Основи економічної теорії (2001)
17.1. Закони грошового обігу і основні тенденції його динаміки
Грошовий обіг — це рух грошей у процесі товарного обігу, надання послуг, погашення боргових зобов'язань тощо.
У зв'язку з цим виникає запитання: а яка саме кількість грошей необхідна на ринку в кожний певний момент для безперебійного забезпечення товарного обороту?
На це запитання у найзагальнішому вигляді дає відповідь відкритий К. Марксом закон грошового обігу, згідно з яким кількість грошей визначається відношенням суми цін товарів до числа оборотів однойменної грошової одиниці з урахуванням додаткових чинників: проданих у кредит товарів, суми взаємно погашених платежів і платежів, для яких настав строк виплати, а також маючи на увазі суму повторного обігу, де одні й ті самі гроші функціонують поперемінно — то як засоби обігу, то як засоби платежу. Цей закон грошового обігу діє там, де існують товарне виробництво, товарний та грошовий обіг, а також у різних грошових системах. Він виражає одну з головних умов підтримання ринкової рівноваги, надання стійкості купівельній спроможності грошей. Дотримання вимог цього закону особливо актуальне в сучасних умовах, коли все частіше втрачається безпосередній зв'язок грошей з золотом і з часом все більша маса грошових знаків, що перебувають в обігу, має купівельну спроможність та суспільну значимість, оскільки за ними стоять реальні, визнані суспільством високоякісні товари. Недотримання вимог закону грошового обігу, як переконує практика, може призвести до появи в економіці країни значних елементів натуральних господарських зв'язків між виробниками і споживачами продукції і, зрештою, навіть до витіснення з господарського механізму економічних методів господарювання або ж до значного послаблення їх.
Формою організації грошового обігу, що встановлюється, як правило, державним законодавством певної країни, є грошова система. Вона містить:
товар, що відіграє роль загального еквівалента;
грошову одиницю — масштаб цін;
засоби обігу та засоби платежу (металеві, паперові, електронні, кредитні гроші);
порядок карбування монет і випуску в обіг паперових грошей;
форми і умови безготівкового платіжного обороту та обігу кредитних грошей;
Формування грошових систем розпочалося ще в період розкладу первіснообщинного ладу, певною мірою як завершення тривалого процесу розвитку форм вартості товару. Так, уже Київська Русь мала порівняно розвинену грошову систему, а карбування монет тут розпочалося навіть раніше, ніж у деяких великих європейських державах — у X—XI ст. Це ще один із незаперечних доказів значної ролі держави наших предків у економічному і політичному житті на той період. Пізніше, наприклад, Новгородська область платила при Ярославі 300 гривень данини, в XII ст. — 2500; татарам давали 2000 гривень сріблом. З давньоруської грошово-вагової системи пізніше взяла початок московська грошова система, при якій з гривні шляхом поділу її на кілька частин виникає карбованець, який згадується в історичних документах на початку XIV ст. Виникнення централізованої Російської держави потребувало водночас формування єдиної грошової системи.
У всіх країнах мірою перетворення суспільного виробництва на товарне, а натурального господарства на товарно-грошове, виникає об'єктивна необхідність значно спростити і стандартизувати форми й системи грошового обігу. Розпочинається створення єдиної та централізованої регламентації грошового обігу, загальнодержавного фінансового апарату, централізованого банку і металевого фонду, що належить державі або надійно контролюється нею. Саме таку грошову систему і створює буржуазна держава. Остаточне формування грошових систем завершується в XVI—XVII ст. зі становленням і утвердженням розвинених товарно-грошових відносин і товарного виробництва та запровадженням національних грошових одиниць. Так, у 1694 р. було введено в обіг англійський фунт стерлінгів — одну з найстаріших і, в недалекому минулому, найстабільніших грошових одиниць світу. У 1785 р. у США було прийнято закон про запровадження долара — нинішньої головної валюти світу. В 1795 р. було введено французький франк, у 1830 р. — бельгійський франк, у 1875 р. — югославський динар, у 1885 р. — єгипетський фунт, у 1895 р. — гонконгівський долар.
При поверховому розгляді грошового обігу може скластися враження, що він відіграє провідну і вирішальну роль порівняно з обігом товарів, неначе саме гроші приводять товари в рух. Насправді ж навпаки — саме обіг товарів лежить в основі грошового обігу, адже зумовлені переважно умовами і масштабами виробництва зміни в товарному обороті зумовлюють і відповідні зміни в характері і масштабах грошового обігу.
Отже, сутність закону грошового обігу полягає в тому, що в обігу на певний період має перебувати грошей не більше, ніж це потрібно для оплати реально існуючих товарів і послуг за цінами, що склалися на певний момент. Цей закон, як зазначав К. Маркс, ще може бути виражений так: якщо відомі вартість товарів і середня швидкість їхніх метаморфоз, то кількість золота, що перебуває в обігу, залежить від його власної вартості. Крім цього вираження закону грошового обігу існують більш специфічні закони обігу металевих і паперових грошей, до аналізу яких ми і переходимо.
Багатовіковий досвід існування грошових систем свідчить про їхню надзвичайну різноманітність та значну відмінність державних форм регулювання грошового обігу. Все ж і за таких умов можна виділити такі основні типи:
система металевого обігу, при якій грошовий товар функціонує у монетній формі: монометалізм, коли один метал є валютними грошима; біметалізм, при якому цю роль виконують два метали (золото і срібло);
система обігу номінальних грошових знаків, при якій грошовий товар виступає не в монетній формі, ал формі паперово-грошового та банкнотного обігу.
Розвиток грошового товару відбувався поступово. Історично, з розвитком товарного обміну, функції грошей набирали товари, що частіше за інші використовувалися в обігу, а отже, були надійнішими щодо розвитку процесу обміну. Так, на ранніх стадіях зародження товарного обміну такі функції виконувала у багатьох народів худоба. Гомер, наприклад, говорячи про деякі види зброї, оцінював її на той час у 100 биків. У Німеччині в І ст. н. є. використовувались так звані коров'ячі гроші. У деяких північних народів грошовою одиницею був олень. Грошима були також слонова кістка, хутро, боби, какао, цукор та ін. Пізніше певною мірою завдяки тому, що благородні метали людина почала використовувати значно раніше, ніж інші метали, та завдяки їхнім особливим якостям роль загального еквівалента переходить до золота і срібла. Отже, наступний період динаміки еволюції грошового товару пов'язаний з функціонуванням металевого обігу, при якому повноцінні гроші починають виконувати роль і загального вартісного еквівалента і самі безпосередньо обслуговують процес товарного обігу.
Біметалізму притаманні дві системи: паралельної та подвійної валюти.
Система паралельної валюти характеризується тим, що ціннісне співвідношення між золотими і срібними монетами складалося стихійно відповідно до ринкової вартості цих благородних металів.
Система подвійної валюти відрізнялася встановленням державою ціннісного співвідношення між двома металами (паритет), а у зв'язку з цим і карбування золотих і срібних монет, залучення їх до актів купівлі-продажу та в інших операціях здійснювалось згідно з встановленим співвідношенням.
Біметалізм певною мірою суперечить самій природі грошей як єдиного товару, що виконує роль загального еквівалента, а тому не повністю відповідає потребам розвиненого товарного господарства, хоч і використовувався на певному етапі його розвитку. При біметалізмі, як правило, виникали розбіжності між ринковими й офіційно встановленими вартостями золота і срібла, в результаті чого монети, викарбувані з металу, відносна вартість якого на цей час зростала, вилучалися з обігу, а залишались монети з уціненого металу. Це дало можливість англійському державному діячеві і фінансисту XVI ст. Т. Грешему сформулювати економічний закон, згідно з яким гірші гроші витісняють з обігу кращі. Фактично вперше цей закон сформулював значно раніше М. Копернік.
Розвиненому товарному господарству найбільшою мірою притаманний монометалізм, що був встановлений спочатку у Великобританії, а згодом і в інших розвинених країнах. Це означало перехід грошових систем на новий ступінь розвитку. Золотий монометалізм характерний тим, що поряд з золотом, яке виконує функцію загального еквівалента, в обігу можуть бути не лише повноцінні золоті монети, а й неповноцінні монети із срібла й міді. Система золотого монометалізму, яка існувала до першої світової війни, ще має назву золотомонетного стандарту. В Росії ця система остаточно сформувалася після грошової реформи 1895—1897 pp. Система золотого стандарту характеризується відносною стійкістю. Вона стихійно здійснює регулюючу роль у товарному господарстві, встановлюючи відповідність між кількістю грошей, що перебувають в обігу, і товарною масою, яка стимулює розвиток продуктивних сил, забезпечує відносну стійкість кредитної системи та економіки загалом. У період першої світової війни розмін банкнот на золото у більшості країн було припинено, однак у повоєнні роки відносної стабілізації товарного господарства такий розмін був відновлений, але не на золоті монети, як при золотомонетному стандарті, а на золоті зливки (золотозливковий стандарт) та на валюту інших країн, яка могла бути обміняна на золото (золотодевізний стандарт). Характерно, що золотозливковий стандарт вводився, як правило, в більш розвинених країнах, що мали достатні золоті запаси (Велика Британія, Франція), а золотодевізний — у країнах, які таких запасів не мали. Це поставило валюти одних країн у залежність від валют інших, що стало одним з головних засобів підкорення великими імперіалістичними державами менш розвинених. Усі перелічені форми золотого стандарту зазнали краху під час валютної кризи як результату всесвітньої економічної кризи 1929—1933 pp.
Коли товарне виробництво і обіг обслуговуються повноцінними металевими грішми, то за цих умов діє специфічний закон обігу металевих грошей, стихійним регулятором кількості яких в обігу є скарби або їхнє нагромадження. Так, коли потреба сфери обігу в грошах знижується, то частина їх осідає в скарбах, і, навпаки, при зростанні потреб у них гроші з скарбів надходять в обіг. Отже, за інших сталих умов грошовий обіг не повинен відчувати потреби ні в надлишку, ні в нестачі металевих грошей завдяки існуванню скарбів як відвідних і привідних каналів грошового обігу.
Паперові гроші — це номінальні знаки вартості, що мають примусовий курс і випускаються державою для покриття своїх витрат. За характером обігу паперові гроші мають ту властивість, що вони, коли випущені в обіг, залишаються там, а банкноти регулярно повертаються в банк. Якщо золото обмінюється на товар тому, що має вартість, то паперові гроші мають вартість саме тому, що вони перебувають в обігу як знаки золота. Нерозмінні паперові гроші виступають як знаки тієї кількості золота, яку вони фактично заміщають в обігу. Тому в основі паперово-грошового обігу лежить специфічний закон обігу паперових грошей, за яким вартість усіх випущених в обіг паперових грошей визначається вартістю тієї кількості золота, яка необхідна в цей час для обігу, а вартість кожної паперово-грошової одиниці визначається вартістю кількості золота, що необхідна для обігу, поділеною на ту кількість паперових грошей, яка фактично перебуває в обігу. І хоча під час випуску паперових грошей виникає зовнішня видимість, начебто держава у такий спосіб сама створює грошове багатство і має безмежну владу над ним, фактично ця влада видима, ілюзорна, адже гроші з моменту випуску їх державою в обіг підпадають під владу об'єктивних законів грошового обігу.
Валюта — це грошова одиниця країни (долар США, німецька марка, гривня тощо), тип грошової системи, що діє в країні (золота, срібна, паперова, електронна); іноземні гроші, які використовує та чи інша країна в міжнародному платіжному обороті (іноземна валюта). На ранніх етапах розвитку товарно-грошових відносин грошові одиниці та їхні назви були безпосередньо пов'язані з певною кількістю благородного металу. Так, англійський фунт стерлінгів спочатку справді був грошовою назвою фунта срібла. Пізніше, коли срібло було витіснено золотом, ця назва грошової одиниці, за англійською традицією, почала застосовуватись вже до тієї кількості золота, яка за вартістю дорівнювала вартості фунта срібла. Були також інші причини заміни назв грошових одиниць, що призвело до практичного відриву їх від вагових найменувань металів. Це ще одне наочне підтвердження того незаперечного факту, що паперові гроші виростають із обігу металевих грошей і обов'язково зберігають на собі «відбиток» благородних металів через масштаб цін.
Масштаб цін — це фіксована державою певна вагова кількість благородного металу, що прийнята в цій країні за грошову одиницю для визначення цін інших товарів (долар, наприклад, мав золотий вміст 0,736736 г чистого золота, карбованець — 0,987412 г). На перший погляд, більш високий золотий вміст карбованця порівняно з доларом мав означати і його відповідні переваги як валюти. Однак це твердження дуже далеке від реального стану справ. Такий алогізм може бути пояснений тим, що на сучасному етапі розвитку товарно-грошових відносин при досить тісних зв'язках господарств кожної країни з світовим ринком офіційний масштаб цін все частіше виконує свою безпосередню роль ірраціонально, через співвідношення внутрішніх і світових цін. При існуючій невідповідності між товарною і грошовою масами на внутрішньому ринку національна валюта, як правило, втрачає офіційно зафіксовані в ній державою переваги над іншими валютами. Відсутність об'єктивної необхідності у фактичному використанні золотого вмісту грошових одиниць призвела навіть до того, що в деяких країнах взагалі немає офіційного масштабу цін.
На сьогодні золото вже не фігурує в жодній країні як грошовий метал, перестала існувати і вільна розмінність на золото національних валют. Лише опосередковано, порівнянням з найпоширенішими і сильними валютами інших країн досягається певне співвідношення більшості валют з золотом і його участь в матеріально-речовому обороті.
За цих специфічних обставин такі явища, які в середні віки вважалися б свідомим псуванням монет, сьогодні використовуються як важливі принципи регулювання грошового обігу. Йдеться про такс явище, як девальвація — офіційне зниження урядом золотого вмісту грошової одиниці національної валюти і відповідне зниження її офіційного курсу щодо іноземних валют. Лише після другої світової війни в країнах капіталізму було проведено понад 200 девальвацій національних валют. Так, якщо до девальвації 13 березня 1973 p. золотий офіційний вміст американського долара становив 0.818513 г чистого золота, то після девальвації — 0,736736 г. Наймасовіші девальвації були проведені в 1949. 1967, 1971 pp. Якщо в період дії золотого стандарту девальвація використовувалась як один з методів стабілізації національних валют і, як правило, супроводжувалась відновленням розміну знаків вартості на золото або срібло, то за сучасних умов девальвація не може забезпечити стабілізації валют і все частіше супроводжується значним зростанням цін на товари та послуги, шо імпортуються з країн, відносно валют яких було понижено курс цієї національної валюти.
Протилежні цілі переслідує ревальвація — офіційне підвищення державного курсу паперових грошей збільшенням золотого вмісту національної валюти. Підвищення курсу валюти відносно валют інших країн викликає відповідне зростання цін експортованих товарів у іноземній валюті та зниження конкурентоспроможності країни на світовому ринку. З іншого боку, знижуючи виражені в національній валюті ціни на імпортовані товари, наслідком ревальвації є значне підвищення попиту на ці товари і зростання імпорту. Прикладом може бути ревальвація німецької марки і японської ієни, проведена відповідно на початку і наприкінці 70-х років.
Нові, раніше невідомі явища в межах валютних систем можуть мати наслідками значну модифікацію процесу ревальвації. Наприклад, введення так званого плаваючого валютного курсу зумовило своєрідну ревальвацію німецької марки у жовтні 1976 р. відносно не до всіх валют, а лише до тих, які входили до «європейське! валютної змії» і здійснювали спільне з маркою «плавання» (нідерландський гульден, бельгійський франк, норвезька, шведська крони та крона Данії). Ревальвація може бути також проведена у формі відмови центрального банку тієї чи іншої країни від проведення необхідних операцій з підтримки в певних межах рівня курсу національної валюти або значного його підвищення щодо курсів інших валют. Так було проведено ревальвацію японської ієни щодо долара і ряду інших валют у березні 1978 р.
Одним з методів регулювання грошового обігу може бути реставрація, яка означає повернення до попередньої грошової системи з відновленням розміну паперових грошей на золото за номіналом.
Сучасний процес демонетизації золота з активним його вилученням з обігу і перетворенням золота на звичайний товар супроводжується значним поворотом політики багатьох країн до імпорту цього благородного металу. Якщо раніше золото намагалися закупити і навіть неофіційно стимулювався його контрабандний імпорт, при жорстких каральних заходах за таке саме неофіційне вивезення цього металу, то з часом відносно імпорту, в усякому разі політика країн світу, особливо високорозвинених, різко змінилася відвертим протекціонізмом, спрямованим на захист внутрішнього ринку від чужого золота. Більше того, на багатьох аукціонах, що відбулися в США до 1980 p., ця країна розпродала великі партії цього металу, продемонструвавши таким чином своє ставлення до золота як до звичайного товару. Ряд країн, що посідають провідне місце у світовій економіці, мають дуже незначні запаси золота. В Японії, наприклад, золотий запас значно менший, ніж у Бельгії, Нідерландах чи Італії.
Однак було б неправильно зовсім не враховувати значення золота у забезпеченні грошей. Воно й далі використовується у цій ролі, але вже в іншій якості порівняно з попередніми періодами, а саме — як звичайний товар. По-перше, держава, реалізуючи вироби із золота на внутрішньому ринку, задовольняє певну частину платоспроможного политу. По-друге, одержана валюта за рахунок експорту золота використовується для закупівлі на зовнішніх ринках необхідної кількості товарів. Золото як експортний товар все ж має особливості порівняно з іншими товарами, оскільки є стратегічним резервом держави і викидається на зовнішній ринок у тих крайніх випадках, коли існують недостатні можливості для експорту інших товарів. Це явище характерне передусім для дефіцитної економіки.
Для того щоб застрахувати економіку своїх країн на майбутнє, деякі досить розвинені держави, такі як Південна Корея, Тайвань, останнім часом почали різко збільшувати свої золоті запаси. Такий підхід характерний і для центральних банків інших країн, що продовжують вкладати свої капітали в золото. Загалом понад 1/3 виробленого в світі золота знаходиться в державних резервах. Близько 70 відсотків валютних резервів США складається з золота (більш як 8 тис. т), Франції— 65 відсотків (2,5 тис. т), Швейцарії, Італії та Нідерландів — понад 50 відсотків.
Ми розглянули грошовий обіг на рівні суттєвих відносин на основі розкриття головних закономірностей конкретно-історичного розвитку. Тепер переходимо до аналізу»сьогоденної практики грошового обігу, на основі єдності змісту і форми, що відбиває діалектику руху від сутності до явища, а потім до дійсності.
Система грошових відносин є органічним структурним елементом, невід'ємною частиною загальної системи товарно-грошових відносин. Водночас грошова система як певна цілісність, як підсистема має також власні, притаманні лише їй властивості, характеризується специфічною сукупністю структурних елементів, що взаємодіють. Йдеться про виявлення реальних причинно-наслідкових зв'язків, які б визначали, з одного боку, специфіку розвитку загальної системи товарно-грошових відносин, а з іншого — об'єктивну основу та власні закономірності саморозвитку грошей як відносно самостійної економічної структури.
Виходячи з цього, слід зазначити, що товарний оборот може поглинути лише певну кількість золотих грошей, у повній відповідності до розглянутого вище закону. Паперових грошей ринок може поглинути будь-яку кількість. Суто теоретично випуск паперових грошей, їхня кількість може бути обмежена наявною кількістю паперу та технічними засобами їх виготовлення або тим станом, коли купівельна сила грошей дорівнюватиме нулю і не покриватиме навіть витрат на випуск їх.
Забезпечення стійкості грошового обігу, його впорядкування та стабілізація мають найважливіше значення серед усіх завдань з нормалізації товарно-ринкових відносин у будь-якій країні незалежно від суспільного ладу. Адже грошам, то перебувають в обігу, належить особлива роль: саме через їх посередництво здійснюється суспільна оцінка витрат і результатів праці різних товаровиробників, відбувається розподіл суспільного продукту за споживачами, опосередковується обмін товарів та здійснюються зв'язки між виробниками і споживачами. У зв'язку з цим без стійкості валюти, без збалансованості між кількістю грошей і товарною масою, що перебуває в обігу, ринок буде лихоманити, рух товарів, матеріальних і трудових ресурсів може набути непередбаченого, а часом і небезпечного характеру. Історії відомі випадки, коли подібні явища досягали справді катастрофічних масштабів.
Саме тому не може бути задовільним досить поширене визначення такого складного і суперечливого явища, що має назву інфляція, — як переповнення каналів грошовою обігу знеціненими паперовими грошима внаслідок випуску їх у розмірах, що перевищують потреби грошового обігу і товарообороту. Адже відразу виникають питання, на які це визначення не дає по суті відповіді: по-перше, які причини спонукають надмірний випуск паперових грошей в обіг і, по-друге, як визначити той рівень, до якого грошова емісія (випуск) цілком безпечна і не викликає тривоги і після якого розпочинається вже не наповнення, а переповнення сфери товарно-грошового обігу і настає інфляція?
При такому визначенні залишаються поза увагою глибинні причини цього складного явища, на перший план висуваються поверхневі форми інфляції, через що її наслідки приймаються за причини. Очевидно, в основі явища інфляції лежить порушення більш фундаментальних економічних пропорцій.
Першопричину інфляції слід шукати в народногосподарських явищах, і передусім у специфіці самого процесу розширеного відтворення. Це дисбаланс динаміки розширеного відтворення, що виникає за певних умов, який може бути викликаний перевищенням загальної суми грошових доходів, що виплачені населенню за результатами виробничої, суспільно-корисної діяльності, різними видами соціальних виплат над створеною у виробництві загальною сумою вартості товарної маси споживчого призначення та послуг населенню за цей самий період. Таке перевищення може бути більшим або меншим у певні періоди виробничої діяльності і відповідно більшим чи меншим виявиться й інфляційний тиск на економіку.
Після другої світової війни капіталістичний світ пережив дві великі інфляційні хвилі: першу, пов'язану з переходом від воєнної до регульованої економіки ринкового типу (1945—1952), та другу в 70-х роках після так званих нафтових шоків, результатами яких стала активна структурна перебудова всього суспільного відтворення і перехід від ресурсо-, енергомісткої до ресурсо-, енергозберігаючої, наукомісткої економіки (1974—1981).
За зовнішніми ознаками розрізняють інфляцію локальну, яка є в рамках окремих країн: світову, що охоплює групу країн або цілі регіони; галопуючу, при якій зростання цін набуває стрімкою, стрибкоподібного характеру; повзучу (інерційну), коли ціни зростають поступово, але неухильно.
Причини, які призводять до розвитку інфляційних процесів у економіці, поділяють на внутрішні та зовнішні. Перші викликані розвитком внутрішніх економічно-фінансових чинників, «імпортовані» —зовнішньоекономічними причинами.
Оскільки ми дійшли висновку, то першопричиною інфляції не може бути лише переповнення каналів грошового обігу знеціненими паперовими грошима, а вона лежить у порушенні більш важливих і фундаментальних економічних пропорцій, то і боротьба з нею не може бути зведена лише до «перекриття каналів», потоку знецінених грошей, як радять окремі економісти. Це серйозна і багаторічна структурна політика, спрямована на подолання народногосподарських диспропорцій. Практика подолання інфляційних процесів рядом західноєвропейських країн підтверджує той незаперечний факт, що вони не обмежувалися лише регулюванням сфери обігу та механізму розподілу і перерозподілу доходів, а розробили і централізовано реалізували значні програми інвестицій у сферу виробництва. І лише поряд з цим вводився відповідний режим стримування зростання споживчих і підприємницьких доходів. Саме високі темпи зростання суспільного виробництва і продуктивності праці у поєднанні з розвиненою системою соціального страхування дали можливість цим країнам забезпечити значні темпи підвищення життєвого рівня населення при збереженні помірних темпів підвищення загального рівня цін.
Процеси інфляції за соціалізму мали певну схожість з цими процесами в капіталістичних країнах, адже ті й інші проходили за умов існування товарно-грошових відносин. Однак об'єктивно слід визнати, що жорстко регульована економіка мала значно багатший арсенал стримування інфляційних процесів. Особливо наочно це виявилося у періоди найграндіозніших економічних потрясінь. Так, якщо в роки першої світової війни лише за три роки в Росії кількість паперових грошей в результаті емісії для покриття дефіциту і фінансування воєнних витрат зросла в 14 разів, то за три роки Великої Вітчизняної війни — лише в 2,4 раза. В 1915 і 1916 pp. витрати державного бюджету покривались прибутками лише на одну чверть, а в 1917 р. дефіцит бюджету перевищив 80 відсотків, в 1942 р. дефіцит становив менш як 10 відсотків, у 1943 р. — менш як 7 відсотків, а в 1944 р. дефіциту вже не було.
Важливими для стабілізації економічного розвитку протиінфляційними заходами є такі: впорядкування господарської діяльності підприємств незалежно від форм власності; забезпечення контролю над виплатами грошових засобів та ліквідація всіх незаконних форм перетворення безготівкових грошей в готівкові; створення національної системи ціноутворення та проведення зваженої політики цін і податків; різке скорочення дефіциту державного бюджету і проведення обґрунтованої кредитної політики; скорочення загальної державної заборгованості по відстроченому попиту; раціоналізація інвестиційного сектору; вдосконалення процесу конверсії воєнного виробництва; реальне скорочення чисельності управлінського персоналу до таких меж, які диктуються станом економіки та суспільного життя країни; значне скорочення масштабів і сфер діяльності «тіньової економіки»; раціоналізація зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних відносин.
Заходи, що мають назву дефляції, в буквальному розумінні означають вилучення з обігу частини надлишкової грошової маси, випущеної в обіг у період інфляції.
Важливим засобом упорядкування та стабілізації грошового обігу є проведення грошових реформ, що в широкому розумінні означає перехід від однієї грошової одиниці до іншої, а у вузькому — лише часткові зміни в грошовій системі.
Розрізняють такі види грошових реформ:
перехід від одного типу грошової системи до іншого або від однієї грошової одиниці до іншої;
заміна знеціненої монети повноцінною або нерозмінних грошових знаків розмінними;
зміни в системі емісії грошей;
стабілізація валюти або часткові заходи щодо впорядкування грошового обігу;
створення нової грошової системи у зв'язку з державною перебудовою.
Віддаючи належне багатій і цікавій практиці проведення грошових реформ у багатьох країнах світу, для нас стосовно завдань, що вирішуються за умов перебудови економічної системи, значний інтерес становить досвід проведення грошової реформи в неймовірно важких господарських умовах переходу до нової економічної політики в колишньому СРСР в 1922—1924 pp. Досить сказати, що влітку 1921 р. склалася така ситуація, коли витрати на випуск грошей та утримання апарату державної скарбниці практично дорівнювали тим реальним прибуткам, що мала держава від емісії. Грошове господарство молодої радянської республіки було повністю дезорганізоване.
За умов повоєнної розрухи, коли емісія була чи не головною статтею державних надходжень, здійснити ефективну стабілізацію грошового обігу, забезпечити його стійкість було надзвичайно важко. Підготовка до проведення грошової реформи розпочалася ще в 1920 р.
Було використано один із найпоширеніших методів стабілізації та упорядкування грошового обігу — деномінація, що означає укрупнення грошової одиниці шляхом обміну її на нову з одночасним перерахунком у співвідношенні обміну знаків усіх цін, тарифів, заробітної плати, тобто зміни масштабу цін.
При першій деномінації були замінені грошові знаки зразка 1922 р. на знаки попередніх зразків у співвідношенні 1 : 10 тис, при другій — 1 крб. зразка 1923 р. прирівнювався до 100 крб. зразка 1922 р., в результаті чого грошова маса скоротилася в мільйон разів. Грошовий обіг поступово почав рахуватися в «золотих карбованцях», який спочатку був умовною грошовою одиницею. Реальною твердою валютою він став тоді, коли в обіг було випущено банкноти Державного банку — червінці, це банківські білети достоїнством у 10 крб. з золотим вмістом 7,74234 г чистого золота, що дорівнювало тій самій кількості золота, яка була в дореволюційній золотій монеті вартістю 10 крб. Червінці забезпечувалися на 25 відсотків золотом, іншими коштовностями, а також стійкою іноземною валютою за золотим курсом, на 75 відсотків — товарно-матеріальними цінностями, що перебували у господарському обороті та легко реалізувалися.
Поряд з випуском в обіг Державним банком кредитних грошей — червінців, спочатку не припинялася емісія Наркомфіном радянських грошових знаків, у результаті чого в країні певний час здійснювався паралельний обіг двох незалежних одна» від одної валют. Адже радянські грошові знаки були паперовими грошима, і хоча й виконували функцію засобу платежу, не мали твердого фіксованого державою матеріального забезпечення. На радянських грошових знаках лише зазначалося, що вони забезпечуються всім надбанням держави.
У зв'язку з цим головним завданням подальшого зміцнення і упорядкування грошового обігу була ліквідація паралельного обігу двох різних за своїм економічним змістом валют і остаточне введення в господарський оборот банківських білетів як єдиної твердої та стабільної валюти.
Звичайно, сама по собі неодноразово проведена деномінація не змогла б розв'язати весь вузол тогочасних народногосподарських проблем. Успішне його вирішення ґрунтувалося на піднесенні економіки в результаті запровадження нової економічної політики. Саме в цей час розпочалося швидке відродження сільського господарства: збір зернових культур уже в 1922 р. становив близько 50 відсотків довоєнного рівня, а в 1923 р. — понад 70 відсотків. Високими темпами відроджувалася і промисловість: якщо в 1920 p. обсяг її продукції дорівнював лише 14 відсотків відносно рівня 1913 р., то в 1923 р. — 39. На основі зростання промислового і сільськогосподарського виробництва збільшувався і товарооборот, зростала зовнішня торгівля. Так, активне сальдо платіжного балансу в 1923 р. становило майже 160 млн. крб. золотом.
Усі ці позитивні зміни в економіці були підкріплені заходами щодо суттєвого скорочення витрат бюджету. Серед них такі:
десятикратне скорочення армії;
різке скорочення державного апарату, причому за рахунок не надзвичайних акцій, а неухильного впровадження економічних методів господарювання, коли зайвими стали багато відомств та главків, які активно плодилися в роки «воєнного комунізму». Так, серед 1 млн. безробітних, що з'явилися в результаті введення непу, 750 тис. (3/4) були конторськими службовцями;
перехід від бюджетного фінансування до кредитування народного господарства;
державні займи, які мали велике значення не лише тому, що були новим джерелом доходів бюджету, а й важливим засобом переходу від різних натуральних форм економічних зв'язків з державою до єдиної грошової форми.
У результаті проведення всього комплексу зазначених заходів дефіцит державного бюджету в 1924 р. було майже повністю ліквідовано. В жовтні 1924 р. випуск в обіг радянських грошових знаків було заборонено законом: вони обмінювалися за твердим курсом на червінці у співвідношенні 1 червінець на 10 крб. Отже, емісія цих знаків практично перестала бути джерелом зменшення дефіциту бюджету, а загальна маса випущених Наркомфіном грошей скоротилася в 50 млрд. разів.
Грошова реформа 1922—1924 pp. дає підстави для такого висновку: з одного боку, перехід до економічних методів господарювання має супроводжуватися зміцненням системи грошового обігу, з іншого — сам процес формування стійкої валюти і стабілізації грошового обігу можливий винятково за умов проведення політики, спрямованої на впровадження саме економічних методів управління економікою.