Аналіз національної економіки (2003)
11.3. Прожитковий мінімум
благ та послуг. Такі нормативи споживання встановлюються, як правило, за фактичною структурою витрат 10 % найменш забезпечених верств населення.
У світовій практиці застосовують нормативний та статистичний методи розрахунку прожиткового мінімуму. Нормативний метод заснований на науково обґрунтованих нормативах мінімального споживання товарів і послуг, необхідних лише для відтворення продуктивних сил. Статистичний метод ґрунтується на даних реального мінімального споживання населенням матеріальних благ.
Прожитковий мінімум доповнюється показниками фізіологічного та соціального мінімуму, які визначають його верхню і нижню межі. Фізіологічний мінімум орієнтований тільки на задоволення фізіологічних потреб людини. Соціальний мінімум, або показник мінімального достатку, крім мінімальних норм задоволення фізіологічних потреб включає також мінімальні духовні та соціальні потреби, отже, задовольняє більш високий рівень потреб сім'ї. Мінімальний споживчий бюджет, який забезпечує основні фізіологічні та соціально-культурні потреби людини на суспільно-необхідному рівні, окреслює верхню межу малозабезпеченості або прожиткового мінімуму. Нижня межа малозабезпеченості означає можливість задоволення лише необхідних фізіологічних потреб (збігається з фізіологічним мінімумом).
Аналізується також співвідношення рівня заробітної плати та прожиткового мінімуму в динаміці. Мінімальна заробітна плата повинна встановлюватись у розмірі не нижче за офіційно визначений прожитковий мінімум. За методикою СЕТ (Європейське економічне товариство) до низькооплачуваних відносяться ті, чия заробітна плата становить 2/3 і нижче від середнього рівня в країні.
Крім визначення прожиткового мінімуму до аналізу входить встановлення рівня маргінальності — частки населення з доходами, нижчими за прожитковий мінімум, тобто тих, хто перебуває за межею бідності. Рівень маргінальності розглядається як потенційна база міжгалузевого переливу робочої сили та міграційних процесів.
Виникнення бідності пояснюється, як правило, економічними причинами: високим рівнем безробіття, низьким рівнем оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованістю по виплатах заробітної плати. Але крім безпосередніх причин бідності науковці розглядають також інші причини. Це, зокрема, несправедливий розподіл доходів, суттєва диференціація доходів по окремих групах населення, значне скорочення попиту на вітчизняні товари,
спад виробництва внаслідок низької конкурентоспроможності продукції, зростання тінізації економіки, значна міжгалузева диференціація заробітної плати1.
Основним методом визначення межі бідності є статистичний. Межа бідності в країнах ЄЕТ становить приблизно 50 % від середнього доходу на одну людину, або до бідних відносять 10 % населення з найнижчим рівнем доходу.
ООН наголошує на чотирьох основних проявах бідності2:
низька професійно-освітня підготовка;
відсутність необхідної бази для нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування;
ізольованість від суспільного життя.
Методика аналізу показників бідності включає три етапи:
визначення масштабів бідності в країні;
розрахунки ступеня розшарування серед бідного населення;
оцінка показників бідності в регіонах.
Ці розрахунки здійснюються за даними Держкомстату.
На скільки треба збільшити доходи, щоби підняти рівень життя тих, хто перебуває за межею бідності, показує показник дефіциту доходів. Його розраховують у відсотках до ВВП [5, с. 102].
В Указі Президента України «Про стратегію подолання бідності» від 15 серпня 2001 р. визначені основні поняття, які використовуються під час аналізу рівня бідності населення: бідність, межа бідності, рівень бідності, глибина бідності, крайня форма бідності, опікуваний державою дохід. Так, межа бідності характеризується рівнем доходу, нижче від якого є неможливим задоволення основних потреб людини. Рівень бідності означає частку сімей, у яких рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим від визначеної межі бідності. Глибина бідності вимірюється відхиленням величини доходів від визначеної межі бідності.
Верстви населення, які перебувають нижче межі прожиткового мінімуму, потребують соціального захисту.
В умовах високої інфляції необхідно співвідносити фіксовані доходи населення та зростання індексу вартості життя. Для цього існують три способи:
адаптація (пристосування до умов);
компенсація;
Вирізняють очікувану та ретроспективну індексацію доходів населення. Очікувана індексація передбачає підвищення доходів з урахуванням прогнозованого зростання цін. Ретроспетивна індексація здійснюється відповідно до зростання цін за минулий період. У світовій практиці більш поширена ретроспективна індексація, яка здійснюється через фіксовані проміжки часу (3— 6 місяців) або за шкалою заробітної плати автоматично зі зміною цін. Але в будь-якому разі доходи індексуються тільки тоді, коли відбувається лише інфляційне зростання цін, загальноприйнято — споживчих.
Загалом середній рівень компенсації втрат від інфляції зазвичай становить 40—50 %, що певною мірою стимулює подальшу інфляцію.
Резюме
Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.
Вирізняють узагальнюючі та відносні соціально-економічні показники рівня життя населення. Узагальнюючі показники характеризують як абсолютні, так і відносні зміни в рівні життя населення. Друга група показників визначається тільки у відносному виразі.
Рівень реального ВВП на душу населення дозволяє робити зіставлення з іншими країнами та виявляти, до високо- чи слаборозвинутих країн вона належить.
Грошові доходи та витрати населення аналізуються за своєю структурою та динамікою по роках. Доходи визначаються сумою грошових коштів, одержаних за певний проміжок часу, і складаються в основному із заробітної плати. Витрати визначаються як кінцеве споживання населення.
Вирізняють номінальні та реальні доходи населення. Номінальні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування. Реальні доходи враховують зміну цін і тарифів, витрати на податки. Номінальні доходи переводяться у реальні за допомогою індексу споживчих цін.
Реальна заробітна плата характеризує купівельну спроможність населення. Низький платоспроможний попит населення на вітчизняні товари є однією з причин стагнації економіки.
За умови зростання номінальної заробітної плати темпами, меншими за темпи інфляції, реальна заробітна плата зменшуватиметься.
В економіках перехідного періоду визначається зростаюча поляризація в реальних доходах населення, яка супроводжується зростанням бідності. Причинами такої поляризації є те, що джерелом доходів крім заробітної плати може бути ще й приватна власність.
Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца. Рівень нерівності в розподілі доходу характеризує коефіцієнт Джині.
Основою розвитку економіки є наявність середнього класу. Належність до середнього класу визначається рівнем грошових доходів та можливістю їх заробляти. Середній клас стимулює споживчий попит, є основним платником податків, є опорою ринкових соціально-економічних перетворень.
Витрати на оплату послуг значно залежать від платності, пільговості, безоплатності цих послуг. Тому розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення.
За міжнародними стандартами витрати на харчування в обсязі 50 % від доходів сім'ї та вище свідчать про низький рівень життя в країні.
Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки цих витрат, особливо на охорону здоров'я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад.
Узагальнюючим показником рівня життя населення є індекс людського розвитку. Провідними для людського розвитку є матеріальна можливість забезпечити гідний життєвий рівень, довге і здорове життя, здобуття освіти. Ці три можливості враховуються для визначення ІЛР за методикою ООН.
Тендерний показник враховує соціально-економічну нерівність у становищі чоловіків та жінок у країні. Це так звані гендерні відмінності.
Добробут має нижчу та вищу межі. Нижчий рівень добробуту характеризується достатнім забезпеченням населення матеріальними благами й послугами. На вищому рівні на перше місце виходять духовні блага, наука, культура.
Прожитковий мінімум доповнюється показниками фізіологічного та соціального мінімуму, які визначають його верхню і нижню межі. Аналізується також співвідношення рівня заробітної плати та прожиткового мінімуму в динаміці. Мінімальна заробітна плата не повинна бути нижча за офіційно визначений прожитковий мінімум.
Рівень маргінальності характеризує частку тих, хто перебуває за межею бідності, і розглядається як потенційна база для міжгалузевого переливу робочої сили та міграційних процесів.
Межа бідності в країні ЄЕТ становить приблизно 50 % від середнього доходу на одну людину, або до бідних відносять 10 % населення з нижчим рівнем доходу.
Верстви населення, які перебувають нижче межі прожиткового мінімуму, потребують соціального захисту. Загалом середній рівень компенсації втрат від інфляції становить 40—50 %.