Історія економіки та економічних учень (2005)

5.2. Франція 1789-І871 років. Жан Батист Сей

Школа фізіократів відобразила ситуацію у Франції періоду, коли старий порядок історії країни підходив до свого завершення як у технічному, економічному, соціальному, політичному так і особливо в технологічному. У цікавому документі, що з’явився у 1783 році, автор пише: «Комерція завжди користувалася заступництвом наших королів, як найважливіша справа у державі... нині ж важке становище комерсанта кидається у вічі навіть при першому погляді».

Розчарування прийшло на зміну змаганню, млявість – активності, збідніння – могутності» (тут підстави з’явлення соціалістів Сен-Сімона і Ш. Фур’є) (Цитується за Ф. В. Потьомкіним, «Промышленная революция во Франции», с.88).

Анонімний автор наводить цифру про банкрутство більш як 500 великих фірм у найкрупніших містах Франції за останні 8 років.

Як уже зазначалося в попередній темі, сільське господарство у більшості провінцій країни було у жалюгідному стані. Зазначимо, що у 1788 та 1789 роках у Франції був неврожай, і це тоді, коли особливою ефективністю сільське господарство там не відзначалося. Ф. Бродель вказує, що у 1200 році одне посіяне зерно приносило 3 зерна, врожай між 1300 і 1500 роками – 4,3 зерна, між 1500 і 1820 роками – 6,3 зерна (Ф. Бордель, «Що таке Франція», с.163).

Неврожай 1788, 1789 рр. був не менш важливою причиною повалення королівського устрою. Аграрна технологічна революція потребувала умов для своєї реалізації. Революція 1789–1793 років створила ґрунт для розвитку фермерства. Абсолютизм, підтримуючи промислові мануфактури у їхній боротьбі з конкурентами Англії, Нідерландів, Бельгії, регулював хлібний ринок. Дешевий хліб – мала зарплата найманих робітників, низькі витрати, високий прибуток. Тому ввіз у Францію дешевого хліба і вивіз з Франції його заборонявся. Революція відкинула цю заборону. Що правда, в період Континентальної блокади Англії на короткий час старе положення відновилося. Але Тільзітський мир відкинув континентальну економічну політику Наполеона Бонапарта, яка принесла немало гірких результатів промисловій революції, яка і так почалася значно пізніше, ніж в Англії, та й у переможеній Прусії.

Індустріальна революція – плід складних і пізніх перетворень у техніці, економіці, в суспільстві та сільському господарстві, яке ставало на наукову (біологічну) революційну основу. В сільському господарстві – перший ступінь розвитку промисловості. Сільське господарство – першооснова зростання міського населення, його треба кормити, одягати, поїти (склянка вина для французького робітника входить як елемент прожиткового мінімуму). Нарешті, сільське населення – величезний або вузький ринок залежно від доходів. І ця умова у перших двох десятиріччях після революції 1789 року з’явилася. Хоча матеріальне становище населення Франції було гіршим, аніж у тій ж Англії.

Чисельність населення Англії з 1789 року становила 8 млн. чоловік, а у Франції – 26 млн., та валовий дохід націй був рівним. Народ Франції у 1789 році стає злиденним. У першій половині XIX століття населення Франції зросло на 30%, а в Англії – на 100% (Ф. Бордель, «Що таке Франція», т.1, с.182).

Робоча сила Франції була однією з найдешевших в Європі, що не створювало сприятливих умов для її заміни машиною.

Якщо в Англії міста-монстри поглинали зростаючий ринок робочої сили, то у Франції ці умови були менш привабливими. А чисельність населення зростала, хоча і меншими темпами, ніж раніше, і це створювало підставу для соціальних потрясінь. Тут причина революцій 1830 і 1848 років.

Жан Батист Сей, трубадур підприємництва і накопичення капіталу, їдко кваліфікував ситуацію: «Похвально накопичувати гроші, а не плодити дітей» (цитується за Ф.Борделю, с.182).

Але виїзд населення з села до міста продовжувався. Індустріальна технологічна революція в континентальній Європі починається у перші два десятиліття XIX століття. Навіть в Англії увага економістів була зосереджена на хлібних законах, в їх зломі до економічної ситуації. Не говорячи вже про Францію, що переживає важкі, регресивні процеси.

«Історики визнали, що з 1817 по 1851 роки крива економічного циклу Кондратьєва йде вниз..., тобто ці три режими (Наполеон, 1830, І848) характеризують постійне і навіть прогресуюче погіршення економічного становища аж до глибокої кризи 1847–1848 років, що стала класичним прикладом «кризи старого порядку», яка сталася, так би мовити, з розвитку сільського господарства... Згодом, коли Франція стане промисловою державою, її підстерігатимуть інші кризи».

Роки 1750–1850 не однорідні, оскільки в політичному відношенні їх розділяло навпіл падіння старого порядку, а в економічному – перші кроки промислової революції (Ф. Бордель, с.161).

Індустріальну технологічну революцію у Франції можна розглянути на прикладі шовкоткацької та металургійної галузей промисловості.

Франція, в якій розкіш королівського двору і дворянства була притчею на язиці, тримала шовкоткацькі мануфактури на особливому положенні. У праці Ф.В.Потьомкіна «Промислова революція у Франції» наводяться наступні дані, що ілюструють тенденції економіки цієї галузі: ввіз у Англію, Німеччину та інші країни шовкових тканин у 1769 році – 22 млн. ліврів, у 1783 – 16 млн. ліврів; в Парижі відповідно – з 12 до 9 млн. ліврів, в самій Франції з 12 до 8 млн. ліврів («тяжке становище комерсантів видно наочно»).

У роки революції 1789–1793 рр. галузь занепадає (масове збідніння народу, у тому числі дворянства і духовенства, що потерпає від якобінського терору). Метушіння після перемоги якобінців в економічній політиці у 1793 році. Держава встановлює ціни, вводить раціонування, спільний збір врожаю. Положення якобінців в 1794 році відміняє регламентацію. Прихід консула Наполеона для Леона – центра цієї галузі, дав великі замовлення, необхідні для зростання виробництва, це створює умови для появи машин (верстат Жаккарда, І804 р.).

Далі континентальна блокада імператора Наполеона Бонапарта: розрив англо-французьких, франко-прусських, франко-російських торгово-промислових зв’язків (1806 р.). Потім Тільзітський мир – зняття блокади. Але із зростанням попиту підприємець пішов на заміну ручної праці з її низькою продуктивністю машиною – верстатом Жаккарда. Машинізм тріумфував.

Цікава історія індустріальної технологічної революції в металургії. Роль цієї галузі в машинізації ключова. Це її важлива зброя.

Франція, на відміну від Англії, не має багатих запасів кам'яного вугілля і перш за все коксу. Через те він дорогий. Він не міг витримувати конкуренції з англійським. Початок робіт металургії у заміні деревного вугілля на кам’яне датується 1818 роком.

В Англії ще у 1806 році з 229 домен тільки дві користувалися деревним вугіллям (Ф. В. Потьомкін,т.2, с.361).



Як бачимо, за вказаний період виробництво чавуну і залізу зросло більш ніж у 5 разів (Потьомкін, с.423).

Індустріальна технологічна революція отримала свою базу, але гальмом в її рухові вперед була економічна політика уряду того періоду. Ставлення уряду до промислової буржуазії було неоднакове. «Якщо землевласник у роки реставрації був також і власником металургійного заводу, він користувався перевагами як поміщик – політичними, залізничними, митним протекціонізмом». Саме через це Бастіа у своїх «Економічних софізмах» їдко висміює систему протекціонізму, засновану на привілеях, створених державою.

Гальмом «машинізму» була недорозвиненість внутрішнього транспорту. Про це той же Бастіа пише кілька памфлетів.

До знакових історичних подій в Європі необхідно віднести революцію в християнстві – утвердження протестантизму і революцію 1789 року у Франції.

Перша повернула людину на землю, де земне життя наповнилося трудовим змістом і утвердженням доброчесності, прагненням до добробуту сім’ї, що послужило поштовхом до намагання накопичення запасів (капіталу), до земного, а не потойбічного «раю». Римський землевласник-феодал не знав поняття збереження – є земля, є раб, селяни і лише протестант однією з важливих цілей вважає накопичення: «капітали примножують накопиченням», – говорить слідом за Смітом Ж. Б. Сей. Революція 1789 року відкинула перешкоди економічні, політичні, правові. Свобода діяльності, недоторканність приватної власності відкрили дорогу доброчесній людині, що накопичує. Ф. Бродель, аналізуючи поняття «збереження» пише: «Повільне накопичення, не тільки і не головним чином, багатств, а перш за все навиків, технічних рішень, відповідних способів мислення таке ж повільне в ході традиційного зростання структурного перетворення між людиною і природою, між робітником і капіталом, капіталом і державою підготувало умови промислової революції» (Ф. Бордель,Т.2).

Індустріальна технологічна революція підготовлена багатьма факторами. У літературі, присвяченій Ж. Б. Сею, дається лаконічна характеристика: систематизатор А. Сміта. Дійсно, Ж. Б. Сей схиляється перед творцем класичної політекономії. Але відомо, що А. Сміт у своєму аналізі ринкових відносин останньої третини XVIIІ століття дуалістичний. Він висуває кілька варіантів теорії вартості, два варіанти теорії трудової вартості. Він також не заперечує, що вартість залежить від рідкісності, корисності, і що вона створюється трьома факторами виробництва. Сей має свій методологічний підхід в аналізі вартості – цінності. Той самий приклад, який у Сміта подається: відносини м’ясника, пивовара і булочника у Сея – городник, пекар, чоботар – через обмін можуть задовольнити свої потреби. «З цього положення виходить той помилковий висновок, що обмін служить найголовнішою основою виробництва багатств, тоді як він відіграє в цьому дещо другорядну роль» (Сей, с. 51).

Сей за основу бере багатство. Багатство все те, що становить цінність. Цінність визначається корисністю (споживчою цінністю). «Виробляти предмети, які мають якусь корисність, значить виробляти багатство, оскільки корисність предметів складає першу основу їхньої цінності, а цінність є багатство».

Сей стверджує, що створюється не матерія, а корисність маси матеріалів, із яких складається світ, вона не може бути а ні зменшена, а ні збільшена. Чим більше корисність, тим більше цінності, тим більше багатство нації. Тому праця продуктивна і у виробництві, і у сфері послуг.

Так наноситься удар по фізіократах, що стверджували, що джерело багатства – в сільськогосподарському виробництві. Так коректується Смітом, який вважає, що не створюють цінність-вартості, а значить і багатства «це і государ зі своїми чиновниками і офіцерами, а також повинні бути віднесені як деякі з найсерйозніших і поважних, так і деякі з легковажних професій: священики, музиканти, юристи, лікарі, письменники будь-якого напрямку, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівника тощо» (А. Сміт, с. 357).

Сей виходить на сучасний підхід до нарахування національного доходу і в цьому його заслуга, що зумовила його місце в історії економічних концепцій.

Цей концептуальний підхід виводить його і на основний висновок, що панує в політекономії – про три фактори виробництва: працю, капітал та землю. У Сміта, як уже відомо, ідея про три фактори виробництва є не вихідною, та вона також присутня. Сей же цю побічну ідею робить визначальною. Щоб отримати продукт, необхідна спільна діяльність, говорить Сей: вченого, який вивчає рух і закони природи, людини, яка користуючись знаннями вченого, створює корисні продукти (землероб, мануфактурист, торговець – це підприємець на свій рахунок і ризик), і третій, який діє за вказівкою двох перших, – робітники. «Повсюди промисловість складається з теорії, її застосування і виконання. Тільки нація, що відзначається у цих троякого роду операціях, може бути названа цілком промисловою нацією» (Сей, с. 32).

Сей підкреслює «користь наук, які на перший погляд наче задовольняють тільки пусту цікавість» (Сей, с. 33). Це сказано 200 років тому! Людство, його еліта висувають як фактор виробництва науку тільки у другій половині ХХ століття. Показовий і такий висновок: «Народ, в якому науки ще мало розвинені, може, одначе, дати широкий розвиток своєї промисловості, користуючись світлом науки від інших народів».

Але підприємцю відводиться особливе місце. «Сучасна Англія зобов'язана своїми незліченними багатствами не стільки своїм ученим, хоча вона нараховує у себе багатьох видатних діячів цього роду, скільки чудовому таланту своїх підприємців у практичному ділі виробництва і робітникам, що вміють добре і швидко виконувати свою роботу» (с. 34–35).

Сей висловлює ідею професійних знань, які є складовою частиною накопиченого досвіду, такого необхідного для ефективності виробництва або торгівлі; до них він включає і знання управління. Сей не тільки і не стільки теоретик, він практик-підприємець, який посилено використовує англійський досвід організації як технічного, так і економічного менеджменту і маркетингу.

«Діяльність підприємця полягає у застосуванні надбаних знань до виробництва будь-якого продукту, придатного для нашого споживання... Це застосування однаково необхідне як у землеробському і мануфактурному виробництві, так і в торгівлі. Підприємець мусить бути людиною заможною, відомою своїм розумом, обачністю, любов’ю до порядку, чесністю, аби через ці свої властивості він міг отримати капітали, яких сам не має.

…Умілість обмежує число людей, які пропонують свою працю в якості підприємця.

…Він посередник між всіма класами виробників, а також між виробниками і споживачами. Він править діло виробництва, він центр будь-яких відносин, він отримує вигоду з того, що знають інші і чого вони не знають, з усіх випадкових умов виробництва» (Ж. Б. Сей, Трактат з політекономії, с. 58–59).

Так емоційно Сей змальовує портрет нової історичної постаті – носія індустріальної технологічної революції – підприємця. Звичайно, це портрет англійського бізнесмена. Навчання в Англії, вивчення новітньої британської техніки (міжнародна паризька виставка 1805 року), на основі якої відкриває свою текстильну фабрику, для роботи на якій відбувалося навчання робітників на англійській фірмі. Зрештою, вивчення досвіду організації промисловості Англії за дорученням уряду і пропозиція очолити кафедру в Глазго, яку раніше займав А. Сміт. Багато чого пов’язувало Сея з Англією (написав книгу «Про Англію та англійців», 1816 р.). Сей є автором популярного в Європі «Трактату з політичної економіки», який вперше побачив світ 1803 року, а потім багато разів перевидавався, і капітального підручника «Повний курс політичної економіки» (1830 р.).

Таким чином на «Курсі політичної економії» події 1830 року не позначилися.

Хоча до «Трактату» ним були внесені поправки, характерні для Франції після 1815 року, коли індустріальна технологічна революція почала свою ходу по Франції. «Тепер у Франції в один рік купується у 6 і 8 разів більше предметів, аніж купували у нещасне царювання Карла VІ. Тепер виробляється також у 6 або 8 разів більше продуктів, аніж колись» (с. 43–44).

Але Франції ще далеко від промислових успіхів Англії. Складна й суперечлива тут ситуація і Сей виступає з програмою розквіту генія французького народу. Шлях Франції – шлях ринкових відносин на засадах індустріальної революції, машинізму, де героєм дня виступає підприємець. Але підприємець з доброчесною характеристикою. Він працелюбний, чесний, ощадливий. Накопичення капіталу через бережливість. Він мануфактурист, землероб-фермер, торговець.

Поєднання трьох факторів виробництва: капіталу, праці й землі в їх єдності – це кредо Сея. До речі, найманий робітник має капітал – знання та досвід. Проблему збуту він висуває на одне з чільних місць і в бізнесі, і в теорії. Говорячи про значення політекономії, підкреслюється її важливість у справі управління державою і домашнім господарством. Сей говорить: «...теорія обміну та збуту змінить усю політику світу». При чому у просвіті, пізнанні законів, що управляють людськими суспільствами, провідна роль належить середньому класу.

«В середньому класі суспільства, подалі від оп’яніння владою, з одного боку, і від тяжкої праці бідняків – з другого, у тому класі суспільства, в якому статки нажиті чесною працею, в якому дозвілля не виключає звички до праці і в середовищі якого все частіше зустрічається дружне спілкування людей, любов до читання і можливість розвивати свій розум подорожуванням – саме у цьому класі суспільства, кажу я, і народжується просвіта. Звідси вона поширюється як на сильних світу сього, так і на простий народ» (с.23). Незнання законів, викладених політекономією, призводить до сумних результатів. І у реформах ХХ–ХХІ століть, «коли адміністрація вживає неправильні заходи, то їй мимоволі доводиться відступати, коди вона зустрічає на шляху непереборні перешкоди, яких не зуміла передбачити раніше» (с.25). І яка яскрава характеристика ситуації у Франції. «Подібно до кораблю, який пливе без компаса і ландкарт, за волею вітру і примхи лоцманів невідомо звідки і куди, Франція рухалася уперед навмання...».

В історії економічних учень відомий закон Сея. Виводиться він з теорії збуту. Потреби людини – двигун виробництва. Цінність продуктів визначається їхньою корисністю. Виробляється корисність і реалізується в обміні. Обмінюються корисностями на підставі їхньої цінності. Виробництво породжує свого споживача, покупця як в продажу, так і в купівлі. Гроші виступають тільки як посередники, слідом за Смітом у Сей вони – колесо обертання.

По цій ознаці недовироблення бути не може, а можлива тільки прояв диспропорцій. Тобто виробництво в окремих галузях недовиробило. Пропозиція автоматично породжує попит – такий висновок Сея, так говорять його учні. Практично формулюється ідея рівноваги попиту і пропозиції, над якою трудяться економісти кінця XIX століття і все ХX століття.

І як підприємець, і як теоретик Сей розглядає індустріальну технологічну революцію – застосування машин. Вигода від застосування машин подвійна. Збільшується маса продуктів, зменшуються витрати виробництва. Примноження продукту викликає зниження ціни на нього. А це в інтересах споживача і, у першу чергу, найманих робітників. Очевидно, що кінець XIX століття – епоха розквіту машинізму в Європі обумовила і зростання життєвого рівня пролетаріату. Поява соціал-демократичного реформізму має своєю основою підвищення життєвого рівня найманого робітника. Застосування машин на першому етапі породило луддитів. Але Сей доводить, що скорочення зайнятості в галузі, де застосовували машини, привело до збільшення зайнятості в інших суміжних галузях. Ідея мультиплікатора свого роду.

Ж.Б.Сей пішов з життя у 1832 році. Події 1830 року привели до влади найбільш багатий шар буржуазії – фінансову аристократію, яка використовувала їх перш за все у своїх інтересах. Революція 1789 року не покінчила з усіма перешкодами на шляху індустріальної технологічної революції, функціонером якої виступала промислова буржуазія. Реставрація відродила окремі привілеї і у першу чергу землевласникам, країна опинялась в рамках політики протекціонізму, який приховувався під гаслом захисту національного виробництва, а це перш за все інтереси землевласників і фінансової олігархії. Проблема зайнятості – проблема, породжена машинізмом. Уже Наполеон, коли примушував то копати, то засипати канави, казав: «Яке мені діло до результатів? Треба мати перед очима тільки одне: поширювати багатство серед робочих класів» (Бастіа, с.139).

Індустріальна технологічна революція з 1815 року отримала відомий розвиток. Її соціальні наслідки – зростаюче безробіття. А з появою безробіття, тяжких умов праці з довгим робочим днем, працею дітей і жінок неминуче поширення ідей соціалізму та комунізму. І вони захоплюють Францію. В боротьбу з ними вступають економісти, які підтримують запровадження машин, нових форм організації праці.

Одним із них є Ф. Бастіа. «Галасливі звинувачення проти посередників (торговців, фінансистів та ін.), взяті з книги сен-сімоністів, фаланстерів та ікарійців затоплюють журналістику і трибуну, і серйозно загрожують свободі праці та взаємним стосункам» (Бастія, с. 146).

Ф. Бастіа – цей трибун свободи економічної діяльності, аналізує ситуацію, яка породжується прогресом, його вплив на становище найманих робітників. Їх становище різко погіршилося, кажуть соціалісти, дійсність підтверджує це, що знаходить своє відбиття у безробітті. Бастіа говорить, що державне втручання через суспільне споживання (будівництво доріг, палаців) непродуктивне, воно відволікає кошти від виробництва. Запровадження машин веде не тільки до зменшення зайнятості, але і до його зростання в галузях, працюючих на машинізацію. Застосування машин веде до зменшення витрат, а значить до зниження цін, що є вигідним перш за все і більш усього саме найманим робітникам. Кінець XIX століття розкрив провісний дар економіста Бастіа – добробут робітників промислово індустріально розвинених країн різко зріс.

Французький соціаліст романтик Сісмонді – один з теоретиків, що розкрили наявність негативних сторін дії ринкових відносин в умовах панування капіталу, бачив вихід у поверненні економіки в русло гільдійських форм підприємницької діяльності. Він вважав, що про робітників мають піклуватися підприємці, а не суспільство. Бастіа ж виходить із основи, що між працею і капіталом існує взаємна зацікавленість, гармонія їхніх інтересів.

«Капіталісти й робітники! Я вважаю за можливе встановити наступний закон: «По мірі того як примножуються капітали, безперечна частка, що належить їм у загальному результаті, зростає, а частка відносна знижується; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим більше зростає і її частка безумовна» (с. 172). Це твердження підтвердилося.

Питома вага заробітної плати у витратах виробництва у ХХ столітті має ясно виражену тенденцію зростання і падіння процента. Хоча підприємницький дохід зростає швидше, ніж заробітна плата.

«Капітал, – говорить Бастіа, – ґрунтується на трьох здібностях людини: вмінні передбачати, розуміти і утримуватися».

Уже Ж. Б. Сей розрізняв особисте і державне споживання, вважаючи, що воно лише тоді продуктивне, коли створює корисності. Ф. Бастіа говорить про приватне і суспільне споживання. З позицій зайнятості суспільне споживання не завжди відповідає вимогам ефективності його витрат. Воно може бути корисним, якщо розширює сферу послуг. Категорія «послуги» у Бастіа – основа його поглядів на капіталістичне виробництво. «Суспільство являє собою сукупність послуг, які люди добровільно або з примусу надають одне одному, тобто сукупність послуг суспільних або приватних» (Бастія,с. 140). «Взаємні стосунки людей... не можуть бути нічим, як взаємним обміном послуг, що все піднімається у цінності, і все зростає у корисності» (с. 171). «Будь-хто, хто погоджується дати капітал на певний термін, надає послугу. Отже, процент в законний в силу принципу, послуга за послугу» (с. 200).

Головний інтерес людей – сприяти швидкому утворенню капіталів. Капітали можуть і ховатися, і знищуватися, що Бастіа бачив у революцію 1848 року, списуючи на гарячність робочого класу. «Нехай же він, – говорить Бастіа, – усвідомлює, що капітал від самого початку працює на користь визволення людей від ярма невігластва, злиднів і деспотизму. Залякувати капітал – закріплювати потрійний ланцюг на руках людства».

Це написано після подій 1848 року які виявилися вкрай негативними для французького соціалізму, сенсімоністів, Фур’є та ін.. Необхідно наголосити, що подіям 1789 року передували неврожаї 1788 та 1789 років, а революції 1849 року – неврожай 1847, 1848 років. Знов видно роль аграрної технологічної революції. Незавершеність революції 1789–1794 років, події 1815 року були прологом революцій 1830 і 1848 років.

Роки диктатури Наполеона Бонапарта з його політикою чиновницького військового регулювання економіки після його відходу на острів Святої Єлени відкрили шлюзи індустріалізації країни. Однак простору дій промислова буржуазія не отримала. Влада, як політична, так і економічна, опинилась в руках фінансової аристократії. Виборчий ценз встановлював право вибору громадянам, які мали майно на 40 тисяч франків, а таких на декілька мільйонів виборців було лише 200 тисяч чоловік.

Тому боротьба проти фінансових магнатів повинна була неминуче початися. До того ж становище промислового пролетаріату – дітища індустріальної технологічної революції – було дійсно критичним. Повстання ліонських ткачів 1832 року під гаслом «або жити працюючи, або вмирати стоячи», – говорить про найглибшу кризу. Повстання було потоплено в крові. Але його причини залишилися і до 1848 роки, підсилені черговими неврожаями 1847–1848 рр. (наслідок того, що умови реалізації аграрної технологічної революції не з’явилися), неминуче повинні були підірвати соціально-економічну та політичну ситуацію в країні. Неминуче повинні були з’явитися і різного роду соціалістичні концепції (Сен-Сімон, Фур’є, Прудон, Луї Блан, О. Бланки, Кабе). Як пише А. Токвіль: «сенсімоністи, фаланстери, іберійці здійняли дуже сильний галас, і їхні ідеї зустріли відгук у середовищі робітників. І тоді коли у лютому 1848 року збройне повстання пролетарів Парижа скинуло ставлеників фінансової аристократії, політична влада опинилась в руках пролетарів, які не мали конкретної наукової програми своїх дій. Вони могли тільки проголосити ідею братства». Створення національних майстерень було верхом їхніх конкретних рішень. Народні майстерні Луї Блана утворюються державою по професіях. Перший внесок капіталу, прибуток ділиться на частини. Сен-Сімон з його ідеєю індустріального християнства, де суспільство, в якому треба працювати або головою, або руками, не давав відповіді на ту реальність, яку пізнавали пролетарі. Банкір і він не могли бути в одній зв’язці. Ідея Фур’є про фаланстери не могла бути здійснена на кам'яній бруківці Парижа. Національні майстерні Блана (спочатку вони об'єднували 20 тисяч парижан, потім їхнє число за рахунок притоку з провінції досягло 100 тисяч чоловік), нічим не відрізнялися від робітних домів Англії, в яких земляні громадські роботи становили їхній зміст, не могло породити ентузіазму та отримати позитивну оцінку суспільства. Як говорить Маркс: «це був ганебний стовп соціалізму». Було волаючим протестом пролетаріату проти буржуазної промисловості, буржуазного кредиту і буржуазної республіки, – середній клас охарактеризував народні майстерні як «державні пенсії за вигадану роботу». Це очевидний вирік соціалізму того часу. Необхідно було ще дозріти пролетаріату. А ситуація штучно створилася для дискредитації демократичної республіки. Штучно створюється бюджетний дефіцит, створюються фінансові скрути. Уряд за вказівкою фінансової аристократії отримує кредит. Але його погашення здійснюється через закриття рахунків по книжках ощадної каси. Вводяться нові податки. Один із них – «податок на селянство», за яким стягуються 45 су з кожного франка у державну казну. Селянин стає ворогом міста і перш за все промислового пролетаріату з його демократичною республікою. Кредит став зброєю проти робітничого класу. 16 квітня 1848 року 100 тисяч чоловік стоять озброєні під гаслами: «геть комуністів, геть Луї Блана, Бланки, Кабе».

З 4 травня 1848 року Франція стає буржуазною республікою. 31 травня скасовується загальне виборче право. Так французький соціалізм, до деякої міри запроваджений в практику першої половини XIX століття, в епоху початку індустріальної технологічної революції зазнав поразки. Раніше ці ідеї виявилися незатребувані у Північних Штатах Америки.