Економічна теорія (2003)

20.2. Монополія

Другим ідеальним типом ринкової структури, що є найвиразнішою альтернативою досконалій конкуренції, є монополія. Хоча в чистому вигляді вона існує скоріше у вигляді економічної моделі, у реальному світі можуть виникати форми, що наближаються до такої ринкової структури. Вони створюються там, де складаються умови, які дають змогу суттєво затруднити вихід на ринок фірмам-конкурентам. Такі бар'єри можуть створюватися масштабами виробництва, котрі диктуються сучасною технологією; природною обмеженістю ресурсів; доцільністю задоволення загальних потреб з одного джерела (газ, електроенергія), а також патентами, ліцензіями, що закріплюють виключне право фірми на виробництво і продаж продукту.

Особливості поведінки монополіста, на відміну від вільноконкуруючої фірми зумовлені насамперед можливістю впливати на ціни. Суто монополістична фірма створює ціну (price maker). Якщо за умов досконалої конкуренції ціна — постійна величина, а виробник має вирішувати, скільки випускати продукції за цією ціною, то за умов монополії завдання формулюється інакше: необхідно вибрати ціну, при якій буде випускатися бажана кількість продукту, тобто одночасно вибирається ціна та обсяг випуску.

Може скластися враження, що монополіст, цілком контролюючи виробництво, здатен встановити яку завгодно високу ціну і у такий спосіб збільшувати дохід. Але не слід забувати, що йдеться про монополію як ринкову структуру, яка підкоряється законам ринку, зокрема, закону попиту. Надмірне підвищення ціни неминуче спричинить скорочення продажів, а отже, й доходу. Співвідношення між ціною і доходом за умов монополії можна показати на прикладі (табл. 20.4).



Із даних таблиці видно, що між рухом цін і зміною кількості продукції, яка продається, існує зворотна залежність, отже, й крива попиту на продукцію монопольної фірми буде спадною.

Це, у свою чергу, означає, що граничний дохід буде менший за ціну, тобто приріст загального доходу, отриманий від продажу кожної додаткової одиниці продукції, буде меншим, за ціну, за якою продається ця одиниця. Крива граничного доходу (MR) буде завжди розташована нижче від кривої попиту (D) (рис. 20.3).



Отже, монополіст має можливість, знижуючи ціни на товари, збільшувати свої доходи за рахунок розширення випуску й обсягу продажів продукції.

Прагнучи максимізувати прибуток фірма-монополіст може маніпулювати й цінами, й обсягами продажів, вибираючи варіант, що забезпечить одержання прибутку, близького до максимуму. Максимальний прибуток дасть ціна, що відповідає такому обсягу випуску, продаж останньої одиниці якого забезпечує перевищення граничного доходу над граничними витратами. Наприклад, за ціни 120 дол. США за одиницю випускається 5 одиниць продукції. Продаж п'ятої одиниці ще зберігає перевищення MR над МС, але розширення випуску до 6 одиниць призводить уже до перевищення витрат над доходом. Максимальний прибуток, отже, дадуть 5 одиниць випуску, після чого вона починає знижуватися. Можливий також варіант, коли за несприятливої ринкової ситуації монополіст не зможе одержувати прибуток у короткий період. У такому разі він спробує мінімізувати втрати. За правилом МС = MR випуск установиться на рівні, де крива граничних витрат (МС) перетинається з кривою граничного доходу (MR) — на графіку 10 одиниць (рис. 20.4).



На кривій попиту (D) такий рівень відповідає ціні і дол. CIJJA за одиницю. Але питомі загальні витрати десяти одиниць продукції дорівнюють 4,60 дол. США. Виходить, при ціні в 4 дол. США монополіст втрачає 60 центів на кожній проданій одиниці. Загальні втрати показані заштрихованим прямокутником. Хоча монополіст і зазнає збитків, але будь-який інший рівень випуску може їх тільки збільшити. Зазначеної ж ціни цілком достатньо, щоб покрити питомі змінні витрати (AVC), і поки ціна буде їх перевищувати, має сенс продовжувати бізнес. Але якщо крива попиту зрушиться вліво настільки, що опиниться нижче за криву середніх перемінних витрат, монополіст зможе мінімізувати втрати, тільки закривши справу.

У довгостроковій перспективі, проте, на відміну від умов досконалої конкуренції, поведінка монополіста, буде визначатися завданням не допустити до сфери своєї діяльності конкурентів. Тому, маючи можливість маніпулювати цінами, він не тільки буде орієнтуватися на цілі максимізації прибутку чи мінімізації збитків, а й прагнути створити бар'єри для бажаючих проникнути в галузь. Фірма-монополіст може підтримувати ціни нижчі за ті, що забезпечують максимум прибутку. Поводячись так, фірма хоча й отримає прибуток менший за максимально можливий, але він буде більший за нормальний прибуток, до рівня якого звівся б її дохід у разі вільного проникнення на її ринок фірм-конкурентів.

Окрім того, монополіст може збільшувати свій прибуток, вдаючись до методу цінової дискримінації. Він може продавати свою продукцію різним покупцям за різними цінами, з огляду на їхні купівельні можливості й еластичність попиту. Покупці поділяються на групи, кожна з яких готова платити свою ціну за продукт. У групах з низкоеластичним попитом ціна може бути вищою, а з високоеластичним — нижчою. За допомогою такого сегментування встановлюють ціни, що мають максимальний прибуток для кожної групи окремо, і тим самим збільшується загальний прибуток.

Компанія, яка продає електроенергію, може встановити вищу ціну за кіловат, що використовується для освітлення, та нижчу — для готування їжі й опалення. Причина в тому, що попит на електроенергію для освітлення низькоеластичний, бо щодо неї не існує розумної альтернативи, а попит на енергію для кухні більш еластичний, бо її можна замінити газом. Схожа ситуація і з промисловими споживачами електроенергії, що платять меншу ціну, оскільки в крайньому випадку можуть установити в себе автономні генератори на відміну від побутових споживачів, що позбавлені такої можливості та змушені погоджуватися на вищу ціну.

Можливість стійкого відхилення від ціни рівноваги, встановленої ринком, яка існує за умов монополії, значно послабляє здатність ринкового механізму виконувати свої регулювальні функції. По-перше, покупці дістають найчастіше перекручену інформацію. Якщо монополіст установлює ціну на продукт, вищу від альтернативних витрат, це спонукає споживачів скорочувати їхні покупки і витрачати ресурси на пошуки замінника, навіть якщо використання певного продукту ефективніше. По-друге, не може реалізуватися частина загального виграшу від обміну.

При встановленні ринкової ціни рівноваги і споживач, і виробник виграють, бо один купує частину продукції за цінами, нижчими за ті, що, він готовий заплатити, а інший продає за цінами вищими за ті, за які він готовий віддати свою продукцію. При ціні рівноваги 20 дол. США виграш споживача буде виражатися площею трикутника РР0М, а виграш виробника — площею трикутника РЦМР0 (рис. 20.5).



Якщо буде встановлена монополія, фірма, прагнучи максимізувати , прибуток, шукатиме такий обсяг випуску, при якому граничні витрати зрівнялися б із граничним доходом (точка N). Таким обсягом випуску будуть 120 одиниць, а ціна, що відповідає попиту при даному обсязі, 28 дол. США. За таких умов виграш споживача скоротиться і виразиться площею трикутника Р2РРт, але все-таки буде мати місце. Виграш виробника зросте, оскільки він продаватиме продукцію за ціною, що значно перевищує граничні витрати, і досягне розмірів, які відображає площа заштрихованої фігури. Але, як видно з графіку, частина виграшу споживача і виробника (трикутник NP N) не реалізується. Ця мертва зона виникне через те, що монополія обмежує випуск продукції 120 одиницями. Не було б монополії, конкуренти збили б ціну й обсяг випуску збільшився б до 200 одиниць, що дало б змогу реалізувати потенційний виграш від обміну. Існування ж «мертвої зони» свідчить про відносну неефективність монополії.