Основи економічної теорії (2001)

Науковий інтерес до проблем грошового обігу завжди закономірно зростав у періоди докорінних змін в упорядкуванні грошового обігу, з появою та масовим поширенням нових видів грошей і форм платіжно-розрахункових відносин. Так, поняття грошей було піддано суттєвому перегляду в середині XIX ст., коли в результаті бурхливого розвитку кредитних відносин значно розширилася сфера банкнотно-чекового обігу. Іншим приводом для виникнення дискусій про природу грошового обігу та складових елементів цього економічного явища став вихід з обігу повноцінних металевих грошей внаслідок відміни золотого стандарту в 30-х роках минулого століття.

Сучасна полеміка навколо моделей кредитно-грошової політики також має об'єктивні засади. Після другої світової війни значно ускладнилася структура грошових систем, посилився зв'язок механізму кредитування з процесами емісії та обігу платіжних засобів. Кредит все більше заміщає готівку, розширились масштаби безготівкових розрахунків, особливо їхніх новітніх форм із застосуванням ЕОМ. Водночас відбулося зближення «суто грошового» обігу з сферою нагромадження та обігу грошового капіталу. Завдяки наявності в розвинених країнах досконалої кредитно-заощаджувальної системи гроші можуть швидко перетворюватися з форми платіжного засобу на капітал і навпаки. Виникли численні різновиди банківських рахунків, де гроші приносять відсоток, тобто є формою позичкового капіталу і водночас можуть використовуватися для платежів і розрахунків за товари.

Завдяки тому, що в теорії політичної економії в нашій країні тривалий час панувала школа антитоварників, за якою товарно-грошові відносини розглядалися як пережитки, залишки, «родимі плями» капіталізму, то зрозуміло, що за цих умов науково обґрунтована теорія грошового обігу не могла бути створена за «відсутністю» самого об'єкта дослідження. Хоча і за цих складних умов були вчені-економісти, що присвятили свої праці аналізу грошового обігу.

Серед зарубіжних авторів найпопулярнішою серед моделей кредитно-грошової політики € теорія М. Фрідмена, широко відомого американського економіста, лауреата Нобелівської премії 1976 р. Оскільки його погляди можна розцінювати як відвертий виклик іншій, донедавна також досить популярній моделі англійського економіста Дж. М. Кейнса, то розглянемо спочатку його теоретичні погляди.

Дж. Кейнс одним з перших серед сучасних західних теоретиків відкрито визнав, що капіталізм серйозно хворий, що основними недугами його економічного життя є безробіття, нестача попиту, які мають не випадковий, а закономірний характер і породжені особливостями капіталістичного господарського механізму, який, на його думку, потребував систематичних коригувань з боку держави. Головна ж небезпека криється в хронічній нестачі попиту на товари. Тому необхідно випускати в обіг додаткові платіжні засоби для стимулювання витрат населення і компаній, заохочувати банківський кредит зниженням відсоткових ставок, безпосередньо створювати додатковий попит з боку державного сектору за допомогою бюджетних асигнувань. Не будемо скороспіло і не завжди обачно відкидати цей підхід, як це робилося раніше. Адже повоєнна практика зміни господарських механізмів розвинених країн, за Кейнсом, незаперечно довела слушність основних його доказів. І все ж заради об'єктивності зазначимо, що його рецепти, за всієї привабливості, мають чітко виражений інфляційний характер, що довела практика 60—70-х років розвинених країн. Зростаюча інфляція, прискорений процес знецінення грошей, що в цей час охопив ці країни, поставили на порядок денний питання про пошук засобів стабілізації грошового обігу і цін передусім обмеженням притоку платіжних засобів в обіг, що, звичайно, суперечило прийнятій до цього у більшості країн кейнсіанській практиці попиту, який штучно стимулюється.

Проти кейнсіанської теорії виступили широко розрекламовані у повоєнній літературі Заходу представники доктрини монетаризму. Початок монетаризму датується 1956 p.. коли вийшов збірник статей за редакцією американського економіста М. Фрідмена під назвою «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», де викладалося кредо нового напряму. Сам термін «монетаризм» виник у 1968 p., коли інший американський дослідник у галузі грошей і грошового обігу К. Бруннер вперше використав його для виділення підходу, за яким кількість грошей в обігу має першорядне значення для визначення стану капіталістичної економіки. Популяризації цього терміна сприяли дослідження М. Фрідмена.

Однак протягом майже 25 років монетаризм не набув поширення. І лише в 70-х роках розпочався досить стрімкий зліт і нечувана досі його популярність. Це пояснюється передусім реальною економічною ситуацією того періоду.

Насамперед монетаристи підвели теоретичні підвалини під практичною необхідністю відмови від державного втручання в економіку, яка так активно проповідувалася Дж. Кейнсом та його послідовниками. На думку М. Фрідмена, його послідовників — К. Бруннера, Ф. Кейгена, Р. Седлена, Д. Фенда та ін. — кейнсіанська стратегія призводить лише до посилення господарських диспропорцій, у той час як ринковий механізм капіталістичного відтворення володіє набагато більшим «запасом міцності» і зовсім не потребує стимулюючих акцій з боку держави. Основою теорії промислового циклу монетаристів є твердження, що коливання господарської активності відбивають різкі стрибки грошової маси, а коливання самої грошової маси є результатом політики «управління попитом». Для того щоб звести до мінімуму подібні коливання, ліквідувати цикли взагалі, треба ліквідувати державне втручання.

Монетаризм привертає увагу багатьох економістів своєю логічною злагодженістю, моністичним характером своєї побудови, завдяки якому побудована за його основними вимогами економічна структура (модель) виявляється досить простою, а пропоновані рішення основних проблем економіки — універсальними. Виникнувши як теорія попиту на гроші, ця теорія з часом стала претендувати на роль нової економічної філософії й водночас виступати як кредитно-грошова політика особливого типу, що націлена передусім на контроль за зростанням грошової маси на противагу контролю за відсотковими ставками.

За монетаристськими постулатами рівень номінального доходу в економіці визначається масою грошей, що перебуває в обігу; в межах короткого періоду зміна маси грошей може впливати на рівень не тільки цін, а й виробництва; у тривалій же перспективі це призводить лише до зміни загального рівня цін, суттєво не впливаючи на процеси, які відбуваються в так званому реальному секторі, тобто у виробництві. Саме тому М. Фрідмен досліджує переважно залежності між цінами, обсягом виробництва і грошовою масою в довготерміновому плані, здійснивши історико-статистичний аналіз грошового обігу США за столітній період. Ці дослідження дали йому змогу дійти таких висновків:

для стабілізації цін важливе значення має неінфляційне зростання грошової маси;

якщо зміни цін передбачувані й не дуже значні, то економічне зростання може відбуватися як при зростанні, так і при падінні Цін;

взаємозв'язок зміни грошової маси і тих перемінних, на які ця маса впливає, залишався сталим, незважаючи на різні причини зростання маси грошей;

основний шлях впливу грошової маси на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.

Вирішення ж поточних питань економічної політики, на думку М. Фрідмена, потребує знання особливостей взаємозв'язку темпу зростання цін і рівня безробіття на короткий період (крива Філіпса). Крива відбиває таку закономірність: зниження рівня безробіття супроводжується зростанням цін і заробітної плати. Ця закономірність розкривається твердженням, що нація може знизити рівень безробіття лише за рахунок прискорення темпів інфляції.

Крива Філіпса може бути використана саме щодо короткого відрізку часу, оскільки в тривалому періоді навіть низький рівень безробіття призводить до зростання інфляції, тому що залежить від позиції профспілок та фірм як монополістів. Крім того, ця крива діє лише за умов так званої інерційної інфляції, темп якої постійний. Якщо ж відбуваються непередбачені економічні потрясіння (наприклад, зростання цін на енергоносії), то і темп інфляції зростає також раптово. Причому, починаючи з моменту несподіваного потрясіння, інфляція виявляє тенденцію стабільного темпу зростання аж до моменту чергового потрясіння тощо. Прикладом можуть бути дві нафтові кризи як два свого роду економічних стреси (1973 і 1979 pp.), які підвищили інерційний рівень інфляції спочатку до 7, а потім до 9 відсотків.

Однак автори підручника «Економікс» П. Самуельсон і В. Нордхаус вважають, що теорія простої та стабільної кривої Філіпса вже застаріла. На зміну їй прийшла так звана теорія природного рівня безробіття. Саме безробіття, яке знаходиться на «природному» рівні, коли чинники, що понижують або підвищують піни, перебувають у рівновазі, на думку авторів, стримує інфляцію. Для США, наприклад, природний рівень безробіття становив на початку 60-х років 4, у 80-х роках — 6—7 відсотків і зріс завдяки дії таких чинників:

до складу робочої сили все активніше залучаються підлітки, жінки і представники національних меншин, відсоток безробіття серед яких значно вищий, ніж у дорослих білих робітників чоловічої статі;

економічна політика США, завдяки якій протягом 26 тижнів безробітний одержує 50 відсотків попереднього рівня заробітної плати у формі державного страхування і звільняється від державного оподаткування, що разом становить 60—70 відсотків попереднього рівня заробітної плати. За таких умов робітники, як правило, досить розбірливі та неквапливі в пошуках нової роботи, уникають низькооплачуваних посад;

криза автомобільної, сталеплавильної промисловості, нафтова криза та бум в електронній промисловості призвели до розвитку структурного безробіття 70—80-х років.

Серед заходів, які змогли б сприяти зниженню природного рівня безробіття, автори згаданого підручника називають поліпшення інформованості населення про можливості зайнятості; вдосконалення професійної підготовки за дефіцитними спеціальностями; зниження рівня державної захищеності безробітних; проведення суспільних робіт.

Однак, зрештою, П. Самуельсон і В. Нордхаус сходяться на думці, що по суті природний рівень безробіття не є таким, він не оптимальний, адже ще нікому не вдалося довести, що /для економіки в цілому вигідніше мати незайнятого робітника замість того продукту, який міг би виробити цей робітник, так само, як поки що не знайшлося економіста, котрий винайшов би засіб безболісного для економіки зниження природного рівня безробіття на 1—2 відсотки.