Основи економічної теорії (2003)

Буденна свідомість зводить поняття «власність» щонайбільше до відносин «людина — річ», тобто до належності речі людині. Не менш вульгаризованим є ототожнення власності з речами, предметним світом.

Такі тлумачення власності випливають із неусвідомлення соціальної сутності людини, її суспільних відносин з іншими людьми. За своєю родовою суттю людина є суспільною істотою і тому жити, виробляти, привласнювати життєві блага поодинці не може. Життєдіяльність кожного індивіда так чи інакше пов'язана з життєдіяльністю інших людей. Тому ставлення людей до умов життєдіяльності як до таких, що їм належать, обов'язково передбачає наявність суспільних відносин між людьми — членами кровної сім'ї, роду, племені, суспільства. Так, ставленню індивіда до житла, автомобіля, одягу тощо як до «свого» передувало його відношення до підприємства, на якому він працює, або суспільства, членом якого він є. Заробітна плата, прибуток, дивіденд, позичковий відсоток, рента, пенсія, стипендія та інші форми грошових доходів, на які наймані працівники, підприємці, акціонери, власники нерухомого майна, пенсіонери, студенти купують речі, перетворюючи їх на «свої», і є втіленням економічних відносин, в яких вони перебувають з підприємством, один з одним та суспільством. На цій підставі формується перше загальне наукове визначення власності, згідно з яким власність — це не речі самі по собі, а відносини між людьми (суспільні відносини) щодо привласнення умов життєдіяльності людей.

Власність — суспільні відносини між людьми щодо привласнення умов їхньої життєдіяльності: засобів виробництва, благ особистого споживання, інших економічних та соціальних благ.

Відповідно субстанцією власності є не речі, а саме суспільні відносини, тобто відносини людей один до одного залежно від їхнього відношення до засобів своєї життєдіяльності: предмет, річ стають власністю тільки у процесі відносин людей, тобто суспільних відносин між ними. Отже, субстанція власності як певних суспільних відносин не містить у собі ані атома речовини. Але власність, будучи за своєю природою суспільними відносинами, нерозривно пов'язана з речами, предметним світом людей і без нього існувати не може — вона становить єдність соціального (суспільних відносин) і матеріально-речового (предметів природи, продуктів праці та ін.). Саме тому власність виявляється як ставлення індивідів один до одного відповідно до їх ставлення до речей як до «своїх».

Відносини власності передбачають наявність суб'єкті та об'єктів власності.

Об'єкти власності — все те, з приводу чого між людьми формуються відносини належності, володіння, розпоряджання та використання в їх економічному та юридичному змісті.

Залежно від свого походження об'єкти власності класифікуються на дані природою та ті, що є продуктами суспільної діяльності людей. До перших належать земля з її рослинним і тваринним світом, водоймами і надрами, природні фактори. До других — засоби виробництва, робоча сила, предмети особистого споживання, гроші, цінні папери, нематеріальні активи, корпоративні права тощо. Всі вони охоплюються загальним поняттям «об'єктивні та суб'єктивні умови і результати виробництва».

Власність на засоби виробництва — відносини між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання та використання речових факторів виробництва.

Власність на засоби виробництва є вираженням існуючого у суспільстві розподілу речових факторів виробництва між певними суб'єктами як їх належності. Відносини володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва, на відміну від відносин належності, за своїм змістом є реальним відношенням власника засобів виробництва до безпосередніх виробників — чи до самого себе як працівника, чи до осіб, які використовують засоби виробництва як їх невласники, — рабів, кріпаків, найманих працівників.

Серед різноманіття речових об'єктів власності власність на засоби виробництва у сукупності виробничих відносин посідає особливе місце. Засоби виробництва є тим фактором, без якого людина не може здійснити виробництво матеріальних благ і, отже, забезпечити власне існування. Саме тому власність на засоби виробництва є основою сукупності виробничих відносин, через які здійснюються виробництво та привласнення благ.

Як основа виробничих відносин, власність на засоби виробництва є основним виробничим відношенням усіх суспільних способів виробництва. Це означає, що відношення власника засобів виробництва до безпосередніх виробників не є окремим видом відносин, що існує поряд з іншими у системі виробничих відносин — воно є її глибинною сутністю і має якість згорнутої системи виробничих відносин.

Як насінина рослини містить у згорнутому стані всі елементи рослини — коріння, стеблину, листя, квітку, плід та «сплячі» біологічні процеси, власність на засоби виробництва містить у згорнутому (компактному) стані всю сукупність виробничих відносин. Ця якість основного виробничого відношення в процесі поєднання виробників із засобами виробництва розгортається в систему виробничих відносин — відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, якими опосередковується їх присвоєння суб'єктами виробничих відносин як власниками факторів виробництва. Кожне відношення, яке містить система виробничих відносин, є відношенням привласнення власності.

Особлива роль у розвитку матеріальної і духовної сфер суспільства належить інтелектуальній власності.

Інтелектуальна власність — сукупність економічних та правових відносин між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання та використання продуктів інтелектуальної діяльності.

Продуктами інтелектуальної діяльності та об'єктами інтелектуальної власності є: твори науки; твори літератури та мистецтва; записи на носіях інформації; права на копіювання та розповсюдження, патенти, ліцензії, знаки на товари та послуги; права на винаходи, промислові чи наукові зразки, креслення, моделі, схеми програмних засобів та ін.; права на інформацію щодо промислового, комерційного та наукового досвіду («ноу-хау»).

Особливістю об'єктів інтелектуальної власності є те, що вони як продукти інтелектуальної діяльності (на відміну від речових продуктів праці) за своєю субстанцією є мисленим, ідеальним образом (подобою) певних природних, соціально-економічних та культурних процесів і явищ. Саме ця обставина обумовлює особливість відносин належності об'єкта інтелектуальної власності, який, на відміну від речей, не відчужується від свого творця. «Викарбовуючись» у його розумі, пам'яті, продукт інтелектуальної діяльності (сформульовані закони природознавства, економічні закони, поетичні та музичні твори тощо) є належністю творця. Відчужується лише право належності продукту інтелектуальної діяльності іншим особам, як і право ним володіти, розпоряджатися та використовувати. Це означає, що економічний рух продуктів інтелектуальної діяльності не такий як речових: залишаючись належністю свого творця, об'єкт інтелектуальної власності не відчужується, а поширюється серед індивідів суспільства, тобто усуспільнюється. Це означає, що продукт інтелектуальної діяльності має не приватну, а суспільну природу, і тому інтелектуальна власність за своїм соціально-економічним характером є суспільною власністю.

Усуспільнення продукту інтелектуальної діяльності є його економічним рухом. Внутрішню структуру економічного руху об'єкта інтелектуальної власності утворюють реальні (економічні) відносини володіння, розпоряджання та використання інтелектуального продукту між творцем (виробником), якому він належить, та іншими індивідами суспільства. У суспільстві з ринковою організацією господарства ці відносини набувають юридичної форми і виступають як право інтелектуальної власності, у тому числі авторське право. Правом інтелектуальної власності захищаються авторські та майнові права творця та інших суб'єктів володіння, розпоряджання та використання інтелектуального продукту. Різні форми доходів, які одержує творець інтелектуального продукту, суб'єкти, що спеціалізуються на його поширенні, а також ті, хто використовує інтелектуальний продукт у процесах його виробничого споживання, утворюють форми економічної реалізації інтелектуальної власності.

Будучи ідеальним образом сутнісних властивостей природи, суспільства та самої людини, продукт інтелектуальної діяльності може «зрощуватися» та «зрощується» з речовиною природи (папером книги, кіноплівкою, компакт диском тощо), тобто уречевлюється у тих чи інших речах, насамперед — у засобах виробництва (автоматизованих системах машин тощо). Це є типовим для техніко-технологічного способу виробництва постіндустріального або інформаційного суспільства.

Власність завжди суб'єктивована (персоніфікована), тобто є відносинами між певними суб'єктами — фізичними та юридичними особами. Соціально-економічна визначеність суб'єктів власності залежить від існуючих типів, видів і форм власності. Відповідно до них суб'єктами власності є окремі індивіди, групи осіб, колективи, громадські організації, держава та її структури, суспільство загалом.

Суб'єкти власності — фізичні та юридичні особи, між якими формуються відносини щодо належності, володіння, розпоряджання та використання умов і результатів виробництва.

Як відносини з привласнення певних об'єктів певними суб'єктами, за своїм змістом власність є системним утворенням — взаємопов'язаною єдністю різних структурних елементів, кожний з яких виконує особливу функцію у процесі привласнення. Основними елементами (складовими), що утворюють внутрішню структуру власності, є відносини належності, володіння, розпоряджання та використання умов і результатів виробництва.

Належність — вольове, свідоме (ідеальне, мислене) ставлення людей до умов і результатів виробництва як до своїх.

Сутність належності як вихідного структурного елемента відносин власності характеризується, за словами Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770— 1831), тим, що «особа вкладає свою волю в річ. Більш точні визначення власності даються ставленням волі до речі» («Філософія права»). Функція належності полягає в реалізації волі власників, у визначенні того, що вони можуть, а чого не можуть робити з об'єктами власності. Усі дії, які можуть здійснювати суб'єкти власності щодо її об'єктів, зводяться до володіння, розпоряджання і користування ними. Це означає, що належність розгортається, тобто переходить у відносини між людьми щодо володіння, розпоряджання і користування об'єктами власності.

Володіння — реальні, фактичні дії людей щодо умов і результатів виробництва.

Володіння не є власність в її повному обсязі. Адже людина може реально, фактично володіти предметами, які не є об'єктами її належності, власності. Функція володіння полягає в розпоряджанні або використовуванні об'єктів належності або володіння. Тому потрібно розрізняти володіння власника, тобто особи, якій належить об'єкт, і володіння не власника — особи, якій об'єкт не належить. Володіння реалізується через своє розгортання, перехід у відносини між людьми з розпоряджання і користування об'єктами власності.

Розпоряджання — форми відносин між людьми щодо реальних дій з об'єктами належності й володіння, якими є продаж, обмін, дарування, надання в користування, заставу тощо тих чи інших об'єктів належності та володіння.

Використання (користування) — відносини між людьми щодо видобування корисних властивостей (споживчої вартості) з об'єктів належності, володіння і розпоряджання під час їх виробничого й особистого споживання, а також одержання доходів від об'єктів власності внаслідок їх продажу, надання в оренду тощо.

Отже, поняття «повна власність» охоплює єдність відносин між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання і користування в їх взаємозв'язку і переході одне в одне. А кожний окремий структурний елемент власності утворює лише певну складову всієї сукупності відносин власності, тобто є неповною власністю. Відповідно і суб'єкти власності поділяють на повні, що персоніфікують усі її структурні елементи, та неповні, які персоніфікують один або кілька структурних елементів власності. Оскільки належність як вольове відношення розгортається у володіння, розпоряджання та користування, не лише відносини належності, а й відносини володіння, розпоряджання і користування також є вольовими відносинами — в них всебічно реалізується свідома воля суб'єкта, якому належить об'єкт власності.

Юридичний зміст власності — сукупність (система) вольових, свідомих (ідеальних, уявних) відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, що оформляються правовими нормами (законами тощо) і виступають як правочинності людей стосовно того, що їм може (не може) належати, чим і як вони можуть володіти, розпоряджатися та користуватися.

З виникненням держави вольові відносини власності набувають особливої — юридичної, правової форми втілення. Юридична форма є правовою нормою всіх суспільних відносин, оформлених державними правовими актами (законами тощо). У них фіксується воля суб'єктів суспільства, визначаються і регулюються відносини між ними, у тому числі правочинність дій суб'єктів власності. Отже, правові норми належності, володіння, розпоряджання і користування об'єктами власності утворюють юридичний зміст і структуру власності. Саме тому власність визначається як сукупність правових відносин належності, володіння, розпоряджання і користування умовами і результатами виробництва, в яких втілюється економічний зміст цих відносин.

Економічний зміст власності — сукупність, система реальних відносин володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Економічний зміст власності утворюють не ідеальні, уявні, а реальні, діяльні відносини суб'єктів власності між собою щодо володіння, розпоряджання і користування її об'єктами. Для розуміння відмінності ідеальної і реальної субстанції відносин власності, а тому економічного та юридичного змісту власності варто вдатися до аналогії з царини взаємовідносин учасників Дорожнього руху. Як відомо, відносини між водіями різних транспортних засобів і пішоходами регулюються ♦Правилами дорожнього руху», де ці відносини не є реальними, дійсними, а уявними, ідеальними, тобто мисленою моделлю того, якими вони повинні бути. Реальні ж відносини між реальними учасниками дорожнього руху існують не у «Правилах дорожнього руху», а на реальних дорогах.

Але за своїм змістом реальні відносини володіння, розпоряджання та використання є сукупністю виробничих відносин — відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання об'єктів власності, які становлять зміст та структуру привласнення. З цього випливає, що відносини привласнення як сукупність економічних відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання є економічною системою суспільства.

Ідеальні, уявні та реальні, дійсні відносини власності існують не ізольовано, вони «сплавлені» в єдине ціле. Саме тому відносини володіння, розпоряджання і користування мають і юридичний, і економічний зміст. У цій єдності вихідним, первинним є економічний зміст, а вторинним, похідним — юридичний. Зумовлено це тим, що юридичні відносини лише відображають реальні економічні відносини. Тобто зміст юридичних відносин власності визначається економічними відносинами, тому економічний зміст власності (привласнення) зумовлює її юридичний зміст.