Економічна теорія (2003)
30.4. Проблеми інтеграції України у світове господарство
Україна — країна з досить високим рівнем внутрішньо-національного поділу праці. Спеціалізовані виробницт-1 ва зорієнтовані на кооперацію з партнерами, що знаходяться найчастіше за межами державних кордонів. Це обумовлює настійну виробничу необхідність регулярних експортно-імпортних операцій. Третина національного виробництва опосередковується дією зовнішньоекономічних чинників. Будучи складовою частиною Радянського Союзу, економіка України брала участь у міжнародному поділі праці переважно серед країн — учасників РЕВ. Частка взаємної торгівлі країн-членів РЕВ у загальному обсязі їхнього товарообігу перевищувала 70%. Що ж до внутрішньосоюзного обороту, то він здійснювався централізованим плануванням розподілу ресурсів і виробленої продукції і лише за неабиякої умовності міг бути названий товарним. Розпад Союзу, ліквідація РЕВ, уведення національних валют, перехід на торгівлю за цінами світового ринку дуже болісно відбилися на економіці колишніх соціалістичних країн. Для України шок став особливо відчутним, тому що галузі її спеціалізації (машинобудування, харчова промисловість) були дуже енергоємними і позбавлення постачань практично дарової енергії різко погіршило умови торгівлі. Перехід на ціни світового ринку енергоносіїв призвів до їхнього зростання у 5,5 раза, тоді як ціни на товари традиційного експорту різко відстали, у тому числі і через їхню низьку конкурентоспроможність. Умови торгівлі (відношення цін на імпорт до цін на експорт) погіршилися більш ніж на 70%. Це несприятливо позначилося і на структурі імпорту. Крім високої частки енергії в загальному імпорті, значну питому вагу в ньому становлять споживчі товари, а частка інвестиційних товарів залишається низкою. Це негативно впливає на процес підвищення технічного рівня, необхідного для зростання продуктивності праці, зайнятості, реальних доходів і зрештою — економічне зростання.
Переорієнтація пріоритетів зовнішньоекономічної діяльності із завдань, що диктуються державними планами, на вимоги і запити світового ринку, породжує ряд складних проблем, розв'язання яких вимагає вироблення обґрунтованої і зваженої зовнішньоекономічної стратегії, метою якої було б перебудування шляхів активної взаємодії зі світовим господарством. Пошуки шляхів ускладнюються, з одного боку, кризовим станом перехідної економіки, з іншого боку, слабкою сумісністю зі структурою світової економіки. Проте, оскільки створення ефективної економіки визначається рівнем її інтеграції в глобальну економічну систему, альтернативи такому напряму розвитку просто не існує.
Світовий досвід свідчить, що є два найбільш типові варіанти зовнішньоекономічної стратегії: імпортозамінюючий і експортоорієнтований. Імпортозамінююча модель характерна для країн, що зустрілися з проблемою доганяючого розвитку, зі слабкою неконкурентоспроможною обробною промисловістю, де попит на промислові товари задовольняється здебільшого за рахунок імпорту. Завдання — подолати відставання і забезпечити економічний ріст — пов'язується із заходами щодо обмеження різними способами доступу в країну іноземних товарів, контролем за використанням валютних коштів і вкладання їх у пріоритетні галузі, перешкодами на шляху вивизення національного капіталу, який передбачається використовувати для фінансування вітчизняного виробництва. Така модель здається простою і привабливою, оскільки дає змогу відгородити власне виробництво від іноземної конкуренції, розширити внутрішній ринок. Крім того, протекціоністська політика дає можливість поповнювати бюджет за рахунок підвищення митних тарифів, продажу ліцензій тощо.
Стратегія імпортозаміщення дозволяє на якомусь етапі забезпечити промисловості зростання за рахунок обмеження конкуренції з боку імпортних товарів на внутрішньому ринку. Але невдовзі вона наштовхується на притаманні її природи межі. Імпорт споживчих товарів дійсно скорочується, але зате ростуть потреби вітчизняної промисловості, що розвивається, у сировині, енергії, технологіях. їх можна одержати знову ж лише за рахунок імпорту, за який потрібно розплачуватися валютою. Заробляти її можна, експортуючи продукцію виробництва власної промисловості, але лихо в тому, що відгороджені від зовнішньої конкуренції підприємства випускають неконкурентоспроможну на світових ринках продукцію. Безпосереднім наслідком стає хронічна нестача конвертованої валюти і боротьба навколо її розподілу. Країни, багаті на природні ресурси, можуть поповнити свої валютні резерви за рахунок сировинного експорту. Бідні на ресурси країни досягають границі можливостей імпорто-замінюючої моделі набагато швидше.
Країни перехідної економіки, у тому числі Україна, зустрічаються з проблемами, характерними для доганяючого типу розвитку, і тому спокуси імпортозамінюючої моделі тут досить великі. Незважаючи на заяви про прагнення до швидкої інтеграції у світову економіку, господарська практика свідчила про нездоланне прагнення використовувати заходи для обмеження імпорту (високі тарифні бар'єри, імпортні збори, нетарифні обмеження, квотування імпорту). Збільшення тиску на імпорт, а також вибіркове надання податкових пільг і привілеїв окремим експортерам чи окремим галузям свідчить про схильність до політики імпортозаміщення. У короткостроковому плані така політика може дати деякий ефект, але дуже швидко наштовхується на обмеженість внутрішніх ринків, породжує тенденцію гальмування утворення капіталів, імпорту технологій, уповільнення структурних змін.
Особливо слід зазначити, що обмеження імпорту підриває стимули і можливості технічного відновлення, і, як результат, веде до відставання в темпах зростання продуктивності, що зрештою пов'язано з ризиком уповільнення економічне зростання. Вигоди такої політики більшою мірою відчуваються в країнах, що потребують первісних імпульсів для проведення індустріалізації. Що ж до України, то головна проблема для неї не початкова індустріалізація, а реструктуризація економіки, і тому політика імпортозаміщення значно меншою мірою відповідає* її умовам.
Світовий досвід свідчить, що існує тісна кореляція між високими темпами капіталоутворення, високим рівнем продуктивності праці і доходу на душу населення і ступенем відкритості економіки. Тому в довгостроковій перспективі більш плідною з погляду економічного зростання уявляється зовнішньоекономічна політика, що орієнтована на експорт і передбачає, зокрема, рівномірне розширення навантаження на імпорт, не віддаючи переваги жодному із секторів народного господарства.
Модель експортноорієнтованої економічної політики припускає: по-перше, відкриття внутрішнього ринку для іноземної конкуренції в сполученні з гнучким захистом вітчизняного виробника; по-друге, виявлення галузей спеціалізації, по яких країна має порівняльну і конкурентну переваги у світовий або в регіональній економіці, і закріплення відповідних ніш на гостроконкурентних світових ринках товарів і послуг; по-третє, створення сприятливих фінансових умов для міжнародного підприємництва (стабільна грошова одиниця, конвертована національна валюта, розвинута банківська інфраструктура); по-четверте, гармонізація національного зовнішньоекономічного законодавства з міжнародним.
На мікрорівні така політика припускає: перетворення зовнішньоекономічної діяльності на органічну складову частину господарської діяльності підприємства; вільний маневр підприємств усіх видів власності по всьому полю світового господарства; вільний вибір економічними суб'єктами вітчизняних і іноземних партнерів і ринків, при здійсненні господарських операцій.
Іноземні інвестиції.
0дним 3 істотних джерел коштів може стати залучення іноземних інвестицій у вигляді позичок і кредитів, і особливо у вигляді прямих капіталовкладень. Прямі іноземні інвестиції спрямовуються, як правило, у галузі, де можна недорого виготовляти конкурентоспроможні у міжнародному масштабі товари на експорт. Тим самим вони стимулюють інтеграцію в систему міжнародного поділу праці, створюють трамплін для широких експортних постачань. Вони стають імпульсом для реструктуризації і модернізації виробничого апарата, сприяють залученню сучасних технологій, «ноу-хау», а отже, зростанню продуктивності праці і підвищенню ефективності виробництва. Неабияким чинником є і те, що іноземні інвестиції сприяють не тільки збереженню існуючих і створенню нових робочих місць, але і утвердженню ринкових відносин, привносячи в країну-реципієнт досвід роботи сучасних ринкових підприємств. Через них поступово впроваджуються норми нової трудової етики, етики взаємин продавця і покупця, зацікавленість у кінцевому результаті виробництва і підвищенні якості продукції, що випускається. Україна має ряд умов, що робить її досить привабливою для іноземних інвесторів. Це є великий потенційний ринок (50 млн. людей) й високий рівень освіти і кваліфікації, сприятлива кваліфікаційна структура робочої сили (висока частка осіб з інженерно-технічною підготовкою), зручне географічне положення в центрі Європи, і, нарешті, низький рівень заробітної платні. Проте приплив іноземних інвестицій в Україну виявився дуже незначним і набагато меншим очікуваного. Незважаючи на те, що тенденція до їхнього збільшення, хоча і нерівномірного, починаючи з 1992 року, спостерігається, загальний їхній обсяг залишається вкрай малим. Наприкінці 90-х років в Україні на душу населення припадало $15 іноземних інвестицій і вона посідала за цим показником останнє місце серед усіх східноєвропейських країн (для порівняння: в Угорщині $1000 на душу населення, Чехії - $400, Естонії - $320, Польщі - $140). Не зовсім виправдалися чекання щодо напряму інвестування. Передбачалося, що основним мотивом будуть експортні шанси, що відкриваються можливістю виготовлення чи переробки товарів з більш низькими витратами через дешевину місцевих ресурсів, головним чином, робочої сили. Виявилося, що переважав інший мотив — доступ на місцеві ринки, і іноземні інвестиції спрямовувалися головним чином туди, де забезпечувалися великі обсяги збуту: роздрібна торгівля, громадське харчування, сфера послуг, особливо фінансових. Сфера виробництва виявилася щодо цього на других ролях. Такій несприятливій ситуації сприяв ряд причин, що створювали перешкоди на шляху припливу іноземних інвестицій. Серед них однією з найістотніших є відсутність економічної і політичної стабільності. Це виявляється в низькому темпі проведення ринкових реформ, особливо процесу реальної приватизації, збереженні загрози високої інфляції, приборкання якої удалося здійснити лише твердими монетарними заходами, що не дає гарантії стійкості національної грошової одиниці.
Друга група причин — нерозробленість і відсутність стабільності в законодавстві. Чинна система законодавчих актів, що регулюють умови іноземного інвестування, складна, суперечлива, передбачає чимало бюрократичних процедур, які ускладнюють і .затягують процес відкриття філій чи спільних підприємств. До законів часто вносяться зміни, що нерідко передбачають зворотну дію. До того ж, формулювання законів залишають можливості для їхньої довільної інтерпретації. Сюди ж додається й недосконалість податкового законодавства.
Третя група — причини, пов'язані з нерозвиненістю інфраструктури, зокрема, фінансової. Відсутній порядок, за яким єдина організація відповідала б за оформлення інвестицій, що породжує виснажливі ходіння по різних інстанціях, супроводжувані офіційними і неофіційними поборами. Виникають труднощі в оформленні віз, проходженні прикордонного контролю, нарешті, просто з перевезеннями вантажів.
Усе це створює в країні несприятливий інвестиційний клімат і непривабливий імідж щодо умов інвестування. В авторитетному міжнародному рейтингу, що спирається на опитування представників провідних банків Західного світу, у середині 90-х років Україна посідала 111-те місце після Того, Танзанії і Нігерії. Усунення перешкод — необхідна умова припливу іноземних інвестицій, що у свою чергу могло б сприяти включенню України у світовий загальноцивілізаційний процес. Необхідно, насамперед, домагатися макроекономічної стабілізації, зменшення ризику капіталовкладень, пов'язаного з відсутністю правових і організаційних гарантій, підвищення прибутковості інвестицій. Експортноорієнтована модель могла б бути найбільш сприятливою для України, оскільки дозволяє використовувати світові ринки як додатковий чинник економічного зростання. Разом з тим орієнтація на такий тип розвитку не виключає звертання і до деяких елементів політики імпорто-заміщення, вживання обґрунтованих протекціоністських заходів для захисту вітчизняного виробництва, що сприяло б оптимізації економічної структури, яка дозволяє посісти гідне місце у світовому господарстві.