Монетаризм

Новітні ідеї сучасних монетаристів - істотна зміна уявлень про окремі аспекти монетарної політики і деякою мірою виклик пануючій монетаристській ортодоксії. Суть цих змін у тому, що ідеї нових монетаристів базуються на інституціональному аналізі. їх думки дещо ближчі до сучасної інституціонапьної теорії, для якої інститути та їх поведінка мають для економічного аналізу не менш важливе значення, ніж функціональні зв'язки, які оперують трансакційні мікро- і макромоделі. На думку нових монетаристів, нездатність зрозуміти ключові аспекти фінансових інститутів та їх змін - головна причина останніх невдач макроекономічної політики. Це перш за все рецесії 1991 р. у США і жорсткі кризи у Східній Азії. Серед представників таких нових ідей насамперед Дж. Стігліц, який, зокрема, ніколи не вважав себе прихильником неокласичної школи з її ліберальною ідеологією, Б. Грінуолд, Б. Ейгенгрін, Л. Саммерс, Дж. Тобін та ін.

На противагу теоретикам ортодоксальної теорії представники нового монетаризму підкреслюють, що особливе значення для функціонування ринкової системи мають процеси кредитування, а не просто грошові трансакції і грошова маса, що їх обслуговує. Якщо виходити з традиційного підходу монетаристської теорії, який ґрунтується на трансакційному попиті на гроші, то, на думку нових монетаристів, ми не отримуємо відповіді на питання, чому гроші важливі. Згідно з моделлю монетаристської економічної теорії, щоб контролювати економіку, достатньо контролювати пропозицію грошей, оскільки немовби існує стійке й просте співвідношення між їх пропозицією та зростанням ВВП (при умові, що попит на гроші стійкий і швидкість обігу незмінна). Тому головний об'єкт регулювання, відповідно до ортодоксальної теорії, - це об'єм грошової маси в обігу. Його зміна за допомогою операцій на відкритому ринку - шляхом купівлі й продажу казначейських векселів, а також завдяки зміні процентних ставок щодо цих цінних паперів - буде впливати на величину процентних ставок за банківськими кредитами, що й визначає рівень попиту на кредити, об'єм кредитування і, відповідно, масштаби інвестування в економіку країни188. Більшість європейських країн у цій політиці дотримується так званого правила Тейлора, яке рекомендує підвищувати процентну ставку на 1,5% при зростанні інфляції на 1% та знижувати її на 0,5% при скороченні реального ВВП на 1%.

Іншою важливою рисою нових монетаристів є те, що вони роблять акцент не просто на значення грошової пропозиції, а на пропозицію кредитних фондів в умовах недосконалої (або асиметричної") інформації та ринку. У праці Дж. Стігліц і Б. Грінуолд підкреслюють, що "ключем до розуміння грошової економіки є попит і пропозиція фондів для кредитування (loadable funds), які, у свою чергу, залежать від розуміння важливості й наслідків недосконалості інформації для банків" . Недосконалість інформації породжує ризик, що веде до зростання трансакційних витрат на пошук і придбання такої інформації. Тому ринок кредитів, де панує недосконала конкуренція, не схожий на ринок товарів ("аукціонний ринок") Якщо процентна ставка останнього подібно до ціни будь-якого іншого товару встановлюється просто з метою урівноваження попиту і пропозиції, то процентна ставка ринку кредитів враховує ще й ризик, неоднакову здатність клієнтів повертати кредити, можливість їх банкрутства.

Щодо процента, то для банку це прибуток, для позичальника - обіцянка і зобов'язання заплатити в майбутньому, які часто з різних причин порушуються. Тому в нинішніх умовах розвитку економіки України особливого значення для банку набуває інформація про кредитоспроможність одержувачів позик. В Україні, наприклад, до сьогодні існують проблеми правового захисту банків і в окремих випадках відсутній механізм повернення кредитів. Трансакційні витрати пошуку інформації зростають в умовах рецесії або криз, щоб запобігти ризику, який знижує готовність банків надавати кредити. Згадаймо політичну кризу в Україні кінця 2004 p., коли банки спочатку підняли проценти кредитування, а потім на деякий період ввели їх обмеження. У цей період дефіцит грошової маси не компенсувався навіть за допомогою звичних методів монетарної політики, спрямованої на збільшення грошової пропозиції в результаті операцій на відкритому ринку.

Детально ризик так "званих монетарних посередників" описує Дж. Тобін. На грошовому ринку більша їх частина бере ризик на себе, що характерно самій природі тих функцій, які вони виконують. Із ризиком пов'язані й ті можливості отримання прибутку, завдяки яким монетарні операції стають привабливішими для підприємців та інвесторів. Для операцій, які здійснюють банкіри й аналогічні монетарні посередники, основний ризик полягає в тому, що їхня грошова база - це гроші вкладників, які в будь-який час можуть вимагати виплати, а монетарний посередник (наприклад, банк), якщо і може задовольнити цю вимогу, то тільки ціною надзвичайно великих витрат, оскільки більшість їхніх активів неліквідні, їх просто не вдається продати. Деякі з них можна продати в короткий термін тільки при суттєвих втратах. В окремих випадках суб'єктивні, а в інших об'єктивні причини можуть привести банк до банкрутства. Це стан, коли банк просто не може оплатити свої зобов'язання, як би довго не чекали цього вкладники та інші кредитори. Існує й стан, коли всі проблеми зводяться просто до недостатності ліквідності активів посередника. Такий стан перехідний. "Усе було б у порядку, - зазначає Дж. Тобін, - якби можна було б продовжувати зберігати ці активи до настання терміну погашення або до тих пір, поки не встановляться нормальні ринкові умови".

Банки та інші фінансові посередники у стабільних ринкових умовах враховують таку можливість поведінки вкладників. Цим пояснюється наявність у них деякої суми грошей готівкою чи (як еквівалент) на вкладі в Центральному банку або в інших формах ліквідних активів. Пропозиція цих активів визначається законом або угодою, чи просто передбачливістю. Якщо взяти окремий банк, то для нього відтік засобів зазвичай пов'язаний із переміщенням вкладів у інші банки або до інших фінансових посередників. Причина такого відтоку - утворення від'ємного сальдо в міжбанківських взаємних розрахунках, які здійснюються за допомогою чеків або через те, що за ініціативою вкладників здійснювалися інші виплати "третім особам". У монетарній системі такий відтік засобів, які покидають банківську систему, у цілому пов'язаний із переходом населення від банківських вкладів до збереження готівкових грошей.

На думку нових монетаристів, "такі зрушення щодо грошей відбувалися у відповідь на інновації на грошовому ринку і державне регулювання ставок процента за депозитами, а також внаслідок посилення або послаблення мотиву перестороги у населення".

У реальному монетарному середовищі відтік засобів може спостерігатися і внаслідок реалізації раніше узгоджених правил запозичення. Система пільгового, автоматичного овердрафту, зустрічається здебільшого у Великобританії і країнах Британської співдружності.

У США вона набуває значного поширення тільки нині, доповнюючи операції, які здійснюються за допомогою банківських кредитних карток. Клієнтам банків, які користуються комерційними позиками, часто надається (у явній або прихованій формах) кредитна лінія, у рамках якої вони можуть позичати гроші за першою вимогою. Негативним у цьому, на думку А. Саркісянца, сприяння банківського сектора "заморожуванню" старої структури економіки, "а не її прогресивній зміні на користь розвитку переробних галузей і "нової економіки". Це пояснюється відсутністю довіри до нових галузей і ненадання таких кредитних ліній для активної економічної діяльності.

У сучасних ринкових умовах в Україні завжди зберігається можливість "набігів" на банки, які передбачають раптовий масовий і епідемічний відтік засобів. Політична криза в країні, яка стала поштовхом подібного "набігу", показала, що вони стають однаково руйнівними як для "розсудливих", так і для необережних (банки, які намагаються не тримати резерви) фінансових інститутів, а водночас і для їхніх вкладників та кредиторів. У такій ситуації передбачливі вкладники намагаються зібрати інформацію про фінансових посередників, яким вони довірили свої засоби: про склад їх портфеля активів, політику, яку проводить фінансова установа, і рівень кваліфікації менеджерів. Навіть установлення загальної фінансової дисципліни в умовах вибору між конкуруючими депозитними банками не достатнє, щоб попередити банкрутство. Нові монетариста пояснюють це тим, що навіть обережний вкладник не може передбачити, як поведуть себе інші вкладники. "Тому, - на думку Дж. Тобіна, - відповідно до принципів раціональної поведінки добре інформований вкладник "здорового" банку стане вилучати свої засоби, якщо він припускає, що інші поводяться (або збираються поводитися) так само".

Саме тому багато провідних банкірів України виправдовують стабілізаційні заходи Національного банку в період політичної кризи. Це стан фінансового посередника, коли просто не вистачає ліквідних активів. Ужиті Центральним банком України заходи сприяли захисту фінансових посередників від банкрутства до періоду стабілізації. І це, з економічної точки зору, правильно, адже банкрутство банку означає не просто вибуття з ринку неефективної фірми, а руйнацію інформаційного та організаційного капіталу, яка має глибоко негативні наслідки для економіки в цілому і її "кровоносної системи" - банків. Адже сучасна кредитна система забезпечує багатство націям і дає можливість створювати нормальні сталі грошові потоки їхнім громадянам. Про це свідчить той факт, що тільки банківські кредити в цих країнах становлять від 90 до 100% від створеного ВВП. У нових умовах макроекономічне навантаження посилюється й на українську банківську систему, оскільки темпи зростання виробництва та інвестицій значною мірою залежать від банківських кредитів. Це відчула на собі й економіка України, коли щорічно до 2003 р. кількість ліквідованих банків становила більше десяти (1996 - 11; 1997 - 10; 1998 -16; 1999 - 11; 2000 - 9; 2001 - 9; 2002 - 12)'96. Саме тому, на думку нових монетаристів, у монетарній теорії "фокус монетарної політики слід змістити з трансакційної функції грошей на роль монетарної політики в її впливі на пропозицію кредиту".

Як і більшість економістів, нові монетаристи високо оцінюють роль та значення монетарної політики як інструментарію державного макроекономічного регулювання економіки. Порівняно з прямими бюджетними витратами, тобто бюджетним регулюванням, її перевага в тому, що це менший, на їхню думку, "інформаційний гніт" для уряду. Для алокації додаткових ресурсів, які з'являються внаслідок не-довикористання їх в економіці, включаються в економічне життя ринкові механізми: банки, їхні стимули, інформаційні ресурси. А як відомо, у банківських кредитів значно більший мультиплікатор, тобто коефіцієнт впливу на подальше збільшення (або зменшення) показників економічного зростання. У цих положеннях з ортодоксальною теорією монетаризму розходжень, по суті, немає. Розходження спостерігаємо щодо механізму впливу монетарної політики на економіку. Його перегляд, на думку нових монетаристів, обумовлює і більш обережне ставлення до такої політики в кожній конкретній ситуації.

Вказане розходження доповнюється у сучасних умовах дискусією навколо майбутнього головної інституції монетарної політики - центральних банків. Негативну думку про долю центральних банків у епоху електронних грошей висловили вчені Великобританії Б. Фрідмен і М. Кінг, яку підтримав Б. Коен, професор Каліфорнійського університету. Центром уваги ці питання були на вашингтонській конференції в червні 2000 р. "Майбутнє грошової політики і банківської справи". Навпаки, і більшість учасників цієї конференції, серед яких Ч. Гудхартон (доповідь "Чи зможуть центральні банки пережити 1Т-революцію?"), Ч. Фрідмен (доповідь "Проведення грошової політики: минуле, сучасне і майбутнє - чи приведе поява електронних грошей до вимирання центральних банків?"), М. Вудфорд (доповідь "Грошова політика в світі без грошей") та ін., висловили незгоду з позицією Ч. Фрідмена - М. Кінга.

Основна теза більшості доповідей, що "центральні банки зустрічають нове століття у повному розквіті сил", підкріплювалася багатьма доказами. Якщо в 1990 р. банки існували лише у 18 країнах, то в 1999 p. - у 172 . Усе більше Центральних банків отримує незалежний статус, а їхня діяльність піддається прискіпливому аналізу науковців і засобів масової інформації. За загальним визнанням учасників вказаної конференції, центральним банкам належить головна заслуга в успішній боротьбі з інфляцією за останні двадцять років і забезпечення, таким чином, умов для тривалого економічного зростання. Завдяки їх активній грошовій політиці у країнах ОЕСР (Організації світового економічного розвитку) інфляція знизилася з 12,45 у 80-х р. до 5,2 у 90-х роках і 1,4% у 1999 р. В умовах низької інфляції проводити ефективну грошову політику значно важче, але центральні банки впоралися і з цим завданням. Проведені численні дослідження оптимального цільового рівня інфляції засвідчили, що вона має бути 2-3% в рік. І другий важливий висновок: для зменшення короткострокових коливань виробництва і зайнятості вкрай необхідно знижувати інфляцію до цільового рівня не різко, а поступово.

З досвіду розвинених країн можна стверджувати, що ефективність діяльності найважливішої інституції монетарної політики дуже висока. Наприклад, об'єм операцій на відповідному ринку, які проводить Федеральна резервна система США, не перевищує 5 млрд. дол. у рік, але вони впливають на ринок цінних паперів об'ємом майже 14 трлн дол. На думку більшості сучасних дослідників монетаризму, сьогодні вплив центральних банків настільки вагомий, що вони фактично можуть використовувати замість операцій на внутрішньому ринку (open market operations) "операції відкритих уст" (open mouth operations). Головному банкіру в умовах дії ринкових механізмів достатньо лише оголосити про необхідність підвищення чи зменшення процентних ставок, і ринок усе зробить сам, слухняно реагуючи на ці заяви в потрібному напрямі. Це один із найбільш ефективних інструментів регулювання суми позичених і непозичених резервів банківської системи. "Операції на відкритому ринку використовуються переважно для "ефективного" контролю над залишками непозичених резервів. Рівень облікової ставки, а також інші адміністративні процедури впливають на суми позичених резервів. При таких процентних ставках за іншими джерелами короткострокового фінансування банків зміна облікової ставки або інших умов кредитування, що характерно для деяких країн, змінює стимули банків до позички резервів через "дисконтне віконце", - відмічають Ліндсей і Уолліс.

Серед нових монетаристів існує єдність у питанні, як джерело могутності центральних банків у розвинутих країнах і вплив заходів грошового регулювання, які вони використовують, відбивається на динаміці цін і економічній ситуації в цілому. Зростання ролі і посилення влади цих інститутів можна пояснити їх монополізмом у створенні грошей - унікальна можливість збільшувати або зменшувати грошову базу, яка складається з готівки (паперових купюр і монет) й обов'язкових резервів комерційних банків у центральному банку. "Контроль центральних банків над доступністю резервів для приватних банків, - відмічають сучасні монетариста, - дозволяє їм непрямо справляти вирішальний вплив на доступність депозитів для приватних осіб, а також ситуацію на грошовому ринку" . А головним інструментом такого грошового регулювання є зміна цими банками короткочасних процентних ставок шляхом проведення операцій із державними цінними паперами на відкритому ринку (продаж державних паперів) у рамках політики підвищення ставок, що скорочує грошову базу й об'єм наданих нефінансовому сектору кредитів.

У результаті такої грошової політики попереджається "перегрів" економіки - виробнича активність і темпи зростання цін знижуються, купівля ж державних паперів для зниження ставок дає зворотний ефект. Якщо розглядати найновітніші тенденції до заміни резервних вимог на рахунках (підтримка визначеного рівня засобів на резервних рахунках комерційних банків у центральному банку в залежності від величини депозитів, які залучаються банками), вони (підтримка визначеного рівня засобів на рахунках комерційних банків у центральному банку для проведення підсумкових розрахунків за міжбанківськими платежами) лише модифікують цей монополізм, але не змінюють його суті (у США й Україні зберігаються резервні вимоги, тоді як у Великобританії, Швеції, Канаді, Австралії і Новій Зеландії введені обов'язкові розрахункові рахунки комерційних банків і Центральному банку): у центрального банку залишається високоефективний важіль впливу на активи, необхідні економіці для здійснення трансакцій, і ніякі інші інститути ринку цим важелем не володіють.

Зрозуміло, що все це може бути змінено через швидкі зміни в останні роки розвитку інформаційних технологій взагалі й електронних грошей зокрема. Але це справа майбутнього. Сьогодні ми ще можемо говорити про важливу роль у монетарній політиці такого монетарного інституту, як центральні банки, що у своїй діяльності використовують такі три інструменти: норми обов'язкових резервів; облікова ставка Центрального банку; операції на відкритому ринку. Не вдаючись до аргументів прихильників позиції Б. Фрідмена і К° Щодо майбутнього центральних банків, відмітимо, що більшість нових монетаристів називають розвиток цифрових грошей "віком дитинства" , підкреслюють "віддаленість перспективи"" , "надто малу" вірогідність їх повсюдного проникнення і вважають, що в сучасних умовах можливий розквіт цих грошей - це "теоретична концепція", яка має надто умовне відношення до "практичної реальності". І все ж ніхто з них не заперечує, що електронні гроші мають великий і мало вивчений потенціал, який у майбутньому, отримавши важко передбачувані нині імпульси у вигляді революційних інформаційно-технологічних рішень, може перетворити їх у реально діючий феномен економічного життя. А нині економіка майже кожної країни світу відчуває регулятивні важелі центральних банків через вказані вище їхні інструменти.

У економічній аргументації нові монетаристи, на відміну від ортодоксальних, зовсім виключають із розгляду такий важливий інструмент монетарної політики, як дисконтний або обліковий процент, що встановлюється Центральним банком. Відомо, що зміна його ставки обернено пропорційно впливає на надання комерційними банками кредитів реальному сектору економіки. Цю обставину можна вважати вадою в представників сучасної монетарної теорії. Разом з тим це явище можна пояснити існуванням в економічній науці двох тлумачень монетарної політики. Перше включає широкий набір заходів впливу на грошово-кредитну сферу: операцій на відкритому ринку, зміни облікової ставки, резервних вимог раціонування кредиту тощо; друге - більш вузьке, воно стосується тільки впливу на об'єм грошової маси, який здійснюється за допомогою операцій на відкритому ринку. Нові монетаристи дотримуються останнього тлумачення монетарної політики, що, власне, і пояснює вказану ваду.

Слід зауважити, що такий підхід відображений і у фундаментальних виданнях з економіки П. Самуельсона. Якщо операції на відкритому ринку прямо впливають на об'єм грошової маси, а через неї на банківські кредити, причому цей вплив можна завчасно прорахувати, - то зміна облікової ставки такого прямого впливу не створює. Самуельсон відмічає, що, "на жаль, "Фед" (Федеральна резервна система США - Авт.) не вільна проводити дисконтну політику, яка відповідала б вибраному нею шляху. Вона не може нав'язати банкам більше контролю, ніж вони хочуть. Правда, інколи, знижуючи облікову ставку, вона може заохочувати рахунок векселів, а підвищуючи, послабити його. Однак у дисконтній політиці "Фед" може відігравати лише пасивну роль. Вона не може точно встановити об'єм рахунку векселів на бажаному рівні, а тільки в операціях на відкритому ринку може відігравати активну роль". Цієї ж позиції дотримуються й автори більш сучасного підручника "Економіка" С. Фішера, Р. Дорнбуша та Р. Шмалензі, які підкреслюють, що "в нинішній період такі інструменти грошової політики, як регулювання облікової ставки і норми резервних вимог використовуються не часто" . Проте досвід показує, що такі важливі інститути, як центральні банки, надто активно використовують саме цей інструмент монетарної політики. Так в умовах уповільнення економічного зростання на межі століть, із початку 2001 р. у США, Японії і країнах Європи відбувалося безперервне зниження офіційних облікових ставок. В Америці вона знизилася з 5% у 2001 р. до 1,25% у 2002 р.; у Японії - відповідно, з 0,25 до 0,10%; у країнах Європи - з 4,74 до 2,75%.

Отже, для нових монетарист головний інструмент монетарної політики - це операції на відкритому ринку, коли центральний банк здійснює купівлю або продаж державних цінних паперів (казначейських векселів T-bills) для збільшення або скорочення грошей в обігу. Останнє має вплинути на стан банківських резервів і банківські процентні ставки.

У цілому, не заперечуючи інших інструментів монетарної політики, таких, як зміна резервних вимог, а також стандарти достатності капіталу, нові монетариста вказують на неоднаковий їх вплив на грошову пропозицію з одного боку і на пропозицію кредитів, поведінку банків - з іншого. Саме тому між процентами за кредитами і процентами за казначейськими векселями (T-bills) може виникнути розрив - спред. Із позицій традиційної монетаристської теорії вплив монетарної політики на сукупний попит здійснюється через діяння на інвестиції, що стимулюються заміною процентних ставок за кредитами, яка відображається у змінах процентних ставок за T-bills. Нові монетариста вказують і на іншу сторону впливу. "Монетарна політика впливає і на пропозицію кредитних фондів, і, поряд з раціонуванням кредитування, саме цей ефект, а не зміна ставок за T-bills має істинне значення. Навіть у відсутності раціонування кредиту спред між ними може змінюватися, так що вплив на позички, особливо на інвестиційні цілі, може бути значно більшим або меншим, ніж слід би очікувати тільки на підставі зміни процентів за T-bills".

У теорії вони розглядають різні канали впливу підвищення процентних ставок за T-bills на пропозицію кредитів: зміна вартості активів, які знаходяться у портфелі банку; посилення невизначеності відносно виплат існуючих позичок; зростаючий ризик, пов'язаний із новими позичками, що, власне, ми й спостерігали в період політичної кризи 2004 р. в Україні: в умовах рецесії намагання запобігти ризику і зростанню витрат інформації банки знижують готовність надавати кредити, що не компенсується зниженням ставок за T-bills. Тому, на думку нових монетаристів, зв'язок між пропозицією грошей і кредитами, між ставками за казначейськими векселями та процентами за позичками слабкий. Вони можуть рухатися в тандемі "нормально". В умовах невизначеності і криз ("ненормальних") звичайне співвідношення між цими величинами (спред) порушується і може значно і збільшуватися. Проте саме ставки, за якими надаються кредити, визначають рівень економічної активізації, а не ставки за казначейськими векселями, з огляду на панівну теорію.

Головна причина вказаної диспропорції полягає в тому, що шоковий стан економіки змінює саму основу структурних відносин. У таких умовах навіть середня ставка за позиками не забезпечує достатню адекватну міру для виміру витрат капіталу, які зв'язані з ризиком. Проблема в тому, - підкреслює Дж. Стігліц і Б. Грінуолд, - "...що важко визначити точно, якою мірою збільшення спреду між процентними ставками за позиками і казначейськими векселями викликане збільшенням ризику або бажанням запобігти ризику (чи збільшенням асиметричності інформації або різницею в ступені довіри)". На практиці це означає, що звичні інструменти монетарної політики, які спрямовані на підвищення процентної ставки, наприклад, із метою обмеження інфляції або залучення іноземного капіталу, можуть не досягти своєї цілі, тому що не тільки не зачіпають істинних причин і наслідків реального господарського безладдя, але й здатні їх поглибити. Приклад країн із трансформаційною економікою підтвердив цей факт.

Значимість таких висновків представників нової теорії щодо особливостей монетарної економіки і монетарної політики важлива для країн із транзитивною економікою. У більшості цих країн тільки формуються ринкові інститути, у тому числі фінансові, роль яких, на думку нових монетаристів, особливо значна, а переміщення міжнародного капіталу робить їх надто чутливими до його припливу або відтоку. На базі цих висновків учені критично оцінюють заходи економічної політики, яка проводилася під впливом МВФ в останнє десятиріччя, її "одномірність" провокувала поспішне дерегулювання фінансових ринків і ринків капіталу в країнах, що розвиваються, посилювала вразливість їх економіки. Це якраз ті моделі, які недостатньо враховували нестабільність кредитних механізмів, включаючи їх вплив на дефолти, що призвело до значної недооцінки глибини спадів і сприяло таким політичним діям, які робили ці спади ще більш глибокими та довготривалими, ніж мало бути. Яскравим прикладом прояву цієї тенденції були постсоціалістичні країни в період трансформаційної кризи. Це наслідок, на думку Г. Колодко, "нехтування інституціональними підходами у монетарній теорії, важливою роллю створення інститутів для ефективного функціонування і розвитку ринкової економіки". Він же підкреслив відмінність американських фінансових інститутів від європейських, які більш бюрократизовані, тому перші створюють більш сприятливе середовище для розвитку бізнесу і підвищення конкурентоспроможності підприємств .

Виходячи з цих позицій, слід підкреслити, що в розвитку банківської системи, як і в цілому в українській економіці, настає нова фаза, яка характеризується зниженням темпів зростання кількісних показників, що зумовлює необхідність позування банків. У нових умовах макроекономічне навантаження на українську банківську систему значно зростає, темпи зростання виробництва та інвестицій усе більше залежать від банківських кредитів.

Післякризова модель розвитку дозволяє українській банківській системі зростати випереджаючими темпами, порівняно з усією економікою. Активи українських банків досягли стосовно ВВП 4,8%, у країнах Центральної та Східної Європи - понад 40%. У провідних країнах Заходу відношення фінансових активів резидентів до ВВП набагато вище (взято до створення Євросоюзу) (табл. 1).

При цьому в Україні з утвердженням фінансового ринку зростає доля інституціональних інвесторів (інвестиційних взаємних і пенсійних фондів, страхових компаній) у загальній сумі активів фінансового сектору. Значно зростає роль зарубіжних інвестицій. Зростання останніх в економіці спостерігається і у високорозвинених країнах (табл. 2).

Якщо на першому етапі трансформаційної економіки України активи українських банків зростали перш за все за рахунок збільшення ліквідності як гривневої, так і валютної, тобто обслуговування відтоку капіталу, то зараз джерела їх зростання якісно змінилися. Нині в його основу покладено кредитування реального сектора економіки, на що наголошують нові монетаристи. Цей процес активізується із періоду стабілізації економіки. Якщо взяти період до політичної кризи 2004 р., то у 2001-2003 pp. банківська система України мала стійку тенденцію до зростання майже всіх показників (капіталу, зобов'язань й активів). Найбільш позитивним у цьому плані стало збільшення у 3,5 разів обсягів кредитування комерційними банками реальної економіки. Зростає частка і довгострокових кредитів (з 22,3 до 36% за вказаний період).

Лібералізація процедури рефінансування комерційних банків, здійснена НБУ в 2003 p., була зумовлена зростанням обсягів відповідного кредитування. Проте первинна частина кредитів НБУ була надана для підтримки миттєвої ліквідності через механізм кредитної лінії "овернайт". Що стосується довгострокового рефінансування комерційних банків, а для української економіки ця проблема визначальна, то вона існує й нині. У 2003 р. їх питома вага становила лише 6,1%.

Проте варто зазначити, що якісні зміни у галузевій структурі кредитування майже не відбулися, а, порівняно з докризовим періодом, експортно-сировинна спрямованість кредитного портфеля навіть у 5-6 разів посилилась. Це може сприяти "заморожуванню" нинішньої структури української економіки.

Така структурна організація банківської системи України вкрай утруднює перехід капіталу в нові сектори й нові підприємства позичальника, не залежні від фінансово-промислових груп. Це перш за все переведення капіталу із сировинних галузей експортерів, які контролюються великими компаніями, де генеруються основні доходи, у переробні сектори економіки з переважанням середніх або великих, але незалежних підприємств. Переважання клієнтів банків сировинно-експортно орієнтованих секторів економіки України ставить їх у залежність від коливань світової кон'юнктури. Безпосередньо в зону кон'юнктурного ринку потрапляє до 30% активів банківської системи.

Незважаючи на розширення діяльності банків України, вклад її у підтримку економічного зростання залишається незначним. Основна частина кредитів у реальному секторі носить короткостроковий характер і спрямована здебільшого на поповнення обігових засобів підприємств. Фінансово-інвестиційні програми підприємства вимушені здійснювати головним чином за рахунок власних засобів.

Автори сучасних підходів у монетарній теорії висловлюють новий підхід до лібералізації фінансових ринків і доступу іноземних банків у країни, що розвиваються. У таких умовах важлива роль державних інституцій. Уводячи різні методи нормативного регулювання (наприклад, вимоги щодо достатності власного капіталу), в окремих умовах вони можуть посилити кризовий стан економіки, сприяти розоренню банків, які ще здатні відігравати роль у кредитуванні інвестицій. Утворення ж іноземних банків мають як позитивні, так і негативні сторони. До позитивних відносять: по-перше, створення нових кредитних інститутів і, по-друге, завдяки іноземній експертизі, сприяння більш ефективній алокації кредитних ресурсів; до негативів - недостатність урахування іноземним капіталом місцевих умов і потреб, особливо стосовно малих та середніх підприємств. Тому слушною для України є пропозиція нових монетаристів щодо прийняття спеціального закону, який зобов'язував би банки надавати визначений процент позик у рамках певного регіону відповідно до його специфічних проблем. Спеціальні режими регулювання банківської діяльності державою в сучасних умовах визначаються іншими чинниками: адже банки, як важливі фінансові інститути, виступають агентами у проведенні грошово-кредитної політики, відіграють важливу роль у пропозиції грошей.

Важливість таких інститутів, як банки, спонукала представників нового монетаризму і до проблем банківської реструктуризації в умовах окремих випадків банкрутства банків або у стані системної кризи. Особливо остання, на думку авторів сучасного монетаризму, вимагає обов'язкового збереження існуючого менеджменту (оскільки вірогідність того, що проблема, викликана поганим управлінням, як і вірогідність підібрати більш якісний менеджмент, породжували тоді значно вищі витрати на будь-яке потрясіння, пов'язане зі зміною менеджменту). Також треба робити більше спроб для оперативного вирішення проблеми, оскільки макроекономічні наслідки зволікання набувають першочергового значення. Тому окремі дослідники вважають, що проблеми більш ефективно можуть вирішити комерційні банки, які, "керуючись ринковими принципами при виборі напрямів інвестування, можуть успішніше вирішувати завдання ефективного перерозподілу фінансових потоків між галузями і підприємствами для забезпечення максимальної віддачі від інвестицій".

Ці думки були покладені в основу дій керівництва МВФ під час фінансової кризи в Південно-Східній Азії. Нові монетариста виступили з критикою ортодоксальної монетарної політики підвищення процентних ставок. На їхню думку, підвищення процентних ставок під час східноазіатської кризи поглибило її, породжуючи більше банкрутств і послаблюючи економіку. Відтік капіталу в такій ситуації значно перевищував його приплив. МВФ доводив, що якби процентні ставки не підвищувалися, обмінний курс падав би, і це викликало б банкрутство. "Я ж стверджую, - відмічає Дж. Стігліц, - що тут не було вибору, більш високі проценти не підтримували валютного курсу. А якщо це було б і так, то виникає моральна проблема: чи варто сприяти тим, хто спекулює проти валюти за рахунок внутрішнього стану бізнесу".

На думку нових монетаристів, політика має бути більш гнучкою, миттєво реагувати і виправляти допущені помилки. Найбільш дієві ті механізми, які у разі помилок можна зразу ж виявити, швидко і легко виправити. Політика МВФ щодо країн Східної Азії виражалась у підвищенні процентних ставок (номінальні проценти в Індонезії перевищували 80%, реальні в Кореї - 25%), яка при зміні їх рівня мала змінюватися. Як результат такої політики - тисячі фірм доведені до банкрутства. Зниження ж процентних ставок уже не поверігуло їх до активної економічної діяльності. Політика високих процентних ставок нанесла удар по тих фірмах, які не стали банкротами через падіння вартості їх активів. Зниження процентів також не призвело до належного відновлення їх чистої вартості. Зумовлене таке становище, на думку Г. Брауна, тим, що лібералізація проходила до того, як були створені достатні передумови, скажімо, у вигляді розвитку власного фінансового сектору. Тобто це не провал ринкового господарства, а типовий провал політики. "Проблема в тому і полягає, що функціонування ринків за невідповідних регулятивних рамкових умов призводить до політичного неприйняття наслідків. У будь-якому разі одне справедливо: упевненість економістів, перш за все англосакських, які орієнтуються на концепцію вільної ринкової економіки, у тому, що перегулювання, у принципі, завжди показує результати економічної діяльності".

Дж. Стігліц більш деталізує ці причини і підкреслює, що такий збій зумовили рекомендації щодо жорсткості монетарної і бюджетної політики. Це, по-перше, нездатність визнати головну роль кредиту та інститутів, які його надають, і, по-друге, зрозуміти загрозу банкрутств, викликаних різким зростанням процентних ставок із послідовним скороченням припливу капіталу замість його збільшення. їх (МВФ -Авт.) програми були не в змозі визнати важливість намагань збереження в цілому кредитної системи, стратегічна функція якої "полягає у виявленні найбільш перспективних потенційних інвесторів і наданні грошових засобів найбільш перспективним із них".

Прикладом цього є та ж Індонезія, коли у вказаний період було закрито 16 банків. Ні міжнародні експерти, ні власний уряд не взяли до уваги не тільки прямий ефект подібного акту (вплив на поточну пропозицію кредиту), але й подальші наслідки такого закриття для інших приватних банків. Почалися масові вилучення з них вкладів, що призвело до підриву всієї банківської системи. Надаючи особливого значення загрозам інфляції, керівництво МВФ намагалося скоротити ліквідність банків якраз у той час, коли багато фірм потребували кредиту.

Подібна ситуація спостерігалася і в Україні. Високі процентні ставки ніяк не відповідали рентабельності реальної економіки. За отримання підприємством таких кредитів при низькому рівні рентабельності можна тільки припустити, що одержані кошти передбачалося розкрасти за угодою між банком і адміністрацією підприємства, або ж він обслуговував тіньові операції цього підприємства, збільшуючи збитки його легальної діяльності. У протилежність дії нашого уряду в період стагнації, згадаймо, як у 1999-2000 pp., коли американська економіка поступово наближалася до стану стагнації, діяла федеральна резервна ставка. Щоб підтримати інвестування і загальну ринкову кон'юнктуру, облікові ставки були знижені з 5 до 4%, а нині до 1%. Отже, підвищення процентних ставок негативно відбивається на економіці.

Таким чином, для нових монетаристе основний канал активізації економіки - кредитно-грошовий. Ід