Економічна теорія (2003)
30.3. Структура світового господарства та її еволюція
Первинним елементом системи світового господарства є національні господарські, а також міжнародні виробничі комплекси. Вирішуючи у процесі функціонування свої власні завдання, такі комплекси водночас сприяють виконанню призначення всієї системи, а для цього між ними мають встановлюватися міцні і стійкі зв'язки, що поєднують їх у більш великі утворення — підсистеми, які мають специфічні характеристики, але підпорядковані організуючій цілі системи в цілому.
Критерії виділення компонентів світового господарства.
Для характеристики складної і різноманітної структури світового господарства застосовується низка критеріїв, що дають змогу виділити складові його компоненти, згрупувати їх за певними ознаками і судити про стан і динаміку розвитку системи. Йдеться саме про комплекс критеріїв, тому що не існує єдиного універсального показника, здатного відбити всю складність і суперечливість світового господарства.
Найпростіший й очевидний підхід — виділення підсистем світового господарства за географічною ознакою згідно особливостями регіонального розвитку. З таких позицій можна розглядати підсистеми — Західна Європа, Північна Америка, Близький Схід, країни Південно-Східної Азії тощо. Іноді як самостійні підсистеми розглядаються окремі країни, що володіють великим економічним потенціалом, наприклад, США, Китай, Індія. Більш складний аналіз припускає застосування таких критеріїв, як рівень економічного розвитку, соціально-економічний тип господарства, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків.
Рівень економічного розвитку — синтетичне поняття, що характеризується сукупністю ряду показників, серед яких суттєвіші — виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення, галузева структура національної економіки, тип економічного росту, рівень і якість економічного життя населення.
Обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення — один з найбільш поширених критеріїв класифікації підсистем світового господарства. У відповідності з ним виділяють групу високорозвинених країн і групу країн, що розвиваються. Проте сам по собі такий показник не є достатнім для характеристики рівня економічного розвитку. За таким показником, наприклад, найбільш економічно розвинена країна сучасного світу США опиняється лише на третьому місці ($26397 на душу в 1995 році), пропустивши поперед себе карликовий Люксембург ($34155) і невелику африканську державу Бруней ($30447). Тому необхідні й інші показники. Тож галузева структура свідчить про рівень індустріального розвитку країн, що входять до тієї чи іншої групи. Якщо основна частка валового внутрішнього продукту виробляється в промисловості, то маємо справу з високоіндустріальними державами, якщо в сільському господарстві — з аграрними. При цьому суттєве значення мають показники ефективності виробництва (продуктивність праці, капіталовіддача, матеріало- і енергоємність), що визначають тип економічного зростання. Як правило, високорозвинені країни характеризуються інтенсивним типом зростання, тоді як менш розвинені — екстенсивним.
Починаючи з 90-х років у міжнародній статистиці для характеристики рівня економічного розвитку почали застосовувати такий узагальнюючий показник, як індекс людського розвитку, що включає три основних компоненти: тривалість життя і стан здоров'я, рівень освіти й рівень доходів, що забезпечує прийнятні умови життя. До кінця 90-х років згідно з доповіддю Комісії ООН щодо людського розвитку серед 175 країн, для яких обчислювався індекс людського розвитку, 64 країни являли високий рівень, 66 країн — середній, і 45 країн — низький рівень. Інакше кажучи, з 6 млрд. мешканців Землі 1,3 млрд. (23%) користувалися умовами високого рівня людського розвитку, 2,6 млрд. (45%) — середнього і 1,8 млрд. (32%) проживали в умовах нижче середнього рівня, (табл. 30.1).
Аналіз показує, що, незважаючи на розходження в показниках, орієнтація на рівень економічного розвитку дає змогу судити про специфіку завдань, які стоять перед різними країнами, і групувати їх відповідно до цього в окремі підсистеми.
Країни, що розвиваються, зустрічаються з іншого роду проблемами. Насамперед це подолання відсталості від країн з високим рівнем економічного розвитку, яка, незважаючи на»покладені зусилля, не тільки не скорочується, але навіть у ряді випадків зростає. З проблемою відсталості тісно пов'язана проблема бідності, що не дозволяє забезпечити величезній кількості населення хоч трохи пристойний спосіб життя. Розв'язання цих проблем неможливо без включення в систему міжнародних економічних зв'язків. У пошуках виходу із ситуації, що склалась, країни, які розвиваються, намагаються об'єднати свої зусилля, виступити єдиним фронтом у діалозі з розвиненими країнами (діалог «Північ-Південь»). Ними висунута через ООН концепція «нового світового економічного порядку», що передбачає комплекс заходів для подолання відсталості.
Масив країн, що розвиваються, далеко не однорідний за складом, й їхня диференціація поглиблюється. Невеликій групі країн, що розвиваються, пощастило вдало вписатися в систему світових господарських зв'язків, і, використовуючи сучасні технології і переваги в забезпеченні дешевою, але досить кваліфікованою робочою силою, домогтися високих темпів економічного зростання і конкурентоспроможності своєї продукції. Це дало змогу розв'язати низку соціальних і економічних проблем і забезпечити досить високий рівень життя. Країни, що дістали назву нових індустріальних країн (Гонконг, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Аргентина, Мексика), посідають досить високі місця в рейтингу рівня людського розвитку.
Ще одну специфічну групу країн, що розвиваються, складають експортери нафти і нафтопродуктів. Одержуючи значну нафтову ренту, вони змогли забезпечити доволі високий рівень доходу на душу населення. Але, на відміну від нових індустріальних країн, вони не використовували виручені від продажу нафти кошти для вкладень у реструктуризацію власної економіки. У крайньому разі вони використовували їх як позички і портфельні інвестиції в інших країнах. Значна ж частина йшла на поточне споживання, причому далеко не завжди раціональне. Тому для деяких країн (Нігерія) закінчення нафтового бума обернулося кінцем процвітання.
Країни з низьким рівнем економічного розвитку (рівень доходів нижчий від $200 на людину на рік) — зона бідування світової економіки. Тут постійним явищем стали недоїдання, епідемічні захворювання, масове безробіття, низький рівень освіти. Саме такі країни мають потребу в ефективній міжнародній допомозі для перетворення їхньої економіки і включення її як нормально функціонуючого елементу у світове господарство. Необхідність допомоги відчувають не тільки країни з низьким рівнем розвитку, але і усе світове співтовариство, оскільки порушення функціонування якогось одного елемента системи створює загрозу цілісності і збалансованості всього економічного організму.
Двополюсна структура світового-господарства не тільки сформувалася під впливом різниці в рівнях економічного розвитку різних країн, але породила відповідні соціально-політичні форми свого існування. Економічно більш розвинені країни зайняли провідні позиції у світовій економіці, насильно підкоривши більш відсталі території, закріпивши залежність у вигляді їхнього колоніального статусу. Кожна з підсистем виконувала свої функції, забезпечуючи реалізацію всією системою свого призначення. Метрополії зосереджували масове виробництво промислових виробів, колонії були для них великим ринком збуту, а також джерелом сировини і продовольства, що обумовлювало їхню аграрно-сировинну спеціалізацію. Така система багата на суперечності й конфлікти, оскільки, по-перше, потреба в розширенні колоніальних володінь після завершення територіального поділу світу не могла не призвести до зіткнення інтересів метрополій у боротьбі за переділи колоній, а по-друге, населення самих колоній рано чи пізно переставало миритися зі своїм залежним становищем і починало боротьбу за звільнення і незалежність.
Досягши певної гостроти, конфліктність спричинила кризу колоніальної структури і необхідність її трансформації. Вона здійснювалася, з одного боку, шляхом національно-визвольних і антиколоніальних революцій і утворення на місці колоніальних імперій молодих незалежних держав. З іншого боку — за допомогою відключення від світової капіталістичної системи господарства групи держав з централізовано планованою економікою, що утворили відносно замкнуту систему світового соціалістичного господарства. При всій її відокремленості економічні потреби зумовлювали підтримку зовнішньоекономічних відносин у межах світового ринку. Характер взаємодій був складний і суперечливий. Господарські зв'язки між державами з різними суспільними системами поєднувалися с протиборством і змаганням, причому останні тенденції переважали.
Ламання старої структури світового господарства і формування нової відбувалися під впливом боротьби двох протилежних тенденцій: посилення процесу інтернаціоналізації господарського життя, з одного боку, і росту автаркічних тенденцій, з іншого. Наслідком суперечливих процесів стала багатополюсна структура світового господарства, що складається з трьох великих метасистем — промислово-розвинених, таких, що розвиваються, і соціалістичних країн, усередині яких утворилися підсистеми з відносно відокремленими інтересами, цілями і завданнями. В групі економічно розвинених країн чітко позначилися три центри сили, що у конкурентній боротьбі один з одним визначають економічну ситуацію не тільки в підсистемі, але й у світовій економіці. Це США, Західна Європа, Японія.
У групі країн, що розвиваються, виділяються «нові індустріальні країни», країни середнього для такої підсистеми рівня розвитку і держави з украй низьким рівнем розвитку економіки і соціальної сфери. Світова соціалістична система, хоч і була менш диференційована, також не відзначалася абсолютною однорідністю. У ній виділялася група східноєвропейських країн, більш тісно пов'язаних одна з одною і більш-менш близьких за рівнем економічного розвитку. Вони складали основу інтеграційного угруповання — Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Більш відстала економіка і своєрідність розвитку відзначали азіатські соціалістичні країни (Монголію, В'єтнам, Північну Корею) і Кубу. Особливу позицію через специфіку політики, що проводилася, займала Китайська Народна Республіка.
З початку 90-х років відбулися нові радикальні зміни у світовому господарстві. Найбільш істотним їхнім чинником став перехід на ринкові форми господарювання країн з централізовано-планованою економікою. Цей процес супроводжувався не тільки кризовими явищами в економіці країн з централізовано-планованим господарством, але і дезінтеграцією підсистеми світове соціалістичне господарство та її розпадом. Зникнення одного зі структурних елементів викликало необхідність у перебудові структури в цілому. Колишні соціалістичні країни в зв'язку з формуванням у них економічних і соціальних структур ринкового типу зустрічаються з необхідністю більш тісної інтеграції у світове господарство.
Виникає запитання: у яку підсистему світового господарства країни соціалістичної орієнтації повинні включитися? З одного боку, більшість з них має досить розвинену економічну структуру індустріального типу, що зближує їх із промислово розвиненими країнами середнього рівня розвитку. З іншого боку, за рівнем ефективності, конкурентоспроможності, а також виробленого на душу населення національного продукту вони наближаються до країн, що розвиваються (статистика Світового банку з 1988 року відносить їх саме до такої категорії). Вочевидь, можна говорити про проміжну тимчасову підсистему країн з перехідною економікою, існування якої обумовлено перехідним станом самого світового господарства, що просувається до нової структурної рівноваги, за якої кожен із компонентів, що складають систему, відкритий і сприйнятливий до взаємодії з іншими.
Участі в міжнародних економічних відносинах є одним з найважливіших критеріїв включення в ту чи іншу підсистему світового господарства. Можна говорити про відкритий характер економіки країни, якщо напрями її розвитку визначаються тенденціями, які діють у світовому господарстві, оскільки частка зовнішнього сектора і рівень зовнішньоекономічних зв'язків дозволяють справляти стимулюючий чи гальмуючий вплив на економічне зростання. Вважається, що це буває, коли зовнішньоторговельний оборот досягає 25% валового внутрішнього продукту.
Участь країни в зовнішньоекономічній діяльності дістає висвітлення у низці показників. По-перше, експортна квота — відношення обсягу експортованих товарів до валового внутрішнього продукту. По-друге, товарна структура зовнішньої торгівлі — питомі ваги експортованих і імпортованих товарів за видами й ступенем їхньої переробки. Це дозволяє судити про сировинну чи технологічну спеціалізацію, про ступінь залежності від зовнішнього ринку. По-третє, порівняльне співвідношення частки країни у світовому виробництві валового внутрішнього продукту та її частки у світовій торгівлі. Перевищення першої над другою може означати або закритий характер економіки, або низьку конкурентоспроможність виробленої продукції. Еластичність зовнішньоторговельного обороту відбиває залежність між темпами зростання експорту й імпорту і темпами зростання валового внутрішнього продукту. Коефіцієнт еластичності попиту на експорт чи на імпорт показує, наскільки збільшується попит у разі зростання валового внутрішнього продукту на 1%. Якщо коефіцієнт більшій за одиницю, це свідчить про збільшення відкритого характеру економіки, якщо менший — про його зменшення. По-четверте, співвідношення обсягів інвестицій, вкладених даною країною в економіку інших країн, з обсягом закордонних інвестицій на її території. По-п'яте, обсяг зовнішнього боргу країни і його відношення до валового внутрішнього продукту.
Світове господарство є не тільки різноманітною і багаторівневою, але і динамічною системою, що перебуває у постійному розвитку і видозміні під впливом різноманітних чинників. Це відбивається в еволюції його структури:
перегрупуванні основних складових u елементів, зникненні деяких з них і появі нових. Завдання національних господарських комплексів — знайти своє місце в цій структурі, тобто забезпечити оптимальні умови функціонування з урахуванням взаємодії з іншими елементами.