Економічна теорія (2003)

20.3. Олігополія

Висновки щодо порівняльної ефективності двох розглянутих моделей ринкових структур не можуть бути повними і вірогідними, оскільки, як уже зазначалося, вони відбивають економічну ситуацію лише в загальному вигляді, подаючи поведінку виробника в ідеальних умовах. Реальна економічна ситуація різноманітніша і породжує проміжні структури, що відхиляються в той чи інший бік від ідеальної моделі. Одна з них, що знаходиться ближче до чистої монополії, але водночас включає суттєві елементи конкурентності,— олігополія. її основна риса — невелика кількість великих фірм, що домінують на ринку певного товару чи послуги. їхнє пануюче положення стає можливим завдяки концентрації великої частки продукції, що поставляється на ринок.

Ступінь концентрації виражається показником відсоткової частки певної кількості найзначніших фірм у загальному обсязі продажів визначеного продукту чи послуги. Отже, чотири найбільші фірми США випускають на ринок 94% автомобільних моторів, 90% електроламп, 90% сигарет, 87% зубної пасти, 80% турбін та генераторів, 74% літаків. Це — типові олігопольні структури. Причина їхнього утворення, насамперед, прагнення скористатися перевагами великомасштабного виробництва, які недоступні для більшості підприємств. У певних галузях у виробництвах мінімально ефективні розміри підприємства — точка, де крива загальних питомих витрат припиняє своє падіння та починає вирівнюватися — настільки великі, що доступні лише дуже небагатьом великим фірмам. Інша причина концентрації — бар'єри, які фірми збудовують на шляху тих, хто намагається проникнути на їхній ринок. Такими бар'єрами можуть бути власність на невідтворені ресурси, патенти і ліцензії, необхідні для участі у виробництві певного продукту та ін. Домігшись переваг, великі фірми, що стали лідерами на ринку, витісняють чи поглинають численних суперників, після чого мають можливість контролювати ринок.

Взаємодія фірм на олігопольному ринку.

Суперництво невеликої кількості великих фірм породжує новий чинник конкурентної боротьби — взаємозалежність. Кожна фірма в такій ситуації не може піти на зміну цінової політики, не враховуючи можливої реакції конкурентів. Це — одна з найсуттєвіших рис олігополії: вона має місце тоді, коли кількість фірм у галузі настільки мала, що кожна має зважати на реакцію суперників при формуванні політики цін. Ця особливість визначає і специфіку її ринкової поведінки. Ціни в такій ситуації, з одного боку, менш рухливі, з іншого, якщо вони змінюються, то разом в усіх фірмах.

Припустімо, у галузі домінують три фірми й одна з них вирішила змінити ціну (підвищити чи знизити). У такому разі дві інші можуть або піти за нею, або залишити свої ціни без зміни. У першому випадку попит, а отже, обсяг продажів зміниться незначно, бо фірми змінили ціни в одному напрямі, і споживач не має альтернативного вибору для задоволення своїх потреб. Попит буде слабко еластичним. У другому випадку фірма, що знизила ціну, при незмінних цінах на продукцію двох інших фірм матиме підвищений попит на свою продукцію, а якщо вона змінить ціну у бік підвищення, то втратить значну частину своїх покупців. Попит у такому разі стає значно еластичнішім.

Отже, попит на продукцію фірми за умов олігополії залежатиме не тільки і не стільки від неї самої, скільки від поведінки її суперників. Якщо вони «вступають у гру» і змінюють свої ціни слідом за певною фірмою, попит низькоеластичний; якщо ж вони залишаються осторонь, попит стає високоеластичним. Особливість цієї ситуації відбиває специфічна конфігурація кривої попиту на олігопольному ринку, що набуває форми ламаної лінії (рис. 20.6). При ціні, що встановилася на ринку (Рт), рівень випуску відповідає відмітці <2и



Якщо одна з фірм піднімає ціну вище за ринкову, а інші не йдуть за нею, попит стає високоеластичним, що й відбиває крива Df. Після досягнення точки, ринкової ціни, якщо зниження продовжиться, інші фірми «вступають у гру» і попит стає низькоеластичним, що й відбиває крива D2. Загальну ж картину зміни в характері попиту показує крива, що переламується в точці М.

Невизначеність у поведінці суперників, яка створює суттєві труднощі у прогнозуванні результатів економічної діяльності, штовхає олігопольні фірми на змову у сфері політики цін. Непередбачуваність реакції суперників на зміну цін може спричинити такі небажані явища, як війна цін, поява нових конкурентів, відхилення від ціни, при якій випуск продукції дає максимальний прибуток.

Щоб уникнути такої ситуації, фірми прагнуть домовитися про підтримку загальної ціни и обмеження випуску. Найтиповіші угоди такого плану — картельні угоди, в яких для підтримки певного рівня цін установлюються квоти продукції, що випускається.

Припустимо, 10 фірм, що випускають однорідну продукцію, конкурують на вільному ринку. Граничні витрати виробництва одиниці продукції складають 1 дол. США. Оскільки граничні витрати за умов досконалої конкуренції збігаються з ціною, вони становлять ту саму величину для кожної одиниці випуску. Крива граничних витрат у такому випадку збігається з кривою питомих витрат та абсолютно еластичною кривою пропозиції (S) (рис. 20.7).



Ціна рівноваги стане в точці перетину кривих попиту та пропозиції і буде відповідати 1 дол. США та 400 одиницям випуску.

Припустимо, що фірми утворили картель з метою усунення конкуренції. Прагнучи максимізувати прибуток, вони шукатимуть той обсяг випуску, за якого граничний дохід зрівняється з граничними витратами. Таким обсягом будуть 200 одиниць випуску. Якщо випуск затвердиться на такій кількості, ціна зросте до 2 дол. США за одиницю, а чистий прибуток (TR-TC) — до 200 дол. США. Учасники картелю безумовно скористуються з такої ситуації, виробляючи в половину менше продукції й одержуючи великий прибуток. Але для споживачів картель означає зменшення пропозиції і вищі ціни. На щастя для споживачів, картелі виявляються доволі нестабільними утвореннями.

Перша проблема, з якою картель стикається, це складність контролю за виходом на олігопольний ринок. Високі ціни й великі прибутки неминуче залучають нові фірми, які, стаючи членами картелю, знижують частку прибутку, що припадає на кожного, і зрештою роблять безглуздим саме об'єднання.

Друга проблема — спокуса порушення встановленої квоти. Якщо один із членів союзу збільшить випуск понад квоту за умови, що інші дотримуються домовленості, він тим самим збільшує свій прибуток та одержує цей надлишок доти, доки інші не зроблять те ж саме. Якщо ж це відбудеться і всі учасники перевищать квоти, картель припинить існування, ціна повернеться на рівень ринкової рівноваги та відновиться ситуація вільної конкуренції. Для окремої фірми-учасниці, отже, існують досить могутні спонукальні мотиви перевищити квоту, коли вона розраховує на дотримання іншими учасниками домовленості, так і в тому разі, коли вона сподівається на порушення правил всіма іншими.

Прикладом може бути доля нафтового картелю — організації країн — експортерів нафти (ОПЕК). На початку 70-х pp. вона концентрувала близько 60% виробництва нафти і, прагнучи скористатися з такого положення, встановила квоту, вчетверо піднявши ціни на сиру нафту. Проте високі ціни не тільки протягом восьми наступних років давали великі прибутки, а й зробили рентабельними раніше невигідні нафтопромисли в Північному морі та на Алясці, що підсилило конкуренцію, а також стимулювали пошуки і впровадження енергозберігаючих технологій. За умов конкуренції, що загострилася, широко поширилися порушення домовленостей про квоти й ціни. Саудівська Аравія як найбільший виробник намагалася стримати ціни, знижуючи видобуток, але, зіштовхнувшись із прагненням слабших учасників картелю скористатися ситуацією шляхом перевищення квот, змушена була зробити те ж саме. Ціни знизилися, й ОПЕК перестала контролювати ситуацію на нафтовому ринку.

Інший різновид олігопольного контролю над ринком — джентльменські угоди, де домовленості про ціни, квоти і розділ ринкового простору не фіксуються документально, а тому залишаються важкодоступними для антитрестівського законодавства.

Досить поширений спосіб координації цінової поведінки на олігопольному ринку — лідерство цін. У цьому випадку немає формальних угод: ні явних, ні таємних, але найбільша чи найефективніша фірма ініціює зміни цін, до яких більш-менш автоматично підключаються інші. Причому лідерська ціна не обов'язково має бути орієнтована на максимізацію прибутку. Вона може встановлюватися на нижчому рівні з метою не допустити вторгнення в олігопольну структуру нових конкурентів. Взагалі твердження, що олігополія має вищий прибуток завдяки встановленню вищих цін, далеко не завжди підтверджується сучасними дослідженнями. Хоча галузі з вищою нормою концентрації, як правило, прибутковіші, але джерелом високого прибутку можуть бути не тільки високі ціни, а й можливість зменшувати витрати нижче за середні.