Основи економічної теорії (2001)
21.7. Форми спільного підприємництва
Спільне підприємництво здійснюється у формах обміну технологіями й послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції та її реалізації, а також у таких формах, як концесії, консорціуми, акціонерні товариства і компанії з виробничо-збутовою діяльністю, міжнародні економічні організації, спільні (змішані) підприємства і вільні економічні зони.
Концесія — це договір на здачу в експлуатацію на певний період на договірних умовах надр і земельних ділянок, підприємств та інших господарських об'єктів, які належать державі або муніципальній владі. В епоху імперіалізму значного поширення набули міжнародні концесії розвинених країн і монополістичних об'єднань у країнах Близького Сходу і Північної Африки. У ході боротьби проти панування іноземних нафтовидобувних монополій майже всі країни-нафтовидобувачі почали створювати державні нафтові компанії, що мали право організувати спільно з іноземним капіталом змішані компанії, а також самостійно отримувати концесії та право розвідувати, добувати, транспортувати і збувати нафту. В I960 р. для вироблення єдиної політики щодо нафтових компаній було створено Організацію країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка вирішує питання, що раніше входили до компетенції іноземних монополій: про встановлення цін на нафту, розподіл прибутків від видобування сирої нафти між нафтовидобувними країнами та монополіями тощо.
Починаючи з 1921 p., коли уряд колишнього СРСР уклав першу концесійну угоду, концесійні підприємства значно поширилися в галузях, що виробляли засоби виробництва. Наприкінці 20-х років ці підприємства посіли значне місце у видобутку срібла і свинцю (62,2 відсотка), марганцевої руди (майже 85 відсотків), золота (30 відсотків), у виробництві одягу та предметів широкого вжитку (22,2 відсотка). Усього було укладено близько 150 договорів з Німеччиною, США, Великою Британією та іншими країнами. На кожний вкладений карбованець концесії приносили країні чотирикратний прибуток. За умов переходу України до ринкової економіки доцільно було б повернутися до незаслужено забутих високоефективних форм світогосподарських зв'язків на якісно новій економічній основі.
Консорціуми — це тимчасові союзи господарських незалежних фірм або організацій, що виникають з метою скоординованої підприємницької діяльності. У практиці світогосподарських зв'язків консорціуми найчастіше створюються для успішного ведення суперництва за отримання замовлень і для їх спільного використання. Фірми й організації однієї або кількох країн об'єднуються в міжнародні консорціуми, щоб підвищити свою конкурентоспроможність. Консорціум, як правило, несе солідарну відповідальність перед замовником, а кожний його член — майнову відповідальність у межах 8—10 відсотків його частки у замовленні.
У 60-х роках виникають консорціуми нового типу, в яких беруть участь не тільки деякі фірми, а й цілі держави (наприклад. Міжнародний консорціум супутників зв'язку — Інтелсат). За умов НТП консорціуми виникають переважно в нових галузях або на отаку різних галузей. У цьому разі передбачається не лише об'єднання капіталів, а й проведення спільних наукових досліджень.
При входженні до консорціуму компанії повністю зберігають свою самостійність. Однак у тій частині діяльності, яка стосується цілей консорціуму, вони підпорядковуються спільно обраному керівництву.
Консорціуми виникають як породження конкуренції, але самі по собі не лише не послаблюють її, а, навпаки, значно загострюють, піднімаючи на якісно новий рівень змагання надмонополій.
Акціонерні товариства — організаційна форма об'єднання підприємств, організацій та окремих осіб (акціонерів), одна з основних організаційних форм утворення сучасних великих підприємств. Акціонерні товариства бувають двох основних видів: закриті, акції яких належать кільком приватним особам (засновникам) і не надходять у вільний продаж; відкриті (в деяких країнах вони мають назву «публічні»), акції яких вільно продаються і купуються на фондовій біржі.
Акція — це цінний папір, який є свідоцтвом про участь його власника в капіталі акціонерного товариства і дає право на отримання певної частини щорічного прибутку товариства у вигляді дивідендів.
Акціонерна форма капіталу використовується також у будівництві підприємств у інших країнах, а також при скуповуванні акцій підприємств, що вже там існують. Саме таким шляхом американські монополії свого часу встановили контроль над значною частиною автомобільної промисловості Великої Британії, багатьма промисловими та кредитно-фінансовими підприємствами Італії та інших країн. Акціонерний капітал широко використовується і для створення міжнародних монополій. Найхарактернішим за таких умов є те, що капіталістична власність набуває тут асоційованої (колективної) форми. У розвинених країнах акціонерні товариства незалежно від їхніх розмірів дістали назву корпорацій.
Спільні підприємства — це виробничі підприємства, торгові фірми, впроваджувальні та інші сервісні організації, а також міжнародні виробничі об'єднання, які створюються для координації господарської діяльності деяких фірм і підприємств на засадах збереження власності на майно його учасників. У разі необхідності учасникам таких підприємств надається право частково об'єднувати своє майно для проведення окремих господарських операцій або здійснення діяльності впродовж тривалого часу. і Історично спільні підприємства виникали у рамках національної економіки в епоху вільної конкуренції. Так, ще в 1879 р. відомий американський фізик Томас Едісон заснував перше спільне підприємство з фірмою «Корнінг Гласс Уоркс», що виробляла електричні лампи розжарювання. На сьогодні у США налічується понад 900 таких підприємств, що діють у 14 галузях.
Спільне підприємництво партнерів з різних країн нині є однією з ефективних форм світогосподарських зв'язків і часто супроводжується створенням на території певної країни виробничого або іншого підприємства за участю як національного, так й іноземного капіталу. Сутність спільного підприємства полягає в об'єднанні капіталів, що належать як приватним особам, так і підприємствам різного підпорядкування.
Використання такої форми спільного підприємництва, як спільні підприємства, супроводжується скороченням витрат виробництва й обігу, зростанням швидкості обороту капіталу, що, в свою чергу, зумовлює зростання прибутку, розширює можливості нагромадження капіталу.
Вільні економічні зони (спеціальні економічні зони, зони спільного підприємництва, вільної торгівлі) — це обмежені території, на яких діють особливі пільгові економічні умови для іноземних і національних підприємців, їх ще називають «вільними митними зонами», «експортними промисловими зонами». Вони мають підвищити конкурентоспроможність національного виробництва, посилити його експортний потенціал, збільшити приплив у країну прямих іноземних інвестицій, зменшити витрати на придбання імпортної продукції, прискорити строки освоєння новітньої техніки і технології.
У розвинених країнах функціонують переважно зони, засновані на скасуванні або значному зниженні митних зборів та послабленні експортно-імпортного контролю. Лише в США діє понад 130 таких зон, які називають там зонами зовнішньої торгівлі. Вони розташовані майже в усіх штатах, є також вільна банківська зона в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 p.), що включає банки, орієнтовані переважно на міжнародні операції на американській території. У подібних зонах здійснюються операції складування, зберігання, пакування товарів. Вони ведуть також виробничу діяльність. У названих зонах американські компанії спроможні комплектувати свою продукцію імпортними компонентами, які не обкладаються митом, а також надавати маркетингові послуги, що спрощує вихід на зовнішні ринки.
У країнах, що розвиваються, переважна більшість вільних економічних зон є експортними промисловими зонами, що розраховані передусім на залучення іноземного капіталу і технологій. У Мексиці, наприклад, у таких зонах діє понад 1100 підприємств, які орієнтуються на експорт і забезпечують 2/5 загального обсягу вивезення готових виробів з країни. Для країн, що розвиваються, — це шлях до освоєння нових технологій, диверсифікації експорту, створення нових робочих місць і, зрештою, — до економічного зростання.
У колишніх соціалістичних країнах перші спеціальні економічні зони було створено на межі 70—80-х років у Китаї. Тепер тут є 5 спеціальних економічних зон, 14 приморських відкритих міст і 3 відкритих приморських економічних райони. На їхній території проживає близько 100 млн. чол., розміщено 87 відсотків іноземних капіталовкладень і виробляється приблизно 20 відсотків промислової продукції, половина якої надходить на зовнішній ринок.
Україна має досить сприятливе географічне розташування, значний досвід прикордонного співробітництва для створення і активної діяльності вільних економічних зон та інших форм спільного підприємництва.
Згідно з Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (жовтень 1992 p.), спеціальна (вільна) економічна зона — це частина території України, на якій установлюються спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних чи іноземних юридичних та фізичних осіб.
Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їхній діяльності, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.
На території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон.
Найперспективнішими для України, з урахуванням специфіки її економічного і науково-технічного потенціалу, а також першорядності вирішуваних стратегічних завдань, можуть бути технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони.
Під час створення на території нашої держави спеціальних (вільних) економічних зон слід виходити, з одного боку, з загальної стратегії перспективного економічного і науково-технічного розвитку України, з іншого — з конкретних особливостей розвитку регіонів і територій та наявності в них відповідних природних, економічних, науково-технічних й історичних чинників. Однак перед прийняттям рішення про створення того чи іншого типу спеціальних (вільних) економічних зон в першочерговому порядку мають бути зроблені комплексні економічні розрахунки доцільності створення їх з погляду національно-державних інтересів. Останнім часом такі розрахунки активно здійснюються для різних регіонів і територій нашої незалежної держави, що є свідченням зростання зацікавленості України в розвитку цієї форми спільного підприємництва.