Економічна політика (2004)

Економічна політика, як відомо, охоплює собою дві складові частини – економічну стратегію та економічну тактику. В економічній стратегії знаходять свій вияв головні завдання, що стоять перед суспільством на перспективу. В ній концентровано виражаються корінні інтереси всього суспільства: різних класів і прошарків населення в їх органічній єдності. Коли ми говоримо про стратегію економічної політики держави, то маємо на увазі довгочасну орієнтацію цієї політики, тобто встановлених на багаторічну перспективу цілей, їх конкретизацію стосовно до особливостей того чи іншого етапу розвитку економіки країни.

Економічна тактика – це розробка і визначення конкретних напрямків, шляхів, методів і засобів досягнення стратегічних цілей. Це конкретизація довгочасної стратегії економічної політики, виходячи з особливостей кожного історичного етапу розвитку.

Україна, яка з 1991 року стала на шлях політичної незалежності та економічної самостійності має виробити чітко визначену стратегію економічного розвитку на довгочасну перспективу. Чому? Тому, що раніше Україна, перебуваючи в складі Союзу РСР, виступала органічною частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Таке політичне і економічне становище України визначало і особливості розвитку економіки її. Ці особливості цілком і повністю обумовлювались геополітичними і стратегічними цілями СРСР. Національні інтереси України підпорядковувались інтересам СРСР. Тому й економіка України розвивалась не як самостійний народногосподарський комплекс, а як 1/5 частина загальносоюзного комплексу. Союзний поділ праці і міжреспубліканські галузеві зв’язки були дуже розвиненими, тісно переплітались, що й обумовлювало глибоку залежність економіки України від загальносоюзної. Ця залежність виявлялась як у виробництві на рівні міжреспубліканської спеціалізації так і у споживанні – на рівні кооперування, обміну сировиною, енергією і комплектуючими виробами та ринками збуту.

Ось чому раптовий розрив таких органічних економічних зв’язків і перехід на шлях економічної самостійності неминуче мав призвести до глибокої економічної кризи, бо економіка України не була самостійним народногосподарським комплексом з завершеним циклом відтворювальних процесів. Це об’єктивний наслідок таких глибоких і революційних трансформацій.

Щоб уникнути глибокої економічної кризи необхідно було поступово формувати свій національний народногосподарський комплекс, переводячи прямі республіканські поставки на ринкові рейки, завойовуючи водночас альтернативні світові ринки для національних виробників, поступово входячи у міжнародний поділ праці. Варто зауважити, що колишня французька колонія Алжир, одержавши політичну незалежність, ще декілька десятиліть йшов у фарватері економіки Франції, не пориваючи з нею своїх економічних зв’язків.

Все вищесказане було, так би мовити, оцінкою уже пройденого 11-літнього етапу нашого розвитку з точки зору стратегії. Але ж ми повинні бачити перспективу, дорогу у майбутнє, прогнозувати наш розвиток. Отже, знову робити вибір. Перший вибір ми зробили: будемо політично незалежними і економічно самостійними. А далі? А далі потрібно знову робити вибір – вибір моделі розвитку, визначення стратегічної мети – що ми маємо побудувати на розвалинах колишньої радянської економічної системи.

Історичний досвід людства дає нам три моделі можливого розвитку: перша – традиційна капіталістична, друга – командна радянська система (так звана соціалістична, хоч теоретично це невірно), і третя – змішана, соціально орієнтована ринкова система. Українське суспільство має зробити остаточний вибір – економіку якої моделі нам будувати. Це доленосний історичний вибір, від якого залежить доля держави України, доля однієї з найбільших Європейських країн, доля її народу.

Щоб зробити правильний вибір, необхідно з’ясувати всі переваги і недоліки кожної з трьох згаданих моделей, визначити їх історичну перспективу. Перша модель є історично найдавнішою і притаманна вона суспільствам, де певного рівня досягли товарно-грошові відносини і вільний ринок. Тут всі економічні категорії і явища знаходять своє визначення через ринкові механізми, через опосередковані зв’язки купівлі-продажу. Кожен виробник виступає як вільний, економічно відособлений і самостійний суб’єкт господарювання. Свій виробничий процес підпорядковує задоволенню своїх індивідуальних потреб. Виробники і споживачі взаємодіють через ринок. Задовольняючи свої власні потреби, водночас вирішують і основні проблеми економіки: що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Саме такий механізм суспільної взаємодії Адам Сміт називав “невидимою рукою”.

Поряд з певними перевагами ця модель має і свої істотні недоліки, які, зрештою, виливаються у ринкову стихію, неконтрольований розвиток, порушення пропорційності і кризові явища.

Друга модель – це модель командної економіки, при якій господарський механізм базується на центрально-розподільчій системі відносин. При цьому адміністративно-господарський центр – чи то держава, чи то імператор (деспот) сам вирішує основні економічні проблеми. Командну модель в історії людства у стародавні часи представляли країни азіатського способу виробництва, а в нашу епоху – колишня радянська система господарювання. Виникнення командної економіки мало свої причини і умови.

Головною причиною була, звичайно, необхідність зосередження у єдиному господарському центрі всіх економічних ресурсів і максимально ефективне їх використання для забезпечення функціонування держави і економічного зростання. Економічними умовами при цьому були: у випадку з азіатським способом виробництва – це недостатній розвиток продуктивних сил і, отже, запобігання розпорошенню суспільних можливостей для вирішення приватних індивідуальних проблем на шкоду загальносуспільним. Тут кожен окремий виробник був безсилим працювати відособлено від громади, общини, де земля і вода були спільним надбанням. Енергоозброєність його праці не давала можливості бути незалежним самостійним виробником, тому він був економічною пуповиною прив’язаний до суспільства.

У випадку радянської економічної системи, то тут, виходячи із суто політичних і економічних умов та геостратегічних цілей, держава також у своїх руках концентрувала все управління економічним життям, щоб оперативно використовувати виробничий потенціал, національний дохід, трудові ресурси на пріоритетних напрямках. Радянська держава апріорі володіла результатами праці всіх членів суспільства (за винятком підсобного господарства громадян) і розподіляла сукупний продукт за визначеними нею пріоритетами. Як показав досвід поряд з незаперечними перевагами ця модель мала і ряд істотних недоліків, що зробили її на певному історичному етапі неефективною. Головна вада полягала в максимальному усуспільненні економічного життя через тотальне удержавлення і розвиток соціоцентризму, при якому досить значно утискувались особисті інтереси громадян, що породжувало багато похідних протиріч і зловживань владою.

Проте радянська економічна система справила історичний вплив на розвиток країн класичного капіталізму своїми двома найважливішими перевагами. По-перше, своїм планомірним управлінням економікою, що давало можливість оперативно зосереджувати всі економічні ресурси на пріоритетних напрямках, підтримувати необхідну народногосподарську пропорційність, усуваючи таким чином ринкову стихію розвитку з її негативними наслідками . По-друге, вперше на рівні держави здійснювались широкі соціальні програми, спрямовані на розвиток освіти, науки, охорони здоров’я, культури, відпочинку, комунальної сфери, турбота про підростаюче покоління та пенсіонерів і та ін. Це все робило певні сторони радянської економічної системи досить привабливими для трудящих зарубіжних країн.

І вже економічна політика нацистської Німеччини та антикризова програма Франкліна Рузвельта в передвоєнних роках увібрали в себе переваги радянської економічної системи, поєднуючи прогресивні принципи організації як ринкової так і командної моделі. Це по суті і було початком створення нової економічної моделі, що згодом дістала назву “змішана економіка”. Ця модель стала базовою для відбудови економіки країн, що потерпіли у ІІ світовій війні.

У самому загальному вигляді змішана економіка є такою економічною системою, яка складається з приватного і державного секторів економіки, що спочатку доповнюють один одного, усуваючи недоліки і посилюючи свої переваги, а в подальшому і органічно поєднуючись. Історичний досвід засвідчує, що змішана соціально орієнтована економіка на рубежі тисячоліть стала найбільш ефективною економічною системою. У цій моделі зростають економічні функції держави (порівняно з першою), набуває розвитку централізований державний розподіл частини валового національного продукту на користь ефективності суспільного виробництва, зростання добробуту всіх верств населення; посилюється контроль за діяльністю підприємств усіх форм господарювання. Стихія вільного ринку поступається планомірній організації, економічний розвиток набуває характеру свідомо керованого суспільством процесу, класові антагонізми переростають у соціальне партнерство, що робить змішану економіку досить ефективною системою.

Отже, виходячи з аналізу трьох історичних моделей економічного розвитку, ми можемо зробити висновок, що трансформація адміністративно-командної радянської економічної системи має відбуватися у напрямку змішаної соціально орієнтованої економіки. Цей напрям має бути стратегічним вибором України, що стала на шлях політичної незалежності та економічної самостійності.