Економічна політика (2004)

Провідною ланкою формування майбутньої моделі економіки України є активна та цілеспрямована структурна політика. При визначенні її основних напрямів не можливо абстрагуватись від тієї спадщини, що залишилась нам від колишнього Радянського Союзу. Так, глибокі диспропорції народногосподарської структури, які склалися в СРСР протягом тривалого періоду показали свій руйнівний для економіки характер уже з самого початку переходу до ринкових відносин в усіх країнах СНД. Зокрема розпад на початку 90-х рр. споживчого ринку та астрономічне зростання цін в Україні на товари широкого вжитку в умовах лібералізації ціноутворення в основному зумовлені недостатнім розвитком другого підрозділу суспільного виробництва, а концентрація масового безробіття (значною мірою прихованого) в окремих регіонах — їх відносно низьким рівнем економічної динаміки та вузькою спеціалізацією.

Все це, як і багато інших глибинних дестабілізуючих економіку факторів, значною мірою зумовлено було тим, що концепція економічного розвитку СРСР передбачала:

— максимальну інтеграцію економіки кожної союзної республіки в загальносоюзний народногосподарський комплекс та постійне збільшення її вкладу в розвиток останнього. Так, загально відомо, що, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Образно кажучи, наша економіка була своєрідним «цехом» в єдиному союзному народногосподарському комплексі;

— випереджаюче нарощування потужностей підприємств групи «А» та військово-промислового комплексу;

— повне залучення всіх природних ресурсів до виробництва, що призвело, зокрема в Україні, до значного вичерпання запасів нафти, газу, деревини тощо;

— «централізовано-донорський» характер розподілу між республіками, економічними регіонами та галузями матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.

Базуючись на такій концепції розвитку продуктивних сил, народне господарство України після проголошення незалежності залишилося розбалансованим. Усі його галузі й структуроутворюючі елементи (технічний, інвестиційний та ін.) були не узгоджені між собою.

Зрозуміло, що і в перспективі, в міру зміцнення координуючих функцій ринкових механізмів, існуючі нині диспропорції галузевої структури, територіального розміщення продуктивних сил автоматично не самоліквідовуються. Деякий час їх руйнівний характер може навіть посилюватися, що ми й мали практично всі 90-ті роки. Ця тенденція, про що свідчать і народногосподарські реалії, спричиняється такими факторами:

— існуючою нині крайньою нерівномірністю технологічних рівнів виробництва, причому найбільш відсталими у цьому відношенні є галузі другого підрозділу, тобто виробництва предметів споживання;

— недостатньою готовністю української економіки до відкритості, що вимагає від кожного окремого підприємства повніше враховувати тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;

— рестриктивною (від лат. restrictio — обмеження) кредитно-грошовою і конфіскаційною податковою політикою, на яку ми приречені у зв’язку з важким фінансовим становищем країни.

Ці фактори вже поставили більшість наших підприємств у становище неконкурентоспроможних. Особливо це зачіпає технологічно слаборозвинуті галузі, економічно стагнуючі регіони країни. Така ситуація має місце не лише в країнах СНД. Вона спостерігається (з різною глибиною прояву) в Угорщині, Польщі, східній частині Німеччини та інших країнах з перехідною економікою.

Міжнародний досвід свідчить, що навіть у країнах з розвитою ринковою економікою усунення таких глибоких диспропорцій в структурі народного господарства не відбувається автоматично під дією ринкових механізмів, а вимагає коригуючого втручання держави. Зокрема, після Другої світової війни в країнах Західної Європи таке втручання сформувалось до кінця 60-х років у специфічний напрям державного регулювання — структурну політику. Серед найістотніших її ознак можна назвати довгостроковий характер, а також спрямованість на досягнення якісних перетворень економіки в галузевому розрізі та в територіальному розміщенні продуктивних сил.

Безперечно, гострота проблем, які породжуються диспропорціями в народному господарстві нашої країни в умовах переходу до ринку, настійно висуває на передній план (поряд із заходами, спрямованими на грошово-фінансову стабілізацію) проведення активної структурної політики з боку держави. Водночас зрозуміло і те, що в умовах становлення ринкової економіки, на відміну від періоду панування адміністративно-командної системи, така політика повинна мати інші цільові установки, інструмент здійснення й критерії оцінки її ефективності.

Суть проблеми в тому, що ринкова трансформація економіки — не самоціль, а спосіб подолання нашої технологічної відсталості, структурної перебудови, підвищення добробуту населення. Досвід розвинутих країн свідчить, що 65—75 % усіх інновацій викликається потребами ринку, а безперервний інноваційний процес хоч і здійснюється у відповідності з імовірнісними (стохастичними) законами, все-таки піддається стратегічному управлінню. Інноваційна стратегія за своєю сутністю — це визначення та реалізація системи конкретних цілеспрямованих заходів сприяння НТП з метою отримання істотних науково-технічних та економічних переваг, в т. ч. і конкурентних. Ключовою ланкою такої стратегії в державі є відбір науково-технічних пріоритетів.

Нині навіть США, які у свій час поряд з колишнім СРСР, проводили наукові дослідження практично по всьому «фронту» наукових техніко-технологічних проблем, не в змозі забезпечити весь спектр наукової розробки відповідних пріоритетів. Тому вони змушені концентрувати ресурси і наукові сили на тих провідних галузях, де сподіваються одержати найбільш вагомі переваги.

На жаль, як свідчать дані, уряд України поки що не зміг визначитись в цих ключових питаннях структурної політики. Так, якщо в 1999 р. інноваційною діяльністю займалися 18,1 % промислових підприємств, то в 2001 р. — 16,5 %. Без активізації цих процесів взагалі пропостульована модель випереджального розвитку економіки — фікція.

Неможливий інноваційний шлях розвитку України і без значного розширення внутрішнього ринку, збільшення власних нагромаджень за рахунок тих галузей народного господарства, які мають короткий період обертання капіталу. Як відомо, до таких галузей, насамперед, відносяться харчова, переробна та легка промисловість.

Наступний крок, після визначення національних науково-технічних пріоритетів, — це розробка і впровадження у практику господарювання дієвої системи стимулів і санкцій, яка дозволяє цілеспрямовано, ефективно і адресно впливати на процес їхньої реалізації, а також пов’язану з цим систему прийняття рішень. При цьому слід виходити з того, що порівняно з коротко- чи середньостроковим впливом ринку, інноваційна стратегія має стимулювати реалізацію довгострокової мети — структурну перебудову виробництва на основі високих технологій, зниження його енерго-, матеріало-, фондо-, трудомісткості. А в кінцевому результаті — це підвищення конкурентоздатності національного виробництва.

На жаль, не всі задекларовані стратегічні пріоритети в Посланні Президента України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» визначені з урахуванням здобутків (наявних наробок) нашої науки. А нерозважливі тут дії можуть привести до прямих втрат, розбазарювання національного наукового потенціалу.

Враховуючи той факт, що в економіці України, з початку двохтисячних років, намітились ознаки стабілізації, в основу майбутнього економічного зростання закладені високі темпи — 6—7 відсотків середньорічного збільшення ВВП. Це зумовлено й тим, що лише такі темпи, по-перше можуть бути прийнятні для реалізації нагальних завдань соціальної сфери, по-друге, для утвердження інноваційного шляху розвитку нашої економіки, в т. ч. її структурної перебудови. Інноваційних шлях — це якісно новий для нас процес економічного розвитку. Він вимагає подолання інноваційної інертності суб’єктів всіх форм господарювання, створення такого економіко-правового механізму, який би генерував їх активну інноваційну поведінку. Нині — це аксіома: сучасне співвідношення сил між державами, їх конкурентоспроможність визначається не стільки наявністю у них відповідних природних ресурсів, скільки їхніми інноваційними можливостями та вмінням ефективно впроваджувати останні — це зокрема і досвід Японії, країн Західної Європи, нових індустріальних країн («молодих тигрів»), з одного боку, а з іншого — країн Африки, Латинської Америки, і більшість країн СНД. Так, перші мають досить обмежені природні, ресурси, але ефективно використовують науково-технічний потенціал; другі, навпаки, мають значні запаси природних ресурсів, але суттєво відстають на шляху використання НТП. Це не лише гальмує, а й «консервує» неможливість виходу з економічної відсталості.

Розробляючи й здійснюючи структурну політику, слід також виходити, насамперед, з того, щоб функціонально структура народного господарства України відповідала параметрам і вимогам незалежної держави. При цьому вона має забезпечувати:

— раціональне використання національних ресурсів;

— розширене відтворення суспільного виробництва та піднесення його ефективності;

— постійне підвищення життєвого рівня населення.

Разом з тим сучасна концепція розвитку народного господарства України має враховувати соціально-економічну, демографічну та екологічну ситуацію. Вона також повинна передбачати вдосконалення не лише функціонально-галузевої, а й територіальної та інституціональної структури народного господарства.

Враховуючи перехідний характер нашої економіки, важливо оцінити реальну можливість прямого державного втручання в економіку за допомогою проведення відповідної структурної політики. Як свідчать факти, практичне здійснення такої політики викликає ряд критичних зауважень. Але тут важливо враховувати такі обставини. З одного боку, незначний й віддалений в часі ефект застосування непрямих інструментів (методів) впливу на структуру викликатиме критику і генеруватиме вимоги перейти до прямого втручання. З другого боку, пряме втручання держави в окремі сфери господарювання може дезорганізувати й без того слабкі ринкові імпульси, що в свою чергу потребує і подальше розширення сфер, які знаходяться під прямим управлінням держави.

Одночасно досвід свідчить і про обмеженість впливу законів ринку на глибокі перетворення в структурі виробництва. Це зумовлено рядом обставин. По-перше, тим, що від надходження сигналу про зміну суспільних потреб в даному продукті і до початку реальних зрушень у виробництві проходить досить багато часу. По-друге, будь-яка структурна перебудова потребує великих коштів, а при відсутності централізованого їх нагромадження вона взагалі стає проблематичною. По-третє, як відомо, запобіжна властивість вартісного механізму — обмежена.

Де проходитиме межа, яка зупинятиме прагнення держави до централізованого окреслення економічної структури, зараз сказати важко через перехідний характер нашої економіки. Але те, що така межа повинна бути визначена, не піддягає сумніву.

Своєрідність сучасної трансформації адміністративно-командної системи у ринкову полягає в тому, що ми вступили в довготривалу смугу соціально-політичної й економічної нестабільності. Ось чому програми економічної перебудови не можуть мати як «завужений горизонт» — 1,5—2 роки, так і невизначено тривалий строк дії, при завершенні якого є надія реалізувати сконструйовану в кабінетах влади модель чи програму.

Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виділити такі її пріоритети.

Перше. Використання усіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації існуючих диспропорцій народного господарства (розриву в розвитку І і ІІ підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої й соціальної інфраструктури, ліквідація наслідків екологічних катастроф.

Друге. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

Третє. Пом’якшення впливу на сектори економіки, де створення ринкових відносин відбувається більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі — виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов для прискореного зростання шляхом податкових пільг й уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.

Четверте. Незважаючи на відсутність достовірних даних, які б підтверджували ефективність надання субсидій окремим регіонам, уникнути їх в недалекій перспективі ми не зможемо, хоч в країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальне навантаження.

Зрозуміло, що використання субсидій як інструменту структурної політики поставлять перед нашим суспільством питання про пошук шляхів підвищення їх ефективності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил, що народжуються, загострює соціальні проблеми (особливо тоді, коли він некерований). А це означає, що структурна перебудова з самого початку має підпорядковуватися підвищенню якості життя людей. Це — її головна мета.

Орієнтована на прискорення структурних перетворень, соціальна політика не може обмежуватись підтримкою «периферійних» прошарків суспільства. У її основі повинна лежати глобальна мета — формування працівника нового типу, здатного знаходити своє місце в житті. Це потребує створення сучасної системи освіти, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, охорони здоров’я людей тощо.

Як у цих, так і в інших напрямах в Україні за останнє десятиліття конструктивних зрушень ще не зроблено. А тому, згідно авторської концепції, держава має стати справжнім рушієм усього трансформаційного процесу, на основі посилення її створювально-регулюючої ролі, що обґрунтував ще в середині 90-х рр. академік НАН України І. І. Лукінов. Це необхідно тому, що за сучасних умов в Україні акцент на ринковий механізм і «свідомість» господарюючих суб’єктів, при відсутності дієвої конкуренції та ефемерності державного регулювання, не дає змоги належним чином вирішувати проблеми структурного характеру.

Нині ні в кого не викликає сумніву, що потрібно якнайшвидше перестати бути заручниками старих технологій і передовсім тих, які насаджені минулою «ідеологією» пріоритетного розвитку важкої промисловості. Остання набула потворно — гіпертрофованого вигляду на Донеччині та Луганщині, а також — Дніпропетровщині та Запорізькій області. Настав час не лише реструктурувати більшість галузей цих регіонів, не тільки переозброїти і осучаснити їх виробничий потенціал, а й гуманізувати більшість виробництв за рахунок використання новітніх технологій.

Для Донбасу взагалі виникає запитання: «А чому всі зациклилися на одному лише вугіллі і майбутнє цього багатого мінеральними ресурсами регіону розглядають тільки через «кам’яновугільну призму»?» Адже одна тонна вугілля на світовому ринку коштує 20—30 доларів (у Донбасі її собівартість 150—200 доларів), а, наприклад, кухонної солі — 20—50 доларів, каоліну — 100, плавикового шпату — 200 доларів, яких в цьому регіоні величезні поклади («Урядовий кур’єр», 17 грудня 1999 р.). Фактично в регіоні є умови для відродження економіки як на ґрунті новітніх технологій, так і більш раціонального освоєння природних ресурсів.

Таким чином, наші реалії переконують, що нова концепція розвитку народного господарства і вдосконалення функціонування його галузевої та регіональної структури включає цілий комплекс напрямів і заходів здійснення структурної політики. Серед них слід виділити такі:

— переорієнтацію народногосподарського комплексу з домінування ресурсо-, фондо- та енергомістких галузей на розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей промисловості. Так, нині питання енергозабезпеченості нашої економіки є однією з найскладніших проблем. За підрахунками спеціалістів, у першій половині 90-х років майже 85—90 % загального обсягу спаду виробництва було пов’язано з проблемами енергозабезпеченості як промисловості, так і сільського господарства. Суттєвих зрушень в цьому напрямі не відбулося і в другій половині останнього десятиріччя;

— структуризацію народногосподарського комплексу та його переорієнтацію на пріоритетний розвиток середнього, точного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування, електротехнічної та електронної промисловості. Вивести із стану стагнації машинобудування, у якому було зайнято понад 40 % працюючих, — життєво важлива проблема. Це дасть змогу створити нові робочі місця, ліквідувати ті негативні соціальні процеси, які породжуються масовим безробіттям;

— кооперування, комбінування та інтегрування виробництв з метою найбільш ефективного використання наявних потужностей підприємств, а особливо оновлення їх виробничих фондів. Ситуація у цій сфері наближається до критичної межі. Якщо у 1995 р. коефіцієнт оновлення основних фондів в цілому по народному господарству становив 5,9 %, то у 2000 р. — 2,4 %. А ступінь їх зношення у промисловості зріс за цей період з 43,6 % до 50,1 %. На вістрі НТП — створення виробничо-територіальних комплексів із замкнутим маловідходним і безвідходним виробництвом та розробка нових композитних матеріалів із заданими властивостями;

— удосконалення загальногосподарських та регіональних пропорцій між економічними районами, регулювання рівнів їх економічного і соціального розвитку. Так, ряд областей промислових регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська) перенасичені галузями важкої індустрії та підприємствами військово-промислового комплексу. У структурі промислового виробництва країни названі області разом з м. Києвом дають близько 50 % національного доходу, у них зайнято майже 60 % основних виробничих фондів;

— модернізація транспортної системи та оптимізація взаємодії залізничного, автомобільного, морського, повітряного і трубопровідного транспорту, а також формування розвинутого агропромислового комплексу і високоінтенсивного сільського господарства;

— створення загальнонаціональної інформаційно-комп’ютерної системи для оперативного управління народногосподарським комплексом, а також для створення можливості масового свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб’єктів товарно-грошових відносин;

— максимальне використання переваг світового поділу праці та сприятливого географічного положення України. Тут важливо ліквідувати диспропорції між часткою внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалася за попередні роки. Так, за даними Держкомстату України, частка внутрішнього ринку зменшилась з 74 % до ВВП у 1993 р. до 40 % — 2000 р. Зокрема у 2000 р. на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної — 90 %, у деревообробної — 75 %. А це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон’юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.

З іншого боку, сьогодні на нашому ринку, як і в 90-ті рр., панують закордонні товари. Пропорція тут така: українські вироби становлять п’яту частину, решта — іноземні. Навіть нефахівцю зрозуміло, що, входячи у сферу ринкової економіки, ми її премудростям не навчались та не розуміємось і нині.

В контексті відміченого вище можна зробити висновок: нагальна потреба структурної перебудови робить Україну державою з високим потенційним попитом на інвестиції як внутрідержавні, так й закордонні.

Вирішення проблем інвестицій назріло давно. Адже інвестиційний процес в Україні у першій половині 90-х років «згасав». «Не розгорівся» він і в їх другій половині. При цьому абсолютна більшість комерційних банків довгострокові кредити майже не надавала. Так, в 1996 р. частка довгострокових кредитів у загальному «кредитному портфелі» більш як 200 комерційних банків становила лише 11 %. З них більше половини всіх довгострокових кредитів надавав Промінвестбанк. В Україні створено багато карликових, так званих, «кишенькових» банків, які розпорошують фінансові ресурси і дбають тільки про власні корпоративні інтереси. Наприкінці 90-х рр. порівняно з 1990 р. обсяги інвестицій у народне господарство України, за підрахунками академіка НАНУ М. Чумаченка зменшились в чотири рази, а у Донбасі — вп’ятеро.

Зрозуміло, що в країну, де у розвиток виробництва практично не вкладає кошти вітчизняний інвестор, не піде й іноземний інвестор. Залучення таких інвестицій має проводитись з урахуванням мети й завдань державних програм структурної перебудови економіки, цільових програм галузевого та міжгалузевого розвитку, конверсії та розвитку експортного потенціалу тощо.

За оцінками експертів, загальний обсяг бажаних іноземних інвестицій в економіку України мав би становити понад 40 млрд. американських доларів. Так, для розвитку лише базових галузей промисловості потрібні значні обсяги іноземного інвестування, зокрема, для металургії — 7 млрд дол., машинобудування — 5,1 транспорту — 3,7, хімії і нафтохімії — 3,3 млрд. доларів.

Проте обсяги іноземних інвестицій, які щороку надходять в нашу економіку, відносно потреб дуже незначні. Так, за даними Держкомстату України, загальний обсяг прямих інвестицій, що надійшли в Україну протягом 1992—1995 рр. становив 750,1 млн. доларів.

Але останнім часом є навіть деякі підстави говорити про те, що сигнали до іноземних інвесторів доходять. Так, у першому півріччі 2002 р. іноземні інвестиції в економіку України, за даними РІА «Новости», зросли на 6,2 % (15,7 % відповідного періоду 2001 р.) або на 275,8 млн. дол. і становили 4 млрд. 754,2 млн. дол. за період самостійності нашої країни. Коли ж екстраполювати (передбачати), що й у другому півріччі ситуація буде аналогічною, на «інвестиційному рахунку» нашої країни до кінця 2002 р. буде понад 5 млрд. доларів. Зрушення — очевидні. Але питання про те, багато це чи мало — для 48-мільйонної країни за одинадцять років її незалежності — не слід навіть ставити. Ще на початку ринкової трансформації (яка вилилась в квазі-трансформацію) екперти оцінювали, що Україні для стійкого розвитку щорічно потрібно 4 млрд. дол. іноземних інвестицій, тобто за відповідний період бажано було б їх мати біля 50 млрд. доларів. (Див.: «День» 21 серпня, 2002 р., с. 1.) Але отримали ми їх за роки незалежності в десять разів менше.

Поряд з цим виникає питання, а чи є в країні, що інвестувати і кредитувати іноземцям? В даному аспекті можна привести такий приклад: понад 70 інноваційних та інвестиційних проектів (на загальну суму понад 9 млрд. грн) нині зареєстровано в рамках діяльності українських технопарків. Значно їх діяльність активізувалась після реалізації положень Закону України «Про інвестиційну діяльність».

Нині важливе значення має встановлення пільгового режиму господарської та інвестиційної діяльності для окремих проектів, які реалізуються із залученням іноземних інвесторів. Вирішення цілого ряду цих питань передбачено Законом України «Про режим іноземного інвестування».

З метою залучення внутрішніх і зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій для розвитку пріоритетних галузей й забезпечення реалізації державної політики у цій сфері в 1995 р. Указом Президента було створено Українську державну кредитно-інвестиційну компанію. Але проблема залишається: чому немає стратегічного інвестування? А тому, що відсутнє відповідне правове поле (немає належних законів, немає перспективної та цілісної економічної політики взагалі). Протягом останніх років половина кредитних ресурсів держави спрямовувалася на поповнення бюджету, тобто «проїдалась», замість комерційного кредитування з метою як подальшого розвитку виробництва, так і структурної перебудови народного господарства.

Теза про необхідність створення конкурентного поля в банківській справі за рахунок штучного розпорошення фінансових ресурсів вигадана «доморощеними ідеологами квазі-ринку» (не без допомоги західних радників), які ідею переходу до ринку перетворили на самоціль. Домогтися структурної перебудови економіки можна тільки через концентрацію капіталу. Про це свідчить і досвід цивілізованих країн. При розробці структурної політики (як серцевини економічної політики взагалі) слід широко використовувати світовий досвід господарювання, досягнення НТП, наукове прогнозування. Її орієнтація лише на поточний момент приречена на провал.

Концептуально, як видно з попереднього матеріалу, слід підкреслити, що як на стадії ринкових трансформацій, так і в процесі формування майбутньої моделі післякризової економіки визначальним елементом є активна структурна політика. За останні роки урядом України спільно з відповідними науковими установами було напрацьовано декілька проектів структурної перебудови. Але, як відмітив Президент України Л. Кучма, що жоден з них не може претендувати на необхідну завершеність, стати програмою реальних перетворень. По-перше, це пов’язано зі складністю та багатоаспектністю даної проблеми. По-друге, структурні зрушення в економіці мають спиратись на міцну і розгалужену національну фінансово-економічну базу та на всебічне наукове обґрунтування.

В Програмі «Україна 2010» змінено концептуальні підходи до ідеології розробки і реалізації структурної політики в умовах обмежених фінансових можливостей держави. Зроблена спроба опрацювати функціональний підхід до структурної перебудови через призму узгодження виважених економіко-технологічних рішень і пошук потрібних для їхнього забезпечення внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Так, Програма «Україна 2010» передбачає поетапне вирішення даної проблеми. Зокрема, на першому етапі (1999—2000 роки) інвестиційною основою прогресивних структурних зрушень мали б стати: здійснення радикальної податкової реформи; зміцнення банківської системи та кредитної ставки (проценту); впровадження прогресивної амортизаційної політики; створення сприятливих умов малого і середнього бізнесу, в тому числі проведення масштабної грошової приватизації та інші.

Слід погодитись із загальною концептуальною політикою як для першого, так і для другого етапу (2001—2005 роки), де пріоритетними інноваційними донорами структурних трансформацій економіки України визначені галузі зі швидким обігом капіталу. На третьому етапі (2006—2010 роки) передбачається суттєве зростання інвестиційного потенціалу. Це дасть можливість внести відповідні корективи і в структурну політику — перенести, як заявив Президент, основні акценти з галузей швидкого обігу капіталу на високотехнологічні сфери.

Але, з нашої точки зору, лінійного (прямого) зв’язку між структурною та інноваційною політикою в цьому загальнодержавному документі не закладено. Тому можливість реалізації економічно логічних намірів структурних трансформацій (для нашої ситуації) визиває сумнів, оскільки економічні реалії сьогодення свідчать, що підґрунтя для їх реалізації досить хиткі.

Головна мета структурної політики — це формування збалансованого соціально-орієнтованого вітчизняного господарського комплексу на базі раціональної багатовекторної його структурної перебудови: галузевих, регіональних та інституціональних зрушень. Зміни ж, які вносились у сій час в цей процес, були частковими, некомплексними, недокорінними. Тому важливо серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму конструктивності структурної політики в Україні.