Основи економічної теорії (2001)

Однією з головних рис перехідної економіки є відмирання старої, командної системи й утворення елементів нової ринкової системи. Для цього процесу характерна поступовість, неможливість швидкої зміни існуючих форм новими, а тим більше неприйнятність такого підходу, за яким спочатку треба все старе зруйнувати, а потім створити нове. Інакше кажучи, в умовах перехідного періоду досить тривалий час зберігаються старі форми і водночас відбувається становлення нових форм і відносин. Це означає, що поступовість змін в економіці реалізує наступність і спадкоємність у суспільно-економічному розвитку.

Одним із головних засобів соціально-економічних перетворень перехідного періоду є приватизація. її хід характеризує заміну елементів старого новими формами власності.

З 1992 p., коли фактично було створено засади законодавчої бази приватизації, вона пройшла два етапи. Перший — 1992—1994 pp. — це початковий етап, коли створювались органи приватизації і випробовувалися форми і методи її здійснення. 1995—1997 pp. — це роки фактично масової приватизації, прискорення її темпів. Лише у 1995 р. у процес приватизації було включено в 1,4 раза більше об'єктів, ніж за 1992—1994 pp.

Особливості приватизації в Україні. Приватизація — це складний процес, на який впливають і конкретно історичні умови, і суб'єктивні та об'єктивні чинники. Якщо взяти, наприклад, приватизацію у Великій Британії, яку проводив уряд М. Тетчер, то вона проводилась при пануванні ринкових умов і приватної власності на засоби виробництва. Саме тому приватизація здійснювалася через продаж державних підприємств у приватну власність. Інша справа — колишні соціалістичні країни, в тому числі Україна, Росія та інші, де існувала загальнонародна власність. Тут передусім треба було забезпечити кожному громадянину його частку у цій власності. У багатьох перехідних економіках приватизація з самого початку здійснювалась за допомогою приватизаційних сертифікатів, або, як ще їх називають, ваучерів. В Україні з 1992 по 1994 р. програма приватизації здійснювалася шляхом відкриття приватизаційних рахунків в Ощадному банку. Рішучі заходи щодо прискорення реформування економіки зумовили перехід, починаючи з 1995 p., на приватизаційні майнові (ПМС) та компенсаційні сертифікати (КС), запроваджені з лютого 1996 p., які мають компенсувати втрати населення в Ощадному банку від великої інфляції, але використовуються у процесі приватизації.

Отримуючи ПМС та КС, громадяни обмінюють їх на акції тих чи інших підприємств.

Станом на середину 1997 р. близько 44 мли українських громадян отримали приватизаційні майнові сертифікати, що становить 85 відсотків від загальної чисельності населення. Термін чинності ПМС неодноразово подовжувався, оскільки держава турбується про те, щоб усі громадяни використали своє право в процесі приватизації. Крім того, до квітня 1997 р. було видано компенсаційних сертифікатів на суму 514 млн. грн., що також активно вплинуло на хід приватизації.

Певного розвитку набули сертифікатів аукціони. Основна різниця між ринком ПМС і КС полягає в тому, що на аукціонах ПМС встановлюється мінімальна ціна. На відміну від цього на аукціонах КС ціна дає можливість досягти рівноваги між попитом і пропозицією на ринку. Високі мінімальні ціни на аукціонах ПМС стали однією з причин того, що приватизаційна програма не мала успіху. За деякими підрахунками, більше ніж 1/3 підприємств, запропонованих на аукціонах ПМС, не мала попиту. Відмінністю ПМС є те, що вони не продаються і не передаються іншим особам і тому не є товаром. Хоча, на жаль, існує неофіційний ринок ПМС.

Деякі групи власників ПМС та КС отримали пільгові умови. До них входять переважно робітники і керівництво підприємств. Така ситуація особливо характерна для агропромислового комплексу. Пільги полягають у продажу акцій із знижкою і виділенні пакету акцій для керівництва підприємства (до 5 відсотків), що надавався безплатно або зі знижками.

Організація приватизації та класифікація її об'єктів. Приватизація потребує створення спеціальної організаційної структури. Це передусім Фонд державного майна України (ФДМ), який має регіональні (обласні) та місцеві відділення. Згідно з Законом України «Про Фонд державного майна» він перебуває під юрисдикцією Верховної Ради України.

Антимонопольний комітет України (АМК) теж займається проблемами приватизації і також мас регіональні відділення. Його завдання полягає в підготовці антимонопольного законодавства, захисті прав споживачів і загальному сприянні розвитку чесної конкуренції.

За об'єктами приватизації розрізняють «велику» і «малу» приватизацію. Об'єкти приватизації розподіляються на шість груп. До першої групи входять малі підприємства, вартість яких менша ніж 1 млн. грн. Підприємства другої і третьої груп оцінюються на суму від 1 до 170 млн. грн. Це об'єкти середнього розміру.

Четверта група охоплює великі підприємства. Ціна їх перевищує 1 70 млн. грн. До цієї групи належать підприємства воєнно-промислового комплексу та підприємства, призначені для іноземного інвестування.

П'яту групу становлять об'єкти незавершеного будівництва і збанкрутілі підприємства.

Шоста група містить акціонерні компанії, в яких с частки (паї, акції), що належать державі.

Важливим елементом приватизаційного процесу є визначення ціни об'єкта приватизації. Оцінка активів на основі балансової вартості часто призводить до завищеної ціни майна підприємства порівняно з його дійсною ринковою вартістю. На визначення ціни впливають великі капіталовкладення, які не забезпечили ефективної діяльності підприємств. Це також ускладнює визначення реальної ринкової ціни підприємства. Крім того, різке падіння виробництва, не проведення капітального і поточного ремонту спричиняють зниження ціни. Оцінка підприємств ускладнюється також надто повільним запровадженням міжнародних стандартів бухгалтерського обліку.

Процедура приватизації. Після схвалення рішення про приватизацію об'єкта створюється комісія з приватизації у складі представників ФДМ, місцевих рад, фінансових органів, керівництва підприємства і Антимонопольного комітету (якщо підприємство є монополістом). Після цього складають план розміщення акцій (приватизації"). У ньому визначають терміни і способи приватизації, початкову ціну об'єкта приватизації, квоти обов'язкового застосування приватизаційних паперів, розміри пакетів акцій за напрямами їх реалізації, порядок використання майна, що не підлягає приватизації. Для приватизації малих об'єктів структура плану приватизації була досить детально визначена і його складання в середньому тривало 1—3 міс. На відміну від малої приватизація середніх і великих підприємств потребує поетапного розгляду плану приватизації підприємства. Це неминуче призводить до уповільнення його здійснення. Програма приватизації націлена на широке і справедливе передавання державних активів у приватну власність.

Шляхи і методи приватизації. Найбільш високими темпами здійснювалася «мала» приватизація. Починаючи з вересня 1995 p., вона провадилася шляхом продажу на аукціонах. Частка цього способу приватизації зросла у кілька разів, що перевищило частку застосування такого способу, як оренда з викупом.

Основним же способом приватизації малих підприємств є викуп державного майна товариством покупців. Цим способом приватизовано майже 50 відсотків усіх об'єктів малої приватизації. Є підстави вважати, що малу приватизацію в Україні майже завершено. Проте слід мати на увазі, що зміна кількості приватизованих підприємств усе ж не відображує зростання приватного сектора повною мірою, оскільки враховує лише передавання власності від держави до приватного сектору. При цьому не враховується виникнення нових підприємств, що призводить до певного викривлення даних про діяльність приватного сектору. І все ж попри деякі хиби офіційної статистики, справи з малою приватизацією в Україні складаються вдало.

Складнішою є ситуація з приватизацією великих і середніх підприємств. За даними Фонду державного майна України, на 15 березня 1997 р. 9649 середніх і великих підприємств перебували у стадії корпоратизації. З них 6321 перевели більше ніж 70 відсотків акцій у приватний сектор. З 1 січня 1995 p., тобто з початку реалізації нинішньої програми, яка передбачала повну приватизацію 8000 підприємств до кінця 1997 p., 5087 підприємств перевели більш як 70 відсотків своїх акцій у приватний сектор і ще 3828 підприємств вступили в стадію корпоратизації або розмістили менше ніж 70 відсотків своїх акцій у приватному секторі.

Великі зрушення відбулись у приватизації квартир. У першому кварталі 1997 р. було приватизовано 3 млн. квартир. Це більше ніж втричі порівняно з 1992 р. Кількість фермерських господарств становила 35 427, тобто у 2,5 раза більше, ніж у 1992 р. Проте слід зазначити, що останнім часом кількісне зростання і фермерських господарств, і приватизованих квартир уповільнилося. І все ж реалізація програми приватизації викликає занепокоєння. Виявляється, що кількість підприємств, які щомісяця виставляються на аукціони, є більш як удвічі меншою, ніж це передбачено програмою приватизації. Інколи плани приватизації підприємств передбачають збільшення частки пакетів акцій, що продаватимуться неконкурентними способами або утримуватимуться під контролем уряду. Цілком зрозуміло, що це створює умови для зловживання. Проте ще більш небезпечно те, що багато підприємств приватизовані формально, адже нічого не змінилося у їхній господарській діяльності, не провадиться реструктуризація, а управління ними залишається неефективним. Особливо багато таких серед підприємств, що були приватизовані керівництвом і трудовими колективами шляхом оренди з викупом. Не кращі справи і на підприємствах, де держава залишила собі значну частку власності в процесі приватизації. Причина цього полягає в тому, що трудовий колектив при розподілі прибутку віддає перевагу, як правило, збільшенню фондів споживання, що веде до зменшення накопичень, а отже, не забезпечує оновлення основних фондів, науково-технічного вдосконалення виробництва. Водночас на тих приватизованих підприємствах, де контрольні пакети акцій сконцентровані у невеликої групи-осіб, тобто де є ефективний власник, перевага віддається накопиченню капіталу, розширенню й удосконаленню виробництва, що забезпечує підвищення його ефективності. Через це на сучасному етапі приватизації головна увага зосереджується на формуванні справжнього власника, а отже, і посиленні інвестиційної діяльності. Це означає, що з закінченням ваучерної (сертифікаційної) приватизації настає етап, коли продаж-великих і навіть контрольних пакетів акцій здійснюватиметься під інвестиційні зобов'язання, тобто залучатиметься такий власник, який вкладе реальний капітал у реконструкцію підприємств.

Приватизація, що супроводжується передачею підприємств у приватну чи корпоративну власність, не просто зменшує державний сектор, що, як правило, неефективний, а й започатковує формування і структури підприємства, і його економічної поведінки, яка все більше має визначатися не адміністративним впливом, а умовами ринку. Підприємства гнучкіше пристосовуються до ринку, поступово долають пасивність у своїй поведінці, перебудовують свою структуру, створюють сприятливий інвестиційний клімат, домагаються підвищення ефективності свого функціонування. Проте, на жаль, цей процес іде повільно. У діяльності величезної кількості підприємств відбулися лише незначні зміни. Вони продовжують виробляти ту саму продукцію, хоча й у значно менших обсягах. Ресурси використовуються неефективно. Збереження застарілої структури підприємств зумовлює великі витрати і втрати, низький рівень використання праці робітників, землі та капіталу.

Приватизація — це не кінцева мета, це — засіб поліпшення управління підприємствами, передусім завдяки посиленню ролі нових власників підприємств, прискорення їх пристосування до умов ринку, гнучкості й оперативності поведінки підприємств, все глибше поєднання інтересів нових власників підприємств та їхнього керівництва для досягнення довготермінової прибутковості, ефективності.

Потреба в прискоренні темпів приватизації, у швидкому й ефективному переході державної власності у приватний сектор надзвичайно велика. Адже від цього залежить створення ринкової системи, заміна нею адміністративної системи, економічне зростання.

Для забезпечення швидкої та ефективної приватизації слід більш широко використовувати конкурентні методи приватизації та забезпечувати повну гласність щодо результатів приватизації; скорочення терміну складання планів розміщення акцій, встановлення чітких правил проведення реструктуризації; обмеження контролю держави в економіці; створення державних холдінгових компаній, які утримуватимуть значну частку власності приватизованих підприємств.

Поступовість соціально-економічних перетворень означає, що поряд з новими формами досить тривалий час зберігаються старі форми (соціально-економічна структура економіки — форми власності, організаційно-економічна структура — форми організації виробництва). Особливо довго існує виробничо-технологічна структура економіки. Мистецтво керівництва полягає в тому, щоб врахувати співіснування елементів двох систем, використовувати всі можливості державних підприємств і всіляко сприяти зростанню недержавного сектору економіки. Переважаюче зростання нових форм і відносин становить механізм переходу до нової системи. Через це поряд з недержавним сектором уже на перших етапах перехідного періоду виникають ринкові інституції — комерційні банки, товарні та фондові біржі тощо.

Одночасно поступово змінюється зміст старих відносин і форм. Вони наповнюються новим ринковим змістом. Це стосується грошей, фінансів, кредиту, податків, бюджету тощо. Так, в умовах адміністративно-командної економіки держава зосереджує в бюджеті всі можливі доходи і розподіляє їх під народногосподарський план, який визначає господарські та фінансові пріоритети, а також на соціально-культурні потреби суспільства. Провідним є розподіл матеріальних ресурсів у натурально-речовій формі через різні фонди, ліміти, наряди тощо. Грошово-фінансові потоки прямують за рухом матеріального продукту. Не наявність грошових коштів, не фінансові можливості, а планово-управлінські рішення визначали соціально-економічний розвиток. Це позбавляло підприємства і людей ініціативи і підприємливості, неминуче породжувало утриманство, державний патерналізм, що негативно впливало на ефективність економіки.

У перехідному періоді відновлюється роль товарно-грошових відносин, зростає роль фінансів, кредиту, грошей, повертається їм їхня визначальна роль у соціально-економічному розвитку. Державний бюджет поступово звільняється від невластивих йому функцій (дотацій виробникам, утримання житлово-комунального господарства тощо). Створюється грошовий, фінансовий, валютний ринки. Із другорядних знарядь старої системи названі економічні категорії стають все більш розвиненими елементами ринкової економіки.

Поступове відживання старого і народження та розвиток нового неминуче роблять перехідну економіку сплетінням елементів різнорідних систем, існуванням різних форм власності та форм господарювання. Причому відбувається постійний процес змін економічних форм, права й інституцій власності. Так, у процесі роздержавлення виникають нові форми власності — акціонерні, колективні, кооперативні тощо. Одночасно зростає частка приватної власності, яка певною мірою пронизує інші форми власності (купівля акцій, паювання у колективних сільськогосподарських підприємствах тощо). Одночасно відбувається постійний перерозподіл прав власності та майна. Внаслідок цього пануючі форми власності поєднують у собі риси роздержавлення власності, що властиво минулому, і зростаючої корпоратизації власності, характерної для сучасної ринкової економіки.

Те саме стосується трудових відносин. Вони мають дуже суперечливий характер. З одного боку, залишаються елементи відносин, властивих адміністративно-командній системі, пережитки позаекономічного примусу (прописка, відомче чи державне житло, слабка рухливість робочої сили), недостатній розвиток профспілкового руху, а з іншого — формування примітивного ринку праці, що пов'язано з деформацією ринкових відносин (незахищеність людини, її безправність по відношенню до роботодавця, високий рівень експлуатації, досить широке розповсюдження відносин особистої залежності). Відповідно до цього змінюється механізм зайнятості. Замість гарантованої зайнятості і «прихованого» безробіття з'явилось і поширюється відкрите безробіття і «безробіття на роботі». Саме становище трудівників зумовлює посилення процесів згуртування їх, боротьби за свої права. Працівники з найманих робітників держави, зі співучасників системи «державного патерналізму» неминуче перетворюються на нову соціальну силу, об'єднану колективною трудовою діяльністю, спільною боротьбою за умови життя і праці. Водночас зі зростанням безробіття формується верства можливих, а нерідко і реальних пауперів — обездолених людей.

На протилежному полюсі формується новий соціальний прошарок — номенклатурно-буржуазна еліта. Середній клас, що займає проміжне місце між елітою і найманими працівниками, у розвинених країнах формується переважно з осіб творчої праці, кваліфікованих робітників та інженерів, дрібних власників. На жаль, в Україні в умовах перехідної економіки люди творчої праці, кваліфіковані робітники та інженери опинилися у важкому становищі щодо як умов праці, реалізації своїх можливостей, так і умов життя. У зв'язку з цим середній клас формується переважно з осіб, що обслуговують еліту (службовці, середня державна і корпоративна бюрократія, працівники елітних фінансово-банківських і торгових організацій тощо).

Глибока суперечливість і навіть спотвореність реальних виробничих відносин перехідного періоду не забезпечує реалізацію загальної закономірності соціалізації економіки та суспільства, вільного гармонійного розвитку особи, всемірної реалізації її творчих можливостей в ім'я зростання багатства країни. Концентрація економічної влади в руках номенклатурно-корпоративної еліти, нездатність держави розвивані науку, освіту, культуру обмежує можливості зростання людей творчої праці, висококваліфікованих робітників та інженерів, не дає змоги повною мірою реалізувати свої можливості науковцям, письменникам, художникам — усім людям творчої праці. Ще гірше становище тієї частини суспільства, що с найманими робітниками. Вони значною мірою відчужені від власності, праці та управління. їхні можливості щодо освіти, культури зменшуються, що може негативно позначитися на розвитку суспільства.

Усе це потребує посилення соціальної орієнтації ринкових реформ, розвитку масової демократичної боротьби за соціально орієнтовану економіку, економіку для людини. Якщо ці процеси будуть досить потужними, то можливим виявиться якщо не підпорядкування, то спрямування діяльності корпорацій і держави з урахуванням вимог демократичних об'єднань найманих працівників.