Економічна теорія (2003)

У сучасних умовах країни пострадянського простору знаходяться на переломному етапі історії. Колишні республіки знайшли самостійність, залишаючись залежними одна від одної, але в більшій мірі від багатих країн Заходу, насамперед, США. Двополюсний світ перетворився на однополюсний, у якому домінує одна держава, у значній мірі виявляє вплив на економіку і політику більшості країн пострадянського простору, що переживають тривалу трансформаційну кризу. Криза, Що призвела до краху систему державного соціалізму, і трансформаційна, яка характеризує сучасний етап розвитку України, Росії й інших країн Співдружності Незалежних Держав, безперечно, взаємопов'язані, але не в тій мірі, як прийнято вважати. Кожна з них має свої причини й особливості.

Системна криза спричинена об'єктивними чинниками, її не пояснити обивательськими уявленнями, які іноді експлуатують політичні сили лівого спектру, що бачать головною причиною кризи «підривну діяльність» західних держав, тобто зовнішній чинник. Чи можна вважати зовнішнім чинником виснажливу гонку озброєнь, у яку підрядився СРСР через недалекоглядну політику керівництва країни? Концепція пріоритету класових інтересів призвела до зростаючої мілітаризації економіки, яка виснажила ресурси країни. Це стало однієї з причин кризи. Тому правильним буде твердження — система державного соціалізму підточувалася внутрішнім розкладанням. Воно охопило всі сфери громадського життя: економіку і політику, ідеологію і культуру, соціальну і правову сфери, національні і міждержавні відносини.

Політична криза системи державного соціалізму зумовлена монополією однієї політичної партії на політичну владу, яка перетворилася в державну структуру. Низький рівень ротації кадрів партійно-державного апарату призвів до їхнього старіння, особливо у верхніх ешелонах влади. Кадри втратили здатність і волю до відновлення політичних інститутів, перегляду принципів розвитку економіки. Догматичні погляди на шляхи суспільного прогресу, перспективи розвитку країни і всього співтовариства країн державного соціалізму визначали мислення керівних кадрів.

Загальнодержавна власність, яка мала монопольно-галузевий характер за реального розпорядження партійно-державного апарату, перешкоджала таким формам її реалізації, за яких виробник (підприємства, люди, що працюють на них) відчував би безпосередній зв'язок із власністю. Зв'язок повинний був втілюватися в матеріальному результаті, задоволенні економічних інтересів. Відсутність стимулів призвело до відторгнення робітника від праці, власності, влади. Це обумовило ставлення до власності як до чужої, і, як наслідок, до зниження продуктивності праці, рівень якої усе більше відставав від рівня країн традиційної ринкової економіки. Внаслідок цього система державного соціалізму виявилася несприйнятливою до науково-технічного прогресу. Тільки один такий чинник прирікав її на деградацію і банкрутство. Крім того, механізм директивного планування ні в якому разі не міг бути ефективним, нагадуючи парадокс-антиномію «що було першим — курка чи яйце?» Що повинне передувати — заявки чи план? Припустимо, заявки, але трудові колективи не мають плану, що ж їм замовляти? План — заявкам, але центр без заявок не здатний «розглянути» і розписати план сотням галузей і тисячам підприємств? Усе разом і обумовило економічну кризу.

Догматизм в ідеології, насадження однодумності, розбіжність між словами і справами, що межує з цинізмом, не могло не привести до кризи в ідеології і культурі. Телефонне право, що замінило закон, послабило суспільний правопорядок. І, нарешті, помилкова концепція, яка визначала розвиток національних відносин, викликала за ослаблення політичної влади, сплеск сепаратизму і націоналізму, що довершило катастрофу системи.

Сучасний етап, який переживають країни колишнього СРСР, називають перехідним періодом або трансформаційним процесом інверсійного типу. Продовжується трансформація й в Україні вже десятий рік. З якими результатами? Якщо говорити коротко — негативними. За період 1989-1999 років обсяг ВВП зменшився на 70% у тому числі надушу населення — на 64%. У цінах 1993 року відповідно до рівня європейських країн такий показник склав в Україні 11%. Було б спрощенням зводити сучасний стан української економіки до спадщини адміністративної системи, державного соціалізму. Адже перед розпадом Союзу Україна мала у своєму розпорядженні величезний економічний і людський потенціал, що не тільки не був використаний, але і значно втрачений. Тільки один факт — стан зовнішнього і внутрішнього боргу — характеризує таке становище. Прийнявши «нульовий варіант» при розділі Союзу, Україна ухитрилася за 10 років нажити зовнішній борг у розмірі $12 млрд. (а це майже третина річного обсягу валового внутрішнього продукту), нерахуючи урядових гарантій по приватних кредитах.

І до економічної кризи країну призвів, головним чином, помилковий економічний курс, що проводиться з початку 90-х років.

Романтичні, легковажні уявлення про ринкову трансформацію призвели до втрати управління народним господарством. Безперечні ліберальні цінності — свобода вибору, приватна власність, ціноутворення вільного ринку і т. ін. Доморослі реформатори з безвідповідальною наївністю кинулися перетворювати їх у життя в країнах, де не було демократичних традицій, поваги до особистості, правової свідомості. Правило «закон суворий, але це Закон» здавна замінювався іншим — «Закон, як дишло...». В умовах, коли ще не сформувалися основні елементи громадського суспільства, розпад звичних авторитарних «скріп», які підтримували відносний порядок, призвів до економічного хаосу, політичного і правового нігілізму. Почався розподіл, нехай формальної, суспільної власності, що раптом перестала бути державною і стала нічиєю.

Щорічний витік капіталу за межі України складає мільярди доларів. За деякими оцінками за кордоном знаходиться до 20 млрд. доларів, нелегально експортованих з України. За іншими джерелами, за 5 років із країни вивезено 15 млрд. доларів, тоді як сума кредитів, отриманих Україною за той же період, склала 9 млрд. Без прямої участі державних чиновників усіх рівнів такі операції неможливі, як неможлива і приватизація за безцінь державного майна. Але якщо представників влади можна здолати силою чи підкупити, то енергія приватного підприємництва може придбати патологічні форми: правова держава не може виникнути до тих пір, поки мафії не знадобляться юристи.

Одна з найголовніших проблем етапу трансформації — вийти з тривалого економічного «штопору», забезпечити хоча б невелике — у 2-3% економічне зростання. А це проблема інвестицій, у тому числі прямих іноземних. Потреби величезні — тільки для галузей важкої промисловості — понад 20 млрд. доларів, структурна перебудова тягне на багато десятків мільярдів. А що ми маємо? Прямі іноземні інвестиції на початок 1998 року склали 2 млрд. доларів, тобто 40 доларів на душу населення (у 1996 році вони склали в Угорщині — $1000, Чехії — $400, Естонії — $320). 51 % усіх прямих інвестицій припадає на США і Німеччину, 13,6% — на Росію. 60% інвестицій — вкладення в нерухомість і застарілу техніку, 20-30% — грошові внески і тільки у вигляді «ноу-хау» 10%. Відомо, що стійке економічне зростання забезпечується насамперед внутрішніми інвестиціями і відповідно заощадженнями. За даними Всесвітнього банку їхній рівень повинний складати 17-25% валового внутрішнього продукту. Тому висновок однозначний — матеріальною основою відродження економіки України повинні стати переважно внутрішні інвестиції, а це означає створення сприятливого інвестиційного клімату і, насамперед, розширення підприємницького, конкурентного середовища, сприятливого для потенційних інвесторів. Агресивне ринкове середовище, а саме воно характеризує перехідний період до ринку — це дозволяючий замість реєстраційного характер створення підприємств і фірм малого бізнесу, податкова політика держави, що породжує корупцію і заганяє в «тінь» підприємницьку діяльність, особливо її малі форми. Та й бюджет з такої причини порожній. Тим часом не тільки економістам добре відома крива Лафера з елементарного курсу теоретичної економіки.

Приватизація — окремий, процес трансформаційної економіки, що потребує глибокого аналізу. Без власника немає ринкової економіки. Однак кримінальний характер формування сучасного власника породжує тіньову економіку. Тіньова економіка не тільки прирікає суспільство на економічну деградацію, але і деформує всі сторони громадського життя людей. Дійсно, подібно до того, як не може бути ринку в умовах директивної економіки, його не може бути і там, де до числа предметів купівлі — продажу відносять чиновників, що реєструють свідоцтво на право власності. Корупція чиновництва, уражаючи, немов ракова пухлина, тканини економічного організму, поглиблює і проблему інвестицій. Високий рівень хабарництва для потенційних інвесторів — додатковий податок, який утримує їх від активної інвестиційної діяльності в країнах трансформаційної економіки. За даними Всесвітнього банку рівень корупції в сукупності з низькою передбачуваністю сум хабарів та їхньої дієвості знижують рівень інвестицій у валовий внутрішній продукт з 28% до 12,3%.

Отже, основний напрямок реформування економіки — це взаємозалежна система заходів: приватизація — підприємництво — податкова політика — інвестиції. Передбачається, що реалізація заходів, пов'язаних із загальною системою економічних відносин, збільшить зайнятість, сукупні доходи, пожвавить сукупний попит, на який не забариться відгукнутися сукупна пропозиція. Система заходів — це не ціль трансформації, а засіб вирішення соціальних проблем, головна мета економічних перетворень у суспільстві.

Сучасні соціальні проблеми — це та ціна, яку платить населення, втягнене проти своєї волі в реформаційний процес. Реформація має сенс, якщо реформи здійснюються в інтересах людей, дають можливість поліпшити їхнє матеріальне становище.

Відповідальністю за політичну реальність повинні характеризуватися рішення осіб, що претендують на роль керівників суспільства. Адже наслідки такої діяльності прямо пропорційні їхньому професіоналізму і відповідальності. На жаль, ні ті, ні інші якості не властиві вітчизняним реформаторам. Спроби реалізувати монетарну модель в українському варіанті відкинула населення у життєвому рівні — зарплаті, пенсіях, освіті, охороні здоров'я, культурі — на багато років назад, у шістдесяті роки. Ефект «шокової терапії», авторство якої пов'язують з Лешиком Бальцеровичем, навіть у Польщі ще не оплачений сповна. В Україні ж він уподібнився стрибку з вишки в басейні, з якого давно витекла вода. Але спроби вдалого стрибка повторюються з маніакальною завзятістю. Слідування за рекомендаціями Міжнародного валютного фонду, заснованими на монетарній концепції, розробленими і випробуваними у слаборозвинених країнах доіндустріального етапу розвитку, призвело до тяжких наслідків і в соціальній сфері.

Уже західні економісти звертаються до керівників країн Співдружності Незалежних Держав із застереженнями про згубність курсу, що проводиться за рекомендаціями Міжнародного валютного фонду, радять звернутися до кейнсіанскої та інституціональної концепції. І навіть батько «шокової терапії» Лешек Бальцерович у праці «Соціалізм, капіталізм, трансформація» визнає необхідність звернутися до інституціональної концепції. Він підкреслює, що «інституціональні проблеми були відтиснуті на задній план у результаті поширення впливу звичайної неокласичної економіки, що привнесла в економіку пристрасність суджень, побудованих на передумовах, що завдають збитку практичній відповідності». Залишаючись прихильником радикальних перетворень, Лешек Бальцерович визнає, що радикальна економічна політика можлива на обмеженому тимчасовому відрізку, поки виявляється «дух революційного ентузіазму», що супроводжується жертвами заради світлого майбутнього.

Але якщо «політичний капітал» вичерпаний, а в Україні він на межі, необхідно скоригувати вектор трансформаційного процесу. У якому напрямі? Мова не йде про протилежний, тому що той шлях завів у безвихідь суспільство. Головний напрям, і це може стати об'єднуючою ідеєю багатонаціональної держави — це гідний рівень життя людей, тому що основа стабільного суспільства — не сильна армія, поліція, капітал чи наступна міфічна ідея, а середній клас, що, за Аристотелем, не настільки бідний і темний, щоб потрапляти на гачок демагогам і бути легко-підкупним, і який не настільки віддалився від загальнодержавних інтересів, щоб перетворитися на олігархію.

За всіх витрат трансформаційного процесу вибір на користь цінностей лібералізму, моделі господарювання, яка ґрунтується на принципах «ринок — наскільки можливо, план — наскільки необхідно», «багатий громадянин — багате суспільство», більша частина населення вже зробила. Але необхідно пам'ятати застереження історії — втрата державою важелів влади загрожує демократичним цінностям не менше, ніж тоталітаризм. Тому сильна державна влада, здатна підтримувати в країні правопорядок, забезпечувати безпеку людям, функціонування ринкового середовища, — одне з головних умов трансформації. Якщо ж у суспільстві, як підкреслював Джон Локк, зневажаються «правила, яких належить дотримуватись, то стає очевидним — таке суспільство перетворюється на кримінальне співтовариство. І тоді воно живе згідно з принципом «bcllum omnium contra omnes» — «війна всіх проти всіх», повертаючись до епохи варварства.