Економічний ризик: ігрові моделі (2002)
7.1. Валютний ризик
Валютний курс — це ціна однієї валюти, виражена в іншій (іноземній) валюті.
Питання про обсяг цієї ціни донедавна вирішувалось досить просто — в основі курсу лежав «золотий паритет», тобто врівноважувальне співвідношення між валютами за їх золотим умістом. Відхилення курсу від «золотого паритету» було відносно невеликим і обмежувалося так званими золотими точками (за часів класичного золотого стандарту) або спеціально встановленими межами коливань (як це передбачала Бреттон-Вудська валютна угода). Кардинальні зміни відбулися після прийняття Міжнародним валютним фондом у січні 1976 р. рішення про відміну фіксованого золотого вмісту і застосування «плаваючих» (тобто таких, що змінюються залежно від ринкової кон’юнктури) валютних курсів [9].
Багато країн установлюють курс національної грошової одиниці відразу щодо декількох валют, які мають свою чітко визначену частку в так званому валютному кошику. Цей метод має на меті нейтралізацію впливу випадкових чинників, зменшення залежності від будь-якої однієї валюти, а також забезпечення більшої стабільності курсу (за рахунок взаємного погашення різноспрямованих коливань курсів валют, що входять до «кошика»). За подібними «кошиками» визначається, наприклад, курс фінської марки, шведської крони, австрійського шилінга, китайського юаня та деяких інших валют.
Причиною валютного ризику є коротко- та довготермінові коливання обмінних курсів валют, що визначаються обсягом попиту та пропозиції. Попит на купівлю чи продаж валюти знаходиться під впливом коротко- та довготермінових чинників. Довготермінові тенденції щодо зміни курсів валют залежать від стану економіки країни, короткотермінові — від ринкових умов й інших короткотермінових чинників попиту-пропозиції.
Валютний ризик — це передусім загроза втрат, пов’язаних зі зміною курсів іноземних валют під час здійснення угод з їх купівлі-продажу.
Валютний ризик, як про це йдеться в [9], пов’язаний з інтернаціоналізацією ринку банківських операцій, створенням транснаціональних (спільних) підприємств і банківських установ й диверсифікацією їх діяльності. Він може бути пов’язаний з неможливістю боржника (гаранта) сплатити за своїми зобов’язаннями. Зі свого боку, валютні ризики поділяються на «конверсійні» (наявні), які є ризиками збитків по конкретних операціях в іноземній валюті, та «трансляційні» (бухгалтерські), що виникають в разі переоцінювання активів і пасивів зарубіжних філій та дочірніх фірм у національну валюту. В процесі складання тактичних планів і програм діяльності виробники часто аналізують ризики за кожною конкретною товарною чи іншою операцією; при цьому стан сумарного балансу не має вирішального значення для кінцевих результатів.
Для зниження рівня ризиків використовують так званий метод метчинг, згідно з яким сума надходжень валюти віднімається від величини її відтоку і таким чином визначається реальний розмір ризику в статиці та динаміці. Крім того, на практиці застосовується метод «неттинг» — максимальне скорочення кількості валютних угод укрупненням їх та узгодженням дій усіх підрозділів самого виробника. Ці методи з успіхом використовуються транснаціональними банками.
Інтерес становить практика 10 банків Лондона, які в 1986 р. створили фірму «Форекснет», що здійснює оперативний взаємний залік і (або) скорочення кількості конверсійних операцій з метою зниження рівня валютних ризиків та операційних витрат. При цьому централізація захисту від валютних ризиків повністю не знімає відповідальності за збитки ні з філій, ні з материнської компанії.
«Трансляційний» валютний ризик найчастіше виникає внаслідок перерахунку балансу та інших форм статистичної звітності в національну валюту. Тут розрізняють дві основні ситуації виникнення ризику — просту трансляцію, за якої перерахунок виконується за поточним валютним курсом, тобто на дату перерахунку, та історичну, коли перерахунок проводиться за курсом на дату здійснення угод. Основні способи аналізу валютного ризику такі:
фінансові операції перераховуються за поточним, а товарні— за історичним курсом;
усі операції враховуються або за поточним, або за історичним курсом.
Сама поява валютного ризику залежить від стану «валютної позиції», тобто співвідношення вимог та обов’язків з продажу (купівлі) іноземної валюти. У разі кількісного збігу (за конкретною валютою та терміном угод купівлі-продажу) позиція вважається «закритою» і ризику (окрім ризику невикористаних можливостей) не виникає (оскільки можлива сума збитків, скажімо, в разі продажу перекриватиметься точно такою ж сумою прибутку в разі купівлі валюти, курс якої був змінений). Ризик виникає за «відкритої» позиції, коли суми вимог і зобов’язань не збігаються. Тоді банку доведеться в майбутньому купувати цю валюту за новим курсом, а віддавати — за старим (якщо сума його зобов’язань більша від суми вимог — «коротка позиція») або приймати за старим курсом, тоді як продати її можна буде лише за новим (якщо більша сума вимог до контрагентів — «довга позиція»). Збитки виникнуть у тому разі, коли зміна курсу призведе до того, що віддавати валюту за раніше укладеною угодою доведеться за курсом, нижчим від існуючого на момент розрахунку, або, навпаки, приймати раніше куплену валюту треба буде за курсом, що перевищує існуючий. Отже, ступінь ризику безпосередньо відбивається на результатах майбутніх валютних операцій.
Якщо куплена валюта надаватиметься в розпорядження покупця у день укладання угоди або в наступний день, то такі угоди належать до типу «овернайт» (overnight). Угоди, що передбачають постачання валюти протягом двох днів після їх здійснення, називають угодами «спот» (spot). Ці два типи угод й об’єднуються поняттям «касові» операції. За такий короткий період валютний курс, як правило, не встигає зазнати якої-небудь значної зміни, і ризик практично зводиться до мінімуму. Інша справа, коли здійснюються довгострокові («форвардні») угоди, що передбачають обмін валют у раніше встановлені строки (як правило, від одного тижня до п’яти років), але за курсом, зафіксованим на момент укладення угоди.
До довгострокових належать також угоди типу «своп» (SWAP), що являють собою комбінацію операцій «спот» і «форвард».
«Форвардний» курс, природно, різниться від того курсу, який застосовується в угодах «спот». У міжнародній практиці для котирування валют за форвардними угодами, як правило, використовують не сам «форвардний» курс, а лише різницю відносно курсу «спот» (знижку або премію). Для визначення форвардного курсу цю різницю необхідно відповідно відняти або додати до курсу «спот».
Певна річ, наші комерційні банки можуть запропонувати клієнтам свої курси за угодами «форвард», але в такому разі їм насамперед доведеться вирішувати проблему прогнозування динаміки валютних курсів.
Прогнозування динаміки валютних курсів дуже ускладнилось у зв’язку із поширенням системи «плаваючих» курсів.
Природно, що більш-менш вірогідно передбачити величину зміни валютних курсів можна і, як правило, необхідно в тому разі, коли йдеться про досить невеликий період часу — від одного до кількох днів або тижнів. В останніх випадках задовільним вважається вдале передбачення всього напряму (тренду) в зміні курсу валюти — його зниження або підвищення, чого вже достатньо для проведення прибуткових операцій зі страхування валютного ризику. Вважають, що найбільш вдалими є передбачення динаміки валютних курсів на термін у півроку (180 днів), що використовуються для встановлення в курсі за угодами «двох підходів» — фундаментального та технічного.
Фундаментальний підхід виходить з того, що основними чинниками формування курсів на валютному ринку є відсоткові ставки за депозитно-кредитними операціями, темпи інфляції та стан платіжного балансу за поточними операціями. Отже, знання про зміни, що відбулися, або очікувані зміни цих чинників, з одного боку, та знання про ступінь впливу цих чинників на величину валютного курсу (тобто про величину коефіцієнтів кореляції)— з іншого, вважаються достатніми для прогнозування шляхом побудови адекватних економічних моделей. Використовувані моделі можуть бути досить складними, коли врахувати, що сама кількість чинників впливу насправді не обмежується трьома щойно згаданими.
Практики схильні застосовувати так званий технічний підхід. Він базується на впевненості, шо графіки, які ілюструють динаміку валютних курсів, самі по собі можуть дати ключ до прояснення можливих напрямів зміни курсів у майбутньому. Сутність основного методу цього напряму, методу «чартів» (від англ. сhart — графік), полягає у проведенні графічного аналізу динаміки курсів для виявлення подібних моментів у їх русі з метою прогнозування. При цьому виходять із припущення, що одного разу помічена послідовність у коливаннях валютного курсу виявлятиметься й надалі (при цьому, чим менше ви знатимете про реально існуючі економічні залежності, тим краще).
У ході аналізу «чартів» виокремлюють певні фігури, злами графіків певної конфігурації: «прапор» або «вимпел», «трикутник», «провал», «дуга», «голова—плечі» тощо. Помітивши, що точки, які фіксують стан поточного курсу, починають вишиковуватися на графіку в певну фігуру («чарт»), валютний дилер може достатньо впевнено визначити ті моменти, коли дану валюту необхідно купувати, а коли настає час її позбутися.
Зауважимо, що на завершальній стадії прогнозування проводиться експертне оцінювання, яке ґрунтується на якісному аналізі всієї сукупності фактів, що впливають на курси (фінансові, загальноекономічні, політичні та психологічні). Експертна оцінка, як один з методів прогнозування, покликана враховувати можливість зміни курсів.
Результати прогнозування, здобуті за будь-яким методом, служать для прийняття рішення про те, як уникнути можливих збитків або отримати додатковий потенційний прибуток.