Міжнародна економіка (2000)

Економічне середовище міжнародних економічних відносин становить собою сукупність економічних факторів, які служать основою функціонування та розвитку міжнародного обміну товарами, руху та використання факторів виробництва та валюти. Воно включає в себе: рівень економічного та науково-технічного розвитку країн, життєвий рівень населення, економічні традиції, ступінь розвитку зовнішньоекономічних зв'язків тощо.

Для функціонування та активізації міжнародних економічних відносин надзвичайно важливо знати рівні економічного розвитку країн та їх класифікацію. Необхідно мати на увазі і те, що визначення країни в міжнародній економіці дещо відрізняється від визначення, що його тлумачить міжнародне право. Міжнародна економіка вважає країною не тільки територіальні одиниці, що є державами, а й деякі територіальні одиниці, які не є державами, але здійснюють самостійну і незалежну економічну політику й ведуть окремий статистичний облік свого економічного розвитку. До таких країн відносяться деякі острівні залежні території Великобританії, Франції, Нідерландів.

Найбільш повну уяву про рівень економічного розвитку тих чи інших країн світової співдружності дають данні тих міжнародних організацій, членами яких є переважна більшість країн світу. Це передусім данні ООН, МВФ та Світового банку. Членами ООН є 185 країн, МВФ - 181 і Світового банку - 180).

Як вже зазначалося, в соціально-економічному плані країни світового співтовариства поділяються на капіталістичні, соціалістичні, з перехідною економікою і ті, що розвиваються. В міжнародній економіці класифікація країн здійснюється головним чином за рівнем індустріального розвитку, згідно з яким країни діляться на три великі групи - індустріальні країни, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою.

До складу індустріально розвинутих країн відносяться 24 країни Північної Америки, Західної Європи та Тихоокеанського басейну. Вони виробляють майже 55% світового ВНП і забезпечують понад 70% світового експорт)'. Серед них найбільшу роль відіграють країни так званої Групи 7, яка забезпечує 47% світового ВНП і 51% міжнародної торгівлі. На Європейському континенті, де перебуває чотири члени "сімки", найбільшу роль відіграє Європейський Союз в складі 15 країн, що забезпечують 21% світового ВНП і 41% експорту.

Країни, що розвиваються, нараховують 132 держави Азії, Африки та Латинської Америки. Вони характеризуються низьким та середнім рівнем розвитку, виробляючи 40% світового ВНП та забезпечуючи 26% світового експорту. Оскільки країни, що розвиваються, неоднорідні, то по відношенню до них здійснюється додаткова класифікація за географічними ознаками та різноманітними аналітичними критеріями. Скажімо, виділяються країни з активним платіжним балансом (Лівія, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Тайвань, Об'єднані Арабські Емірати) і країни-імпортери капіталу. Останні, в свою чергу, поділяються на країни-експортери та імпортери енергоресурсів.

Країна вважається експортером енергоресурсів, якщо вона одночасно відповідає двом критеріям: 1) її виробництво первинних енергоресурсів перевищує споживання їх не менше як на 20%; 2) експорт енергоресурсів становить не менше 20% від загального обсягу експорт).

Серед країн-імпортерів енергоресурсів знову ж таки виділяють дві групи: країни, що недавно добилися активного платіжного балансу завдяки експорту готових виробів (Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань), і ті, платіжний баланс яких є пасивним.

Про економічний розвиток тієї чи іншої країни дає уяву класифікація їх за рівнем доходів. Ця класифікація здійснюється для того, щоб забезпечувати найбіднішим країнам пільгове фінансування, а також допомогу з боку світового співтовариства. Світовий банк виділяє такі групи країн за рівнем економічного розвитку:

країни з низьким рівнем доходу, в яких ВНП на душу населення становить менше 750 доларів за рік. В кінці 90-х років таких країн було понад 60. Це переважно африканські країни;

країни з доходами нижче середнього рівня, в яких ВНП на душу населення коливається в межах 750-3000 доларів за рік. Таких країн в кінці 90-х років нараховувалось понад 60; країни з доходами вище середнього рівня, тобто ті, в яких ВНП на душу населення в кінці 90-х років становив 3000-9000 доларів. Таких країн було 3 5. В групу країн з доходами нижче чи вище середнього рівня включаються всі країни з перехідною економікою і багато країн, що розвиваються, головним чином з Латинської Америки, Азії та Арабського Сходу;

країни з високим рівнем доходу. До цієї групи в кінці 90-х років відносилось 44 країни, в яких ВНП на душу населення перевищував 9000 доларів. До цієї групи входять головним чином індустріальні країни Америки та Західної Європи. Різний рівень економічного розвитку обумовлює і різні рівні розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Розвинуті країни мають можливість більш активно діяти на міжнародній арені з метою забезпечення повної зайнятості, стабільності рівня цін, економічного зростання та рівноваги платіжного балансу. Сьогодні ці країни мають практично не обмежені можливості для стимулювання свого експорту та імпорту необхідної їм сировини і деяких готових виробів. Скажімо, індустріальні країни всіляко захищають національних виробників сільськогосподарської продукції від іноземної конкуренції. Це досягається головним чином шляхом субсидування національного сільськогосподарського виробництва та використання заходів протекціоністського захисту ( митних тарифів і нетарифних засобів). Сьогодні тільки країни ЄС, США та Японія на субсидування національних виробників сільськогосподарської продукції витрачають щороку 120-140 млрд. доларів.

Зрозуміло, що країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, не можуть втрачати подібні суми на захист національних виробників промислової чи сільськогосподарської продукції. Вони вимушені добиватися встановлення нового міжнародного порядку, який сприяв би розвитку зовнішньоекономічних зв'язків між усіма групами країн світової співдружності.