Макроекономіка

Під фінансами розуміють систему економічних відносин, що склались у суспільстві щодо формування і використання грошових ресурсів. У більш вузькому розумінні, фінанси – це грошові фонди (готівкові і безготівкові), за якими стоять матеріальні ресурси, необхідні для життєдіяльності підприємств і здійснення державою своїх функцій. Суть фінансів більш повно виявляється у виконуваних ними функціях: розподільчої, регулюючої і контрольної.

Фінансова система у будь-якій країні складається із трьох тісно пов’язаних між собою сфер: фінанси держави, фінанси фірм і фінанси населення. Фінанси населення – це грошові фонди, що формуються з доходів домашніх господарств. За допомогою фінансів підприємств створюється національний продукт, який є джерелом формування фінансових ресурсів населення і держави. Проте у виконанні зазначених функцій фінансів центральне місце посідають фінанси держави.

Державні фінанси – це система грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їх функцій, а також сукупність фірм і методів, через які ці функції реалізуються. Державні фінанси зосереджуються у бюджеті держави і бюджетах місцевих органів державної влади.

Кредитний ринок пов’язаний із функціонуванням позичкового капіталу. Останній надається у позику з метою одержання доходу у специфічній формі проценту. Капітал, який приносить процент, – це капітал-власність, саме він здійснює свій рух на кредитному ринку. Позика, яка використовується функціонуючими підприємцями як інвестиції, утворює капітал-функцію. Він приносить підприємницький доход, джерелом якого є прибуток, одержаний на позичений капітал. Цей прибуток є й джерелом утворення проценту. Взаємодія капіталу-власності і капіталу-функції відбувається на кредитному ринку.

Кредитний ринок поділяється на ринок грошей (ринок короткострокових кредитних засобів). Через ринок облігацій кредитний ринок пов’язаний з ринком цінних паперів, адже облігації – не лише боргові зобов’язання, що свідчать про позику капіталу, а й цінні папери, які здійснюють рух і на ринку цінних паперів.

Кредитний ринок концентрує попит і пропозицію на інвестиційні ресурси. Його значення подвійне:

він зосереджує і надає в позику грошовий капітал;

він здійснює переміщення інвестицій із галузей і сфер економіки, де є їх надлишок, туди, де відчувається їх недостача.

Поділ кредитного ринку на грошовий ринок і ринок облігацій зумовлений відмінностями у ліквідності (ступеня легкості і перетворення кредитних засобів у платіжні) грошей і облігацій.

Суб’єктами кредитного ринку є кредитори і позичальники грошей, тобто боржники. Ними можуть бути домашні господарства, банки та інші фінансові установи, фірми і держава. Кредитний ринок спрямовує заощадження домашніх господарств через банківську систему на інвестиції фірм, а держава яка сама виступає як кредитором, так і позичальником, регулює цей процес через свій центральний банк.

Конкретною формою руху кредитних ресурсів є кредит, тобто система відносин між суб’єктами кредитного ринку щодо позики капіталу. Надаючи кредит, власник капіталу висуває такі умови:

повернення капіталу через обумовлений строк;

отримання доходу на нього у формі проценту.

Відповідно до суб’єктів і об’єктів кредитного ринку розрізняють такі види кредиту: комерційний, банківський, іпотечний, споживчий, державний.

Комерційний кредит надається одним функціонуючим підприємцем іншому товарним капіталом. Тобто, позика надається товаром з відстрочкою платежу і наступною виплатою суми позики і проценту у грошовій формі через встановлений час. Інструментом комерційного кредиту є товарний вексель (боргове зобов’язання по товарному кредиту, яке оформлене відповідним чином).

Мета комерційного кредиту – прискорення обороту товарного капіталу. Процент за позику стає елементом ціни кредитованого товару та суми, зазначеної у векселі.

Недоліком комерційного кредиту є його обмеженість – як за обсягом, так і за сферою застосування у часі і просторі. За своїм обсягом він не може бути більшим від обсягу резервних капіталів виробничих і торговельних фірм і не застосовується за межами сфери функціонуючих капіталів, не надається на тривалий строк (лише до 1 року).

Банківський кредит надається грошовим капіталом спеціалізованими кредитними установами (банками) у вигляді грошової (готівкової чи безготівкової) позики. Банківський кредит долає обмеженість комерційного; він надається у необмеженому обсязі на тривалий період (до 10 і більше років). Заміна комерційних векселів банківськими (банкнотами) посилила переваги банківського кредиту, він став більш еластичним, оперативним і масштабним.

Іпотечний кредит надається спеціальними (іпотечними) банками під заставу нерухомого майна – землі, будівель тощо. Він є особливою формою банківського кредиту.

Комерційний і банківський кредит – основні види позики на кредитному ринку.

Споживчий кредит надається населенню для купівлі дорогих предметів споживання – будинку, автомобіля, земельної ділянки тощо.

Державний кредит надається державі для покриття тих державних витрат, які не покриваються доходами державного бюджету. Не зникає, хоча й давно втратив своє колишнє значення, і такий вид кредиту, як лихварський кредит – позика грошей приватною особою заради наживи під високий процент.

Становлення ринкової економіки і зростання її ефективності неможливе без використання і удосконалення кредитної системи. Кредитна система включає два аспекти:

функціональний аспект дозволяє розглядати кредитну систему як сукупність кредитних відносин, форм і методів кредитування;

структурний аспект розглядає кредитну систему сукупністю кредитно-фінансових установ, які акумулюють вільні грошові засоби на кредитному ринку і надають їх в позику.

У першому випадку кредитна система представлена банківським, комерційним, споживчим та іншими видами кредиту, у яких реалізуються кредитні відносини. У другому випадку кредитна система – це система фінансових посередників, що діють на кредитному ринку.

Головним елементом кредитної системи є банки, хоча банківська система є лише складовою частиною кредитної. Сучасна кредитна система включає такі основні компоненти:

центральний (емісійний) банк;

банківська система, що представлена комерційними, інвестиційними і спеціальними банками;

страховий сектор (страхові компанії і пенсійні фонди);

спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи (фінансові компанії, інвестиційні фонди, кредитні спілки, благодійні фонди тощо).

Коротко розглянемо роль, місце і функції компонентів кредитної системи.

Грошово-кредитне регулювання макроекономічних процесів полягає у регулюванні кількості грошей в обігу і процентних ставок. Основна його мета – допомогти економіці у досягненні повної зайнятості і подолання інфляції. На відміну від фінансового, цей вид регулювання є антиінфляційним.

Грошові і кредитні методи регулювання діють в комплексі, адже, з одного боку, грошова система є системою кредитних грошей, а з іншого – грошова форма є пануючою формою сучасного кредиту. Їх варто застосовувати тоді, коли не порушуються умови рівноваги товарної і грошової маси, що фіксується рівнянням Фішера:

МV = PQ

де М – пропозиція грошей, V – швидкість їх обігу, Р – загальний рівень цін, Q – пропозиція товарів.

Регулювання грошової маси здійснюється центральним емісійним банком країни такими методами:

операції на відкритому ринку;

встановлення облікової процентної ставки;

зміна обов’язкових резервних вимог.

Операції на відкритому ринку грунтуються на тому, що центральний банк, купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує грошово-кредитні потоки, які обслуговують рух товарів і послуг. Для зростання грошової маси центральний банк скуповує державні цінні папери (облігації і скарбничі векселі) в комерційних банків і населення, тим самим запускаючи в обіг додаткові гроші. Коли ж вимагається стримати ділову активність, держава через центральний банк продає свої цінні папери, зменшуючи грошову масу в обігу. Отже, маневруючи операціями купівлі-продажу своїх цінних паперів, держава отримує можливість реально впливати на динаміку національного продукту: стимулює економічне зростання на фазі депресії і стримує його при наближенні до спаду.

Довгострокові боргові зобов’язання державної скарбниці (державні цінні папери) випускаються державою в обіг і для вирівнювання дефіциту державного бюджету. Продаючи свої облігації, держава стає боржником комерційних банків, які їх купують.

Через встановлення облікової процентної ставки центральний банк також регулює економіку.

Центральний банк є банком банків, тобто він є кредитором комерційних банків. Основна частина кредитів надається під заставу векселів – ця операція кредитування отримала назву обліку (дисконту) векселів. Кредит при цьому надається за встановленою обліковою процентною ставкою.

За умови підвищення облікової ставки проценту обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшується, а кредит для функціонуючих капіталів (наданий комерційними банками) стає дорожчим. При зниженні облікової процентної ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. Отже, користуючись важелем процентної ставки обліку векселів, держава може активно впливати на загальну інвестиційну ситуацію в країні.

Зміна обов’язкових резервних вимог, або норми обов’язкового резервного покриття є основним методом регулювання кредитної емісії (кількості безготівкових грошей).

Гроші, перебуваючи у формі поточних (позастрокових) депозитів, спричиняють ланцюгову реакцію самозростання через кредитну емісію. Міра цього самозростання, або мультиплікація, визначається трьома величинами: норма обов’язкових резервів; частка готівки в грошовій масі; активи центрального банку. Їх певне співвідношення визначає обсяг грошової маси в обігу:

де М1 – грошовий агрегат, що включає готівку і безготівкові чекові гроші, С – готівка, r – норма обов’язкових резервів, А – активи центрального банку.

Варто врахувати, що держава рідко вдається до зміни резервної норми. Причина цього – велика резонансність цього методу завдяки мультиплікації безготівкових грошей.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через монетарну економічну політику, напрями якої залежать від вибору конкретних методів грошового і кредитного регулювання, виходячи із поставлених цілей. Можна виділити два основних варіанти монетарної (грошово-кредитної) політики: політика “дешевих грошей” і політика “дорогих грошей”.

Політика “дешевих грошей” має на меті зробити кредит “дешевим” і легкодоступним. Політика “дорогих грошей” полягає в обмеженні пропозиції грошей “подорожанні кредиту”.