Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності (2005)
3.1. Глобальні проблеми розвитку
У економічному розвитку міжнародні конфлікти, залежно від їхньої сутності, глибини, проявів, можливості врегулювання адекватними для конфліктуючих сторін засобами тощо, виконують як негативні функції: провокація безпорядків, ескалація нестабільності, породження насилля, посилення соціальних стресів, стимулювання прийняття неефективних рішень та ін., так і позитивні: запобігання стагнації; акцентація на проблемах, мотивація нестандартних дій, посилення згуртованості і внутрішньої солідарності; виявлення ступеня дисбалансу інтересів і цілей; оцінка потенціалу учасників, стимулювання інституалізованих рішень та ін.
Протікання більшості конфліктів має стадійний характер (рис.3.3).
За умов усвідомлення та виявлення сутності конфліктів у процесі їх розвитку, особливо у кульмінаційні моменти (періоди), як правило, приходить взаємопорозуміння щодо реальних (очевидних) і можливих (неочевидних) негативних наслідків. На цій основі різними засобами та інструментами міжнародні конфлікти або врегульовуються (вирішуються), або розробляються і погоджуються правила врегулювання, що обумовлює їх певний спад.
Серед сучасних проблем розвитку виокремились глобальні проблеми, які породжують глобальні конфлікти. Ключовими їхніми рисами є:
всеохоплюючий характер, що відображає, з одного боку, суперечності і конфлікти всього спектра взаємовідносин людини, природи, суспільства (рис. 3.4); а з другого — планетарно катастрофічні наслідки в разі їх невирішення;
динамізм у кількісному і якісному планах, обумовлений як їхньою акселеративною природою, так і «ланцюговим ефектом» у просторовому і функціональному планах;
складність у розумінні та ідентифікації, і особливо в підходах і засобах вирішення, оскільки потребується організована консолідація колосальних ресурсів, яка неможлива на сьогодні.
Першоджерела виникнення і очевидного загострення та сучасну пріоритетність глобальних проблем учені визначають по-різному, що обумовлено не в останню чергу їхньою науковою спеціалізацією. Так, економісти у центр дослідницького інтересу ставлять проблеми неспроможності економічного розвитку забезпечити потреби бурхливо зростаючого населення, що демографами трактується як проблема демографічна.
Вчені-технократи пов’язують виникнення загострення та невирішеність глобальних проблем не з економічною, а з технологічною неспроможністю людства у пошуку та практичному використанні нетрадиційних джерел енергії, сировини, продовольства, ліків; освоєння ресурсів Світового океану і Космосу, інформатизації тощо. Універсальними у своїх дослідженнях і оцінках є екологи (екологічні проблеми чи не найпершими стали дійсно глобальними) та політологи (про що можна говорити за умов можливого «ядерного» конфлікту із очевидним потенціалом все руйнуючої нової світової війни?).
Серед окреслених та інших методологічних підходів найбільш плідною і науково обґрунтованою низкою відомих теорій видається не стільки «економічна неспроможність» вирішення глобальних проблем, скільки соціально-економічна нерівномірність розвитку, яка багато в чому ці проблеми породжує і загострює. Про це, зокрема, наочно свідчать узагальнення і висновки професора С. Сіденко: зосередження 86 % світового ВВП у країнах із 20% населення при 1 % — у 20 % найбіднішого населення, що вочевидь є наслідком концентрації більше 80 % НДДКР і 90 % високотехнологічного виробництва у 10 найрозвиненіших країнах; зростаючий міжкраїновий розрив у рівнях добробуту (на 1/6 жителів планети, в основному Північної Америки, Західної Європи та Японії, припадає 80 % світового доходу при лише 6 % — на 57 % найбідніших).
У контексті теоретичного пояснення виникнення, існування і вирішення ключових сучасних глобальних проблем розвитку особливий інтерес викликають окремі парадигми сучасної глобалістики, у рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи. Відомий дослідник глобалізації професор О. Білорус виділяє шість основних шкіл.
Перша представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968 р.). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій зіткнулись зі спільними труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм. Вони усвідомили, що глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні ефекти. Локальні зусилля щодо їхнього подолання є безсилими. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!».
Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продовольства. Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства, таких як панування і жорсткий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет усе більш численних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і управління заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього.
І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Ми вважаємо її альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав’язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн.
Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Ця парадигма розроблена під керівництвом Л. Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), який виробив низку проектів «Стан світу». Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку використала цю глобальну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН ухвалила спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен був стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.
Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, аніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух у країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.
Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його певної обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін. Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори вбачають у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця школа глобалістики може вважатися передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 1990-ті рр. і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і нині. Ми підтримуємо його в наших дослідженнях.
Школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивається під керівництвом академіка Н. Мойсеєва на базі вчення В.Вернадського про ноосферу. Піддаються критиці доповіді Римському клубу за їхнє розуміння ролі природи як пасивної та її пасивної реакції на результати діяльності людства. Глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Ініціатори концепції закликають враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.
Ця школа є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, який при наближенні небезпеки ховає голову в пісок.
Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, які відкривають шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і репрезентувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, ядерної зброї і ядерної зими, а також соціологію глобального компромісу. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об’єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватися стабільних і ефективних компромісів. Ми вважаємо, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть до парадигми глобалістики ноосфери.
Школа мітозу біосфер, з нашої точки зору, не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою під час переходу до практичної діяльності щодо раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969 р.) (М. Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери вбачається у гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатех» — тип нової культури, що має за ареал увесь планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише у разі виходу за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.
Школа світ-системного аналізу (І. Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року, до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу. Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50—100 років. Це нагадує довгі економічні хвилі М. Кондратьєва. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією (1994 р.).
Таким чином, сучасна глобалістика не має і, очевидно, не матиме у близькому майбутньому якоїсь єдиної парадигми. Однак показово, що дедалі більше уваги приділяється закономірностям глобального соціального розвитку, а у центрі дослідницького інтересу постає людина, її природа, сутність і оболонка, обумовлена фізіологією і духовністю, ментально-культурною мотивацією і поведінкою, залежною від потреб і базованою на здоров’ї, соціальному успіху і статусі (рис. 3.5).
Соціальна сутність людини, альфи і омеги будь-яких досліджень у межах сучасної глобалістики, проявляється не сама по собі, а у спілкуванні, обумовленому взаємовідносинами «сім’я — друзі», «робота — колеги», «місцева громада — країна — світ». Залежно від потреб (необхідних умов життя і розвитку з метою отримання задоволення) формуються усвідомлені спонукання до діяльності — ближня і дальня людська мотивація, яка може бути об’єктивно обумовленою і штучною (як правило, абсурдною чи ілюзорною і від того найбільш деструктивною).
Під впливом тісно взаємодіючих внутрішніх і зовнішніх факторів людська сутність виявляє себе по-різному, що віддзеркалюється через людську оболонку із заданими (стать, вік, етнос, раса, сім’я…) і придбаними (релігія, професія, політична орієнтація) характеристиками. Останні можуть бути адекватними природі і сутності конкретної людини у певному культурному середовищі чи неадекватними, ускладнюючими процеси задоволення її дійсних потреб та цілей самореалізації (за Маслоу).
Залежно від умов життєдіяльності людська оболонка може змінюватись: добровільно (залежно від персоніфікованого розуміння цінностей та рівня самоорганізації) або примусово (тиск загальноприйнятих цінностей і уподобань, зовнішнє насильство тощо); циклічно (дім [сім’я], друзі, робота) або епізодично (локальні чи загальносуспільні форс-мажорні акції). Комбінаторика заданого і придбаного, постійного і змінюваного впливає на здоров’я людини та її соціальний успіх і, таким чином, визначає більш-менш усталений соціальний статус. Іншими словами, імідж сучасної особистості — це, як правило, вираз не стільки її індивідуальної природи і сутності, скільки видимої багатьма чи всіма оболонки. Це було притаманно всій еволюції людської цивілізації, що однак, все більше мотивуючи об’єктивні і штучні потреби, не призводило до критичного дисбалансу сутності людини та її суспільного виразу (оболонки), не руйнувало основ людської природи.
Глобалізація дискредитує традиційні уявлення стосовно умов, факторів, джерел і критеріїв успіху особистостей, малих і великих груп людей практично всіх сфер діяльності, корпорацій, країн, регіонів світу. За таких умов глобальною є не стільки проблема взаємодії людини і природи (науково-технологічний прогрес вочевидь віднайде ефективні альтернативи природокористування та енергозабезпечення тощо, виведе людство за межі «глобусу» у задоволенні істинних людських фізіологічних першопотреб), скільки проблема переходу індивідууму на якісно новий рівень суспільної, постінформаційної свідомості. В іншому разі здійсняться пророцтва на кшталт «кінця цивілізації» чи «кінця світу», для чого, на жаль, майже склалися техногенні та, на щастя, не можуть скластися всі інші передумови, інакше б зруйнувалася і людська оболонка і її сутність, виражені на сьогодні поки що досить усталеними цінностями.