Основи економічної теорії (2001)

Якщо антимонопольне регулювання зустрічає жорсткий опір лише з боку великого капіталу, то соціальне регулювання зачіпає економічні інтереси всіх підприємців. Тривалий час ця обставина значно ускладнювала діяльність з регулювання соціальної сфери, що особливо яскраво видно на прикладі становлення системи соціального захисту населення.

Першим в історії регулювання на державному рівні не лише економічного, а й соціального розвитку був «новий курс» Ф. Рузвельта. З метою виходу з «великої депресії» конгрес США прийняв у червні 1933 р. підготовлений Ф. Рузвельтом закон про відбудову (відновлення) національної промисловості. Цей закон установлював мінімальну заробітну плату та максимальний робочий тиждень, проголошував право робітників на колективний договір та організацію профспілок. Сваволя підприємців у питаннях організації та оплати праці поступово змінювалася системою сталих умов відтворення робочої сили. Вона передбачала правове регулювання оплати праці, її умов, а також створення профспілкових організацій для вираження інтересів найманих робітників та їхнього захисту. Це означало правове і організаційне становлення поряд з економічною галуззю відносин нової, соціальної сфери.

Соціальні відносини передбачають правове забезпечення і реальне задоволення також інших важливих потреб нормального відтворення робочої сили, таких як допомога безробітним, соціальне забезпечення непрацездатних. На основі програми «нового курсу» американська держава почала займатися соціальним захистом населення. Так, з 1933 по 1938 р. на грошову допомогу безробітним, організацію громадських робіт, створення нових робочих місць було виділено 25 млрд. дол. федеральних, штатних та муніципальних коштів. Для порівняння зазначимо, що за той самий час воєнні витрати становили 11 млрд. дол., з яких 5 млрд. було витрачено на виплати ветеранам, що також можуть бути віднесені до соціальних витрат.

У серпні 1935 р. почав діяти закон про соціальне забезпечення, який передбачав систему пенсій та грошової допомоги для непрацездатних. Тоді ж були законодавчо знижені ставки податків на невеликі доходи та збільшені ставки на великі прибутки. Ф. Рузвельт підписав також закон, який підтвердив права робітників на створення профспілок. Підприємцям заборонялося відмовлятись від укладання колективних договорів, перешкоджати виникненню робітничих профспілок.

Курс Ф. Рузвельта на створення системи соціального забезпечення населення зустрів опір великого капіталу в різних формах, у тому числі ідеологічній. Проте прогресивні тенденції прокладали собі дорогу, і це адекватно відбивала громадська думка, про що свідчить обрання Ф. Рузвельта президентом США чотири рази підряд.

Після другої світової війни система державного соціального регулювання набула поширення в країнах Західної Європи. Сьогодні у своїй практиці соціального регулювання держава в розвинених країнах використовує ті самі методи, що й для забезпечення економічної рівноваги.

Насамперед соціальне регулювання здійснюється в процесі оподаткування. Завдяки встановленню досить високого рівня неоподатковуваного мінімуму річного доходу забезпечуються нормальні умови для відтворення робочої сили і задоволення інших потреб членів сім'ї, підтримка дрібних виробників. Отже, знімається соціальне напруження, яке могло б виходити від чисельної низькооплачуваної частини суспільства.

Використання прогресивної системи оподаткування послаблює негативний суспільний резонанс від нерівності у відносинах власності на багатство, яке розподіляється у суспільстві значно нерівномірніше, ніж доходи (так, 1 відсотку населення США належать 19 відсотків усього багатства країни).

Дещо більше значення в соціальному регулюванні витрачання бюджетних коштів має державне регулювання соціальних чинників суспільного розвитку — соціального, забезпечення, освіти, медичного обслуговування, житлової сфери тощо.

Система соціального забезпечення є важливим джерелом доходів населення, що формується на позаринковій основі. Ця система включає передусім державне пенсійне забезпечення.

Закон України «Про пенсійне забезпечення» введено в дію з квітня 1992 р. Він гарантує всім непрацездатним право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон гарантує соціальну захищеність пенсіонерів завдяки встановленню пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також завдяки регулярному перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням рівня мінімального споживчого бюджету.

Закон розрізняє: а) трудові пенсії — за віком, за інвалідністю, в разі втрати годувальника, за вислугу років; б) соціальні пенсії. Право на найпоширенішу пенсію — за віком — мають: чоловіки після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше ніж 25 років; жінки — після 55 років і при стажі роботи не менше ніж 20 років. Розширені можливості вибору варіанта при визначенні середньомісячного заробітку для обчислення пенсій. Так, його беруть (за вибором того, хто звернувся за пенсією) або за 24 останніх місяці роботи підряд перед зверненням за пенсією, або за будь-які 60 місяців роботи підряд протягом усієї трудової діяльності.

Соціальні пенсії призначаються непрацюючим громадянам при відсутності права на трудову пенсію. Це інваліди, в тому числі з дитинства, діти (у разі втрати годувальника) тощо.

Передбачене щорічне підвищення пенсій у зв'язку з індексацією грошових доходів населення. Пенсії не підлягають оподаткуванню.

Третій метод — правове регулювання соціальних питань. Насамперед держава стала одним із суб'єктів регулювання трудових відносин поряд з підприємцями та профспілками. Об'єктами регулювання є величина заробітної плати, тривалість робочого часу та відпусток, порядок звільнення з роботи, заходи з техніки безпеки. Держава встановлює прожитковий мінімум, мінімальну заробітну плату, мінімальний розмір пенсій тощо.

Так, важливою ланкою державної діяльності є регулювання правових засад зайнятості населення. 1 березня 1991 р. прийнято Закон України «Про зайнятість населення». Він визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

Для реалізації політики зайнятості населення створюється державна служба зайнятості, діяльність якої фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Послуги цієї служби надаються безплатно. Для сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінет Міністрів України і місцеві Ради народних депутатів розробляють річні та довгострокові державні й територіальні програми зайнятості населення. Так, державна програма передбачає такі заходи щодо сприяння зайнятості та соціального захисту населення:

створення додаткових робочих місць шляхом розвитку малих підприємств, сімейного та індивідуального підряду, фермерських господарств, організації оплачуваних громадських робіт тощо;

професійна підготовка і перепідготовка вивільнюваних працівників;

організація роботи з професійної орієнтації;

забезпечення зайнятості тих, хто потребує соціального захисту (жінок, молоді, інвалідів);

надання матеріальної допомоги безробітним.

За законодавством безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність роботи, яка їх влаштовує, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці. Допомогу з безробіття виплачують до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 міс. протягом наступних 3-х років, причому у перший рік допомога надається не більш як 6 міс, другий — не більш як 3 міс, третій рік — залишок. Максимальний розмір допомоги не може бути вищим від середньої заробітної плати, що склалась у країні. Розмір допомоги з безробіття для громадян, які шукають роботу вперше (або після тривалої — понад один рік — перерви), встановлено на рівні не нижче ніж 75 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати.

Діяльність держави з соціального регулювання в розвинених країнах зустрічає і тепер неоднозначну оцінку. її опоненти відзначають такі негативні наслідки збільшення податків та перерозподілу доходів: зменшується заінтересованість підприємців в інвестиціях, втрачаються стимули до праці, зростають урядові витрати на оплату праці фінансових інспекторів з оподаткування. В кінцевому підсумку соціальні програми зменшують розмір валового національного продукту.

Найтиповіше заперечення проти соціальної практики держави таке: чим більше соціальних програм, які посилюють рівність у суспільстві, тим глибший конфлікт між рівністю й ефективністю. При застосуванні прогресивного оподаткування послаблюється заінтересованість у вкладеннях (інвестиціях). Якщо доходи малозабезпеченої частини населення будуть досить високими, бідняки не шукатимуть досить завзято роботу.

Водночас вкладення в людину, зокрема підвищення рівня освіти та професійної майстерності малозабезпечених верств населення, є резервом підвищення продуктивності їхньої праці в майбутньому. Тому П. Самуельсон має рацію, заявляючи, що було б трагічною помилкою розглядати програми допомоги бідним як вирахування з національних ресурсів. У цілому ж аргументи, які наводять опоненти, змушують визнати, що діяльність держави з соціального регулювання повинна мати досить жорсткі межі.