краща якість робочої сили в країні, тим вищі економічне зростання і добробут громадян. Оскільки якість робочої сили — це, кінець кінцем, економічний розвиток і можливість подальшого підвищення рівня життя людей. А тому висновок може бути єдиний: інвестування в людський капітал вигідно на будь-якому рівні і будь-яким суб’єктом. Це наочно показано на схемі (рис. 1.4.13).
Зростання якості робочої сили по всіх параметрах (здоров’я, освіта, професіоналізм, адаптованість у виробництво) підвищує її конкурентоспроможність, дає можливість працевлаштуватися за кордоном, у разі значного перевищення пропозиції праці над попитом на національному ринку праці, а також робить конкурентоспроможною вітчизняну продукцію. В будь-якому випадку висока якість робочої сили позитивно впливає на зайнятість населення. Будучи конкурентоспроможною, робоча сила не зазнаватиме ускладнень з працевлаштуванням як у своїй країні, так і за кордоном.
Пропозиція інтенсивності праці. Підвищити інтенсивність праці означає поліпшити її продуктивність. Зв’язок між інтенсивністю праці та різними факторами досить складний і менш досліджений, ніж пропозиція робочого часу або якість праці. З одного боку, інтенсивність праці, яка запропонована на ринку, залежить від внутрішніх мотивів і фізичного стану особи, а з іншого — повинна регулюватись законодавством, традиціями тощо [6, с. 88].
З позицій внутрішніх мотивів особи на інтенсивність праці впливають кількість робочих годин та рівень заробітної плати. Темп роботи має бути вищим там, де кількість годин праці менша, і навпаки. Це слід мати на увазі під час впровадження гнучких форм зайнятості.
У деяких розвинутих країнах існує гасло: «Працюй менше — і роботи вистачить на всіх». Тому, замість п’ятиденного тижня, окремі працівники працюють чотири дні з відповідним скороченням заробітної плати (Німеччина — BMW i Volkswagen).
Деяке збільшення інтенсивності праці можливе за рахунок підвищення заробітної плати, що дає можливість людині краще харчуватися і медично обслуговуватись, займатися спортом. Але таке становище характерне не для розвинутих країн, тому що заробіток у них дозволяє достатньо харчуватися і мати відповідне медичне обслуговування, не підвищуючи інтенсивності праці.
Пропонування індивідом часу й інтенсивності праці має певне раціональне обмеження. Так, численні дослідження економістів, зокрема М. Вебера, підтверджують закономірність: зростання ставок заробітної плати не завжди веде до збільшення зайнятості та інтенсивності праці. Людина, зорієнтована на певний рівень задоволення матеріальних потреб, не збільшуватиме інтенсивність і час роботи після досягнення відповідного рівня заробітку. Тому крива індивідуальної пропозиції праці матиме такий вигляд, як на рис. 1.4.14. У подальшому П. Самюельсон трактував цю ситуацію з позицій співвідношення між величинами заробітної плати і часу відпочинку. Крапка m на рис. 1.4.14 характеризує рівень заробітку, після досягнення якого індивід зменшує пропозицію праці [11, с. 338].
