Антикризове управління підприємством (2005)

Якщо організація прагне до розширення можливостей досягнення успіху, вона повинна ясно уявляти напрямки свого розвитку, керуватися чіткими завданнями і пріоритетами,

Традиційна точка зору планування стратегії є наказовою і виникає з процесу раціонального планування, де основну роль в ефективному прийнятті рішень відіграє чітко регламентований і формалізований процес їх розробки і реалізації. Стратегія розглядалася як систематизований процес, що вказує аналітичні інструменти і методи, які розглядалися як "найкращий спосіб" розробки стратегії, використання якого практично гарантує успіх компанії.

В даний час твердість таких підходів зазнає гострої критики, однак вони дотепер лежать в основі багатьох зарубіжних досліджень і підручників, що видаються, що послужило причиною даного аналізу, у тому числі, методів, підходів і самої суті стратегічного менеджменту, особливо, у тій його частині, що у нас називають елементами антикризового менеджменту, застосовуваного на стадії розробки цілей і завдань стратегічного планування.

Виникаючі в практиці управління завдання за своєю суттю є або функціональними, або ситуаційними. Функціональні (стабільні) завдання визначаються сформованим поділом праці у виробництві й управлінні. Ситуаційні завдання є наслідком порушень взаємодії спеціалізованих структурних підсистем і елементів організації під впливом дестабілізуючих факторів виробництва.

Наявність двох класів завдань в управлінні цілком закономірна: будучи соціально-економічними системами, вони не можуть бути описані лише стабільними характеристиками. Занадто складними і різноманітними є сучасні завдання й об'єкти управління, занадто мінливе внутрішнє і зовнішнє середовище організацій.

Головною є та обставина, що організацією як динамічно розвинутою цілеспрямованою системою неможливо ефективно управляти, якщо вона має лише жорстко організовану структуру, функції і повторювані процеси управління. Необхідна гнучка, адаптаційна додаткова підсистема ситуаційного типу, що забезпечує цілеспрямований розвиток компанії, що мала б можливість і здатність вирішувати комплекс виникаючих проблем стратегічного і тактичного оперативного характеру.

При цьому потрібно пам'ятати, що поняття оперативності є відносним. Те, що для системи управління більш високого рівня ієрархії є оперативною проблемою, для підлеглої виробничої структури може мати перспективний, стратегічний характер. Поточні проблеми інноваційного менеджменту, як правило, є стратегічними для виробничого. В свою чергу, характер проведення стратегічних змін сьогодні також, можливо, піддадуть ситуаційним випробуванням, що, безумовно, позначиться на підприємстві в перспективі. Тому проблемні ситуації можуть виникати на всіх етапах і стадіях управління і носять взаємозалежний характер.

Частота появи проблемних ситуацій незмірно зростає в даний період розвитку економіки України, коли сформовані ринкові відносини по-новому ставлять проблеми, які необхідно вирішувати підприємствам. Однією з таких проблем є питання виживаності підприємств і стійкості їхнього функціонування.

З позиції держави стійкість підприємств розглядається з погляду стійкості економіки в цілому, її здатності і можливості "вписатися" у світові економічні процеси. Тому, ті підприємства, що змогли вийти на світовий ринок, як правило, є стійкими і на внутрішньому ринку.

Активізація зовнішньоекономічної діяльності України забезпечує ріст валютних надходжень, позитивно впливає на зовнішньоторговельний баланс, стабілізує валютний ринок, збільшує дохідну частину бюджету. Тому держава вкрай зацікавлена в стійкості роботи своїх підприємств, які, на жаль, надавати серйозну допомогу в даний період не в змозі.

У цих умовах проблема стійкості розвитку підприємств і їхньої конкурентоспроможності лягає на власні плечі організацій, умови роботи яких істотно залежать не тільки від ослабленого внутрішнього потенціалу, але й від серйозного тиску факторів зовнішнього середовища.

З позицій підприємств стійкість можна розглядати як здатність системи зберігати свій працездатний стан після досягнення запланованих результатів при наявності різних впливів, що збурюють. Збурювання може викликати тимчасові відхилення координат стану системи в межах заздалегідь визначених допусків, але при припиненні впливів стійка система повинна повертатися у вихідне положення.

Стійкість повинна забезпечуватися в будь-яких умовах і ситуаціях, що виникають у системі та навколишнім середовищі. Поняття стійкості системи управління й організації не те саме. Це розмежування — предмет особливих досліджень. У даній роботі така ціль не ставиться. Суть стійкості тут необхідна в контексті розглянутих проблем роботи організації в сучасних умовах.

Незалежно від форм власності організаціям необхідно, як правило, вирішувати три групи завдань: перша полягає у виявленні і встановленні виду діяльності компанії. її цілей і шляхів їх забезпечення в умовах взаємодії із зовнішнім середовищем (тобто треба встановити "що робити?" і "якими ресурсами (чим) це робити?"); друга — у формуванні такого способу проведення робіт, що дав би відповідь на запитання: "коли, як і в якій послідовності це робити?" і, нарешті, третє завдання полягає у встановленні високоефективного мотиваційного механізму управління людьми, що забезпечує досягнення поставлених цілей і завдань.

Зрозуміло, що забезпечення безкризового функціонування і розвитку організації на базі достатнього нагромадження фінансового капіталу в нинішніх умовах є дуже складним завданням. Відсутність чи нестача власних засобів підприємств і також можливість одержання позикових засобів змушує дослідників шукати шляхи розв'язання наявних проблем іншим способом, що вимагає порівняно невеликих фінансових витрат.

Одним з таких шляхів є удосконалення організаційно-економічних відносин всередині організації, здатних протистояти зростаючим факторам зовнішнього середовища.

Негативний вплив сформованих і тих, що формуються, ринкових відносин, слабість системи управління підприємством, падіння внутрішнього потенціалу фірми перед загрозою зовнішніх впливів створили специфічні умови для підприємств, що не мали і не мають аналогів в економічній історії. Тому зарубіжні рецепти з підвищення стійкості і конкурентоспроможності фірми не можуть бути прийнятні. Необхідний свій специфічний шлях розв'язання наявних проблем з урахуванням сформованих обставин, зумовлених, у першу чергу, зовнішніми впливами.

Таким чином, навіть неглибокий аналіз викладеного дозволяє зробити висновок про те, що існуюча діяльність вимагає зміни системи господарювання на підприємствах і в організаціях, а також розробки адекватних специфічних підходів до вирішення назрілих проблем. Ці підходи і рішення повинні бути спрямовані на внутрішні джерела росту ефективності, не потребуючи значних капітальних витрат.

Цікавим уявляється висловлення А. Ослунда у своїй роботі з приводу підйому "лежачих" підприємств, що знаходяться в стагнації. Це стосується, в першу чергу, підприємств державної власності. Він пропонує заміну багатьох колишніх і дуже ретельний підбір нових керівників, кваліфіковане їх навчання стратегічного і тактичного менеджменту.

Сюди ж відносять і рецепти, пов'язані з відродженням підприємств із низькою якістю управління. По-перше, необхідно скоротити поточні фінансові витрати. По-друге, треба активно розвивати мережу збуту. По-третє, повинна бути чітко визначена сфера відповідальності всередині підприємства. По-четверте, повинні бути скорочені витрати, пов'язані зі змістом управлінського апарату (умовно-постійна частина накладних витрат). Оскільки більшість радянських підприємств управлялося неекономічно і витрати досить великі, цю операцію здійснювати легко.

Істотну підтримку тут можуть зробити ефективна фінансова і податкова політика, а також раціональні дії місцевої влади, що обмежували б діяльність торгово-посередницьких структур. Негативним прикладом такого становища є діяльність Кримського содового заводу, де посередники в буквальному значенні слова окупували підприємство, його постачання і збут. В результаті чого підприємство, хоча і є рентабельним, втрачає до 80% свого прибутку.

Стереотипність мислення багатьох керівників, що відкидають навіть думки про стратегічне планування, зводиться до тривіального запитання: "Як я можу розробляти плани на 5—7 років, коли я не знаю, що буду робити завтра" — говорить багато про що. У першу чергу, напрошується питання: "А чи може ця людина, що вважається керівником, бути ним, або він не думає чи не знає перспектив своєї діяльності?" Не знає, з чого необхідно почати і, що робити, щоб виявитися в майбутньому в бажаній точці розвитку підприємства?

Тому не дивно, що розуміння важливості, ключового характеру і значимості ефективного управління, в тому числі і стратегічного, відсувається на другий план. Ставка, як і раніше, робиться, головним чином, на реструктуризацію залучення зовнішніх інвестицій і нові технології, що, на їхню думку, "змусять" працювати людський капітал. При цьому сам факт "проїдання" будь-яких інвестицій ніби не помічається.

Очевидно, що в рамках стратегічного управління "за цілями і результатами" використання методів і прийомів ситуаційного (антикризового) менеджменту має кардинальним чином вирішити проблему вже в найближчому майбутньому. Але для цього одних гасел недостатньо. Необхідні й інші заходи організаційно-економічного характеру й інструменти, здатні ефективно планувати і управляти виробництвом. До них можна віднести:

розробку гнучких методів стратегічного планування, що дозволяють передбачати і запобігати появу кризових ситуацій;

розробку методів і прийомів тактичного управління організацією і її структурними підрозділами, що дають можливість оперативно реагувати на неприпустимі відхилення від запланованого ходу виробництва;

розробку методів і підходів на вибір гнучких структур і комунікацій, здатних до швидкої адаптації організації до умов зовнішнього середовища, що змінюється;

розробку ефективних прийомів і методів організаційно-економічного обґрунтування і прийняття управлінських рішень, спрямованих на забезпечення стійкості системи управління й організації в цілому.

Відомо, що будь-яка цілеспрямована система повинна в процесі свого функціонування виконувати поставлені перед нею завдання. Через неузгодженість початкового (чи поточного) стану системи і заданого (чи бажаного) виникає потреба в прийнятті рішень, тобто в управлінні. Функції вироблення необхідних у кожній конкретній ситуації управлінських рішень і покликана виконувати система управління.

Система управління (СУ) — це система, завданням якої є вироблення і реалізація управлінських впливів чи рішень для формування необхідної поведінки керованої системи (чи об'єкта управління) в умовах різних впливів навколишнього середовища для досягнення сформульованих цілей.

Структуру системи управління в узагальненому вигляді можна подати так (рис. 4.1).

Керуюча система Gc, — характеризується т-мірним вектором управління:

U(t) = (u1(t),u2(t),...,umm (4.1)

де Ujif) — елементи вектора управління керуючої системи.

Керована система Gp у сукупності з керуючою системою Gc утворить систему управління, зображену на рис. 4.1 пунктирною лінією і представлену оператором Gs. Керована система знаходиться під впливом збурювання 1-мірного вектора:

Z(i) = (z,(t), z2(t) z,.(0X (4.2)

де Zj(t)) — елементи вектора стану системи управління Gs.

На керуючу систему Gc подається в загальному випадку п-мірний вектор завдання:

R(t) = {ri(t),r2{t),...,rn{ty, (4.3)

де rt{f) — елементи вектора завдання керуючої системи Gc.

Цілком очевидно, що система управління повинна взаємодіяти з керованою системою, названою інакше об'єктом управління.

Кожен елемент знаходиться під впливом вхідних впливів і, в свою чергу, формує вихідні впливи (рис. 4.2).

Вхідним впливом e(t), чи входом, називається вплив, що надходить на вхід елемента від іншого елемента чи сукупності елементів системи.

Вихідним впливом х{ї), чи виходом, називається вплив, вироблений елементом на його виході.

Реально практично будь-яка система знаходиться під впливом збурювань.

Впливом, що збурює, z{t) називається вплив на елемент від зовнішнього середовища.

У загальному випадку кожен елемент перманентно знаходиться в деякому русі, тобто в динамічному режимі. У кожен же окремий момент часу t елемент може характеризуватися деяким конкретним станом, який можна представити у вигляді:

ДО = Fe{e{t)), (4.7)

де Fe — функція, що описує поведінку елемента в залежності від вхідного впливу.

Властивості кожного елемента можуть бути описані статичними і динамічними характеристиками.

Статичною характеристикою елемента називається залежність між виходом і входом елемента в сталому режимі.

Динамічною характеристикою елемента називається залежність у часі виходу елемента, викликаного одиничною фіксованою зміною вхідного впливу.

Завданням керуючої системи, як відзначалося вище, є забезпечення функціонування системи з умови виконання всіх поставлених перед нею вимог. Завдання системи повинні зважуватися також і в умовах різних збурювань, що діють на керовану систему як ззовні, так і зсередини. В кібернетиці завдання, чи сформульовані до системи вимоги, визначаються як мета функціонування системи.

Метою системи управління називається завдання, що стоїть перед системою, сформоване у вигляді сукупності деяких вимог, що можуть мати строго математичне чи декларативне формулювання. Формулювання мети є дуже відповідальним етапом і визначається рядом факторів. До них відносять вид системи, її складність, призначення, умови функціонування, принципи і способи управління й ін. Відповідно до цього розрізняються і постановки цілей.

У найпростішому випадку ціль може виражатися у вигляді константи, що визначає кінцевий стан керованої системи. Протилежний за змістом варіант цільової настанови — це визначення лише загальної тенденції динаміки, тобто загального напрямку руху системи. При цьому можливі деякі параметри, що характеризують цю динаміку. Нарешті, проміжний варіант — завдання деякої цільової програми, розподіленої в часі імперативно чи безупинно. У цьому випадку формується програма, відповідно до якої система повинна досягати у визначені проміжні моменти часу деякі задані стани, що підлягають контролю.