Основи економічної теорії (2001)

Глобалізація економіки, перехід від моделі масового виробництва, притаманного ері нафти та автомобіля, до моделі гнучких мереж, що властиві ері інформаційних технологій, спричинили фундаментальні зрушення в просторовій конфігурації процесу накопичення капіталу. У 70-х роках домінуючою тенденцією в русі капіталу була передислокація цього процесу з розвинених країн у країни, що розвиваються, у 80-ті роки — рецентралізація капіталу в країнах і регіонах з високим рівнем доходів.

Підвищення географічної мобільності капіталу та надбання ним багатовекторної спрямованості сьогодні є наслідком суттєвих змін в організації процесу виробництва і розподілу. На думку деяких вчених, це свідчить про «історичний перехід» від фордизму і кейнсіанства до нового режиму накопичення капіталу, який дістав назву «гнучкого накопичення» і зумовлює нові зміни в економічних і політичних відносинах між працею, капіталом і державою.

На думку американського дослідника Д. Харві, між фінансовою та державною владами при капіталізмі завжди існував крихкий баланс, але розпад фордизму-кейнсіанства очевидно означає зсув влади в бік фінансового капіталу щодо національної держави. Він вважає, що це зрушення, в свою чергу, привело до появи нових фінансових інструментів і ринків, поєднаних зі складними системами координації фінансової діяльності у глобальному масштабі. На його думку, фундаментальна трансформація фінансових ринків у 70—80-х роках стала головною рисою становлення нового режиму «гнучкого накопичення капіталу».

Форсований розвиток глобалізації протягом останніх десятиріч зумовив кардинальні зміни не тільки у виробництві, а й у торгівлі товарами та послугами, у фінансовій сфері. На початку XXI ст. темпи глобалізації торгівлі та капіталу випереджують темпи глобалізації виробництва. Глобальні фінансові потоки втратили органічний зв'язок з потоками реальних ресурсів та довготермінових виробничих інвестицій, усе більше набувають спекулятивного характеру. В багатьох західних індустріально розвинених країнах рух приватних інвестицій перевершує резервні фонди центральних банків, а фінансові потоки в десятки разів перевищують трансакції, пов'язані з експортом товарів і послуг. Глобалізація фінансових ринків безпосередньо впливає на рівновагу платіжних балансів і фіксацію валютних курсів.

У пошуках прибутку ТИК та міжнародні банки з невідомою раніше легкістю приходять у ті чи інші країни або на ті чи інші фінансові ринки і з такою ж самою легкістю залишають їх. У цих умовах «націям-державам» стає все важче провадити незалежну економічну політику, якщо вона суперечать інтересам глобального фінансового капіталу. Внаслідок цього термін «глобалізація» у багатьох країнах та регіонах часто трактується сьогодні як перехід до встановлення нової геофінансової системи.

Особливу роль у прискоренні глобалізації економіки відіграє розширення масштабів і географічної мобільності торгівлі та прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Зміни в цій сфері світогосподарських зв'язків становлять серцевину сучасної економічної глобалізації. У 1998 р. світовий обсяг накопичених ПІІ перевищив 4 трлн дол., експорт товарів та послуг становив 7 трлн дол., продаж закордонних філій досяг 11 трлн дол. У гонитві за максимальними прибутками в межах нового режиму «гнучкого накопичення капіталу» на зміну відносно ізольованим МНК минулих часів на Світовий ринок вийшли більш інтегровані ТНК.

На межі XX—XXI ст. ТНК стали одним з головних чинників безпрецедентного рівня інтернаціоналізації глобалізованої світової економіки. Переміщення виробництва за кордон призводить до збільшення товаропотоків. З кожним роком все більша частина не тільки інвестицій, а й торгових і фінансових потоків спрямовується в світову економіку ТНК. У цьому контексті, як зазначає Дж. Гібсон-Грехем, у сучасній західній політекономії ТНК розглядаються як «один із найважливіших агентів глобалізації почасти тому, що вони забезпечують інституціональну структуру для швидкої мобільності капіталу в усіх його формах». Розширення географії діяльності ТНК стало прямим результатом лібералізації інвестиційних ринків як в односторонньому порядку, так і на двосторонній основі.

Минуле десятиріччя називають «зоряним» часом лібералізації, яка полягає у скороченні обмежень на шляху міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій, стимулюванні і захисті іноземних інвестицій. У 1990— 1998 pp. десятки країн внесли 895 змін у свою інвестиційну політику, 843 з яких (94 відсотки) спрямовані на створення більш сприятливого клімату для ПІІ. Крім того, на кінець 1998 р. в глобалізованій світовій економіці діяло 1726 двосторонніх інвестиційних угод. Переважна більшість із них — 1340 угод (78 відсотків) — укладена протягом останнього десятиріччя.

Збільшення кількості двосторонніх інвестиційних угод супроводжується залученням до цього процесу і розвинених країн, що традиційно експортують капітал, і країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Найбільша частка таких угод укладається між розвиненими країнами. Наприклад, у 1998 р. між ними укладено 39 відсотків таких угод; між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, — 2; між розвиненими країнами і країнами Центральної та Східної Європи — 7; між країнами, ідо розвиваються — 36; між країнами, що розвиваються, і країнами Центральної та Східної Європи — 13; між країнами Центральної і Східної Європи — 2 відсотки.

Внаслідок асиметричності інвестиційних ринків на частку найбагатших 20 відсотків населення світу, які мешкали в країнах з високим доходом, наприкінці 90-х років припало 68 відсотків світових ПП, а найбіднішої верстви населення світу в країнах з низьким доходом — лише 1 відсоток світових ШІ.

Нерівномірний розподіл ПН у світовій економіці простежується не тільки між багатими і бідними країнами, а й у третьому світі. Перевалена більшість інвестиційних потоків з року в рік йде приблизно до 12 країн, що розвиваються. Це Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, КНР, Гонконг (Китай), Малайзія, Республіка Корея, Сінгапур, китайська провінція Тайвань, Таїланд і певною мірою Індонезія. Ці держави і території отримують 80 відсотків припливу ПІІ і 90 відсотків портфельних інвестицій, адресованих третьому світу.

Колосальний розрив у сумах одержаних ПІІ характерний і для колишніх соціалістичних країн. У 1989—1998 pp. сумарний приплив ПІІ надушу населення на постсоціалістичному просторі, наприклад, становив: Угорщина — 1652 дол., Чехія — 968, Естонія — 947, Латвія — 634, Україна — 54 дол. США. Ці показники свідчать про те, що в умовах режиму «гнучкого накопичення капіталу» розвинені країни спрямовують інвестиції не туди, де вони більше за все потрібні, а туди, де є сприятливі умови для капіталовкладень, де вони найшвидше приносять найбільші прибутки, де є відповідні інфраструктури та дефіцитні ресурси.

Поширене порівняння економічної глобалізації з припливною хвилею, яка сприяє досягненню берега економічного розквіту і великим, і малим човнам, не витримує критики при зіткненні з дійсністю. Це змушує багато країн третього світу і колишніх соціалістичних країн продовжувати жити в умовах замкненої економіки, покладатися на власні сили у вирішенні завдань модернізації, шукати вихід з кризової ситуації на шляху регіоналізації, а не глобалізації економічної діяльності.

На початку XXI ст. регіоналізація стала супутником глобалізації економічної діяльності і розвивається в межах так званої «малої глобалізації» — територіально-економічних об'єднань стосовно невеликих груп країн на основі взаємної лібералізації торгівлі, руху капіталу і робочої сили. Одним з найстаріших представників інтеграційного угруповання такого типу є Європейський Союз (ЄС).

У сучасному світі налічується десятки таких об'єднань. До них належать такі відомі великі міжнародні регіональні організації, як АСЕАН або НАФТА, так і менші економічні та митні союзи, «спільні ринки» і зони вільної торгівлі. З одного боку, регіоналізація сприяє розвитку інтеграційних процесів, з іншого — створює додаткові бар'єри на шляху глобалізації й призводить до посилення суперечностей і конкуренції між різними економічними об'єднаннями.

Важливою складовою глобалізації економічної діяльності є також лібералізація торгівлі. Вона розширилася після створення в 1995 р. Всесвітньої торгової організації (ВТО), яка проголосила своєю метою сприяння інтеграції всіх країн у багатосторонню систему регулювання світової торгівлі. Для вирішення цього завдання ВТО зосереджує зусилля на подоланні перешкод міжнародного обороту товарів і послуг. Останнім часом ВТО схвалила низку нових угод, спрямованих на лібералізацію ринків телекомунікацій та фінансових послуг, прагне впорядкувати міжнародні правила конкуренції та процедуру вирішення суперечок.

Однак діяльність ВТО за минулі роки не виправдала покладених на неї сподівань, насамперед у встановленні нових, більш справедливих «правил гри» в сучасній торгівлі, яка відзначається значною асиметрією. Сьогодні на найбагатшу верству населення світу у країнах з високим доходом припадає 82 відсотки світового експорту, на найбідніші в країнах з низьким доходом — лише 1 відсоток. Для досягнення більшої справедливості, за оцінками критиків ВТО, треба поєднати мобільність товарів і капіталу з розвинених країн у третій світ з мобільністю робочої сили і забезпеченням доступу країн, що розвиваються, до високих технологій.

В економічній літературі інколи стверджується, що технологічні зміни зробили глобалізацію можливою, а лібералізація торгівлі, зростання вивозу капіталу, підвищення ролі ТНК у забезпеченні їх мобільності зробили глобалізацію реальною. Дійсно, внаслідок багатосторонніх переговорів середні тарифи на імпорт промислових виробів у країнах, що розвиваються, мають знизитися з 34 відсотків у 1984—1987 pp. до 14 відсотків найближчим часом. З 1970 р. по 1990 р. кількість країн, які скасували валютний контроль над імпортом товарів і послуг, зросла з 35 до 137.

У зв'язку з цим британський дослідник Н. Міддлтон робить висновок, що глобалізація складається з двох елементів — ліквідації протекціонізму всіх видів і зменшення правил, що контролюють рух інвестиційного капіталу. Такої самої думки, але дещо з інших позицій, дотримується його співвітчизник Д. Вудворт. На його думку, глобалізація складається з вільних ринків, інвестиційних потоків, торгівлі та інформації. У багатьох випадках причиною проведення політики дерегулювання і лібералізації стало здійснення заходів щодо стабілізації та перебудови економіки, які були взяті на озброєння в багатьох країнах у результаті кризи зовнішньої заборгованості у 80-х роках часто після «викручування рук» зовнішніми кредиторами.

Аналіз мобільності капіталу в умовах розширення транспарентності економіки не дає підстав говорити про революційні зміни в зовнішній торгівлі та експорті капіталу. Безумовно, обсяги останніх суттєво збільшились в абсолютних цифрах після другої світової війни, але частка їх у ВВП країн-експортерів наблизилася до рівня 1913 р. недавно. Розвинені країни світу вийшли на рівень товарного експорту 1913 р. тільки після значного підвищення цін на нафту в 1974 р. Частка зовнішньої торгівлі у ВВП багатьох держав Латинської Америки, Азії та Австралії до сьогодні не досягла того рівня, який вони подолали майже 100 років тому і мали напередодні першої світової війни. Світові фінансові потоки також зросли до рівня, досягнутого до початку першої світової війни, тільки на межі XXI ст.

Вивіз довготермінового капіталу з розвинених країн (у відсотках від їхнього ВВП) у XX ст. характеризується такою динамікою, відсотки: 1913 р. — З, 1929 р. — 1, початок 60-х років — 0,6—1,1,1984 р. — 2, 1989—1991 pp. — 3,3. Подібна тенденція характерна і для досягнення попереднього рівня П1І у світовому господарстві. Сукупний обсяг ПІІ у відсотках до валового світового продукту становив: 1913 р. — 9; 1960 р. — 4,4; 1975 р. — 4,5; 1985 р.— 6,4; 1991 р. — 8.5; 1994 р. — 9,4. Саме тому лібералізація та дерегулювання ринків товарів і капіталу сприяли інтенсифікації торгівлі й фінансових потоків наприкінці XX ст. і тим самим розвитку економічної глобалізації, а не навпаки, як стверджують деякі дослідники цього явища.

Отже, докорінні зміни в сфері виробництва, обігу та фінансів переконливо свідчать про поширення й поглиблення глобалізації економічної діяльності в сучасному світі на мікро- та макроекономічному рівнях. Глобалізація є об'єктивним, але досить складним, комплексним і суперечливим явищем, яке одночасно сприяє і зміцненню співробітництва, і посиленню конкуренції. Тому вона формується і розвивається під впливом взаємодії й конфронтації різноманітних економічних, політичних та соціальних інтересів і сил.

Характерною особливістю сучасного етапу економічної глобалізації є те, що країни, що перебувають на різних рівнях економічного розвитку, перебувають і на різних ступенях включення в глобалізаційні процеси, а понад 50 найменш розвинених країн практично знаходяться за межами глобальних змін. Глобалізація економіки в тому вигляді, як вона здійснюється у сучасному світі, має як конструктивний, так і деструктивний характер, як позитивні, так і негативні наслідки.