Економічна політика (2004)

1. Структурні зрушення в економіці. Складові структурної політики

Сучасна розвинута економічна система є своєрідним продуктом дедалі зростаючих масштабів суспільного поділу праці та поглиблення спеціалізації різних галузей і видів людської діяльності. «В економіці сучасних суспільств, — пише П. Самуельсон, — цей процес (спеціалізації і поділу праці. — А.Б.) доведений до певної межі». Але він не акцентує чим це обумовлено, хоч і підкреслює його прогресивність. Услід за А. Смітом він визнає, що спеціалізація і поділ праці обмежені розмірами ринку, тобто тим обсягом товарів чи послуг, який може бути реалізований.

Зрозуміло, що ефективне функціонування економіки час від часу має супроводжуватись її структурною перебудовою. У цьому напрямі необхідні цілеспрямовані дії держави як на макро-, так і на мікрорівнях.

Історичний досвід еволюції економічних систем свідчить, що її загальними закономірностями є зміна «конкретно-традиційних» пропорцій народного господарства, оновлення його елементів, а також посилення динамізму суспільного виробництва та результатів останнього.

Різноманітність й особливості структурних зрушень у тій чи іншій країні визначаються такими факторами. По-перше, конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування відповідного типу економіки (традиційна, ринкова, командна, змішана, які по-різному відповідають на основні питання економіки). По-друге, специфічними для кожної країни умовами і формами становлення і розвитку народного господарства. По-третє, етапом, на якому перебуває країна при здійсненні структурної політики, зокрема, ступенем завершеності технологічної перебудови.

Слід зазначити, що багато процесів структурних змін в економіці, які відбуваються під впливом НТР, є загальними для різних країн незалежно від пануючих там соціально-економічних систем. Серед цих структурних зрушень в економіці на сучасному етапі НТР можна виділити таке.

Перше. Нині відбувається динамічний процес формування групи галузей, які забезпечують НТР і мають відносно високі темпи зростання. Як відомо, до них належать хімічна і нафтохімічна промисловість, атомна енергетика, електроніка і радіотехнічна промисловість, біотехнології, виробництво чистих матеріалів та матеріалів підвищеної і наперед даної якості, мікропроцесорів і ЕОМ, засобів зв’язку, приладів контролю та управління тощо.

Саме ця група галузей і виробництв, темпи їх зростання визначають масштаби НТР, динаміку ефективності виробництва і відповідність параметрів виготовленої продукції потребам суспільства.

Друге. Змінюється співвідношення між добувними і переробними галузями на користь останніх. Така тенденція в умовах НТР є вирішальною, оскільки дає змогу знизити темпи зростання добувних галузей з виграшем для кінцевого суспільного продукту. Цьому сприяє поява безвідходних технологій, комплексної переробки сировини, енергозберігаючих технологій тощо.

Третє. Відбуваються зрушення внутрігалузевих пропорцій. Це знаходить свій відбиток у зростанні питомої ваги фінішних стадій і операцій (різних видів збагачення й облагородження сировини та матеріалів), що підвищує якість продукції.

Четверте. Динамічно розвивається інфраструктура суспільного виробництва, сфера виробничих і побутових послуг — транспорт, зв’язок, енергетика, інформаційне обслуговування народного господарства.

Суттєво зростає роль науки і наукового обслуговування.

П’яте. Як відомо, однією з найважливіших структурних проблем завжди було і є співвідношення між двома підрозділами суспільного виробництва — виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання. НТР модифікує дію закономірності переважного зростання засобів виробництва.

Фондо- і матеріалозберігаючі варіанти економічного зростання дають змогу обійтися без форсованого, як це було раніше, збільшення частки так званого І підрозділу.

Шосте. Найдинамічнішим сектором економіки за сучасних умов стає сфера послуг. Нині у цій сфері виробляється дедалі більша частка ВВП і зосереджується дедалі більша кількість працівників. Як свідчить практика промислово розвинених країн саме в сфері послуг зайнято понад 70% їх трудових ресурсів.

НТР зумовлює різке скорочення питомої ваги первинної сфери, а потім, хоч і значно повільніше, — вторинної при динамічному розширенні третинної сфери.

Новим явищем в умовах НТР є масове виникнення і розвиток інтегральних економічних інституцій (господарських структур), які об’єднують науку, виробництво, сферу обслуговування. Йдеться по комплексні науково-виробничі об’єднання, великі інженерні фірми тощо.

Поряд з цією тенденцією чітко проявляється й інша — зростання кількості й питомої ваги в загальному обсязі виробництва середніх і малих підприємств, що характерне для всіх розвинутих країн. Генерується воно в умовах НТР процесом розвитку так званих децентралізуючих технологій.

У науковій літературі мають місце спроби протиставити ці дві тенденції, але тут, на наш погляд, треба виходити з економічної доцільності співіснування й співвідношення великого і малого виробництва. Адже кожне з них виконує в народному господарстві свої специфічні функції.

Загальновизнано, що мале підприємництво є одним з дійових важелів розв’язання багатьох економічних та соціальних завдань. Зокрема, воно сприяє структурній перебудові економіки, зміцненню економічної бази регіонів. Тому малий бізнес в країнах з розвинутою ринковою економікою посідає значне місце в економічній політиці держави. У світовій господарській практиці малі й середні підприємства є роботодавцями майже для 50—60 відсотків працездатного населення. А обсяги виробництва у цій сфері в різних країнах становлять від третини до двох третин валового національного продукту.

За даними Мінстату України сектор малого підприємництва у нас поки що незначний. Він охоплює менше 10 відсотків населення, зайнятого у суспільному виробництві країни. Тому наше мале підприємництво потребує цілеспрямованої державної підтримки й реалізації системи взаємопов’язаних заходів щодо забезпечення сприятливих правових і організаційно-економічних умов його становлення та ефективного розвитку.

В контексті загально-абстрактного аналізу структурних зрушень в сучасній економіці, то це, як бачимо, не лише удосконалення галузевої структури, а й регіональної та інституціональної, тобто — це багатовекторний процес. Безсумнівно, що він повинен перманентно опосередковуватись конструктивними діями держави, — її структурною політикою. Остання також — складна й багатоаспектна проблема як з точки зору теорії, так і практичної реалізації.

В своїй сутнісній основі економічна політика зводиться до управління (в широкому розумінні цього слова) ресурсами, насамперед, матеріальними й фінансовими, та їх взаємопов’язаним рухом у межах макроекономічного відтворювального процесу. Необхідно мати на увазі, що раціональне здійснення цієї політики передбачає наявність відповідних соціально-економічних відносин, які дають змогу ефективно використовувати ресурси, оскільки в таких відносинах відбувається їх рух. Про це свідчить і практика розвинутих країн.

Головними завданнями структурної політики держави є подолання диспропорцій, що виникають між окремими сферами, галузями економіки країни, а також — регіонами та інституціями і формування на цій основі збалансованої структури національного господарства. Згідно цього структурну політику слід розглядати, як відмічалось, на галузевому, регіональному та інституціональному аспектах (зрізах).

Галузевий зріз структурної політики охоплює цілі, підойми і засоби дії держави на процес формування пропорцій, які характеризують раціоналізацію галузевої структури економіки. Головними завданнями галузевих структурних зрушень є:

розробка структурно-галузевої стратегії розвитку економіки країни, аналіз місця і ролі провідних галузей в її структурі;

обґрунтування пріоритетів у розвитку окремих галузей народного господарства;

вияв проблем розвитку та розміщення крупних багатогалузевих комплексів;

проведення заходів щодо підтримки державою НТП в окремих галузях економіки;

комплексний розвиток регіонів країни.

Галузева структура економіки характеризується питомою вагою окремих галузей у створенні ВВП. Досить рельєфно структурно-галузеві пропорції та економічний стан країни характеризує і галузева структура її промисловості, що можна проілюструвати на прикладі України.

Відомо, що економіка незалежної України упорядкувала далеко нераціональну структуру промислового виробництва яка сформувалась за часів її перебування в єдиному народногосподарському комплексі СРСР. За період економічної кризи в 90-ті рр. ці деформації ще більше поглибились і досягли практично критичної межі (див. табл. 1). Тому вони потребують невідкладного усунення, що є однією з ключових проблем.



Незважаючи на часткове зростання випуску продукції в 2000 р., загальна тенденція погіршення структури не змінилася.

В першу чергу це стосується машинобудування, частка якого з 1990 р. по 2000 р. зменшилась майже в 2,4 раза. Суттєво зросла і без того велика частка чорної металургії: у 2000 р. вона досягла 27,4% порівняно з 11% 1990 р. Тривало зростання сукупної частки сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва. Так, у 2000 р. ця частка наблизилась до 3/5 (58%), що стає загрозливим для економічної безпеки країни. В той же час питома вага галузей легкої та харчової промисловості зменшилась за ці 10 років з 29,4% до 19%.

Регіональна складова структурної політики — комплекс різних заходів (законодавчих, адміністративних, економічних), здійснюваних як центральними, так і місцевими органами влади. Мета цих заходів — усунення диспропорцій в соціально-економічному розвитку, більш повне використання потенціалу регіонів, сприяння розвитку депресивних районів країни. Необхідність виокремлення регіонального аспекту в структурній політиці зумовлена об’єктивною нерівномірністю в розміщенні природних ресурсів, продуктивних сил і населення, а також потребами забезпечення прийнятного рівня і якості його життя в кожному регіоні країни.

Інституціональний підхід (складова) в структурній політиці базується на тому концептуальному положенні, що важливо не просто регулювати економічні процеси на різних рівнях (макроекономічному, міжгалузевому, виробничому тощо), а змінювати картину економічного розвитку.

Характерна, наприклад, для сучасних українських реалій «інституціональна структура» (традиції, звички, норми поведінки, прийняті в суспільстві, в тому числі й «економічні інститути» — приватна власність, конкуренція, зиск і т. ін., а також їх закріплення у вигляді законів, організацій, установ ринкової інфраструктури тощо), в значній мірі ввійшла в протиріччя з новими потребами та умовами поступального розвитку нашого суспільства. Часто ця структура стає «консервативним чинником», перепоною на шляху ринкових трансформацій ще й тому, що багато цих інституцій міцно не вкорінились. А часто ті інститути, що регулюють людську діяльність (в такій же мірі як і економічна необхідність) розглядаються нашими співвітчизниками як другорядна і навіть чужорідна форма їхньої діяльності. Тому без врахування цих чинників неможливо здійснювати конструктивну структурну, в тому числі й економічну політику в цілому.

Відповідно до загальних об’єктивних тенденцій структурних зрушень в економіці кожної країни має проводитись й інвестиційно-інноваційна політика. Важливими складовими детермінантами останньої виступають фінансово-кредитна, монетарна та податкова політика. Цілеспрямована реалізація їх важелів дає змогу здійснювати раціонально весь спектр структурних зрушень. А всі вони в комплексі при адресній та поетапній діяльності держави й становлять матеріально-фінансову основу для проведення структурної політики. При цьому слід враховувати, що позитивні зрушення в інвестиційній політиці можуть бути досягнуті за рахунок ринкових механізмів, а перебудова структури економіки — завдання переважно державного регулювання, яке тісно пов’язане також з політичними, правовими та організаційними аспектами.