Історія економічних учень (2005)

Кейнсіанство як теоретичне вчення виникло як реакція на неспроможність неокласичної теорії дати відповіді на питання про причини циклічної кризи та шляхи стабілізації економіки.

Обґрунтування власних теоретичних підходів Кейнс розпочав з радикальної критики ліберальної ринкової доктрини класики та неокласики. Вже на початку вступу до свого головного твору Дж.М. Кейнс так пояснює кардинальну відмінність власної теоретичної позиції:

Я назвав цю книгу "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", акцентуючи увагу на визначенні "загальна". Книга названа так для того, щоб мої аргументи і висновки протиставити аргументам та висновкам класичної теорії, на якій я виховувався і яка — як і 100 років тому — панує над практичною і теоретичною економічною думкою правлячих і академічних кіл нашого покоління.

Я наведу докази того, що постулати класичної теорії застосовні не до загального, а тільки до особливого випадку, оскільки економічна ситуація, яку вона розглядає, є лише граничним випадком можливих станів рівноваги.

Більш того, характерні риси цього особливого випадку не збігаються з рисами економічного суспільства, в якому ми живемо, і тому їх проповідування збиває зі шляху і веде до фатальних наслідків при намаганні застосувати теорію у практичному житті.

До речі, до "класиків" Дж.М. Кейнс, як він сам визнавав, "порушуючи загальноприйнятий етикет" зарахував і традиційних представників класичної школи (Д. Рікардо та його попередників), і представників неокласики (А. Маршалла, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін.). Підставою для такого об'єднання була їх загальна ідейна спорідненість на ґрунті визнання незаперечності й непорушності в теорії та економічній політиці принципів "laissez faire" та закону Сея1.

Новий теоретичний підхід Дж.М. Кейнса містив суттєві ідейні та теоретичні розходження з панівною в тогочасній економічній науці неокласичною теорією. Зупинимося на найвагоміших з них.

Як відомо, у теоретичній системі неокласики центральне місце посідала проблема оптимізації функціонування фірми. Вона інтерпретувалась як досягнення мінімізації витрат та максимізації доходу в умовах обмеженості виробничих ресурсів. Ресурсна обмеженість вважалась основним стримуючим та ускладнюючим фактором економічного розвитку та зростання. Уявлення про ефективне функціонування фірми зводилось до раціонального поєднання та використання виробничих ресурсів.

У суспільстві, яке функціонувало 6 відповідно до постулатів класичної теорії, дійсно була 6 наявна природна тенденція до оптимального використання ресурсів. Цілком ймовірно, що класична теорія являє собою картину того, як ми бажали би, щоб суспільство функціонувало. Але припускати, що воно і насправді так функціонує, — означає залишати без уваги дійсні труднощі.

Такому підходу Дж.М. Кейнс протиставив інший, на перший погляд цілком парадоксальний в своїй протилежності, підхід. За Кейнсом, основну економічну проблему становить зовсім не традиційна ресурсна обмеженість. Для нього центральною є проблема відносної надлишковості виробничих ресурсів, тобто стійке недовикористання ресурсів в умовах циклічного спаду економіки. Спад викликає неповне завантаження виробничих потужностей, неповну зайнятість. І саме це стає основною перешкодою для досягнення економічної ефективності.

В неокласичній теоретичній системі пояснення механізму функціонування ринкового саморегулювання ґрунтувалось на пріоритетному значенні фактора ринкової пропозиції. Активна роль цього фактора знайшла вираз і у найбільш поширеному формулюванні закону Сея: "Пропозиція породжує адекватний попит". Дж.М. Кейнсом, як зазначалось, в основу теоретичного аналізу було покладено протилежний підхід. Основним фактором як досягнення, так і порушення ринкової рівноваги вважається сукупний ринковий попит. Саме його рівень і динаміка, за Кейнсом, визначає макроекономічний стан економіки, рівень зайнятості, зростання чи зниження обсягу національного виробництва. Сукупний попит розглядався Кейнсом і як об'єкт регулюючих заходів держави.

Дж.М. Кейнс підкреслював, що нехтування функцією сукупного попиту було принциповою рисою традиційної "класичної" ортодоксії протягом понад ста років. їі теоретичний "оптимізм" був уперше порушений лише Т.Р. Мальтусом, за яким Кейнс визнавав науковий пріоритет у постановці проблеми недостатнього попиту і можливості загального надвиробництва. Але його неортодоксальна теорія ринків та реалізації не знайшла ні своєчасного визнання сучасниками, ні належної оцінки наступниками. "Мальтус не зміг чітко пояснити, як і чому ефективний попит може бути недостатнім чи надлишковим. Він тільки посилався на факти, правда, загальновідомі, і не розробив власної теорії... Альтернативний погляд зовсім зник, його просто перестали обговорювати. Велика загадка ефективного попиту, за вирішення якої так палко взявся був Мальтус, звітрилась з економічної літератури"1, — писав Дж.М. Кейнс. Вона могла продовжувати існувати, за словами Кейнса, "лише крадькома, у підпіллі", зокрема, в теорії К. Маркса та деяких інших авторів.

Розбіжними виявились також підходи Кейнса та неокласики до проблеми безробіття. Класично-неокласична теорія зайнятості була простою і зрозумілою. Стан ринку праці визначався співвідношенням попиту і пропозиції на працю, а рівень зайнятості та обсяг використання трудових ресурсів — точкою, в якій корисність граничного продукту праці врівноважувала важкість І праці при граничній зайнятості. Вважалось, що чим нижча заробітна плата, І тим вищий рівень зайнятості.

Безробіття в докейнсіанській теорії розглядалось переважно як соціальна, а не як економічна, тим більше не макроекономічна проблема. І Неокласична ортодоксія розрізняла лише два види безробіття — фрикційне і добровільне. Вважалось, що тим самим повністю вичерпувалося розкриття І теоретичної сутності цього явища. Під фрикційним безробіттям розумілось І тимчасове невикористання трудових ресурсів, яке обов'язково існує у нестатичній економіці. Добровільним безробіттям вважалось таке, що безпосередньо і цілком залежало від власного, індивідуального вибору робітників. І Згідно з неокласичною доктриною, у разі втрати роботи працюючі за наймом І завжди мали можливість погодитись на іншу, що нижче оплачується, а тому І їх перебування безробітними інтерпретувалось як акт добровільного характеру. Але вже в 20-х pp. XX ст. ця схема не спрацьовувала.

Дж.М. Кейнс докорінно змінив акценти в інтерпретації таких категорій, І як безробіття та зайнятість. Поряд з добровільним та фрикційним Кейнс довів І існування вимушеного безробіття, тобто такого, що обумовлене циклічним І спадом економіки. Сама назва цього терміна, введеного вченим у науковий І вжиток, містить не тільки ознаки формального протистояння неокласичному підходу, але й акцентування уваги на тому, що циклічне безробіття не залежить від індивідуального вибору працюючих, оскільки є гострою суспільною макроекономічною проблемою.

Дж.М. Кейнс також розділив поняття ринкової рівноваги та повної зайнятості, які традиційно ототожнювались у неокласичній теорії. Саме за рахунок виштовхування частини робітників у лави безробітних в ринковій системі відновлюється макроекономічна рівновага. Тобто загальна рівновага, за Кейнсом, можлива і при неповній зайнятості. Повну зайнятість він трактував як такий стан в економіці, коли існує лише добровільне і фрикційне безробіття, але відсутнє вимушене або циклічне. Ці категорії з часу Кейнса увійшли в категоріальний апарат макроекономічної теорії.

Новою у кейнсіанській теорії була критика так званого закону Сея — незаперечної доктрини класичної та неокласичної теорії, згідно з якою пропозиція сама породжує адекватний попит, тобто, "вся вартість продукції має бути використана прямо чи опосередковано на купівлю продуктів". Ця доктрина була визнана теоретично домінуючою в політичній економії ще з часів Ж.Б. Сея та Д. Рікардо, увійшла в "Принципи політичної економії" Дж.С. Мілля, а згодом — у "Принципи Економікс" А. Маршалла, а також у твори Ф. Еджуорта і А. Пігу.

На противагу неокласикам, Дж.М. Кейнс довів, що нові тенденції розвитку ринкового господарства вже несумісні з колишніми теоретичними уявленнями. Критичного перегляду зазнав закон Сея як такий, що не підтверджувався життям.

Також, на відміну від усталеного в неокласичній теорії підходу, Дж.М. Кейнс заклав нове розуміння співвідношення між заощадженнями та інвестиціями. По-перше, класики та неокласики сприймали ці категорії через їх рівність, яка є умовою досягнення і підтримання ринкової рівноваги. В "класичній" теорії все те, що заощаджується, обов'язково буде інвестовано. По-друге, заощадження інтерпретувались як тимчасово відкладений ринковий попит. Тобто вони сприймались лише як тимчасово вивільнені кошти, які невдовзі неминуче перетворяться на ринкові витрати. Грошові потоки, що вилучаться з ринку у вигляді заощаджень, обов'язково повернуться у вигляді інвестицій. По-третє, цей процес у реаліях, наближених до умов вільної конкуренції, вважався таким, що здійснюється автоматично і до того ж легко, без ускладнень.

Дж.М. Кейнс вперше глибоко і аргументовано довів, що характер зв'язку і взаємодії заощаджень та інвестицій став набагато складнішим, а тому далеким від автоматичної рівноважності. Він акцентував увагу на незбіганні цих процесів за суб'єктами, намірами та часом. Він показав, що рівність заощаджень та інвестицій досягається не завжди і зовсім не обов'язково. Проаналізувавши причини цього незбігання, Кейнс підтвердив далекосяжні висновки про загальне порушення ринкового рівноважного механізму.

На новому розумінні нетотожності заощаджень та інвестицій базується протилежне "класичному" господарсько-етичне тлумачення Дж.М. Кейнсом заощаджень, що вже зазначалось раніше. Нагадаємо, що учений рішуче розвінчав традиційно-схвальне сприйняття бережливості, ощадливості як господарської доброчесності. Розрив зв'язку між заощадженнями та інвестиціями, за Кейнсом, є реальною причиною безповоротного відтоку заощаджуваних коштів з ринку. Це викликає недостатність рівня сукупного ринкового попиту і має наслідком неминуче порушення ринкової рівноваги. Тому Дж.М. Кейнс і кейнсіанство в цілому, пронизано ідеологією споживання і витрат, а не недоспоживання та заощадження.