Основи економічної теорії (2001)

Серед інструментів регулювання фінансових відносин важлива роль відводиться кредиту. Останній є найуніверсальнішою формою руху позикового капіталу. Як економічна категорія він виражає відносини між кредитором і позичальником з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів та використання їх на умовах повернення і платності.

Рушійним мотивом кредитних відносин є отримання додаткового прибутку (доходу) з суб'єктів кредитних відносин: кредитор отримує його у вигляді відсотка на кошти, надані у позику, а боржник — у вигляді прибутку на позичені кошти, використані у підприємницькій діяльності, чи на розширення власного споживання. Завдяки цьому кредит справляє важливий стимулюючий вплив на поведінку економічних суб'єктів.

Об'єктивна необхідність використання кредитних відносин у суспільстві зумовлена існуванням насамперед грошової системи, а також необхідності використання її в процесі виробництва, тобто закономірностями кругообороту і обороту товарних ресурсів, грошових засобів у процесі суспільного відтворення. В ході такого кругообороту обов'язково утворюються тимчасово вільні кошти. Класичним прикладом такої ситуації може бути нагромадження амортизаційних відрахувань на рахунок акціонерних компаній, фірм, підприємств, незалежно від форм і підпорядкування, до моменту використання їх для відновлення засобів виробництва чи розширення на новій технічній основі самого виробництва. Амортизаційні кошти нагромаджуються згідно з установленими нормами амортизації в кожному циклі виробництва залежно від галузі.

Кошти від реалізації продукції також не завжди витрачаються відразу і повністю на придбання сировини, матеріалів, оплати кредиту, заробітної плати, премій, відрахувань на соціальні потреби, розвиток інфраструктури, створення страхових резервів підприємств тощо. Підприємства, як правило, накопичують грошові фонди для задоволення власних потреб. Це пояснюється тим, що здіснення певного заходу пов'язано, скажімо, з впровадженням нової техніки і технології, розширенням виробництва, освоєнням нового асортименту продукції, поліпшенням якості виробів, потребує додаткових матеріальних і фінансових ресурсів, якими підприємства забезпечені не завжди.

Інакше кажучи, ініціативна економічна діяльність неможлива без накопичення грошових ресурсів, які до часу їх витрачання були для розпорядника тимчасово вільними коштами. Це створює реальну основу для виникнення кредитних відносин. Адже поряд з тимчасово вільними коштами у одних підприємств, організацій виникає циклічна потреба в цих самих коштах в інших організаціях, яким для нормального процесу виробництва чи реалізації продукції потрібні додаткові ресурси понад ту суму, якою вони оперують на цей момент. Посередниками в таких операціях, як правило, виступають банки, надаючи кредит тим, хто цього потребує, за відповідний відсоток і залучаючи кошти тих, у кого вони зайві за відповідний, але вже нижчий відсоток. Різниця між банківською ставкою плати за кредит і плати за залучення коштів є банківський прибуток.

Кредити класифікуються залежно від того, який банк чи який кредитор авансує позичальникові кошти, на які цілі та в якій сфері. Це насамперед банківський кредит. Його забезпечують державні й комерційні банки під виробничі і торговельні внутрішні та зовнішні угоди. Є такі форми кредиту:

банківський державний — держава виступає позичальником, а населення —кредитором грошових засобів (власники облігацій, державних позик і вкладників відповідних банків);

комерційний — надання відстрочки платежу продавцем товару (зокрема, засобів виробництва) покупцеві. Комерційний кредит, який надають підприємці один одному, оформляється векселями. Цей вид кредиту тісно переплітається з банківським кредитом через урахування векселів;

вексельний (надання кредитів через банки) — власники векселя є постачальниками своїм покупцям. Цей кредит набув розвитку на основі комерційного.

Крім перелічених форм кредиту у світовій фінансовій практиці поширений іпотечний кредит — надання грошових позик під нерухомість: купівлю землі, міських споруд, іригаційних споруд. Цей вид кредиту пов'язаний з витратами на використання землі.

До особливої сфери застосування можна віднести міжнародний кредит. Його надають держава, міжнародні банки і фінансові організації, приватні банки і фірми в процесі міжнародного економічного співробітництва. Розрізняють такі напрями міжнародних кредитних відносин: кредитні відносини, що виникають між високорозвиненими країнами і тими, що розвиваються; відносини, що виникають між країнами, що розвиваються; відносини між розвиненими країнами; відносини, що виникають між розвиненими і постсоціалістичними країнами; відносини між самими постсоціалістичними країнами, а також між ними і країнами, що розвиваються.

Розрізняють банківський кредит коротко-, середньо- і довготерміновий. Такий поділ за строками використання і погашення кредиту зумовлюється економічною природою об'єктів, що кредитуються банком. Короткотермінові банківські кредити (до 1 року) переважно і безпосередньо пов'язані з функціонуванням оборотних коштів, з швидкістю обороту оборотних засобів: середньотермінові (до 5 років) — з швидкістю обороту насамперед основних засобів підприємств та акціонерних об'єднань, з оборотом основних фондів. Короткотерміновий кредит охоплює поточний господарський оборот діючих виробництв, середньотерміновий — розширене відтворення наявних господарських ланок, довготерміновий — інвестиційні процеси, капітальні вкладення в будівництво, реконструкцію і технічне переоснащення виробництва.

У кредитну систему включено також ощадну справу. У системі ощадного банку акумулюються великі суми вільних коштів населення, які потім використовуються у вигляді кредитних ресурсів. У інших випадках значна частина громадян виступає споживачами кредитних ресурсів, одержуючи позики для житлового і гаражного будівництва, через споживчий кредит, кредитні спілки тощо.

Реалізація вимог законів ринку в кредитних відносинах забезпечується встановленням і дотриманням принципів кредитування всіма учасниками. В умовах переходу до ринкової економіки вирішального значення набувають такі принципи кредитування, як терміновість, поворотність, платність, забезпеченість позик, кредитоспроможність позичальника, рівноправність сторін у кредитних відносинах. Вони спрямовані на широке використання економічних стимулів, забезпечення господарської самостійності та матеріальної відповідальності за результати діяльності, партнерський взаємовигідний характер відносин кредитора і позичальника.

Відшкодовуваність кредиту з позиковим відсотком зумовлює пошук підприємствами найефективніших методів господарювання, підвищує матеріальну відповідальність користувачів кредиту за відсутність достатніх власних накопичень. Кредитні відносини надають економічним процесам динамізм, інтенсифікують виробництво. Можливість скористатися кредитом дає змогу підприємцям прискорювати строки здійснення господарських заходів, обирати доцільні методи організації виробництва чи збуту продукції, не чекаючи накопичення власних коштів у повному обсязі. Крім того, кредитні установи при видаванні позик на здійснення конкретних заходів беруть на себе частину ризику, пов'язаного з науково-технічним нововведенням. Перерозподіляючи через банківську систему економічну відповідальність за можливі невдачі у виборі технічних рішень, суспільство водночас використовує цю систему як потужний важіль економічного впливу на поточну науково-технічну політику.

Роль кредиту не обмежується стимулюючим впливом на підприємницьку поведінку економічних суб'єктів. Завдяки наявності між кредиторами і позичальниками особливих посередників — кредитних установ чи банків — його роль піднялася на якісно новий рівень. Створення широкої мережі таких установ надало кредитним відносинам системного і глобального характеру. Кожний власник будь-якої суми вільних коштів мас можливість віддати їх у позику кредитному закладу (у формі депозиту, внеску тощо). Водночас кожний економічний суб'єкт, що має потребу в позиці, може звернутися у такий заклад і отримати її на певних умовах.

Центрами концентрації та перерозподілу позикового капіталу, організації його руху і використання, а також контролю стали банки. Концентруючи і перерозподіляючи значні грошові кошти, вони отримали можливість впливати не лише на поведінку окремих суб'єктів кредитних відносин, а й на вирішальні економічні процеси, на політику держави, стан справ в окремих галузях економіки, регіонів, на інтереси різних соціальних верств населення. Завдяки банкам кредит перетворився на потужний важіль регулювання провідних процесів на макро- і мікроекономічних рівнях.

Банки, їхні види і функції. Кредитна система, як уже зазначалося, охоплює, по-перше, сукупність форм і методів функціонування кредиту в межах однієї країни, по-друге, сукупність кредитних установ (банків, страхових товариств, ломбардів тощо). Від діяльності другої складової кредитної системи багато в чому залежить ефективність виконання функції кредитної системи в цілому. Самі банки є фінансовими установами, що акумулюють кошти і нагромадження, надають кредит, здійснюють грошові розрахунки, обмін векселів, емісію грошей, цінних паперів, операції із золотом, іноземною валютою та інші функції. У деяких країнах за банками закріплені основні функції держави. Вони обслуговують грошовий обіг і кредитні відносини, здійснюють емісію грошей, контролюють господарську і фінансову діяльність підприємств, виконують роль загального апарату обміну і обліку в економіці.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» розглядає банки як установи, функціями яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення й інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування суб'єктів господарювання, виконання валютних та інших банківських операцій. Вони є посередниками руху позикового капіталу, який часто зростається з промисловим, утворюючи фінансовий капітал.

За функціями і характером виконуваних операцій банки поділяються на емісійні, комерційні, депозитні, експортні, іпотечні, ощадні. У ринковій системі банки — це комерційні підприємства, які надають своїм клієнтам (вкладникам чи позичальникам) фінансові послуги і отримують від них у певній формі оплату. При будь-якій економічній системі банк виконує дві головні функції. Сутність першої полягає у збиранні та видаванні грошових ресурсів у вигляді внесків (депозитів) і оплаті виписаних на банк чеків, платіжних доручень вкладника. У цій функції банк виступає в ролі боржника, що виконує свої зобов'язання. Значною мірою вона є пасивною: банк не може примусити вкладників збільшити внески, водночас, як правило, не відмовляючи нікому з них. Приймаючи внесок чи депозит, банк зобов'язується повернути його за вимогою вкладника. При цьому внески можуть бути на пред'явника або іменні, вільні чи пов'язані з виконанням певних умов. Вільні внески повертаються на вимогу вкладника, а договірні — після закінчення строку внеску, а також після попереднього повідомлення.

Внесені в банк кошти ніколи не вилучаються вкладниками одночасно. На рахунках завжди зберігається перехідний залишок грошей. Інакше кажучи, кошти, що вилучаються з банку, становлять лише частину загальної суми внесків. При цьому вилучення, як правило, компенсується надходженням нових вкладень. Виходячи з цього емпіричного висновку про поведінку вкладників, банки здійснюють свою другу функцію: надають кредити підприємствам і населенню. На відміну від першої вона є активною, оскільки банки ретельно аналізують доцільність надання грошей позичальникам і гарантії, що даються під позику. Для короткострокових позик гарантією можуть бути різні цінні папери, які переходять у портфель банку. Довгострокові позики видаються переважно під заставу нерухомого майна.

Банк визначає надійність боржника, тобто чи буде оплачено вексель після закінчення зазначеного строку, і лише після цього купує його. Крім векселів, банк може купувати і враховувати інші цінні папери, наприклад, зобов'язання державного казначейства, папери акціонерних товариств, складські зобов'язання.

З початком переходу до ринку розвиток комерційних банків пожвавився. Перші з них зароджувались на кооперативних чи акціонерних засадах при підприємствах та інших структурах, відомствах, галузях народного господарства. Водночас організовувалися регіональні комерційні банки багато- і вузькогалузевого профілю. Підтиском вимог ринку змушені були реформуватися провідні банки-монополісти на грошовому ринку. Йдеться, наприклад, про Житлосоцбанк, Промбудбанк. Вони змінили свій статус з державних на акціонерні та перейшли на комерційні засади обслуговування. У зв'язку зі змінами в статусі та методах роботи їх було перейменовано відповідно на акціонерно-комерційний Соцбанк і акціонерно-комерційний Укрінвестпромбанк. В Україні налічується до 200 комерційних банків.

Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків. Така організація забезпечує чітке відокремлення емісійної функції кредитної системи від функції кредитного і розрахункового касового обслуговування юридичних та фізичних осіб. Першу з цих функцій закріплено за Національним банком України, який є найвищим рівнем банківської системи, а решта функцій — за мережею комерційних банків, що становлять її другий рівень.

На Національний банк України покладено виключну функцію емісійного центру, кредитне і розрахунково-касове обслуговування комерційних банків. Йому доручено нагромаджувати і зберігати золотовалютні резерви держави, здійснювати єдину державну грошово-кредитну політику, координувати діяльність усіх ланок кредитної системи, визначати курс національної валюти, обслуговувати разом з комерційними банками державний борг, регулювати рівень відсоткових ставок.

Комерційні банки, створюючись на акціонерних і пайових засадах, реєструються у Національному банку України. Вони можуть здійснювати різноманітні операції з кредитного, розрахунково-касового та іншого обслуговування юридичних і фізичних осіб. Усі операції виконуються ними на договірних умовах, що сприяє створенню партнерських стосунків з клієнтами. Комерційні банки кредитують підприємства у межах власних чи залучених коштів і можуть брати їх у Національному банку, або в таких самих комерційних фінансово-кредитних структурах. Вони практично контролюють 2/3 грошового обігу в країні. За останні роки провідні акціонерні комерційні банки накопичили величезні грошові ресурси.

У країнах ринкової економіки уряди регулюють процес створення і діяльності банків. Застосовується державне врахування вкладень банківських депозитів. Наприклад, у США воно було введено після того, як у 1930— 1933 pp. виявились неплатоспроможними 8 тис. банків з 5 млрд. дол. депозитів. Тепер клієнти повністю захищені від втрати вкладень, навіть коли банк збанкрутує. Очевидно, що подібний захист із страхуванням вкладень населення у банки впровадить і Україна. Чому високорозвинені країни змушені ретельно опікувати банківську систему у ринковій економіці0 Досвід США довів, що держава виграє, припинивши анархію нестійкої приватної банківської справи. По-перше, приватні банки можуть зазнати краху через помилки в наданні кредиту і у своїх інвестиціях. По-друге, неконтрольований випуск грошей зумовлює надлишок грошової маси та інфляцію. По-третє, держава «стоїть за плечима банків» на випадок депресії. Для забезпечення надійності функціонування банківської системи і обмеження випуску грошей в обіг держава у законодавчому порядку встановлює мінімально допустиму суму готівкових грошей, тобто резерв активів банку, який ретельно контролюється.

До складу фінансової системи входять також біржі. Біржа — найрозвиненіша форма оптового ринку масових взаємозамінних товарів, ринку цінних паперів та іноземної валюти, що регулярно функціонує.

Біржа в перекладі з латинської означає «шкіряний гаманець». Ще в XII ст. у м. Брюгге купці почали збиратися для здійснення угод на площі «Гаманець». Будь-яка біржа — це ринок, де зустрічаються продавці та покупці. Між ними найчастіше за допомогою посередників-маклерів здійснюються угоди щодо реалізації великих партій однорідної продукції. Перші регулярні товарні біржі виникли в Антверпені у 1549 р., в Гамбурзі — 1558 p., Амстердамі — 1586 р.

Спочатку біржі мали універсальний товарний характер, але поступово почали спеціалізуватися на окремих видах товару — хлібі, цукрі, металі тощо. Одночасно на товарних біржах виникали окремі біржі для торгівлі грошима і грошовими зобов'язаннями (облігаціями, векселями, дорученнями), які поступово повністю відокремились, і ринок цінних паперів дістав назву фондової біржі. І товарна, і фондова біржі дожили до сьогоднішніх днів. Разом з банками, податками вони перетворились на головний регулятор ринкового господарства. Щоденно на тисячах бірж по всьому світу здійснюються мільйони угод з купівлі-продажу товарів, цінних паперів. Тут визначаються основні курси валют, ціни на золото і масові товари, курси державних зобов'язань і акцій приватних компаній. Вони відбивають стабільність національних валют, коливання цін на товари, що залежать від співвідношення попиту і пропозиції на вільних ринках. На біржах визначається прибутковість чи збитковість окремих компаній, галузей, а часто і стан економіки держави в цілому.

Біржа — регулятор ринкового господарства, який сприяє найвигіднішому використанню капіталів. Банки у своїй кредитній політиці завжди враховують курси акцій та їхню динаміку на фондових біржах. Біржа, як чутливий барометр, фіксує будь-які зміни економічної ситуації, швидко реагує на всі відхилення від рівноваги в попиті-пропозиції на товари і цінні папери, забезпечує необхідність змін у галузевій структурі.

В Україні діяльність фондових бірж розгорнулась в останні роки. їхня робота регламентується Законом України «Про цінні папери і фондову біржу». Фондова біржа розглядається як акціонерне товариство, що зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їхнього біржового курсу та здійснює діяльність відповідно до чинного законодавства, власного статуту і правил.

Операції на біржах виконують фахівці, об'єднувані біржовим комітетом. Спочатку це були просто посерсдники-маклери, але серед них відбулася спеціалізація за різними видами біржової діяльності. Тепер їх називають по-різному: біржові маклери, куртьє, комісіонери, брокери і стопброкери. Всі вони працюють за винагороду — куртаж, який виражається у відсотках від загальної суми угоди. Маклери ведуть розрахункові записи — бродеро, які підписують обидві сторони угоди. Вони зобов'язані бути безпристрасними, не повинні за свій рахунок брати участь у комерційних справах клієнтів, не можуть будь-кому передавати свої функції.

Навколо біржі стихійно виникає неорганізований, нерегульований «вуличний» ринок. Його головні фігури — неофіційні маклери чи «зайці», які приймають для купівлі-продажу цінні папери без офіційної реєстрації та котирування на біржі. «Зайці» не завжди отримують великий куртаж і не проти перепродати досить сумнівні цінні папери. Серед інших причин існування «вуличного» ринку слід назвати високе біржове мито — 2 відсотки з кожної партії цінних паперів на користь біржі.

Для виконання посередницьких функцій маклери об'єднуються в брокерські фірми. На початку 90-х років у США 12 брокерських фірм мали власний капітал більш як 1 млрд. дол., а 67 відсотків операцій на Нью-Йоркській фондовій біржі здійснювали 5 брокерів. Біржові маклери обслуговують позичальників і кредиторів. Позичальникам не вистачає власних коштів і вони створюють попит на фондовій біржі. Основними позичальниками виступають підприємці, компанії та державні установи, банки, страхові компанії та пенсійні фонди, а також громадяни з їх власними заощадженнями. На відміну від біржових маклерів, які лише зводять продавця з покупцем, отримуючи за це комісійні, інша провідна фігура фондової біржі — дилер має право купівлі цінних паперів на особисте ім'я і за свій рахунок для перерозподілу їх. Доходи дилера залежать від вигідного перепродажу цінних паперів. Головною фігурою на біржах стали великі фірми, які об'єднують у своїй роботі брокерські (посередницькі) та дилерські операції.

Основні об'єкти гри на фондовій біржі — цінні папери. Раніше характеризувались основні групи цінних паперів — акцій, облігацій, спеціальних цінних паперів. Тут підкреслимо, що в останньому десятиріччі розвинені країни світу поряд з класичними почали випускати нові види цінних паперів. До них належать позики з рухомими ставками, доход від яких не постійний, а змінюється залежно від відсоткової ставки грошового ринку. З'явились і позики з можливостями дострокового погашення. Це забезпечує помітні переваги інвестора і ефективніше використання грошових ресурсів. Розвиток ринку цінних паперів значною мірою пов'язаний з стимулюванням цього процесу з боку держави через регулювання їхньої емісії та купівлю, спрощення доступу на ринок, надання податкових пільг покупцям.

Функціонування цінних паперів на фондових біржах спрямовано на збалансування попиту і пропозиції, забезпечення інтересів вкладників і позичальників. Цим пояснюється та увага, з якою біржі та урядові органи охороняють інтереси вкладників. У противному разі ринок цінних паперів відчуватиме серйозні потрясіння, що може згубно вплинути на економічний розвиток у цілому. За дослідженнями вчених Чиказького університету порівняльна прибутковість акцій протягом 50-ти років по 500 найбільших корпораціях країни становила 6,7 відсотка, при доходності довгострокових облігацій корпорацій 1,7 відсотка, а державних облігацій — 1 відсоток. При різному ступені ризику неоднакові й доходи. Найнадійніший доход — нижча ставка і навпаки. Додамо, що облігації безпосередньо пов'язані з одним з головних регуляторів ринкового господарювання — нормою позикового відсотка. Дешеві кредити сприяють підвищенню ділової активності. При економічному зростанні норму позикового відсотка підвищують і іфедит, природно, стає менш доступним для підприємців. Так регулюють ринкову економіку банки країн Західної Європи та США. При нестачі позикових коштів, дефіциті грошових ресурсів у підприємств банки можуть розкручувати позиковий відсоток, незважаючи на падіння виробництва, до небувалих висот. Це було характерним і для України у перші роки незалежності, коли комерційні банки вимагали за кредит 200—300 відсотків річних.

Біржовий цикл руху цінних паперів складається з підготовки нового випуску, первинного розповсюдження і вторинного обігу. Випуском, як правило, називають певну кількість цінних паперів одного типу і розповсюдження їх на біржі. Новий випуск складається в ході прямих переговорів між дилером і акціонерним товариством. Передбачається повне, достовірне і конкретне обнародування всіх чинників, що стосуються даного випуску. Продаж на біржі цінних паперів вважається незаконним до того часу, поки проспект нового випуску не завізований урядовими службами, які контролюють діяльність біржі. Одночасно дилер вивчає можливості купівлі нових акцій великими вкладниками, починаючи з інвестиційних банків. Після досягнення попередньої домовленості про купівлю великих партій акцій дилер починає узгоджувати всі деталі випуску з представниками продавця і покупців.

При первинному розповсюдженні цінних паперів головним є визначення оптимальних розмірів однієї партії випуску і ціни акції. Інакше біржа не зможе поглинути всі випущені акції. Тому, як правило, весь випуск спочатку скуповує невелика так звана «група підписки». Потім вона передає акції більш широкій за складом дилерів «банківській групі», в яку входять і дилери «групи підписки». Новий випуск акцій здійснюється порівняно невеликими партіями, частина яких, у свою чергу, перепродається фінансовим закладам чи іншому дилеру. При перепродажу ціна підвищується, щоб учасники розповсюдження нового випуску могли отримати куртаж.

Пройшовши первинне розповсюдження, цінні папери потрапляють у вільний біржовий оборот. Більшість цінних паперів, придбаних інвесторами при емісії, можуть перепродаватися. Договори купівлі-продажу раніше випущених цінних паперів здійснюються на вторинному ринку. Вторинний ринок виконує дві функції: 1) зводить продавців і покупців на роздрібному рівні, коли стає можливою купівля однієї чи кількох акцій; 2) сприяє вирівнюванню попиту і пропозиції при наявному рівні цін. Чимало цінних паперів обертаються і на «вуличному» ринку. Але в більшості випадків переваги біржового ринку очевидні, що спонукає емітентів домагатися реєстрації акцій для біржової торгівлі. Участь акцій в офіційному біржовому обігу визначає престиж компанії, полегшує доступ до кредиту, дає чітке уявлення про реальну оцінку акцій для оподаткування, злиття підприємств чи поглинання слабкіших більш сильними.

На біржах ці угоди здійснюються відкрито і не можуть бути «засекречені». В будь-який момент роботи фондової біржі можна визначити останню оцінку (котирування) зареєстрованої на ній акції чи іншого цінного паперу. Надалі діють правила аукціонної торгівлі: кожний учасник біржової гри може, випередивши інших, заявити про купівлю певних цінних паперів за оголошеним курсор чи ціною. Угода вважається дійсною з моменту підписання контракту. При терміновій угоді за готівковий розрахунок суть гри завуальована, оскільки головний елемент біржових ігор (виграш чи програш) за рахунок коливань котирування курсів цінних паперів не відбивається безпосередньо у біржовій угоді.

Відкрита біржова гра починається лише при термінових угодах, які передбачають зобов'язання заплатити за цінні папери у спеціально обумовлений термін. Наперед точно передбачити котирування цінних паперів практично неможливо. Ця об’єктивна невизначеність поряд із великою різноманітністю умов термінових угод відкриває широке поле біржової гри на різниці цін і котировок. Той, хто виграв, як правило, отримує грошовий еквівалент у різниці курсів. При цьому цінні папери можуть залишатися у банківських сейфах, де вони перебували у момент угоди.

Прості чи тверді термінові угоди практично не відрізняються від угод за готівку. Цінні папери у такому разі передаються без урахування різниці курсів на заздалегідь визначену дату. В угодах з щоденною передачею вона може бути зроблена в будь-який день до закінчення терміну угоди. Термінова угода з премією передбачає можливість відмови від купівлі або продажу, але з виплатою премії для компенсації збитків. Близька за характером до термінової стелажна угода. При ній продавець і покупець обумовлюють вартість кожної одиниці цінних паперів із зазначенням можливого відсотка відхилень. На біржах досить поширеними є більш складні форми угод, зокрема ф'ючерсні контракти. Це термінові угоди на купівлю-продаж певного виду цінних паперів у майбутньому за заздалегідь фіксованою ціною. Варранти (різновид опціонів) дають право для покупця придбати, а для продавця — продати вибраний вид цінних паперів за встановленою ціною протягом визначеного терміну.

Останнім часом вдосконалення організації ринку цінних паперів і створення сприятливих умов для його функціонування все більше покладається на Українську фондову біржу. Вона коригує ринок капіталу і мас завдання сформувати централізований фондовий ринок України, до складу якого входитимуть національна фондова біржа, кліринговий банк та Центральний депозитарій. Кожна із цих складових спеціалізується на проведенні певних операцій з цінними паперами. Так, на фондовій біржі відбувається котирування цінних паперів і укладення угод. Кліринговий банк здійснює розрахунки за операції з цінними паперами. Центральний депозитарій займається зберіганням, обліком та переміщенням цінних паперів. Надійність обігу цінних паперів і контроль за ними забезпечується використанням сучасної електронно-обчислювальної техніки.