Основи економічної теорії (2003)
Історичні типи, види та форми власності
Тип власності — якісно особлива сутність відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, що визначається якісно особливим суб'єктом власності.
Розрізняють спільний та приватний типи власності. Сутнісна особливість спільного типу власності полягає у тому, що її об'єкти є однаковою належністю кожного з її суб'єктів як їх загальна належність, тобто об'єкт спільної власності ні в якій частці не розподіляється між її суб'єктами, не є належністю окремих суб'єктів. Загальна належність об'єктів спільної власності визначає рівність кожного її суб'єкта щодо володіння, розпоряджання та використання її об'єктів.
Сутнісна особливість приватного типу власності полягає у належності факторів та продукту виробництва одній фізичній особі. Особи приватного типу власності володіють, розпоряджаються та використовують об'єкти приватної власності на власний розсуд та у своїх інтересах.
Вид власності — якісно особливий зміст відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, зумовлений якісно особливим способом поєднання особового та речових факторів виробництва в межах того самого типу власності.
Історії людства відомі: безпосередньо суспільний, позаекономічний (примусовий) та економічний способи поєднання факторів виробництва та їх різні модифікації.
На цій основі в межах спільного типу власності виокремлюються первіснообщинний, колективний, муніципальний та загальнонародний (суспільний) види власності в історичних рамках приватного типу власності розрізняють: рабовласницьку власність, яка економічно реалізується на основі праці рабів; феодальну власність, яка реалізується на основі праці кріпосних селян; капіталістичну власність, яка реалізується на основі найманої праці; приватну власність, засновану на власній праці безпосередніх виробників.
Форма власності — певна організація відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в межах певного типу та виду власності.
Спільний тип власності може бути організований в державну, орендну або акціонерну форму функціонування, а приватний тип власності приймає організаційні форми одноосібної або групової власності (партнерської, кооперативної, акціонерної тощо).
Тип, вид та форма власності не відокремлені одне від одного, а навпаки, органічно пов'язані між собою. Не існує певного типу власності без певного його виду та форми, як не існує певної форми власності без її певного виду та типу. Це стосується і будь-якого виду власності, який завжди несе у собі властивості певного типу власності та завжди має певну форму (організацію) відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності. Наприклад, одноосібна власність простого товаровиробника (фермера тощо) є формою трудового виду приватного типу власності, тоді як колективна власність також є формою трудового виду, але спільного типу власності.
Первіснообщинна власність. Історично перший вид спільного типу власності на засоби виробництва, насамперед на землю як основний засіб виробництва, основну умову життя та діяльності людей. Саме з нього починають свою історію всі народи світу. Сутнісною рисою та особливістю первіснообщинної власності є належність землі общині — усім її суб'єктам загалом, тобто кожному суб'єкту общини як індивіду, який живе разом з общиною, а не окремо від неї. В общині кожен є суб'єктом лише володіння та використання землі, а поєднання факторів виробництва має безпосередньо суспільний характер.
Сутнісні властивості первіснообщинної власності зумовлені особливостями стану продуктивних сил тогочасного суспільства. Нерозвинуті продуктивні сили первісної епохи зумовлювали необхідність спільної участі людей у виробництві засобів життя, органічний зв'язок між усіма членами общини, неможливість виживання окремих індивідів, сімей поза общиною. Сутнісною рисою первісних відносин власності є єдність власності та праці, за яких праця постає як засіб привласнення умов і результатів виробництва, а їх споживання регулюється зрівняльним принципом. На ранніх етапах первісної власності праця і відповідно продукт ще не поділяються на необхідні і додаткові. В цю епоху вся праця і весь продукт є необхідними, що зумовлює неможливість експлуатації одних членів общини іншими, виникнення класової структури суспільства.
Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини (розвиток знарядь праці та самої праці) зумовлює таке зростання продуктивності праці, яке дає змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів родини, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення, власності: виділення в общині сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; праця з безпосередньо суспільної перетворюється на приватну і починає поділятися на необхідну і додаткову, а відповідно і продукт — на необхідний і додатковий; зрівняльний розподіл перетворюється на трудовий розподіл результатів виробництва між членами общини та трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, що є свідченням суспільного поділу праці та економічного відокремлення виробників. Ці зміни призводять до розпаду первіснообщинної власності та становлення історично нового типу відносин привласнення — приватної власності.
Рабовласницька власність. Історично перший вид класової, експлуататорської за характером приватної власності на особистісний та речові фактори виробництва, її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого безпосередні працівники (раби) вже можуть виробляти продукту більше ніж потрібно для відтворення їхньої робочої сили.
Сутнісні властивості рабовласницької власності визначаються такими основними рисами: раб є належністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використовує як «знаряддя праці, що розмовляє»; рабовласницька власність реалізується через присвоєння рабовласником усього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу до праці; за всіх форм рабства раб не є власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці; частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на відтворення робочої сили раба.
Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм — патріархальної та класичної (античної). Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства. Його характеризувала спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка за багатьма критеріями була «м'якшою» за класичне рабство. Класичне рабство базувалося на досить розвинутих товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, а й юридичне закріплення належності раба рабовласникові.
Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, та раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки — так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.
Феодальна власність. Історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. її основою була феодальна власність на землю — складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету) та феодалами і кріпаками, які, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.
Істотні риси феодальної власності: належність землі феодалам; користування кріпаками землями феодалів як умова виконання на користь феодалів трудових повинностей; земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів; реалізація феодальної земельної власності на основі позаекономічного примусу закріпачених селян до праці у формі феодальної земельної ренти.
Структура феодальної власності визначалася тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарювання селян на «своєму» наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечення феодала робочою силою, а не селянина засобами на життя, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. Кріпаки володіли і користувалися невеликими ділянками землі біля своїх дворів, були співвласниками общинної землі, оскільки основою феодальної вотчини була, як правило, залежна, кріпосна селянська община. Селянські наділи були своєрідною натуральною заробітною платою.
Феодальна власність економічно реалізується через присвоєння земельної ренти.
Феодальна земельна рента — виробничі відносини між феодалами та кріпаками, за допомогою яких реалізується феодальна земельна власність — здійснюється присвоєння феодалами додаткового продукту у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти.
Кожна форма земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності, феодального суспільства.
Отже, феодальну власність характеризували такі основні риси: належність землі феодалам; надання феодалами землі селянам у користування та володіння як умова виконання на користь феодала трудової повинності; особиста залежність селян від феодала; позаекономічний спосіб поєднання факторів виробництва.
На відміну від свого юридичного змісту — належності капіталістам засобів виробництва, а найманим працівникам їхньої робочої сили — економічний зміст капіталістичної власності утворюють відносини виробництва найманими працівниками додаткової вартості та її привласнення капіталістами. При цьому, якщо купівля-продаж робочої сили є економічною формою цих відносин, то їх економічний зміст становить нееквівалентний обмін між найманим працівником і капіталістом. Капіталіст меншу кількість уречевленої праці (праці, що втілена в життєвих благах, які найманий робітник купує на заробітну плату) обмінює на більшу кількість живої праці найманих працівників. Додаткова вартість, яка створюється живою працею найманих працівників та присвоюється капіталістами, є наслідком саме цього нееквівалентного обміну, який утворює економічну форму реалізації капіталістичної власності. Саме у цьому сенсі відношення «наймана праця — капітал» є основним виробничим відношенням капіталістичного способу виробництва.
У межах системи відносин капіталістичної власності додаткова вартість є об'єктом розподілу і присвоєння суб'єктами промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками та ін. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм — промислового прибутку, торговельного прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які слугують економічними «інструментами» присвоєння вказаними суб'єктами відповідної частки суспільного продукту.
У процесі розвитку капіталістична власність набуває одноосібної (індивідуальної) особистої, групової, державної, змішаної форм організації.
Одноосібна власність — форма організації відносин приватної власності, що характеризується належністю умов виробництва окремому індивіду, який здійснює процес виробництва, тобто володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва на основі своєї або із залученням чужої (найманої) праці.
Економічною формою реалізації одноосібної власності, що базується на власній праці, є присвоєння її суб'єктом продукту власного виробництва або доходу від його продажу. Економічною формою реалізації одноосібної власності з використанням найманої праці є присвоєння її суб'єктом тієї частки доходу від належного йому продукту, що залишається у нього після виплати найманому працівникові заробітної плати, яка є економічною формою реалізації найманим працівником власності на свою робочу силу.
На основі одноосібної власності створюються так звані приватні (індивідуальні) підприємства одноосібного володіння, наприклад, фермерські господарства тощо.
Від одноосібної приватної власності слід відрізняти особисту власність. Якщо об'єктами одноосібної приватної власності є засоби виробництва та предмети особистого (невиробничого) споживання, то об'єктами особистої власності є лише предмети особистого споживання.
Особиста власність — відносини щодо належності, володіння, розпоряджання та використання засобів невиробничого, тобто особистого, споживання.
Поняттям «групова власність» охоплюються будь-які форми власності, в яких суб'єктами належності засобів виробництва (майна, капіталу) є дві й більше фізичних та (чи) юридичних осіб. У межах групової власності необхідно вирізняти форми, які базуються на спільній сумісній (колективній) належності, та форми, які базуються на спільній частковій (дольовій) належності засобів виробництва (майна, капіталу) їх суб'єктам.
Групова власність — форма організації власності, що характеризується належністю умов виробництва групі осіб (фізичних, юридичних, фізичних і юридичних) на принципах сумісного (колективного) або пайового (дольового) володіння майном та відповідної участі у прибутках.
На основі групової власності створюються та функціонують підприємства (фірми) різних економіко-правових форм — партнерства, кооперативи, акціонерні товариства тощо.
Різновидом групової власності є спільна сумісна власність. За своєю сутністю спільна (сумісна) власність є організаційною формою спільного типу власності, оскільки її об'єкт (засоби виробництва, капітал) загалом є належністю усіх її суб'єктів разом і тому кожного її суб'єкта. Це означає, що спільній (сумісній) власності не притаманна фіксація належності тієї чи іншої частки загального майна за окремими її суб'єктами, тому за своєю суттю спільна (сумісна) власність є загальною, тобто колективною власністю.
Колективна власність — форма організації групової власності, сутнісною рисою якої є належність умов виробництва (капіталу) усім її суб'єктам як їх спільної (загальної), тобто не дольової власності.
Економічний процес реалізації спільної (сумісної) власності утворюють відносини спільного володіння, розпоряджання та використання майна її суб'єктами на основі власної праці. Економічними формами реалізації об'єктів спільної сумісної власності є створюваний спільною працею її суб'єктів продукт або дохід від його продажу, які також є спільною сумісною власністю.
Другим різновидом групової власності є спільна часткова (больова) власність. На відміну від спільної сумісної, спільна часткова (дольова) власність органічно поєднує сутнісні риси спільного і приватного типів власності й тому є «змішаною», тобто спільно-приватною власністю. її сутність полягає у двоїстості відносин належності її об'єктів її суб'єктам — усе майно спільної часткової (дольової) власності з одного боку, належить усім її суб'єктам загалом, а з іншого — окремим суб'єктам у тій частині, яка відповідає долі (паю), внесеній кожним суб'єктом у спільне майно (капітал) підприємства. Економічну реалізацію (економічний зміст) спільної часткової власності утворюють виробничі відносини, тобто діяльні відносини володіння, розпоряджання та використання майна спільної часткової власності її суб'єктами на основі їх власної та найманої праці. Загальною економічною формою реалізації об'єктів спільної часткової власності є прибуток, який присвоюється її суб'єктами пропорційно долі (частці) кожного з них у майні підприємства, а також заробітна плата найманих працівників. Спільна часткова власність набуває форм партнерської, кооперативної та акціонерної власності, на основі яких створюються і функціонують партнерства (товариства), кооперативи та акціонерні товариства.
Партнерська (товариська) власність — форма організації спільної часткової (дольової) власності, що характеризується належністю умов виробництва (капіталу) товариства, з одного боку, усім його членам загалом, а з іншого — кожному партнеру окремо в тій частці (долі), яку він вніс у капітал товариства.
Капітал партнерства формується пайовими внесками (грошима, майном та іншими активами) його партнерів. На основі партнерської власності утворюються різні види партнерських підприємств — товариства з повною (необмеженою) відповідальністю, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, командитно-акціонерні товариства. Усім видам товариств притаманна загальна форма економічної реалізації об'єктів партнерської власності — нею є прибуток товариств, який розподіляється між партнерами та присвоюється ними пропорційно до їхньої частки у капіталі товариства.
Кооперативна власність — форма організації спільної часткової (дольової) власності, об'єкт якої кооперативно формується за рахунок вступних та пайових внесків її суб'єктів і належить, з одного боку, усім їм разом як їх спільна власність, а з іншого — єдольовою належністю кожного кооператора пропорційно його паю в капіталі кооперативу.
На відміну від партнерської, кооперативна власність передбачає обов'язкову участь кожного її суб'єкта у виробничій діяльності кооперативу (володінні, розпоряджанні та використанні його майна та результатів виробництва). Кооператив і кооператори є суб'єктами з обмеженою відповідальністю.
Акціонерна власність — асоційована приватна власність, що характеризується належністю реального капіталу акціонерного товариства всім його суб'єктам (акціонерам) загалом, а фіктивного капіталу кожному акціонеру окремо в тій частці (долі), яка відповідає його вкладу в капітал акціонерного товариства.
Така двоїстість акціонерної власності як асоційованої (спільної) приватної власності зумовлює право кожного акціонера брати участь в управлінні (володінні, розпоряджанні та використанні) реальним капіталом AT та" присвоювати прибуток у формі дивіденду відповідно до кількості належних йому акцій. Як асоційована приватна власність, акціонерна власність є перехідною формою від приватної до спільної власності, формою, що заперечує та скасовує приватну власність у межах капіталістичного способу виробництва. На основі акціонерної власності утворюються відкриті акціонерні товариства (ВАТ) та закриті акціонерні товариства (З AT).
Поряд з уже розглянутими видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності — трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на власній праці виробника.
Трудова приватна власність — власність, що характеризується належністю умов виробництва окремій особі або групі осіб, які здійснюють виробництво продуктів на основі власної праці.
Трудова приватна власність виникла в період переходу первіснообщинної власності до форми індивідуальних селянських господарств всередині територіальної общини і супроводжувала всю подальшу історію людства, функціонуючи за рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільств. її економічною основою є такий рівень продуктивності праці, який дає змогу окремій сім'ї, окремим індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці в межах трудової приватної власності сформувалася товарна форма виробництва — виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.
Отже суть трудової приватної власності характеризується тим, що вона є єдністю праці й привласнення-присвоєння як умов, так і результатів виробництва, що означає суспільно-економічну єдність безпосередніх виробників і засобів виробництва. Вони належать працівникові, він ними володіє, розпоряджається і користується. Саме на цій основі праця виробника є «знаряддям» привласнення засобів виробництва, зливається з їх привласненням, а весь результат праці (необхідний і додатковий продукт) стає належністю суб'єкта трудової приватної власності як власника факторів виробництва — присвоюється.
Цей спосіб присвоєння суб'єктом трудової приватної власності всього продукту своєї праці притаманний і натуральному, і товарному виробництву. Разом з тим у товарному господарстві продукт праці інших товаровиробників присвоюється у формі вторинного привласнення, тобто через обмін свого продукту як товару на товари, що виробляються іншими товаровиробниками. У відносинах товарообміну, що регулюються законами вартості, попиту і пропозиції, конкуренції тощо, товаровиробники привласнюють еквівалентну кількість праці, втіленої в товарах, одержаних у результаті обміну. Тому трудовій приватній власності не властиві ні позаекономічні, ні економічні форми експлуатації — вона містить весь «набір» економічних та інших стимулів до підвищення ефективності виробництва. В цьому виявляється єдність праці й власності як сутнісна властивість трудової приватної власності.
Особливими, а саме представницькими формами організації відносин належності, володіння, розпоряджання та використання є державна та муніципальна (комунальна) форми власності.
Державна власність — форма організації відносин власності, за якої н об'єкти належать усьому народу країни — суспільству, а суб'єктом їх управління (володіння, розпоряджання та використання) виступає держава як представницький орган суспільства.
За своєю суттю державна власність є загальнонародною, суспільною власністю, найвищим рівнем спільного типу власності.
За трактування державної власності як належності об'єктів суспільної (загальнонародної) власності державі спотворюється сутність державної власності як представницької форми суспільної власності та взагалі заперечується існування суспільної власності — вона уявляється різновидом приватної власності, належністю державного апарату, його чиновників. Саме таке розуміння державної власності панувало в практиці господарювання адміністративно-командної системи СРСР. Статтею 13 Конституції України 1996 року, визначається: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».
Державна власність економічно реалізується в інтересах всіх і кожного індивіда суспільства працею працівників загальнонародних (державних) підприємств та службовців усіх державних структур, функцією яких є управління об'єктами загальнонародної власності. Основними економічними формами реалізації державної власності є: прибуток державних підприємств та доходи їх працівників; дивіденди на пакети акцій, що перебувають у володінні держави; присвоєння державою частки валового внутрішнього продукту (ВВП) країни через податки у формі державного бюджету; присвоєння певних часток держбюджету службовцями різних структур держави та працівниками різних державних інститутів суспільства (охорони здоров'я, освіти, установ науки тощо) через їхню заробітну плату; трансфертні доходи, що присвоюються тими членами суспільства, які потребують соціального захисту (пенсіонери, безробітні тощо). Муніципальна (комунальна) власність — форма організації відносин власності, за якої її об'єкти належать населенню територіальних громад сіл, селищ і міст країни, а суб'єктом їх володіння, розпоряджання та використання виступають державні органи адміністративно-територіальних структур країни.
За своєю суттю муніципальна власність разом із суспільною власністю є видом спільного типу власності, оскільки її об'єкти належать усім індивідам територіальних громад, а за формою своєї організації — різновидом (нижчим ступенем) державної власності, оскільки відносини управління (володіння, розпоряджання та використання) об'єктами муніципальної власності опосередковуються державою в особі місцевих органів влади.
Об'єктами муніципальної власності є певні природні ресурси, у т.ч. земля, комунальні підприємства різних галузей економіки, організації й установи охорони здоров'я, освіти, культури тощо, рухоме і нерухоме майно (житловий фонд), грошові засоби місцевих бюджетів тощо. Економічна реалізація об'єктів муніципальної власності здійснюється в інтересах усіх і кожного індивіда відповідних територіальних громад працею колективів комунальних підприємств, організацій і установ, а також службовців тих структур місцевих органів самоврядування, які управляють об'єктами комунальної власності.
Основними економічними формами реалізації комунальної власності є: прибуток комунальних підприємств; доходи (заробітна плата тощо) працівників комунальних підприємств, організацій та установ; доходи місцевих бюджетів; трансфертні доходи населення територіальних громад.
Розгляд історичних типів, видів та форм власності дає змогу зробити головний висновок про те, що основною тенденцією, «лінією» еволюції відносин власності в процесі історичного розвитку суспільства є діалектичне заперечення спільного типу власності приватним типом, а приватного типу — змішаними формами власності із майбутнім запереченням змішаних форм інтелектуальною власністю, яка за своєю природою є індивідуальною суспільною власністю. Загальну схему історичного розвитку (еволюції) типів, видів та форм власності наведено в табл. 1.1.
Розглядаючи історичний процес розвитку та еволюції відносин власності, не можна залишити поза увагою поняття «комуністична власність» і «соціалістична власність». По-перше, тому що теоретичні засади комуністичної і соціалістичної власності є безсумнівним надбанням світової економічної думки. По-друге, за з'ясування об'єктивних тенденцій сучасного та майбутнього розвитку відносин власності не можна ігнорувати як це надбання, так і практику формування соціалістичної власності в колишньому СРСР та інших країнах, яка помітно вплинула на соціалізацію відносин власності окремих сфер соціального життя (охорони здоров'я, освіти, соціального захисту незахищених верств населення тощо) у розвинутих капіталістичних країнах і у країнах, що розвиваються.
Комуністична власність. Теоретичне уявлення щодо тієї системи відносин належності, володіння, розпоряджання та використання, яка може прийти на зміну капіталістичній власності, тобто за своєю сутністю, змістом та іншими властивостями є посткапіталістичною власністю. У такому розумінні комуністична власність є історично другим (після первіснообщинного), найбільш розвинутим видом спільного типу власності, хоча як така вона ще не стала дійсністю навіть у найрозвинутіших країнах світу.
Теоретичні засади комуністичної власності сформовані в працях К. Маркса і Ф. Енгельса, які її вважали природним наслідком розвитку та самозаперечення капіталістичної власності. Діалектику (логіку) становлення комуністичної власності К. Маркс вбачав у тому, що капіталістичний спосіб привласнення, який випливає з капіталістичного способу виробництва, а тому і капіталістична приватна власність, є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці. Проте капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це — заперечення. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і спільного володіння землею та створеними самою працею засобами виробництва. Така індивідуальна власність за своєю сутністю є суспільною власністю.
Основами теорії комуністичної власності є:
належність основних засобів та умов виробництва суспільству, «тобто його індивідам як суспільно-об'єднаним, таким, що живуть та працюють в єдності із суспільством, а не окремо від нього. На цій основі привласнення (володіння, розпорядження та використання) основних засобів виробництва підпорядковується кожному працездатному індивіду суспільства. Саме в цьому полягає індивідуальна (але не приватна) сутність суспільної комуністичної власності;
привласнення засобів виробництва здійснюється універсально розвиненими індивідами, праця (діяльність) яких за своїм характером є не засобом до життя (необхідністю «заробити на життя»), а внутрішньою потребою та засобом самореалізації людських здібностей, творчою працею, яка не потребує зовнішніх стимулів (заробітної плати тощо), і сама є стимулом до діяльності. Саме така праця вважається економічною основою комуністичної власності; відносини поєднання індивідів із засобами виробництва мають безпосередньо суспільну форму, тобто не опосередковуються купівлею-продажем робочої сили як товару;
розподіл та присвоєння предметів особистого споживання здійснюються за принципом: «Від кожного — за його здібностями, кожному — за його потребами».
Зміст теоретичних засад комуністичної власності свідчить, що її становлення передбачає якісні зміни у системі суспільних виробничих відносин, насамперед подолання суспільного поділу праці та товарної форми виробництва, тобто перехід до безпосередньо суспільного виробництва, законами якого є переміна праці та універсальний розвиток вільної індивідуальності.
Підґрунтям комуністичної власності у такому трактуванні може бути лише якісно інший (порівняно із сучасним) стан розвитку виробництва — він за своїм вмістом може бути технологічним втіленням науки, тобто інформаційно-технологічним застосуванням всебічно розвиненими індивідами засобів виробництва і технологій як продуктів інтелектуальної (наукової) діяльності. Це означає, що комуністична власність як відносини з привласнення продуктів інтелектуальної діяльності за своєю сутністю є інтелектуальною власністю. Становлення інтелектуальної власності виявляється у тих паростках автоматизовано-інформаційних технологій виробництва, які спостерігаються у розвинутих країнах світу, що рухаються у напрямі так званого «постіндустріального», «інформаційного» суспільства. Його сутнісні риси та тенденції становлення інтенсивно досліджуються багатьма сучасними західними вченими, зокрема Д. Беллом, Д. Гелбрейтом, П. Дракером, О. Тоффлером та ін.
Соціалістична власність. Згідно з поглядами засновників марксизму, соціалістична власність притаманна соціалістичному суспільству як неповному комунізму, тобто як його першій, нижчій фазі (стадії) розвитку. Тому відносинам соціалістичної власності притаманні:
властивості, які є загальними для нижчої та вищої фаз комунізму;
властивості, які зумовлюються особливостями соціалізму. Загальними властивостями соціалістичної і комуністичної власності К. Маркс, зокрема, вважав:
спільне володіння засобами виробництва;
відсутність опосередкування присвоєння продуктів виробництва товарно-грошовими відносинами, оскільки виробники не обмінюють продукти своєї праці, а праця, яка витрачається на їх виробництво, не виявляється як її вартість, тому що індивідуальна праця безпосередньо існує як частина сукупної (суспільної) праці.
До особливостей відносин власності на першій стадії комунізму К. Маркс відносив:
збереження суспільного поділу праці, який є підґрунтям суттєвих відмінностей у праці (фізичної і розумової, кваліфікованої і некваліфікованої тощо) різних індивідів соціалістичного суспільства та зумовлює характер праці не як основної життєвої потреби, а як засобу до життя;
розподіл та присвоєння предметів особистого споживання за принципом: «Від кожного — за його здібностями, кожному — за його працею».
У реальній практиці будівництва соціалізму в СРСР, як і в інших соціалістичних країнах, сформувався дещо інший зміст відносин власності. Основними його складовими були:
належність основних засобів виробництва двом суб'єктам — суспільству та колективам кооперативних підприємств, що виявлялося в існуванні державної і кооперативно-колгоспної власності як форм організації, функціонування відповідно до двох рівнів спільного типу власності — суспільного і колективного. Суспільна власність визначалась як належність основних засобів виробництва (землі, засобів, систем транспорту, зв'язку, енергетики тощо) усьому народу, а кооперативно-колгоспна — як належність основних засобів суспільно-господарського виробництва (окрім землі) членам колективних господарств (колгоспів);
суб'єктами привласнення основних засобів виробництва були здебільшого однобічно розвинені працівники, відповідно до часткового поділу праці (професіями), а їх праця за своїм характером була і залишається засобом до життя, а не головною життєвою потребою. Така праця зумовлює привласнення виробниками засобів виробництва відповідно до своєї робочої сили (своїх здібностей до їх використання), а поєднання виробників із певними засобами виробництва — зовнішніми матеріальними стимулами (заробітна плата тощо);
опосередкування присвоєння продуктів виробництва товарно-грошовими відносинами, оскільки продукти праці мали форму товару, а втілена в них праця виявлялася як їх вартість;
адміністративно-командна (не ринкова) форма розподілу економічних ресурсів (встановлення пропорцій суспільного відтворення);
відносна економічна відокремленість підприємств державної і кооперативно-колгоспної форм власності та їх функціонування на принципах неповного комерційного (господарчого) розрахунку;
суб'єктивна за своєю сутністю адміністративно-командна, тобто не ринкова, форма розподілу та присвоєння предметів особистого споживання за принципом? «Від кожного — за його здібностями, кожному — за його працею».
Одержавлення всіх основних економічних процесів у формі централізованого управління екон