Основи економічної теорії (2001)

Різнорідність перехідної економіки, коли співіснують і взаємодіють елементи і зв'язки старої і нової систем, величезна роль політики — все це зумовлює альтернативний, варіантний характер її розвитку і відкриває широкий вибір перспектив: від перетворення на відсталу країну, що розвивається з її залежним, напівколоніальним становищем до поповнення нових індустріально розвинених країн. Вибір залежить від співвідношення суспільно-політичних сил, розуміння державним керівництвом особливостей перехідного періоду і вміння та настирливості у проведенні політики. Сьогодні вже є ряд моделей становлення ринкової економіки залежно від ступеня розвитку країн, що, в свою чергу, зумовлює різну міру регульованості економіки, різні ступені соціалізації та демократизації суспільного життя.

Ця модель «ринкового соціалізму», яка застосовувалася свого часу в Югославії та Угорщині, зараз успішно використовується в Китаї та В'єтнамі; модель «оксамитової революції» у Чехії та Словаччині, модель «шокової терапії» у Польщі, країнах СНД. Якщо перша модель характеризується поступовістю перетворень, провідною роллю державного керівництва та управління усіма процесами, то модель «шокової терапії» — намаганням швидко, до того ж адміністративними методами, зруйнувати стару, командну систему і запровадити ринок, ринкові відносини. Модель «оксамитової революції» характеризується не тільки поступовістю трансформації, а й «м'якшим», спокійнішим переходом від централізованого регулювання до ринкового механізму.

В умовах моделі «ринкового соціалізму» переважає власність держави та корпорацій. Вона поєднується з дрібною приватною власністю. При застосуванні моделі «шокової терапії» здійснюється прискорена корпоратизація державної власності, причому нерідко передавання її в руки колишньої номенклатури, яка зберегла адміністративну владу. Моделі «оксамитової революції» властива значно ширша активність населення у перетворенні відносин власності (наприклад, ваучерна приватизація у Чехії та Словаччині).

У галузі розподілу і умов життя модель «ринкового соціалізму» характеризується збереженням державного патерналізму, за «шокової терапії» ринкові реформи перетворюються на самоціль і суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення. «Оксамитова революція» найбільш послідовно реалізує принципи «соціального ринкового господарства», що знаходить вияв і в порівняно меншій глибині та гостроті кризи, а отже, і в порівняно менших спадах рівня життя.

І нарешті, моделі перехідної економіки розрізняються за ступенем реалізації загальноцивілізаційними процесів гуманізації й соціалізації економіки. За умов «ринкового соціалізму» ця тенденція реалізується у спотвореній патерналістській формі, «шокова терапія» пов'язана з пограбуванням населення і приходить у суперечність з загальноцивілізаційними тенденціями. І навпаки, в умовах «оксамитової революції», хоча і там виявляються корпоративно-капіталістичні тенденції, найбільшою мірою реалізуються загальноцивілізаційні процеси гуманізації й соціалізації економічного життя.

Застосування цих моделей на перших етапах перехідного періоду дало дуже різні результати. Китай, хоч і витратив немало часу, починаючи з 1978 p., але завдяки реформам вийшов на шлях швидкого економічного зростання, розв'язання нагальних проблем. До того ж модель «ринкового соціалізму» все більше доповнюється державно-корпоративними тенденціями, які посилюють буржуазну трансформацію суспільства, істотний перерозподіл влади і власності від центральних державних структур до напівприватних корпорацій. Досить позитивні наслідки реалізації моделі «оксамитової революції». Вона доволі глибока за своїм змістом і забезпечує найменш болісні методи перетворень, які не лише трансформують економіку і суспільство, а й забезпечують гуманізацію та соціалізацію економіки.

І нарешті, про наслідки застосування моделі «шокової терапії». Спроба якнайшвидше і радикально реформувати суспільство призвела до руйнування адміністративно-командної системи планування й управління, глибокої економічної кризи — спаду виробництва, гіперінфляції, зубожіння народу тощо. Однак і ця модель, як показує досвід, дає досить різні наслідки. Наприклад, у Польщі за умов загострення ситуації вона мала ряд позитивних наслідків, у тому числі, як уже зазначалося, швидкий вихід 3 кризи. У нас же, як справедливо вважають, «шок без терапії» на десятиліття відкинув економіку України назад, хоча вона була змушена йти цим шляхом слідом за Росією. Адже Україна вже після проголошення незалежності залишилась у єдиному рубльовому просторі.

Складна економічна і політична ситуація в Україні, що зумовлена глибокою і досить тривалою економічною кризою, недостатнім розвитком економічних реформ, загострила проблему: куди йти і яке суспільство будувати?

Буде це демократичний соціалізм, державне управління та регулювання економіки, контроль за цінами і заробітною платою, виробництвом і розподілом продукції на основі державної та колективної форм власності на землю і засоби виробництва або введення ринкової капіталістичної економіки, заснованої на приватній власності на землю та засоби виробництва?

Зауважимо, що «демократичний соціалізм» протиставляється «ринковій капіталістичній економіці», яка. за давніми усталеними уявленнями, не сумісна з демократією, пов'язана з жорстокою експлуатацією трудящих. За категоріями «капіталістична економіка», «капіталістичне суспільство» приховується дуже різний зміст. Адже сучасне суспільство --це якісно нове суспільство порівняно навіть з першою половиною XX ст. Через це некоректно виглядає спроба лякати людей капіталізмом, який колись існував, та одночасно замовчувати реальні й очевидні зміни соціальної спрямованості, які відбулись і відбуваються у розвинених країнах у наш час.

При цьому завчено стверджується, що соціалізм — суспільна власність, капіталізм — приватна. Проте ми тепер уже добре знаємо, що в розвинених країнах поряд з приватною власністю існує і державна, і кооперативна, навіть народна колективна власність. До того ж наш власний досвід показує, що в умовах суспільної власності у колишньому Союзі РСР рівень експлуатації був значно вищий, а рівень життя значно нижчий, ніж у розвинених країнах світу. Через це намагання довести, що начебто суспільна власність — благо, а приватна — біда, суперечить історичним реаліям.

Не можна погодитися також з тим, що лише соціалізму властиві державне управління й регулювання економікою, контроль за цінами і заробітною платою, виробництвом і розподілом продукції. Справді, в умовах, коли держава володіла більш як 90 відсотками засобів виробництва, вона була не лише єдиним економічним центром величезної держави, а й головним господарюючим суб'єктом, а єдиний державний директивний народногосподарський план був головним засобом управління економікою. З центру вирішувались усі або майже всі проблеми, і праця десятків мільйонів людей підпорядковувалася виконанню плану. Це сковувало ініціативу, підприємливість людей. Трудовий колектив не міг бути самостійним господарем, розпоряджатися ні засобами виробництва, ні виробленою продукцією (все це було державним, як і саме підприємство). Підривалися стимули до праці, що позбавляло трудові колективи матеріальної заінтересованості в результатах праці. Цілком виправдано така економіка дістала назву командно-адміністративної.

До того ж ринкова економіка також використовує важелі державного управління і регулювання. У країнах ринкової економіки застосовується і планування, але не директивне, а індикативне, програмування і прогнозування розвитку економіки. Франція у повоєнний період застосовувала метод планування, дуже схожий на планування у колишньому СРСР. А потім змушена була перейти до індикативного планування. Зі вступом до системи європейської економіки вона перейшла до стратегічного планування, яке покликане обґрунтувати шляхи розвитку країни, пріоритет технологій. Отже, ринкові властиве не жорстке директивне, а більш гнучке індикативне, стратегічне планування, не визначення кілограмів чи тонн виробництва тієї чи іншої продукції, а обґрунтування шляхів розвитку країни на основі науково-технічного прогресу. Безперечно, це більш високий і дійовий тип державного управління і регулювання.

Або взяти «контроль за цінами і зарплатою». Дійсно у колишньому Союзі РСР цей контроль був, але він був жорсткий і адміністративний: низькі ціни — низька зарплата. В розвинених країнах встановлені мінімальні погодинні ставки оплати. У США, наприклад, вона становить 5 дол.

Надмірне одержавлення економіки, відчуження людини від засобів виробництва і результатів праці визначили недостатню ефективність централізовано-планової економіки, її відставання від розвинених країн. Незважаючи на те, що неодноразово проголошувалися гасла «догнати і перегнати», розрив у рівнях економіки колишнього Союзу РСР і розвинених країн залишався великим.

За рівнем виробництва ВВП на душу населення колишній СРСР більш ніж у 10 разів відставав від розвинених країн. А Україна ще більше. Незважаючи на гучні заяви про великі успіхи у розвитку економіки, вони відставали навіть від латиноамериканських країн.

Єдина загальнодержавна власність, централізоване директивне планування, недосконала структура і високий монополізм — усе це призвело до глибокої кризи радянської економіки, яка проявилась ще у 80-х роках, коли зростання виробництва припинилось. А внаслідок непродуманої антиалкогольної кампанії колишній Союз РСР втратив 60 млрд. крб., утворився дефіцит державного бюджету. Глибокий «застій», як м'яко називали кризу, поставив колишній СРСР у важке становище. Єдиним порятунком був експорт нафти і газу, а також озброєнь, іншої сировини, що давало вільноконвертовану валюту. Проте в умовах кризи вона використовувалася для закупівлі не технологій, а товарів широкого вжитку. Цілком зрозуміло, що «проїдання» багатств не могло тривати нескінченно.

І нарешті, проголошувалося, що на відміну від капіталістичного суспільства у соціалістичному виробництво підпорядковується народному споживанню. Сьогодні всім зрозуміло, що це догми, які не мають нічого спільного з реальністю. Так, дуже важливим показником життєвого рівня населення країни є частка фонду заробітної плати і особистого споживання у національному доході. Статистичне дослідження за більш як 120-річний період у промисловості розвинених країн свідчить, що цей показник становить 60—80 відсотків. У Росії в 1908 р. він дорівнював 54,8 відсотка; у колишньому СРСР у 1928 р. — 58,1 і у 1988 р. — 40,1 відсотка. Цей показник був у 1,5—2 рази нижчий, ніж у розвинених країнах і, що особливо прикро, майже у 1,5 раза нижчий від рівня, який був до революції й напередодні індустріалізації та колективізації. Таке заниження частки оплати праці у знову створеному продукті свідчить про величезну експлуатацію праці і низький рівень життя людей. Розраховане за методикою порівнянь, розробленою американськими вченими із застосуванням так званих міжнародних доларів, у 1985 р. особисте споживання на душу населення у США дорівнювало 8542 дол. на рік, у Швейцарії — 6998, Франції — 6509, ФРН — 5819, Японії — 4909, а в колишньому СРСР — 2189 дол., тобто 25,8 відсотка від рівня США. До речі, за цим показником колишній Союз РСР посідав 77 місце серед країн світу. Як переконливо свідчать цифри, життєвий рівень у колишньому СРСР значно поступався розвиненим країнам. Сьогодні ситуація ще більше погіршилася.

Отже, не можна не враховувати закономірності суспільного прогресу і «зациклюватись» на «ізмах». Формаційний підхід, який відіграв і зараз може відігравати певну роль, не можна абсолютизувати. Як уже зазначалося, перехід до постіндустріального суспільства багато значив у розвитку суспільства. Замість однозначності форм власності утверджується багатоманітність цих форм, зростає роль загальнолюдських цінностей. Розвинені країни все більше «відходять» від класичного капіталізму, поступово, але неухильно формується нове суспільство. У зв'язку з цим традиційна альтернатива «капіталізм чи соціалізм» не може виражати стратегії реформування української економіки. Лише рух уперед шляхом суспільно-економічного прогресу може вивести Україну на нові сходини економіки і життя народу. І з цього погляду є дві принципово важливі моделі перехідного періоду.

Перша модель—це шлях класичного капіталізму, який повільно і хворобливо еволюціонує до його розвинених форм. При цьому неминуче перетворення основної маси людей на найманих робітників, високий ступінь експлуатації їх з використанням елементів позаекономічного примусу до праці, повільний розвиток соціального партнерства і гуманізації праці, що характерно для розвинених країн. Проте ступінь розвитку цих форм залежатиме від організації і здатності найманих працівників до боротьби за економічні й політичні права. Цілком очевидно, що це знову ж таки рух не вперед, не в бік соціально-економічного прогресу, а назад. 1 якщо ця модель усе ж характеризується, то лише для того, щоб запобігти розвитку за цим шляхом.

Друга модель — це шлях соціально-економічного прогресу, яким розвинені країни переходять до постіндустріального суспільства. Це модель руху до соціалізованої економіки, що характеризується широким застосуванням форм власності, що перетворюють працівника на співвласника, який бере участь у розпорядженні засобами виробництва і результатами праці (колективна і кооперативна власність, народні підприємства у межах державної власності та власності громадських організацій) і привласненні їх. Для цієї моделі характерне широке використання і розвиток відносин самоврядування, піднесення ролі виробника, реалізація наділі стратегії соціального партнерства, загальноцивілізаційних тенденцій гуманізації праці, соціалізації економіки, піднесення добробуту народу.

Складність цього шляху для України полягає в тому, що вона перебуває на індустріальній стадії. Через це стан економіки і добробуту населення розвинених країн — це лише мета, стратегічні цілі розвитку нашої країни.