Економічна теорія (2003)

У короткостроковому періоді фірма оперує змінними витратами. Прийняті рішення спрямовані на зміну обсягу випуску за рахунок варіювання саме такими елементами витрат. Найняти більше чи менше робітників, закупити додатково сировину чи ні, пустити її відразу у виробництво чи притримати на складах — ці та подібні до них оперативні рішення має приймати фірма, виходячи з того, що в короткостроковому періоді обсяг випуску не може залежати від змін у виробничих потужностях та розмірах підприємств.

Проте, якщо розглядати проблеми підприємницьких рішень у довгостроковому плані, то на перше місце виступає питання про масштаби виробничої діяльності. У міру зростання розмірів підприємств і переходу до масового виробництва збільшуються можливості раціональнішої організації — спеціалізація, застосування досконалішого устаткування, раціоналізація управління, можливості випуску супутніх товарів, а внаслідок цього, знижуються витрати на одиницю продукції. Має місце так звана економія на масштабах — ситуація, за якої у довгостроковому періоді середні витрати зменшуються в міру зростання обсягу випуску. Але така тенденція має місце до певної межі, досягнувши якої, ефективність починає падати, а витрати знову починають зростати. Ця ситуація, називана утратою від масштабів, зумовлена негативними наслідками гігантизму: зниженням якості обслуговування, збільшенням марнотратства, ослабленням контролю, погіршенням умов проходження інформації. Можлива також ситуація, коли в довгостроковому періоді збільшення масовості виробництва не призводить до яких-небудь змін у динаміці питомих витрат. Такий випадок називається постійною економією на масштабах.

Виникає проблема вибору оптимального масштабу виробництва, за якого питомі витрати були б зведені до мінімуму. Такий вибір можна здійснити лише в довгостроковому періоді, оскільки крива загальних питомих витрат у короткостроковому періоді відбиває ситуацію лише для певних конкретних розмірів виробництва з незмінними постійними витратами.

Вибір оптимального масштабу виробництва.

Припустимо, підприємець послідовно збільшує масштаби свого виробництва, роблячи його дедалі масовішим. Він починає з невеликих обсягів, за яких витрати характеризуються кривою С1 (рис. 17.2).

Збільшення масштабів випуску супроводжується зростанням економії на масштабах і зниженням витрат на одиницю продукції, що відбиває крива Сг Подальше збільшення масштабів призводить до зростання витрат і втрат, що їх показує крива Су Обвідна крива, проходячи по дотичній до всіх трьох ліній характеризує всю ситуацію в довгостроковому періоді. При кількості продукції, що випускається (Qa), найсприятливішою є ситуація Cv коли питомі витрати мінімальні. Нижча точка кривої характеризує масштаб, при якому зростання економії на масштабах припиняється і настає момент постійної віддачі, а потім виникають утрати від масштабу. Така точка відображає ситуацію, яка здобула назву мінімально ефективний масштаб. Усі інші ситуації (С2, CJ)

менш сприятливі для цього, бо рівень витрат при них буде вищим. Цим пояснюється, зокрема, що за невеликих обсягів випуску дрібні підприємства часто бувають ефективнішими за великі. При розширенні обсягів до рівня Qe дрібне підприємство (С) виявляється найменш ефективним, а найменші витрати — у виробництва, описаного кривою СТ саме його масштаб виявляється мінімально ефективним. Подальше зростання обсягів до Qc переміщує мінімум витрат на криву Су що описує найвигіднішу за цих масштабів ситуацію.

Орієнтуючись на обвідну криву, підприємець має змогу вибрати з трьох можливих варіантів найкращий для себе обсяг випуску.

Те, що подібний підхід є не тільки наслідком суто теоретичних міркувань, а й має безпосереднє практичне значення, можна проілюструвати розповіддю засновника і глави всесвітньовідомої японської фірми «Соні» Акіо Моріта. У 1955 році фірма випустила свій перший транзисторний радіоприймач, і Акіо Моріта під час поїздки в США вів переговори про закупівлю радіоприймачів у США. Виріб сподобався оптовому покупцю і він замовив 100000 штук. Проте можливості невеликої фірми, якою була тоді «Соні», не давали змоги виконати таке велике замовлення. Необхідно було значно розширити виробництво, здійснити великі інвестиції, найняти і навчити нових робітників, що було дуже ризиковано. «Обмірковуючи всі можливі наслідки,— пише Акіо Морі-та,— я сів і намалював криву, що нагадувала букву U. Витрати на виробництво 5000 штук я прийняв за вихідні: звідси почалася крива. Аж до 10000 вартість виробництва знижувалася, досягти тут свого мінімуму, а потім почала зростати. При 50000 вартість одиниці була вже значно більшою, ніж при 5000, а при 100000 істотно перевищувала початковий рівень.

Висновок був такий: якщо збільшуємо витрати, щоб виконати замовлення на 100000 приймачів, а наступного року не вдасться укласти контракт такого ж масштабу, вилетимо в трубу». Коли наступного дня Акіо Моріта ознайомив зі своїми висновками покупця, той не повірив своїм вухам. «Я тридцять років працюю торговельним ..агентом, — сказав він, — але вперше чую, щоб збільшення обсягу закупівель призводило до подорожчання одиниці продукції. Це нелогічно!». Але уважно вислухавши всі доводи, він помовчав трохи, посміхнувся і підписав замовлення на 10000 радіоприймачів — кількість, що влаштовувала обидві сторони.