Монетаризм

Розходження теорії з практикою ми спостерігаємо і в Україні. Наприклад, з досвіду інфляції в Україні можна пояснити надлишок грошей тільки в 1992 p., частково в 1993 і ще менше у 1994 р. У 1995— 2000 pp. інфляція в Україні мала, очевидно, немонетарний характер. Відсутність відповідності між зростанням пропозиції грошей та інфляцій у цей період блискуче довели В. Найденов і А. Сменковський. У цей період явний дефіцит грошей в економіці призводив не до зниження інфляції, а до заміщення товарно-грошових операцій бартером і затримкою платежів. "Досвід монетаристських антиінфляційних заходів в Україні, Росії, інших країнах, - відмічають вищевказані автори, - підтверджує, що дефіцит грошей в економіці не менш шкідливий, ніж надлишок. Він не призупиняє інфляцію, а деформує її, частково перетворює у неплатежі і заборгованість, паралізує товарно-грошові відносини, гальмує виробництво загальною неплатоспроможністю і тим самим розширює базу інфляції витрат".

Навряд чи можна говорити і про пропорційне зростання цін та зростання грошової маси, навіть з урахуванням указаних М. Фрідменом "часових лагів" - "шість місяців або рік, або півтора року". На наш погляд, можна говорити про пряму (але не пропорційну) залежність інфляції та грошової маси завжди при гіперінфляції й інколи у разі галопуючої інфляції. Це, власне, засвідчили й дослідження українських економістів.

М. Фрідмен на прикладі економічної історії США довів пропорційність зростання реальної грошової маси (із врахуванням інфляції") і ВВП на довгострокових проміжках часу, хоча зазначимо, що деякі економісти вбачають у цьому такий збіг через значне перекручення статистичної реальної інфляції. Наприклад, Лестер Тороу, посилаючись на інші дослідження, вказує, що у США спостерігається статистична переоцінка інфляції173. Тому значна частина сучасних економістів піддає сумніву залежність інфляції від грошової маси. Як відомо, зростання грошової маси випереджає зростання ВВП. Звідси більш логічним був би прямо протилежний висновок - попит на гроші з боку економіки (через кредитно-грошовий механізм) в період розвитку збільшує об'єм грошової маси, а штучне обмеження цього об'єму буде гальмувати зростання.

Прийняття фрідменовського постулату про винятково монетарний характер інфляції урядами багатьох постсоціалістичних країн не тільки призвело до шкідливих висновків про універсальність корисності скорочення грошової маси, але й ліквідувало стимули до пошуку справжніх причин інфляції. Такий підхід викривлює всю систему орієнтирів і пріоритетів економічної політики, особливо у період трансформацій.

Історія знає подібне випробовування. Наприклад, у 1969 р. під тиском профспілок у багатьох країнах відбулося різке зростання заробітної плати, яке Ф. Браун назвав "поворотною точкою", а в 1973 р. країни ОПЕК провели перше велике підвищення цін на нафту. Спонтанне і різке підвищення цін примусило уряди багатьох країн вибирати, що краще: дозволити послідовникам такого підвищення проявитися в існуючих грошових і фіскальних умовах або скоротити ці умови, що означало б підвищення цін на кінцеву продукцію. Представники так званої першої хвилі монетаризму виступили за перший варіант розв'язання кризового стану. На їх переконання, скорочення безробіття нижче природної норми призведе до прискорення інфляції. Пояснювали це вони відсутністю достатніх знань про структуру економіки, зокрема про те, які в ній діють лаги, щоб вважати, що держава може своїм втручанням забезпечити її "точну надбудову". Тому їхні пропозиції зводилися до необхідності встановлення фіксованих цільових показників зростання грошової маси - тоді й інфляція буде під контролем, і випуск із зайнятістю поступово вийдуть на рівень, відповідний "природному рівню безробіття". Пізніше прихильники монетаристських ідей взагалі поставили під сумнів можливості держави здійснювати тривалий вплив на безробіття, наприклад, нарощувати свої витрати за рахунок позичкового фінансування. На їх переконання, єдиний спосіб зниження безробіття - це скоротити монопольну владу профспілок і створити умови вільної конкуренції на ринку праці: відмінити закон про мінімальну заробітну плату і скоротити допомогу по безробіттю. Друге підвищення цін на нафту країнами ОПЕК у 1979 р. підштовхнуло Центральні банки багатьох країн переглянути політику прийняття як цільових показників або правил фіксованих темпів зростання грошової маси. У більшості країн почали проводити обмежувальну кредитно-грошову політику. Розрахунки бюджетів "постійної зайнятості" показують, що в деяких випадках скорочення бюджету досягло декількох процентних пунктів від ВНП, особливо в Європі, де після 80-х pp. XX ст. безробіття значно зросло. На відміну від європейських країн, США у 1983 р. пішли своєю дорогою, допустивши зростання як фактичного бюджетного дефіциту, так і дефіциту бюджету постійної зайнятості, і стали в результаті єдиною з розвинених країн, якій вдалося добитися скорочення безробіття.

Проте сказати про існування якогось чіткого визначеного правила було б зовсім неправильно. На наш погляд, тут слід враховувати національно-психологічні особливості, "фактор переваг", тобто реакцію населення країни на інфляцію і безробіття. Дослідження М. Бункіною середньорічних коливань рівня безробіття та інфляції (1983—1987рр.) у розвинутих країнах показали, що для Швеції або Італії орієнтиром виступала зайнятість, частково, можливо, на шкоду антиінфляційній кореляції. Для Німеччини остання була ключовою. Ця країна, разом з Японією, Голландією, Швейцарією, підтримувала принцип "сильної валюти". Англосаксонський регіон також виявив схильність до стримування інфляційного процесу.

Можна виділити характерну рису монетаризму, яка полягає у наданні основного значення довгостроковим наслідкам політики. Представники монетаристської теорії відкидають намагання зменшити короткострокові коливання процентних ставок і економічної активності, оскільки зазвичай вони знаходяться за межами можливостей грошової політики і, як правило, заважають у принципі досягнути довгострокової стабільності цін та максимального економічного зростання. "Нездатність взяти до уваги цей розрив у часі, - на думку М. Фрідмена, - головна причина помилкового тлумачення досвіду грошового обігу". На підставі цього вони розвивають ідею про те, що економічна активність, якщо позбавити її грошових порушень, сама по собі стабільна. Більшість їхніх розходжень із кейнсіанцями можна віднести саме до цього питання.

Ідеї монетаристів знайшли підтримку і розвиток у представників різних версій теорій раціональних очікувань. На їхню думку, вибір між інфляцією та безробіттям, який передбачається кривою Філліпса, дуже невеликий або не існує взагалі, навіть у короткостроковій перспективі, тому що ринки у змозі проводити будь-яку систематичну протициклічну політику, спрямовану на стабілізацію економіки. Вплинути на виробництво може тільки очікуваний відхід від такої політики, очікувані ж монетарні зміни повністю поглинаються змінами цін. Оскільки несистематична політика буде мати невелику протициклічну ефективність, то найкращою стабілізаційною політикою буде мінімізація невизначеності за допомогою передбачуваного зростання кількості грошей. "Якщо викликана заходами економічної політики зміна номінальної грошової маси завчасно очікується населенням, то воно буде мати стимул, щоб відповідно переглянути фактичні, а також очікувані рівні всіх номінальних величин, - зазначають Ліндсей і Уолліс. Така реакція загалом повинна нейтралізувати навіть короткостроковий вплив очікуваної зміни політики на реальні змінні".

У монетаристській теорії ідея раціональності має надто слабкий вираз. Якщо кейнсіанська модель виступає природним об'єктом критики з боку прихильників загальної раціональності, то слід додати, що й монетаристська не краща. Монетарне™ не подають ні однієї скільки-небудь серйозної побудови, у якій попит на гроші виводився б із раціональної оптимізації. Критикуючи слабкі аргументації з цього приводу М. Фрідмена і Дж. Тобіна, Дж. Ерроу підкреслює, що гіпотези про раціональність у їхніх аргументах носять ритуальний, а не сутнісний характер. "У використаних аргументах передбачається не стійкий взаємозв'язок, а взаємозв'язок, який буде швидко змінюватися за будь-якої значної зміни структури і технології фінансової сфери. А тим часом стабільність функції попиту на гроші має бути притаманна будь-якій формі монетаризму, не виключаючи тих моделей раціональних очікувань, в яких кількісна теорія грошей відіграє основну роль".

Таким чином, зазначена вище теорія раціональних очікувань поділяє монетаристську точку зору, згідно з якою непередбачені коливання грошової маси - це небажане джерело невизначеності. Відмінність цих підходів (монетаристів і представників раціональних очікувань) зводиться до питань про швидкість адаптації цін до передбачуваних заходів грошової політики і супроводжувальний вплив на економічну активність. У монетаристській теорії відсутні твердження про те, що протициклічна політика не створює реального впливу, але монетаристи скептично ставляться до можливостей використовувати її ефективно. "Неправильно обраний час для проведення антициклічної політики у результаті лагів монетарного ефекту, що змінюються, лежить в основі переваг, які монетаристи віддають постійному зростанню грошової маси щоб запобігти невизначеності та інфляції", - підкреслює Ф. Рейган.

У центрі уваги монетаристська теорія після тривалого часу забуття в часи кейнсіанської революції знову поставила проблему проектування грошової системи, яка підтримує стабільність рівня цін. Сумніви окремих монетаристів і скептичне ставлення до можливості досягти стабільності рівня цін при постійному зростанні кількості грошей, як би її не визначати, або грошової бази призвели до пропозиції щодо використання точного золотого стандарту або грошової системи, в якій гроші поступаються приватним сектором в умовах конкуренції, Що дозволяє підтримувати їх стабільну вартість. Нагадаємо, що сам М. Фрідмен стабільність цін пов'язував із цілим рядом факторів, не відкидаючи й можливість ефективної фіскальної політики. "Точні темпи зростання цін при заданій нормі зростання кількості грошей залежать від таких факторів, як поведінка цін у минулому, поточні зміни у структурах ринку праці й товарного ринку, а також від фіскальної політики".

Все ж таки монетаризм відрізняється від кейнсіанства ставленням до держави. Допускаючи в окремі періоди активну фіскальну політику держави, в цілому монетаристи поділяють із прихильниками laissez faire віру в довгострокові переваги конкурентної ринкової системи й обмеження державного втручання в економіку. Це був період, коли соціальна держава вийшла з-під контролю, фінансувати її ставало все важче й важче, а бюрократизація позбавляла його залишків привабливості. Саме американські економісти внесли особливий вклад у нове осмислення ідей лібералізму. Поштовхом до перегляду ідей Кейнса і Бавериджа стали очевидні проблеми не тільки типу екологічних чи соціальних "меж зростання", але й системні проблеми, пов'язані з державним втручанням в економіку. Ні стагфляція 70-х, ні сплеск безробіття у 80-х уже не піддавалися державному регулюванню. Представники різних економічних шкіл, і в першу чергу монетаристи, знову поставили в центр обговорення ідеї лібералізму. Р. Дарендорф, аналізуючи проблеми розвитку лібералізму, з цього приводу писав: "Мілтон Фрідмен навів ряд аргументів на користь того, що велика роль держави зазвичай суперечить інтересам громадян. Роберт Нозік переконливо обґрунтував "мінімальну державу" і виступив проти самовпевненості сучасної державної влади. Джеймс Б'юкенен і "конституціональні економісти" знову звернулися до ідеї суспільного договору і вимагали різко обмежити сферу державного регулювання, у тому числі - фіскальну систему. Саме ця тенденція значно більшою мірою, ніж так звана "економіка пропозиції"" (яка у відомому розумінні є просто поставлений з ніг на голову Кейнс), означає відродження лібералізму".

Монетаристи виступали проти будь-якого обмеження вільного руху кредитних засобів і руху процентних ставок, таких, наприклад, як межі процентних ставок за депозитами в США (ліквідовані до середини 80-х pp., за винятком депозитів за вимогами). Руйнівний потенціал таких обмежень суспільство відчуло в період активного втілення фінансових інновацій, які частково були спрямовані на обхід цих обмежень і призвели до перехідних змін традиційної функції попиту на гроші, що створювало труднощі у проведенні грошової політики. Винятком із принципів laissez faire монетаристи вважали необхідність контролю уряду над кількістю грошей, спрямованого на забезпечення стабільності вартості грошей. Пояснювалося це тим, що, як зазначав М. Фрідмен, "реальна кількість грошей створює найсильніший вплив на ефективність економічного механізму, на оцінку людьми багатства і на справжню величину такого".

Отже, центральне питання теорії монетаризму - це питання про те, що відбувається з таким економічним активом, як гроші, якщо їхня кількість у системі змінюється. Здавалося б, питання уже вирішене і обґрунтоване представниками кількісної теорії грошей, які доводять, що будь-яке збільшення кількості грошей, не забезпечених зростанням виробництва, тобто збільшенням кількості товарів і послуг, має відставати від попередньої вартості грошей як активу, іншими словами, призводить до пропорційного зростання цін і не впливає на рівень виробництва. Якщо вважати процес статичним, то навряд чи можна заперечувати таку точку зору. Якщо не враховувати динаміку процесу, його протяжність у часі і просторі, різні мотиви поведінки економічних агентів, то виявляється, що вартість грошей як економічного активу може зростати.

Результати економетричних досліджень в останній період здебільшого підтверджують, що грошові шоки в короткостроковій перспективі позитивно впливають на рівень виробництва. Невизначеним лишається питання, які моделі мотивації економічних агентів можуть лежати в основі пояснення такої реакції економічної системи? Якщо слідувати логіці класичної теорії, то можна було б припустити, що це грошова ілюзія економічних агентів. Проте в сучасних промислово розвинених країнах параметри кредитно-грошової і бюджетно-фіскальної політики не приховуються, вони друкуються в офіційних виданнях. Тому якщо можна говорити про сприйняття грошової ілюзії формування позитивного зв'язку між зростанням грошової маси і підвищенням рівня виробництва, то лише частково. Це може бути тільки на першому етапі процесу поширення впливу, тим більше, що тривалість усього процесу, як правило, значно перевищує тривалість самого грошового шоку.

Спираючись на результати досліджень останніх 20-30-ти років, монетаристи висувають наступну версію дії механізму позитивного впливу відносно невеликих грошових шоків у розвинутих країнах. Як відмічалося вище, передача впливів грошового шоку (монетарного, кредитно-грошового чи біржового) призводить - у разі стабільного приросту грошової маси - до зростання сукупного попиту економічних агентів. В умовах, що склалися після впливу грошового шоку, з'являються мотиви зростання пропозиції товарів із боку підприємців, які мають достатню ринкову владу, тобто є олігополістами. Відзначимо найголовніші з них: 1) у такого виробника - внаслідок його становища на ринку і з урахуванням межі цін - гранична собівартість нижча за ціни; 2) це ефект масштабу, якщо специфіка виробництва така, що збільшення випуску дозволяє скоротити витрати виробництва; 3) зростання попиту дозволяє виробнику при своєчасному розширенні пропозиції зайняти більшу частку ринку. Посилення дії такого механізму для крупних виробників може здійснюватися передавальним механізмом кредитно-грошового і біржового каналів, які покращують їхній фінансовий стан і відкривають доступ до нових фінансових ресурсів.

По-іншому можуть себе вести виробники, у яких частка ринку незначна. Вони, як правило, не мають ні достатньо великого позитивного розриву між ціною і грошовою собівартістю, ні резервних потужностей, ні достатньої фінансової стійкості. Для розширення виробництва їм потрібен час і додаткові фінансові ресурси, тому їхньою реакцією у відповідь на підвищення попиту може бути підвищення цін на свою продукцію. Таким чином, у сучасних умовах у країнах з достатньо розвиненими ринковими відносинами короткострокова динаміка реакції рівня виробництва і цін на грошовий шок багато в чому визначається пропорціями між частками ринку, якими володіють два типи виробників: великі і дрібні компанії. А фактором, який визначає лаги цієї реакції, служить гетерогенність економічних агентів й асинхронність зміни ними своїх рівнів виробництва, цін і заробітної плати. Як наслідок, процес зростання виробництва з великим лагом супроводжує інфляція. Причинами такого явища, на думку Найденова і Сменковського, є те, що "кожний крок уперед вимагає додаткових витрат: по-перше, на реабілітацію фінансів; по-друге, на відновлення застарілих або розкрадених матеріально-технічних засобів; по-третє, на підвищення рівня конкурентоспроможності продукції. Сприяє інфляції жорсткість фіскального тиску (яка доходить до свавілля), паразитичної активності безконтрольних посередників, корупція і т.д.".

Слід уточнити, що описані вище короткострокові впливи невеликих грошових шоків достатньо повною мірою відображають дію сукупних указаних факторів в умовах економіки з розвинутими монетарними інститутами. При порушенні хоча б однієї з цих умов, тобто за відсутності звичних для традиційної економічної теорії раціональності дій економічних агентів, при достатньо сильних грошових шоках і/або недостатньо розвинених монетарних інститутах поведінка економічних агентів, а таким чином, і реакція виробництва на грошові шоки можуть бути зовсім іншими. На думку вказаних вище авторів, "якщо в економіці не діє антиінфляційний механізм, то він здатний розігнатися аж до економічного краху".

Незважаючи на детальний опис монетаристами довгочасового механізму передачі впливів грошових шоків, тут поки що не досягнуто необхідного ступеня прозорості. Монетаристи стверджують, що інфляція може: 1) стимулювати розвиток виробництва, якщо наявний ефект заміщення грошової частини портфеля активів виробничим капіталом; 2) викликати скорочення рівня виробництва, якщо, відповідно, існує ефект взаємодоіювнення грошової частини портфеля активів капіталу. Проведені монетаристами економетричні дослідження на матеріалах статистики США показують, що в довгостроковій перспективі існує негативна кореляція між інфляцією та випуском. На жаль, у їхніх дослідженнях відсутній серйозний мікроекономічний аналіз, який дозволив би обґрунтувати ці результати. Тому можна стверджувати, що механізм довгочасових впливів грошових шоків на економічне зростання навіть у країнах із розвинутими ринковими механізмами впливів на сьогодні залишається "чорним ящиком".