Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності (2005)
3.2. Сучасні виклики економічної глобалізації
Вичерпують себе і традиційні теорії інтернаціоналізації, оскільки держави (національні економіки) дійсно втрачають функцію основного структурного елемента світової економіки. Сьогодні можна говорити і про глобальну інституціалізацію економіки, коли на рівноправні і навіть більш значні ролі, ніж традиційні суб’єкти міжнародних економічних відносин (держави), претендують не тільки ТНК, регіональні міждержавні інтеграційні об’єднання, міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, СОТ, МОП), але й міста — світові фінансово-інформаційні центри, практично екстериторіальні й функціонально автономні (Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Париж та ін.) та окремі індивіди — наукові працівники, університетські професори, творчі особистості, великі бізнесмени.
У найбільш широкому розумінні глобалізацію можна трактувати як процес, що виводить міжнародну економіку на вищий рівень розвитку із системною інтернаціоналізацією умов і сфер людської життєдіяльності. Він включає в себе політичні, економічні, соціальні, екологічні, науково-технологічні та інші складові (рис. 3.6).
Економічна глобалізація перебуває в центрі уваги лідерів, економістів, бізнесменів як провідних країн світу, так і в більшості країн, що розвиваються, та країн з перехідними економіками.
Учені розвинених країн зорієнтовані переважно на обґрунтування інтегруючої ролі західної ринкової моделі, безальтернативно позитивного впливу «вестернізації» на загальноцивілізаційні процеси, тобто очевидним є одновекторний прагматизм, породжений тривалим лідерством у світовій економіці країн Заходу.
Дослідження проявів і тенденцій глобалізації значно активізувалось у вітчизняній економічній думці. Провідними українськими науковими центрами — Інститутом світової економіки і міжнародних відносин, Інститутом економічного прогнозування НАН України, Київським національним економічним університетом, Київським національним університетом ім. Тараса Шевченка та ін., окремими вченими робляться спроби системної оцінки політичних, економічних, соціальних, екологічних та інфраструктурних передумов і складових глобалізації, аналізуються загальноцивілізаційні, а також окремі її аспекти. Досліджуються багатоаспектні теоретичні і прикладні проблеми позиціонування України у реальних на сьогодні і майбутніх структурах світогосподарської системи.
Таким чином, в українській економічній науці формуються школи економічної глобалістики, багато в чому самобутні та оригінальні. Для консолідації зусиль вітчизняних і зарубіжних дослідників у 1999 р. вченими Інституту Світової економіки та міжнародних відносин, Київського національного економічного університету, інших наукових установ створено Міжнародний інститут глобалістики як нетрадиційний неформальний інститут, що діє в системі НАН України.
Економічний глобалізм, який виник на товарних ринках, внаслідок спочатку збутової, а потім виробничої діяльності ТНК, останніми роками розвивається переважно на фінансово-інвестиційній основі. Цьому сприяло багато факторів, достатньо досліджених як західними, так і вітчизняними економістами. Каталізаторами цих процесів є сучасні інформаційно-комунікаційні системи, що забезпечують миттєвість здійснення операцій у будь-якій точці світу.
Природним середовищем розвитку інвестиційного глобалізму є валютно-фінансові ринки — масштабні і водночас мобільні, міжнародно інтегровані у всіх своїх сегментах.
Однією з найскладніших сучасних проблем аналізу інвестиційного глобалізму є виявлення його «продуктивних» і «непродуктивних» (спекулятивних) компонент. Нові інвестиційні інструменти, народжуючись сотнями і тисячами на світових фінансових ринках, вже навіть і у перспективі не мають вирішення завдань реальної економіки. Спекулятивні операції на міжнародних фінансово-інвестиційних ринках сягають 95 % їх загальної кількості, а щоденні трильйонні обсяги спекуляцій у десятки разів перевищують вартість міжнародного товарообігу. Велика руйнівна сила закладена насамперед у приватному фінансовому капіталі, що непомірно зріс, і в пошуках прибутку вільно пересувається в глобальному просторі. Відірваний від будь-яких творчих завдань, обслуговуючи і вирощуючи самого себе з самого себе (а насправді знекровлюючи реальний сектор), цей капітал загрожує глобальною дестабілізацією.
Притаманні економічній глобалізації нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку підсилюються дедалі відчутнішими кризовими явищами і процесами.
Кризові явища супроводжують всю історію людської цивілізації. Очевидно, це є проявом дуалістичної природи розвитку умов життєдіяльності — політичних, економічних, соціальних і загальноцивілізаційних. Тому і вирізняють відповідні кризи, котрі можуть мати закономірний чи стихійний характер (рис. 3.7). Політичні кризи бувають мілітарними чи немілітарними, різновидами соціальних криз є техногенно-екологічні та ті, що обумовлені надкритичним розривом між «багатими» і «бідними» тощо. У ринково уніфікованій світогосподарській системі найбільш відчутними для суспільства є економічні кризи: з одного боку, промислові та фінансові (валютні, банківські, боргові), а з другого — циклічні, структурні, системні.
До останнього часу найбільш поширеними у ринковій економіці були промислові економічні кризи, тісно пов’язані із економічними (діловими) циклами розвитку — довгими та короткими, що підтверджувалось практикою розвитку провідних країн та економічною теорією. В умовах інтернаціоналізації, коли відбувається перехід від виробничо-товарної до фінансової експансії країн-лідерів з подальшою передачею важелів їх впливу на світовий ринок і окремі країни — міжнародним фінансовим організаціям, найбільш суттєвий вплив на світогосподарський розвиток спричиняють кризи фінансові. Їх неоднозначні впливи суттєво посилюються в умовах фінансової глобалізації, а проблематика причин виникнення і розвитку фінансових криз, їх моніторингу, прогнозування з метою запобігання, нейтралізації чи мінімізації негативних наслідків є на сьогодні чи не найактуальнішою.
Протягом останніх 10-ти років світова економіка була вражена трьома фінансовими кризами (1994 р. — Мексика, 1997 р. — Південно-Східна Азія, 1998 р. — Росія), котрі мали переважно національні витоки, міжнародні наслідки і потенційно глобальний характер.
У всіх випадках головними стимулюючими елементами кризових ситуацій були політика фіксованого валютного курсу, надмірні обсяги державних короткострокових запозичень, слабка фінансова система, дефіцит державного бюджету, що дає підстави визначити ці чинники як головні передумови виникнення сучасних фінансових криз. Показовими є і схожі характери (логіка) розвитку кризових явищ і процесів.
Головними наслідками фінансових криз 1990-х рр. слід, на наш погляд, вважати такі:
для економік, безпосередньо вражених кризами: колапс режимів фіксованих валютних курсів та перехід до режимів вільного або керованого плавання; банкрутство інститутів фінансової системи та нефінансових корпорацій; значне зростання обсягів зовнішнього боргу;
для економік інших країн, регіонів світу та світової економіки в цілому: уповільнення темпів економічного зростання та погіршення базових макроекономічних показників унаслідок погіршення умов зовнішньої торгівлі, падіння цін на експортні товари, зростання конкуренції на їх традиційних зовнішніх ринках; значне скорочення обсягів зовнішніх фінансових потоків у країни, що розвиваються, особливо боргового фінансування;
для міжнародних фінансових організацій: усвідомлення широкими урядовими, міжурядовими та науковими колами необхідності реформування міжнародної фінансової архітектури внаслідок її неспроможності запобігати виникненню фінансових криз та їх поширенню; розуміння безпрецедентно непродуктивного і навіть шкідливого для становлення нових ефективних економік використання величезних фінансових ресурсів, що акумулюються в міжнародних фінансових організаціях і перерозподіляються за традиційними схемами без врахування новітніх глобальних трансформацій.
Роль фінансової глобалізації у виникненні та поширення криз полягає, насамперед, у створенні передумов для їх переростання в кризи глобального характеру, що обумовлюється тенденцією лібералізації фінансової сфери в країнах, що розвиваються, за умов постійного зростання міжнародної мобільності капіталу. Фінансова лібералізація сприяє поступовому зникненню обмежень на міжнародний рух капіталу та на валютні операції, що, з одного боку, відкриває національні економіки для міжнародного капіталу, а з другого — дає можливості для його швидкого вилучення з неї.
Інший прояв фінансової глобалізації — поширення «кризової інфекції» через переоцінки інвесторами та кредиторами сукупної ризикованості своїх інвестиційних та кредитних портфелів унаслідок втрат у враженій кризою країні з подальшим вилученням найбільш ризикованих активів в інших економіках, зокрема в тих, котра тісно пов’язані з країною, яка вражена кризою. Це пов’язано як зі змінами фундаментальних економічних показників в інших країнах світу внаслідок впливу на них локальних кризових явищ, що є особливо суттєвим в межах окремих регіонів з високим ступенем економічної інтеграції, так і з ініційованими фінансовою кризою змінами ринкових очікувань на інших ринках в умовах інформаційної асиметричності та переоцінкою існуючої інформації про стан та тенденції їх розвитку.
Слід особливо зазначити, що дія механізмів поширення фінансових криз безпосередньо залежить від ступеня інтеграції національних фінансових ринків у глобальний ринок капіталу: чим більшим є її рівень, тим більш вразливою до зовнішніх кризових шоків є національна економіка. Навпаки, країни з належним контролем за рухом капіталу і обмеженим доступом до міжнародних фінансових ринків є невразливими до ефектів фінансової кризової інфекції.
По-перше, надмірні коливання кон’юнктури фінансових ринків, не пов’язані виключно зі змінами макроекономічних показників, можуть створюватися сукупними діями багатьох інвесторів, кожний з яких діє індивідуально раціонально, що пояснюється існуванням проблем з ліквідністю та асиметричністю ринкової інформації. Поширенню фінансових криз сприяє також захист інституційних інвесторів від можливих збитків шляхом продажу не тих фінансових активів, ціни на які вже впали внаслідок безпосереднього впливу фінансової кризи, а тих, що ще мають достатньо високу ціну. У зв’язку з цим фінансові ринки інших країн починають відповідно колапсувати, особливо на сегментах з інтенсивними спекулятивними операціями, що підтримують невиправдано високі ціни на певні категорії фінансових активів. Загалом вплив інформаційної асиметричності на поширення фінансових криз полягає в очікуванні інвесторами переростання фінансової кризи в одній країні до фінансових криз в інших зі схожими економічними характеристиками.
По-друге, фінансову паніку серед інвесторів можуть викликати різкі зміни в ринкових очікуваннях, що самореалізуються на фінансових ринках в умовах множинної рівноваги. За умов існування очевидних негативних ринкових очікувань для кожного окремого інвестора є зрозумілим його слідування діям інших інвесторів. Паніку серед інвесторів викликає те, що обмежених валютних резервів країни може не вистачити на задоволення вимог кожного з них.
По-третє, зміна поведінки інвесторів після виникнення первинної (локальної) кризи може обумовлюватися змінами в міжнародній фінансовій системі або в правилах гри на міжнародних фінансових ринках. Типовим прикладом є очікування того, що після кризи в одній країні уряди інших країн запровадять аналогічні заходи з призупинення виплат іноземним приватним кредиторам, а міжнародні фінансові організації не здійснюватимуть заходів з рефінансування боргів.
По-четверте, серйозним приводом для сумнівів інвесторів є діяльність МВФ як кредитора останньої інстанції. Наприклад, в 1998 р. обсяги необхідного фінансування з боку МВФ виявились такими, що викликали сумніви щодо їх реального здійснення. Тобто криза ліквідності в одній країні може викликати аналогічні кризи в інших країнах унаслідок розуміння інвесторами проблематичності екстреного фінансування МВФ.
По-п’яте, своєрідним механізмом поширення кризової інфекції можна вважати спекулятивні атаки на національні валюти спочатку країн, безпосередньо вражених кризою, а потім і на валюти інших країн регіону.
По-шосте, можливо найбільш очевидною з «кризотворчої» точки зору є діяльність так званих «глобальних гравців», насамперед, транснаціональних банків та інституційних інвесторів — резидентів розвинених країн. Їх інвестиційна поведінка орієнтує всіх інших інвесторів, а роль у створенні передумов фінансових криз є не тільки вирішальною, а й достатньо схематично визначеною: транснаціональні банки шляхом здійснення спекулятивних валютних операцій дестабілізують валютні курси, змушуючи уряди країн залучати зовнішні кредити (тут вони виступають уже як кредитори) або за допомогою високих процентних ставок залучати короткострокові іноземні інвестиції (тут вони є інвесторами); концентрація в їхніх руках значної частки національних високоліквідних активів або зовнішніх боргових зобов’язань уряду чи приватного сектору супроводжується подальшим масовим продажем активів з конвертацією коштів в іноземну валюту або припиненням боргового фінансування, що стимулює національну валютну або боргову кризу. Має місце лобіювання глобальними гравцями цілеспрямованої політики міжнародних фінансових організацій на лібералізацію руху капіталу в країнах, що розвиваються, а кон’юнктура світового фінансового ринку перебуває під їх фактичним контролем. Іншими словами, сучасний період світогосподарського розвитку загалом і фінансової глобалізації зокрема характеризується глобальним економічним прагматизмом на користь корпорацій і країн — світових лідерів.
Фінансова криза, як правило, починається в тій чи іншій країні, що розвивається, внаслідок дії внутрішніх та/або зовнішніх факторів, котрі обумовлюють реальний чи монетарний шок з подальшою підприємницькою чи спекулятивною ейфорією, занепокоєнням ринку, гонкою (рис. 3.8). Сучасні фінансові кризи не є первинно міжнародними і у разі успішної антикризової політики держави в ефективній взаємодії з міжнародними фінансовими інститутами на різних стадіях їх протікання можна заспокоїти ринок, досягти стабілізації, вирішити фінансові кризові проблеми, запобігти дефолту тощо.
Однак розвиток останньої фінансової кризи, яка повною мірою продемонструвала руйнівний потенціал і механізми передачі негативних впливів глобального характеру від групи азійських країн до східноєвропейських, зокрема Росії, показав, що навряд чи можна говорити про ефективну антикризову політику окремих держав та міжнародних фінансових організацій. Національні уряди і МВФ виявилися неспроможними запобігти та нейтралізувати їх ланцюговий розвиток, зокрема через відсутність дійових регулятивних засобів впливу на потоки приватного спекулятивного капіталу. В період, коли вже сповна виявились негативні симптоми фінансової глобалізації, кризова «інфекція» була придушена хіба що завдяки її «фрагментарності» та «вибірковості», а не активізованим національним імунітетом та міжнародними ліками.
У сучасних умовах кризи вже не можуть розвиватись автономно, вони взаємодіють, продукуючи синергічний ефект. І якщо на національному та міжнародному рівнях синергія має переважно функціональну спрямованість (економічна — політична кризи, соціальна — політична кризи, банківська — боргова — системна фінансова кризи тощо), то на рівні глобальному — вона отримує якісно нові виміри у складній системі «людина — природа — економіка — суспільство — цивілізація». Іншими словами, глобальна криза може мати політичну, економічні, екологічні чи інші передумови, але не може через свою природу бути функціонально чи географічно детермінованою. У новітній історії глобальних криз не було, оскільки не було і по-справжньому глобальних викликів, а людству вдавалося забезпечувати умови більш-менш безпечного розвитку.
На сьогодні світ залишається практично не готовим здійснювати системні антикризові заходи, адекватно реагувати і відповідати на сучасні глобальні виклики і «шоки», що підтверджує розвиток подій у світовій економіці і політиці після терактів 11вересня 2001 р. у США. Гіпотетично глобальна криза матиме лише дві альтернативи вирішення — якісне оновлення світу у всіх системних компонентах або світова дезінтеграція.
Важливо усвідомлювати, що носії глобалізації останніх десятиліть транснаціональні корпорації безпрецедентно розширили географію виробництва товарів і послуг, раніше монополізованих промисловим Заходом, пов’язуючи практично у світовому масштабі ресурси, технології, робочі місця. Беззаперечно, що через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє підвищенню ефективності розвитку. При цьому йде формування єдиного фінансово-інформаційного простору, в якому у дедалі більшій мірі здійснюється не тільки комерційна, але і вся діяльність людства як така.
Одночасно глобалізація, маючи вкрай суперечливий характер, несе в собі загрози і виклики.
Ключовим геоекономічним викликом XXI століття є те, що формуються два полюси світової економіки. На одному полюсі концентруються країни — глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у величезних масштабах капіталу ключовими детермінантами їхнього успіху у третьому тисячолітті стають: інтелектуалізація зі здатністю до постійних інновацій, соціалізація з пріоритетом якомога повного самовиразу особистостей, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. Показово, що у глобальному впорядкуванні світу лідери США вбачають не просто економічні вигоди, але й національну місію.
Разом з тим позиція світової переваги, до якої американці звикли і яка після Другої світової війни ще більш зміцнилася, трансформувалася в позицію глобального лідера, дуже залежного від своїх партнерів. Протягом минулого десятиріччя економічне зростання в США на 1/4 було досягнуте за рахунок експорту, котрий підтримував 12 млн робочих місць. Зростаючий обсяг імпорту перешкоджав прискоренню інфляції в умовах збільшення зайнятості, підвищення продуктивності праці і збільшення заробітної плати. Існує тісний зв’язок американської економіки і по лінії прямих інвестицій. Так, на кінець 1999 р. вартість активів прямих інвестицій, що належать США, становила 2600млрд дол., а вартість американського майна, що належить іноземним власникам, становила 2800 млрд дол. Хоча в міжнародному виробництві американські ТНК є на переважаючих позиціях, проте економіка США у все більшій мірі відчуває на собі вплив іноземних ТНК. Найбільшими інвесторами в економіку США передусім є країни Європи (Німеччина, Франція, Нідерланди, Велика Британія) і Японія.
Виходячи з цього, з середини 1990-х рр. у США виразно спостерігається прагнення відновити своє економічне лідерство в світі, насамперед спираючись на розвиток високих технологій. США вже переступили поріг, що відрізняє постіндустріальне «інформаційне» суспільство від традиційного, «індустріального», інші розвинені країни також демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи постіндустріальну стратегію розвитку.
Прорив у постіндустріальне майбутнє провідних країн супроводжується переважною консервацією індустріальних і подекуди доіндустріальних стандартів для більшості людства. Багаторічний нееквівалентний перерозподіл світових ресурсів розвитку, і особливо результатів міжнародного виробництва, призводять до того, що на іншому полюсі світової економіки опиняється більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється у першу чергу як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але їх обов’язково треба враховувати.
Маючи окремі приклади процвітання традиційно малоефективних економік, що переважно забезпечувалось проривами у експорті, відсталі країни навіть і не шукали інших шляхів розвитку. Більше того, між ними розгорнулась конкуренція за інвестиції і філії ТНК, посилились відомі і з’явились нові інструменти їх заохочення. Сформувався певний ринок «національних пропозицій» умов транснаціональної діяльності. Найпривабливішим «товаром» на ньому стали не дешева робоча сила чи податкові пільги, не керована корпораціями протекціоністська політика, а масштаби концесій державної власності. Іноді на цьому ринку з’являються і «товари», екзотичні не з точки зору географії розміщення нових виробництв, а по готовності піти на все заради перспектив індустріалізації і економічного зростання. Майже у всіх кінцях світу можна спостерігати приклади впровадження елементів суперпромислових систем у примітивні деіндустріальні економіки, сучасного західного менеджменту — у соціальні відносини древніх культур.
Постіндустріальний розвиток супроводжується формуванням якісно нових тенденцій, як у внутрішньоекономічних системах, так і в міжнародних економічних відносинах.
У США частка працівників, які безпосередньо виконують виробничі операції, становить менше 10 %, у аграрному секторі працює 2,7 % сукупної робочої сили, а у видобувній промисловості — 1,4 %, (у Німеччині — до 1,1 %). У Бостоні, Сан-Франциско, Лос-Анджелесі та Нью-Йорку зайнятість у сфері послуг досягла 90 % загальної чисельності робочої сили. Аналогічні пропорції характерні і для інших розвинених країн. Приріст ВВП в них на порядок випереджає приріст енергоспоживання.
Таким чином, підтверджується визначення постіндустріального суспільства як такого, де домінуючою галуззю є послуги, а провідним класом — технократи, консультанти, експерти.
По-друге, у міжнародній торгівлі вивільняються ринки масових споживчих товарів, що на перший погляд виглядає як «завоювання» цих ринків іншими країнами.
У найбільш експортно орієнтованій країні — США у 1990-ті рр. на перші місця фондового ринку серед галузей господарства вийшли компанії, що надають фінансові послуги (близько 15 %) і працюють у сфері медицини (більше 10 %), тоді як у 1960-ті роки вони були на останніх місцях. У той же час компанії, що здійснюють масове виробництво товарів народного споживання, займають останню позицію (менше 3 %).
Взагалі, розвинені країни намагаються експортувати продукцію з великою «доданою вартістю». За О. Тофлером, додана вартість переміщення природно-сировинних ресурсів становить 1%, виготовлення кольорових телевізорів — 16 %, суперкомп’ютерів — 1700%. Рентабельність інтелектуального продукту XXI століття перевищуватиме рентабельність вказаних суперкомп’ютерів у 10000 разів. У 1990-ті роки експорт продукції високих технологій складав: у Німеччині — 25 % його загального обсягу, у Франції— 31%, у Японії — 39 %, у Великій Британії — 40 %, у США— 44%. Загалом сегмент високих технологій у світовій торгівлі постійно зростає — з 11 % у 1976 рр. до 22% у 1996 р.
По-третє, пріоритетним новим стає самостійний, справді стратегічний і глобально конкурентоспроможний продукт — знання та інформація.
Постіндустріальна економіка має яскраво виражений інноваційний характер, коли нові відкриття, винаходи, технології, товари і послуги з’являються не епізодично чи спонтанно, а стають постійною і найважливішою складовою економічного прогресу. Все більше це економіка матеріалізованих знань.
Дійсно, спираючись на теоретичні обґрунтування Й. Шумпетера про «творчоруйнівну» роль науково-технологічного прогресу та на роботи таких економістів, як Г. Менш, Р. Солоу, Л. Суте, М. Портер та ін., економічна наука поповнилась новим її розділом — теорією інноваційного розвитку. Практично втілення висновків цієї теорії обумовило появу нової моделі розвитку, в якій науково-технологічні переваги перетворюються на головний засіб формування ефективної структури експорту й інструмент захисту від конкуренції, що ґрунтується на традиційних факторах виробництва.
Інформація (доступ до сучасних знань і засобів зв’язку) поряд з землею, капіталом і трудом стає не просто самостійним фактором виробництва, а визначальним.
«Інформаційна революція», «інформаційний бум», «інформаційне суспільство», … «інформаційна безпека» та «інформаційні технології» — ці та подібні їм терміни поступово стали загальноприйнятими поняттями, в яких, залежно від завдань та підходів, висловлюється сподівання про небувалий розквіт, який очікує людство після початку інформаційної епохи, або наводяться апокаліпсичні пророцтва».
Найбільші прикладні можливості, перспективи і динаміку має Інтернет — всесвітня комп’ютерна мережа з різними способами взаємодії віддалених комп’ютерів і спільним використанням послуг інформаційних ресурсів у єдиному інформаційному просторі. На сьогодні це глобальна багатофункціональна інформаційна система.
З позицій практики сучасного міжнародного бізнесу особливості електронного ринку Інтернет полягають у тому, що він є, по-перше, відкритим, тобто доступним як для компаній будь-яких розмірів, так і для споживачів, а по-друге — глобальним, тобто доступ до нього можливий з будь-якої точки земної кулі. Відвертість ринку зумовлена також тим, що він характеризується досить низьким бар’єром для входу на нього фірм.
Постійно і динамічно зростає кількість станцій Інтернету.
Сукупний показник інтернет-торгівлі між підприємництвами, що у 1998 р. складав 43 млрд дол., у 2003 р. зріс до 1,6 трлн дол. Стрімко зростають доходи від електронної комерції: 2000 р. — 18млрд дол. США; 2001 р. — 336 млрд дол. США; 2002 р. 686млрд дол. США; 2003 р. — 1,2 трлн дол. США.
Проникнення інформаційних технологій у повсякденний побут людей набуває глобального характеру: якщо у 1998 р. 100млн населення планети користувалось Інтернетом, то у 2005 р. його кількість зросте до 1 млрд, про що, зокрема, свідчать результати дослідження за період з 1995 р. по 2000 р. та апроксимованих прогнозів на 2005 р., котрі опубліковані Computer Industry Almanac, які свідчать про перевагу кількості користувачів у 50країнах світу (табл. 3.1).
Таким чином стимулюється осмислення глобалізаційних процесів у межах теорій «інформаційного суспільства», котрі трактують прогрес суспільства похідним від знань та інформації.
Лідером у становленні інформаційного суспільства як на початку 80-х рр. так і сьогодні є безперечно США: контроль 40 % світового ринку комунікацій, 75 % — обігу інформаційних послуг, 80% — ринку програмних продуктів. Американськими є 50% користувачів Інтернету на 90 % найбільш відвідуваних сайтах.
Взагалі глобальна інформатизація стає виразом сутності постіндустріального розвитку і ключовим технологічним викликом XXI століття універсального характеру, оскільки відповідь на нього необхідно шукати всім країнам у всіх сферах життєдіяльності.
Слід зазначити суттєву диференціацію у масштабах і темпах освоєння інтелектуальних технологій (ІТ) не тільки між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються (мобільні телефони на 1000 осіб — у 17 разів, персональні комп’ютери — 22рази, користувачі Інтернету — у 150 разів), але й у групі країн-лідерів (за кількістю комп’ютерів, що використовують Інтернет, США в 203 рази перевищують Японію і країни Західної Європи).
Разом з тим на сьогодні жодна країна не має необхідних коштів, щоб капіталізувати глобальний Інтернет. Центри Інтернету виникають не тільки у «інформаційних лідерів» світу, а й у країнах, де проводиться відповідна сприятлива інвестиційна політика, наприклад таких, як Сингапур та Гонг-Конг. Так, глобальна інформаційна конкуренція стимулювала більше 7 млрд дол. США інвестицій у підводний кабель Азійсько-Тихоокеанського регіону. Інші численні приклади свідчать про те, що акценти глобальної конкуренції дедалі більше зміщуються в бік інформаційно-комунікаційних факторів розвитку не тільки окремих країн, але й регіонів світу. Водночас сучасна інформатизація практично у всіх її проявах має апріорі інтернаціональний характер. Саме міжнародний обмін інформацією сприяє розвитку глобальної інформаційної інфраструктури — основи сучасних інтернет-послуг.
У теоретичному плані показовим є осмислення концепції «нової економіки», дійсно глобальної як за охопленням сфер життєдіяльності, так і за технологіями ведення бізнесу. Важливо, що відповідні дослідження ведуться не тільки вченими розвинених країн, в яких частка інформаційно-інноваційного сектору становить більше 50%, але й українськими науковцями. Так, у монографії «Інноваційна стратегія українських реформ (2002 р.), яка презентувалась як програмний нарис наступного десятиріччя розвитку України, проблематика формування неоекономіки, впровадження інноваційної моделі економічного зростання за умов інформглобалізації є домінуючою. Зокрема, досліджуючи теоретичні основи аналізу «нової економіки», автори акцентують увагу на тому, що «інформаційна парадигма соціально-економічного розвитку ґрунтується на тому, що умовою, основою і метою розвитку людського суспільства є накопичення корисної інформації та удосконалення засобів її обробки і використання» ». При цьому передбачається, що всі економічні феномени мають інформаційну природу, тобто субстанцією різноманітних економічних явищ є інформація.
Комплексно розглядаючи інформаційні фактори економічної діяльності, базуючись, зокрема, на інформаційній теорії вартості, автори не тільки шукають теоретичні аргументи безпрецедентного зростання значущості «нової економіки» в сучасній світогосподарській структурі, але й виділяють напрями її розвитку, що має безпосереднє практичне значення. Серед них: феномен «високотехнологічних компаній», які використовують Інтернет як основний економічний ресурс; глобальний кластер економіки, який виробляє програмне забезпечення або постачає технології для інших напрямів; набір електронних практик, які інструментально засновані на Інтернет і спрямовані на створення нових моделей господарювання.
Одночасно як одну з головних рис «нової економіки» автори виділяють відносну незалежність від національних кордонів. На наш погляд, ця риса може розглядатись як базова, оскільки в «екстериторіальності» і «ексдержавності» закладено як глобальні позитиви «нової економіки», так і її можливі глобальні негативи.
Дійсно, на сьогодні вже створюються умови для становлення самодостатніх інтернет-економік, на котрі не можуть впливати уряди. У сучасних інтернет-компаній своє дійно глобальне середовище діяльності, свої дійно глобальні механізми конкуренції. Останні недоступні для національного регулювання, і єдиним шляхом уникнути втрат є лібералізація телекомунікацій: як тільки інтернет-провайдери стикаються з високими цінами на оренду ліній в тій чи іншій країні, вони передають інформацію, наприклад, до США, де оренда ліній більш дешева; якщо якійсь країні встановлять суворі умови інтернет-зв’язку, то інтернет-компанії вестимуть свій бізнес у «м’якшому» діловому кліматі тощо.
По-четверте, інвестиції переорієнтуються з розширенням виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу». На сьогодні у загальній структурі капіталу у всіх груп країн «людський капітал» перевищує 60 %. Якщо з показовою структурною динамікою на початку 1990-их рр. співвідношення «фізичного» і «людського» капіталу в провідних країнах світу становило 80% до 20%, то наприкінці ХХ століття — 33% до 69%.
У цьому контексті цікавою є концепція капіталу О. Тофлера: аграрно-сировинні економіки — сировиновидобувний капітал; індустріальні економіки — індустріально-промисловий капітал; інформаційно-комунікаційні економіки — капітал знань. А дослідження Л. Едвінсона і М. Мелоун пов’язують перспективи розвитку з моделлю інтелектуальної економіки, якою управляє інтелектуальний капітал (людський капітал як сукупність знань, навичок та творчих здібностей людини плюс структурний капітал як технічне, інформаційне та організаційне забезпечення його реалізації). Вже сьогодні в країнах ОЕСР понад половина ВВП створюється в інтелектуальному виробництві.
Загалом у світової еліти формується нове широке розуміння капіталу, що у свій час відобразили лідери провідних держав, зокрема, Б. Клінтон і Т. Блер, на Всесвітньому економічному форумі в Давосі. Цікавою з цієї точки зору була озвучена ними еволюція економічної ідеології: «Без капіталу немає багатства — ХІХ століття»; «Без накопичень немає капіталу — ХХ століття»; «Без наявності образу майбутнього і довіри до нього немає накопичень — ХХ — початок ХХІ століття», котру на наш погляд, можна спрогнозувати на ХХІ ст. — «Без накопичень людського капіталу немає майбутнього».
Загалом очевидним є те, що у XXI столітті успіху досягатимуть країни, де забезпечуватимуться оптимальні пропорції між творчою енергією людини та іншими ресурсами, в тому числі — і насамперед — інформаційними.
Йдеться про інтелектуальний ресурс суспільства як глибинну основу соціально-економічного прогресу. В процесі формування і економічного функціонування інтелектуального ресурсу використовуються суспільні інформаційні фонди, а в результаті творчої інтелектуальної праці продукується інноваційний ресурс. У більш широкому розумінні інтелект як ресурс розвитку — це потенційна і реальна здатність нації підтримувати «творчу енергетику» у всіх сферах діяльності — науці, політиці, бізнесі, культурі.
Потенційно цим ресурсом володіє кожна країна, однак оптимально його використовувати і розвивати вдається насамперед тим із них, які здатні забезпечувати весь процес інтелектуального відтворення. В сучасних умовах для цього необхідні фінансові ресурси, акумулювати котрі здатні лише окремі країни. Так, у середині 1990-их рр. загальні витрати на НДДКР складали в США — 173 млрд USD, Великій Британії — 21,6 млрд USD, Франції — 26млрд USD, Німеччині — 37,3 млрд USD, Японії — 74,8 млрд USD в Україні близько 900 млн USD).
У соціально-економічному аспекті особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, котрий не є еквівалентним. Глобалізація справляє неоднозначний вплив на умови життєдіяльності людей.
Через зміни у глобальній економіці в останню чверть століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш аніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти. Частка населення світу з середнім рівнем розвитку людського потенціалу зросла з 55 % в 1975 р. до 66 % в 1997 р., а з низьким — скоротилася за цей період з 20 % до 10 %.
Однак зростання обсягів торгівлі і капіталовкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн. Так, розрив в доходах між 1/5 частиною народонаселення, що проживає в найбільш заможних країнах, і 1/5, що проживає в найбідніших країнах, в 1997 р. виражався співвідношенням 74: 1 порівняно з 60:1 в 1990 р. і 30 : 1 в 1960 р