Монетаризм
2.3. Теоретичні основи сучасного монетаризму
З приходом до університету в 1938 р. Оскара Ланге, відомого як прихильника Дж. Кейнса, в університеті була створена Комісія Каул-за (об'єднання вчених-економістів США, назване на честь бізнесмена А. Каулза, який фінансував його роботу, діяло в 30-60-ті pp.). Це була школа талановитих молодих економістів, які в подальшому стали всесвітньо відомими, зокрема Ж. Дебре, Л. Клейк та ін. Саме це об'єднання стало основою в боротьбі за наукове лідерство для Фрідмена, Уолліса та їхніх прихильників і зумовило формування особливого наукового стилю, який виділився з більшості інших наукових шкіл.
Особливість цього стилю в позитивній економічній теорії полягала в тому, що роль сукупного ефективного попиту як пояснювальної змінної відсувалася на другий план, а головне місце відводилося структурі відносних цін і її "викривленням". "Ці економісти, - на думку дослідників грошової теорії, - інтелектуальним лідером яких є Мілтон Фрідмен, стверджують, що надзвичайне зростання грошової маси - основна причина інфляції, і коливання темпів зростання грошової маси історично було причиною великих циклічних коливань реального випуску. При стабільному зростанні грошової маси самокоректувальні механізми попередять сильний стійкий вплив макроекономічних шоків на економічну діяльність".
Якщо говорити про принципові відмінності, то вони криються в методології дослідження. Фрідмен, Стіглер і Уолліс, подібно до більшості чиказьких економістів їхнього і наступних поколінь, твердо вірять у використання статистичних даних і методів для перевірки економічної теорії. Навпаки, представники меншості - Генрі Саймоне, Джеймс Б'юкенен, Рональд Коуз та ін., - вважали, що обґрунтованість економічної теорії має перевірятися не стільки тим, наскільки висновки цієї теорії відповідають емпіричним спостереженням, скільки її інтуїтивній привабливості і/або відповідності деякому набору аксіом.
Інше принципове розходження стосується сумісності рекомендацій із економічної політики з методологією позитивної економічної теорії. Найбільш відоме загальне описання цієї методології зробив М. Фрідмен у статті "Методологія позитивної економічної науки" (1994 р.). Даючи пояснення стосовно економічної поведінки, відповідно цій методології, слід виходити з моделі прийняття індивідуальних рішень про алокацію ресурсів (із альтернативних варіантів їх використання) таким чином, щоб максимізувати корисність із урахуванням обмежень, які накладаються ринковими цінами і наявністю ресурсів. Передбачалося, що ринкові ціни установлюються на такому рівні, щоб величина попиту і пропозиції щодо кожного з товарів падала.
Традиційно така методологія застосовувалась економістами-неокласиками, але в 60-х pp. XX ст. група чиказьких економістів на чолі з Дж. Стіглером спробувала застосувати інструменти економічного аналізу для дослідження факторів, від яких залежить прийняття тих чи інших політичних рішень, у тому числі заходи державного втручання в алокацію ресурсів. Уперше в історії економічної думки був проведений аналіз регулятивної і податкової діяльності держави не просто для того, щоб показати негативний вплив цього втручання на економічну ефективність, "а в першу чергу для того, щоб пояснити причини заходів, які вживаються завдяки функціонуванню "політичних ринків", де ці заходи виступають об'єктом торгівлі", - відмічає Редер.
Автор не ставить цілі аналізувати розвиток цього напряму економічної думки чиказької школи. Зазначимо, що неприйняття Стіглером і його прихильниками державного втручання (зокрема, регулювання) і сьогодні має широку підтримку економістів. Серед прихильників цієї ідеї не тільки економісти, що призвело до розвитку "економічного імперіалізму", прихильники якого вважають, що "ключові поняття економічної теорії - рідкість, витрати, переваги, вибір та ін. - можна застосовувати до будь-яких форм життя, а її головні моделюючі принципи - оптимізації і рівноваги - переносяться практично на всі соціальні явища". Однак протиріччя між закликами до реформ і позитивним аналізом того самого політичного процесу, через який ці реформи мають здійснюватися, є постійною екзистенціональною проблемою для послідовників чиказьких традицій. Це проблема і практиків, які послуговуються рекомендаціями, виробленими представниками і прихильниками економічних шкіл.
Розвиток цього напряму економічної думки до середини 50-х pp. залишався ніби на другому плані, а на першому місці стояло завдання захисту цілісності неокласичної теорії ціни від нападів кейнсіанців на макрорівні й від намагань різних теоретиків недосконалої конкуренції дати альтернативний варіант пояснень на мікрорівні. Активізація контратаки чикагців на "Загальну теорію" призвела до відродження неокласичної монетарної теорії в удосконаленому й емпірично перевіреному варіанті. Його пов'язують з іменем М. Фрідмена, який, на думку Усоскіна, "відіграв провідну роль у формуванні й утвердженні монетаристської доктрини. Він сформулював основні теоретичні положення монетаризму, розробив їх аргументацію"100.
У сучасній економічні літературі термін "монетаризм" має неоднакове трактування. Одним із перших, хто намагався дати пояснення цього терміна як цілої економічної теорії був Т. Селден, який пов'язує зміст із поєднанням двох принципів: гроші мають значення, і центральні банки можуть впливати на загальну кількість обігу грошей. Ф. Кейган називає монетаризм не більш ніж точкою зору", хоча її зміст подає наближено до Селдена. Російська дослідниця М. Бункіна критикує тих, хто подає монетаризм як науку про гроші, і підкреслює: "Це і цілісна концепція і особливий підхід до проблеми відтворення, зайнятості, міжнародної економічної взаємозалежності".
У фундаментальних підручниках Росії монетаризм подано як "загальнотеоретичний підхід"1 , або як "монетарна доктрина М. Фрідмена" і "найбільш впливова течія сучасного економічного консерватизму" . До тих, хто подає монетаризм як цілісну теорію, належить І. Рижов. Українські дослідники подають монетаризм як "сукупність кількох неокласичних теорій, об'єднання "усіх економічних доктрин та ін. На наш погляд, є всі підстави говорити про монетаризм як цілісну сучасну економічну теорію, на що вказано і в сучасній економічній енциклопедії . Отже, можна говорити, що монетаризм - це сучасна економічна теорія, згідно з якою кількість грошей справляє вирішальний вплив на економічну активність і рівень цін, а цілі грошової політики найкращим чином досягаються шляхом регулювання темпів зростання пропозиції грошей. Але це не тільки теорія, а й механізм відповідної поведінки держави в економічних відносинах.
Надзвичайна увага саме до регулювання кількості грошей в обігу пояснювалася М. Фрідменом його переконаністю в тому, що твірні контрциклічні коливання грошової маси мають стабілізувати економіку за умови, що уряди встановлюють свої витрати і ставки податків на рівні, який балансує бюджет при повній зайнятості. Постійне зростання кількості грошей незалежно від стану державного бюджету було б більш простим і ефективним засобом стабілізації економіки. Пізніше він уточнить зміст "постійного зростання". "Я рекомендував такий темп, який забезпечував би приблизну постійність цін кінцевих продуктів; за моїми оцінками, цьому має відповідати 3-5% зростання суми готівки й усіх комерційних депозитів (на рік)" або дещо менший процент суми готівки й депозитів на вимогу".
Заради справедливості слід зазначити, що такі погляди висловлювалися не тільки у Чиказькому університеті. У 30-х pp. XX ст. Дж. Енгел із Колумбійського університету відстоював постійний темп приросту грошової маси, а в післявоєнний період - К. Бруннер і А. Мелтцер. Сам термін "монетаризм" був уперше використаний тим же К. Бруннером, який у 70-х pp. разом з А. Мелтцером засігував "Тіньовий комітет по операціях на відкритому ринку" для поширення монетаристських ідей . Монетаристські ж ідеї вийшли за межі США і знайшли своїх послідовників у Великобританії та інших західноєвропейських країнах, а потім і в усьому світі. Розвиток цих ідей і практику втілення в розвинених країнах узагальнив С. Чатек. Вихід за межі однієї країни і зростання впливу монетаризму стало причиною інтенсивної дискусії між економістами щодо корисності таргетування темпів зростання грошової маси.
З огляду на вищевикладене, витоки монетаризму беруть початок із кількісної теорії грошей, яка пояснює зміну номінальних сукупних витрат, що відображає зміну як фізичного об'єму виробництва, так і рівня цін, термінів змін грошової маси і швидкості обігу грошей (відношення сукупних витрат до кількості грошей). На практиці зміна швидкості обігу в довгостроковому періоді менша, ніж зміна кількості грошей, і якоюсь мірою результат минулих раніше зміни кількості грошей. Тоді можна стверджувати, що сукупні витрати в основному визначаються змінами кількості грошей. Якщо говорити про довгострокову перспективу, то зростання фізичного об'єму виробництва визначається в основному реальними (тобто не грошовими) факторами, тому монетарні зміни впливають, головним чином, на рівень цін. Довгострокова залежність між грошима і цінами підтверджується практикою, що стало підґрунтям висновку М. Фрідмена про те, що причиною інфляції є надто велика грошова експансія, й інфляція може бути попереджена шляхом належного контролю над пропозицією грошей. "Немає в економіці іншого емпіричного співвідношення, яке підтверджувалося б з такою сталістю і регулярністю при значних змінах умов, як взаємозв'язок великих змін грошової маси і цін... перше постійно пов'язане з другим, і їхній рух однонаправлений"".
Серія досліджень К. Уорбертона, у яких він виходив із того, що гроші все-таки дійсно мають значення, стала першою вагомою емпіричною підтримкою монетарної інтерпретації ділових циклів. Проте, як відмічає Т. Селден, "заклики Уорбертона та інших представників кількісної теорії того часу не були почуті". І тільки фундаментальне дослідження М. Фрідмена і А. Шварц "A Monetary of the United States, 1867-1960" (1963 p.), де вони більш детально описали роль грошей в економічних циклах, спонукало до активізації досліджень у цьому напрямі. Крім їхніх праць "Monetary Statistics of the United States" (1970 p.) і "Monetary Trends in the United States and the United Kingdom" (1982 p.), де було продовжене монетарне дослідження, вагомий вклад на доказ того, що зворотний вплив економічної активності і цін на гроші не пояснює основної частини відміченої кореляції і, таким чином, вказує на те, що активною стороною у цій залежності були гроші, внесли у працях К. Андерсен, Л. Джордан і Ф. Кейган та ін."До кінця 60-х років, - зазначає Ф. Кейган, - точка зору, яка полягала в тому, що грошова політика створює важливий вплив на сукупну економічну активність, була в цілому прийнята". Це дає підставу стверджувати, що, очевидно, завдяки впливу грошової експансії на інфляцію 70-х pp., гроші знову стали у центрі уваги макро-економічної теорії.
У стратегічних дослідженнях і теоріях сукупних витрат монетаризм різко відрізняється від кейнсіанства. Якщо остання теорія, як було показано вище, фокусується на детермінантах компонентів сукупних витрат і не надає великого значення грошовим залишкам, то в монетаристській теорії попит на гроші і їх пропозиція - це первинний фактор при поясненні сукупних витрат. Прихильники цих теорій зосередилися на основних гіпотезах економічної поведінки, покладених в основу кожної з них: для кейнсіанської теорії споживчий мультиплікатор встановлює стійкий зв'язок між споживанням і доходом, а для монетаристської - швидкість обігу грошей встановлює стабільну функцію попиту на гроші. Використовуючи дані США для різних періодів, М. Фрідмен і Д. Майзелмен протестували емпірично ці дві теорії. У першій регресії споживчі витрати співвідносились із інвестиційними, які передбачали постійний коефіцієнт споживання, а в другій - з кількістю грошей, які передбачали постійну швидкість обігу грошей. За висновками авторів, монетаристська регресія значно краще відображає дані. "Але ці претензії, - за висловом М. Блауга, - скоро також були відкинуті, оскільки виявилося, що більш складні кейнсіанські моделі працюють не гірше від монетаристських".
Професор Каліфорнійського університету Дж. Пішенджер у праці "Сутність теоретичних дискусій навколо монетаризму" (1981 p.) проаналізував практично весь математичний апарат, який використовувався монетаристами й кейнсіанцями і прийшов до ще більш чіткого висновку. На його думку, "обидві школи застосовують практично одні й ті ж моделі, а при розрахунках за ними отримують різні результати".
Пізніше переваги кейнсіанської моделі було також спростовано економістами Федерального резервного банку Сент-Луїса. Ними було протестовано сентлуїське рівняння, в якому зміна у номінальному ВНП залежить від поточних і лагових змін кількості грошей, поточних змін у державних витратах і константи, яка відображає тенденції змін швидкості обігу грошей. Нагадаємо, що екзогенні змінні моделі складалися з маси грошей в бігу, урядових витрат на підтримку зайнятості, потенціального рівня виробництва, минулих темпів інфляції. Ендогенні моделі складали зміна сукупних витрат, надлишковий попит, зміна рівня виробництва, поточний темп інфляції (залежить від величини надлишкового попиту), очікувані зміни рівня цін (задаються як адаптивні очікування), розходження між досягнутим і потенційним обміном виробництва, рівнем безробіття, процентних ставок (залежить від зміни маси грошей, цін та їх очікувань)120. При використанні цих змінних на історичних даних СІЛА рівняння показало сильний постійний вплив грошей на ВНП і слабкий часовий (у пізніх працях - несуттєвий) ефект фіскальних змінних. Це суперечило кейнсіанським заявам про те, що фіскальна політика більш важлива, ніж грошова.
Подібно до більшості моделей, Сент-Луїська модель не найкращим чином показала себе при прогнозуванні спаду 1973-1975 pp. Серед дослідників причин такої невдачі відсутня єдність. На думку С. Чапека, помилки моделі значною мірою пов'язані з аномальними змінами цін, які викликані програмою контролю над цінами, введеною адміністрацією Ніксона, і наступною відміною контролю121. Беззаперечним результатом сентлуїських досліджень стало визнання того, що процентна ставка змінюється під впливом бюджетного дефіциту або профіциту і, таким чином, може впливати на попит грошей. Проте, на думку монетаристів, фіскальний вплив на сукупний попит невеликий із-за низької еластичності попиту на гроші за процентом. Урядові позики витісняють приватні займи і пов'язані з ними витрати, тому дефіцити створюють незначний абсолютний вплив на сукупний попит. Сент-Луїська модель і її результати були визнані підтвердженням слабкого і тимчасового впливу фіскальної політики, що є дискусійним у економічній літературі до сьогодення. Причина такого розмаїття думок, з точки зору М. Бункіної, у тому, що "універсальних рецептів у цій галузі не існує"122.
У 70-х pp. XX ст. К. Бруннер і А. Мелтцер, досліджуючи передачу монетарних змін по всій економіці, порівняли ефекти випуску урядом в обіг грошей і облігацій. За фінансування урядом витрат, які зросли внаслідок збільшення кількості грошей, сукупні витрати збільшуються і номінальний дохід зростає. Слід відмітити іншу сторону цього процесу, пов'язану зі збільшенням пропозиції грошей - приріст суспільного багатства, який посилює попит на товари і послуги, що також збільшує номінальний дохід. Спочатку збільшення номінального доходу відображає збільшення реального доходу і лише потім - підвищення цін. Порівнявши цей результат із результатом, коли уряд фінансує свої зростаючі витрати шляхом випуску облігацій, дослідники відзначили ідентичні тенденції: зростання багатства і підвищення сукупних витрат. Поки уряд випускає гроші або облігації для фінансування дефіциту, номінальний дохід має зростати за рахунок збільшення багатства. Тут дослідники погоджуються із кейнсіанцями в тому, що, у принципі, дефіцит, який фінансується шляхом випуску як облігацій, так і нових грошей, веде до зростання ділової активності.
Але своїми дослідженнями Бруннер і Мелтцер показали що національний дохід більше зростає від випуску в обіг долара грошей, ніж долара вартості облігацій, що підтвердить пізніше Дж. Смізін.
Зміна часових лагів впливу грошової маси на економічну активність від одного до декількох і більших кварталів робить важким вибір часу для заходів контрциклічної грошової політики. Тому, на думку монетаристів, активна грошова політика при відсутності недосяжного ідеального прогнозу скоріше посилить, ніж послабить економічні коливання. Запобігти появі монетарних причин економічної нестабільності й досягти відносно стабільного рівня цін у довгостроковому періоді можна тільки стабільним темпом зростання кількості грошей. "Найбільш близькою політикою до оптимуму є, очевидно, доктрина постійності грошової маси. Найближчою ціллю політики може стати стабілізація цін на ресурси. Якщо для попиту на гроші в реальному виразі характерна та ж еластичність, що й доходам, то з урахуванням зростання населення і робочої сили Сполучені Штати потребують збільшення грошової маси приблизно на 1% у рік. Якщо ж еластичність буде вищою, як це спостерігалося в останні століття, то зростання грошової маси може йти зі швидкістю близько 2% у рік".
Тут слід зробити уточнення, оскільки вказана величина процентів розходиться з його "золотим правилом" - зростання суми готівки й усіх комерційних депозитів (на рік) має відповідати 3-5% . Відповідь на це дав Л. Герман, який вказав, що ні результат розрахунків, як стверджував сам Фрідмен, ні "зростання населення і робочої сили" не мають до цього ніякого відношення . Виявилося, що саме таким темпом зростає добування золота. "Америка потребує золотого стандарту, подібного до того, який існував до 1933 р.". На думку Дж. Кемпа, з відновленням конвертованості долара в золото зникне інфляція. Тобто монетаристи відтворюють кількісну теорію часів металевих грошей.
Після введення в дію відповідної стабільності зростання грошової маси залишкова нестабільність економічної активності буде незначною, і в будь-якому випадку не може бути попереджена засобами економічної політики. Така грошова політика допоможе також ліквідувати постійний політичний тиск на користь короткострокового монетарного стимулювання економіки і невпевненість інвесторів, яку пов'язують із непередбаченим результатом дискреційної грошової політики. Особливо М. Фрідмен виступив проти державного контролю за цінами, попереджаючи про загрозу прихованої інфляції. "Така придушена інфляція значно болючіша й для економічної діяльності; і чим більш ефективне придушення, тим більший економічний збиток.
Украй бажано запобігти інфляції, але якщо з якихось причин це неможливо, то значно краще мати відкриту інфляцію, ніж придушену"1 . Суперечливою тут може бути бездіяльність стосовно проблеми дефіциту розрахункових засобів, наявність якого призводить до зростання заборгованості, а це - придушена прихована інфляція, згідно з М. Фрідменом.
Таргетування процентної ставки - насправді ефективний стабілізаційний захід на фінансовому ринку, але часто не забезпечує змін ставок, достатніх для того, щоб компенсувати коливання попиту на кредит. Вдамося до конкретного прикладу: в умовах зростання попиту на кредит банк утримує зростання процентних ставок. Така політика призведе до монетарної експансії, яка породжує більш високі витрати та інфляційний тиск. Згадаймо 70-ті pp., коли значна частина країн проводила таргетування процентних ставок. На фінансовому ринку збільшення номінальних процентних ставок відставало від збільшення темпів інфляції, а результуючі низькі ставки реального процента (тобто з врахуванням інфляції") надто сильно стимулювали інвестиції і сукупний попит. На думку М. Фрідмена, тільки конкуренція, ринкові механізми можуть "зблизити ставки за депозитами і номінальні доходи на фізичний капітал"130. Усвідомлення такого становища сприяло тому, що, наприклад, у США в період "рейганоміки" уряд відпустив ставки процента у вільне плавання і дав змогу через ринковий механізм шукати рівновагу самостійно.
Таргетування об'єму позик у Центрального банку може також регулювати ринковий попит на банківський кредит. Для цього від Центрального банку вимагається пропозиція резервів шляхом операцій на відкритому ринку як альтернатива позик комерційним банкам, тоді як зростаючий ринковий попит на кредит посилює тиск на резерви банку. У зворотній ситуації резерви вилучаються. Найбільш результативний стабілізувальний ефект проциклічна пропозиція грошей дає під час проведення операцій, спрямованих на підтримку постійного темпу зростання грошової маси. "Наше кінцеве правило, - відмічає М. Фрідмен, - яке визначає оптимальну кількість грошей, полягає в тому, що цього можна досягти шляхом дефляції цін, темп якої приводить до нульової номінальної ставки процента. Тоді дохід від запасу готівкових грошей, оцінюваних тим вище, чим більша їх кількість, буде точно збалансований і для окремих суб'єктів є витратами відмови від споживання, а для фірм, які нагромаджують готівкові гроші за допомогою позик, ціною обслуговування зростаючого боргу".
Аналітична схема, яка описує те, як грошова політика має орієнтуватися на досягнення деяких проміжних цілей, щоб у кінцевому підсумку вплинути на сукупні витрати, була розроблена Брунером і Мелтцером. Проміжними цілями є такі зміни, як пропозиція грошей або процентна ставка. "Питання про адекватність проміжних цілей грошової політики, відмічає Ф. Кейган, - скоро стало найбільш обговорюваним питанням у цій сфері".
Розвиток світової економіки 70-х pp. XX ст. відзначався втіленням у практику багатьох країн модифікованого монетарного таргетування, у рамках якого оголошувався і забезпечувався допустимий діапазон темпів зростання грошової маси в рік, хоча і з частими винятками, що пояснювалися порушеннями у внутрішній торгівлі. Головними країнами, які прийняли деякі форми таргетування, зростання грошової маси, були ФРН, Японія і Швеція. Така стратегія проведення монетарної політики набувала різних форм залежно від вибору грошового агрегату, типу коридору для цільового орієнтиру, а також способу управління обраним агрегатом. Більш широкого розвитку монетарне таргетування у розвинутих індустріальних країнах світу набуло безпосередньо після ліквідації Бреттон-Вудської валютної системи на початку 80-х pp. Однак, починаючи з 1982 p., популярність монетарного таргетування почала знижуватися, і в середині 90-х pp. XX ст. лише чверть індустріальних країн та приблизно 10% країн, що розвиваються, оголошували монетарні таргети.
У сучасних умовах більшість країн слідує частковим формам монетарного таргетування, при якому ставиться завдання утримуватися у відносно широкому діапазоні різних темпів зростання, які при необхідності могли б змінюватися. Тому політику можна назвати монетаристською тільки у тому розумінні, що один або декілька грошових агрегатів не повноцінний орієнтир для суспільства, і його вплив на інфляційні очікування не суттєвий. Проте перевага монетарного таргету в тому, що він легко піддається контролю з боку монетарної влади. Особливо це актуально для країн із перехідною економікою, де монетарна влада має демонструвати громадськості свою дисциплінованість і здатність контролювати грошово-кредитні проценти.
Разом з тим у сучасній практиці широко використовується таргетування інфляції, позитивні аргументи на користь якого наступні: 1) фінансова влада забезпечує чіткі й зрозумілі орієнтири для всього суспільства й особливо для активної економічної діяльності економічних агентів. З цього приводу М. Фрідмен писав: "Очікувана інфляція (дефляція) не призводить до яких-небудь трансфертів від боржників до кредиторів, які вимагають виплати боргів: погоджена номінальна ставка процента дозволяє налаштуватися на очікуваний рівень інфляції. При цьому немає потреби вводити бар'єри для самоналаштованості цін. Кожний суб'єкт має можливість врахувати очікувані зміни цін, погоджуючи майбутні умови торгівлі"; 2) завдяки політиці таргетування інфляції монетарна влада забезпечує значно більшу прозорість монетарної політики, полегшує громадський контроль над нею, що сприяє посиленню ЇЇ відповідальності; 3) забезпечує відкрите врахування ролі часових лагів монетарної політики при використанні її інструментів. "Перехід до повної політики вимагає часу, - зазначає М. Фрідмен, - більшість цін повільно пристосовується до змін"; 4) на думку С Фішера, знімає потребу компенсації Центральним банком прорахунків попередніх років у досягненні своєї мети, що значно стабілізує економіку (порівняно з ситуацією, коли за мету ставиться досягнення стабільного рівня цін); 5) сприяє розв'язанню проблеми динамічної непослідовності (як довів О. Свенсон, таргетування інфляції оптимізує її рівень без зростання залежності рівня безробіття від шоків сукупної пропозиції"); 6) сприяє зростанню довіри до монетарної влади, порівняно з стратегією монетарного таргетування, для якого характерна часта зміна такого цільового орієнтиру, як грошова маса. "Якщо грошові влади формують кредитні механізми зміни грошової маси, які досить гнучко реагують на фактичний попит на гроші, то загальний об'єм грошової маси ніяк не впливає на інфляцію. У зв'язку з цим політика таргетування загального об'єму грошової маси контрпродуктивна"; 7) найголовніше це те, що сприяє створенню значно кращих умов для грошово-кредитного стимулювання економічного зростання. Адже "придушення інфляції, на думку М. Фрідмена, перешкоджає функціонуванню ринкової системи. Уряд вимушений створювати субститут ринкової системи, який виявляється виключно неефективним".
Практика успішного таргетування інфляції в багатьох країнах світу сприяла підтримці його Міжнародним валютним фондом. На підставі аналізу причин і наслідків фінансових криз кінця 90-х pp. XX ст. МВФ дійшов висновку про необхідність посилення прозорості у грошово-кредитній та фінансовій політиці. 26 вересня 1999 р. був прийнятий Кодекс належної практики щодо забезпечення прозорості у грошово-кредитній і фінансовій політиці, де належне місце відводиться саме режиму таргетування інфляції.
Особливість монетаристської теорії сукупних витрат, яка ґрунтується на функції попиту на грошові активи, полягає в тому, що економіка стабілізується без втручання держави завдяки погашенню однієї іншою залишкової помилки, які не нагромаджуються. "Рівновага може існувати, - відмічає М. Фрідмен, - лише тому, що рівень зростання обов'язково збалансований супроводжуючим підвищенням рівня споживання, яке стає можливим завдяки очевидним часовим перевагам", хоча в цьому процесі роль держави не зменшується, оскільки під її контролем знаходиться певна кількість грошей в обігу. Незважаючи на те, що в цій теорії виділяються фактори, які визначають кількість готівкових грошей у домогосподарств та фірм, функція попиту на гроші зазвичай формулюється для домогосподарств і застосовується для всієї економіки. Така постановка проблеми попиту на гроші дала можливість показати його залежність від об'єму угод, частки доходу й багатства, які населення хоче тримати у вигляді грошових залишків, і від альтернативних витрат володіння грошима, а не іншими активами, які приносять дохід (що означає різницю між доходами від грошових і альтернативних активів). Більш широке трактування альтернативних активів дало можливість монетаристам включити в них не тільки фінансові інструменти, але й такі фізичні активи, як споживацькі товари довготривалого користування, нерухомість, а також виробничі будови та оснащення.
Населення, згідно з теорією монетаристів, реагує на зміни в пропозиції грошей трансакціями, які приводять дійсні залишки як грошових, так й інших активів у відповідність із бажаним рівнем. У результаті заміщення між грошима й активами, починаючи з близьких замінників грошей, змінюється дохідність широкого списку активів, включаючи споживчі товари тривалого користування й капітальні блага. Це зумовило коливання позик, інвестицій, споживання і виробництва у всіх секторах економіки. Такий обмін буде тривати до тих пір, "поки величина послуг (грошей -Авт.), яка додається до загального їх потоку в результаті збільшення на один долар грошей у власника, не зрівняється з розміром зниження потоку послуг у результаті вилучення одного долара у будь-якій формі, у якій власник тримає свої активи".
Як результат цих рухів, проходять зміни сукупних витрат і середнього рівня цін. Тому незалежно від монетарного впливу на сукупні витрати і рівень цін процеси, які характерні для окремих секторів, визначають розподіл витрат між товарами та послугами і відповідними цінами. Відбувається це стихійно завдяки дії ринкових механізмів.
Це означає, що монетаристська теорія відкидає відому техніку прогнозів щодо окремих галузей і посилення змін рівня цін через зміни цін окремих товарів та послуг. А у світі вільного підприємництва не може бути "керованих владою грошей" - вважають монетаристи.
Монетаристська теорія одна з перших була альтернативою впливовій кейнсіанській теорії високоеластичного попиту на гроші при короткострокових змінах процентної ставки на ліквідні короткострокові активи, що у своїй кінцевій формі стає "пасткою ліквідності". Тобто, за висловом М. Фрідмена, "роль грошової маси і попиту на гроші зводиться тільки до того, що вони визначають процентну ставку". У противагу цьому положенню емпіричними дослідженнями доведено, що процентна ставка на депозитні вклади і короткострокові цінні папери, які продаються, має еластичність навіть меншу, ніж, яка випливала з простої теорії грошових залишків Баумоля-Тобіна. На думку Дж. Тобіна, "як операції Центрального банку, так і екзогенні грошові шоки мають справляти порівняно більший вплив на рух номінальних доходів, тоді як фіскальні заходи та інші шокові зміни сукупного попиту на товари і послуги будуть справляти порівняно менший вплив" .
Як видно з праць монетаристів, які в аргументації спираються на емпіричні дослідження, функція попиту на гроші, як правило, включає одну або дві процентні ставки і реальний ВНП як апроксимацію реального доходу. Вони виходять із припущення поступового зближення дійсних грошових залишків і бажаних, яке розтягується на декілька кварталів. Така запізніла адаптація має альтернативну інтерпретацію, в якій попит на гроші відображає "перманентний", а не поточний рівень доходу і процентних ставок. Тому для монетаристів об'єм трансакцій не є головним детермінантом попиту на гроші, вони підходять до грошей як до капітального активу, який дає потік визначених послуг, що залежать від "перманентних" (permanent) значень багатства, доходу і процентних ставок (у більшості емпіричних досліджень, які моделюються за допомогою лагових значень змінних) . Підхід, який передбачає розгляд попиту на гроші подібно до попиту на інші активи, у сучасних умовах є прийнятним стандартом для економістів-монетаристів.
Відображення монетаристами грошей як капітального активу передбачає, що попит на гроші залежить від сукупності характеристик, а не тільки від їх трансакційних послуг. Монетаристи виділяють дві обставини, які є вагомими при визначенні грошей для цілей монетарної політики: 1) можливість грошових влад контролювати їх кількість;
2) емпіричної стійкості функції, яка описує попит на гроші. На думку М. Фрідмена, теоретиккількісник "розглядає її також як інструмент, який має життєво важливе значення для визначення тих величин, що відіграють роль при аналізі економіки в цілому, таких, як рівень грошового доходу і цін"148. Але тут постає питання, який грошовий агрегат має контролюватися: Мі чи Мг? Якщо говорити про спільну працю М. Фрідмена і А. Шварц, то у дослідженнях щодо США вони використовували ранню версію агрегату Мг, яка передбачала включення до грошей строкові й довгострокові вклади у комерційних банках. Пізніше агрегат (Mj) буде основним і в подальших їхніх дослідженнях. Проте вони стверджували, що невеликі зміни у визначенні грошового агрегату значно не вплинуть на їх результати.
Наступні прихильники теорії монетаризму найбільше стали використовувати величину грошових залишків, яка бере участь в угодах (М|). Вона стала основою для визначення грошей у більшості країн, хоча деякі Центральні банки стверджують, що нині при проведенні грошової політики приділяють уваги більш широким агрегатам. Ця точка зору оправдана, тому що в умовах значного поширення різного роду кредитних субститутів (векселів, сертифікатів і т.д.) поряд із готівковими і чеками в обігу достатньо ліквідні "майже-гроші".
У сучасних умовах за наявності широкого кола активів, у які населення може помістити надлишкові грошові залишки, передача монетарних змін по всій економіці, що впливає на сукупні витрати та інші змінні, може відбуватися декількома шляхами. Тому монетаристи піддають критиці намагання відслідкувати такі ефекти в деталізованих економетричних моделях, які передбачають фінансовий механізм цього процесу. Як альтернативу вони висувають моделі, які не постулюють визначений шлях передачі ефектів і роблять натиск на стабільні загальні відношення змін кількості грошей до сукупних витрат.
Зміна кількості грошей монетаристами, як і у великих економетричних моделях, розглядається як екзогенна (тобто яка визначається за рамками моделі). Це дає підставу стверджувати, що гроші наближаються до чіткої екзогенності тільки у довгостроковій перспективі. За свідченням А. Шварц, яка посилається на дані раніше проведених Досліджень у США разом з М. Фрідменом, і окремо Кейганом, пропозиція грошей "не тільки впливає на економічну активність, але й, у свою чергу, залежить від неї" . Такий підхід значно ускладнює емпіричну перевірку грошового впливу на економічну активність, оскільки має бути зроблена поправка на зворотний вплив економічної активності на пропозицію грошей. Перше намагання показати зворотною взаємозалежність зробили Бруннер і Мелтцер, які показали цей зворотний вплив, що справляється через банківську систему. Значно пізніше більш глибоко це проаналізував С. Чатар, який довів, що в рамках сучасних систем неконвертованих грошей такий зворотний ефект визначається політикою Центрального банку. Це досить обговорюване питання в економічній літературі, тому що статистичне тестування екзогениості пропозиції грошей із використанням методології Гренджера-Сімса дало неоднозначні результати. Незважаючи на відсутність чітких позицій із питання взаємодії між грошима й економічною активніст