Основи економічної теорії (2003)

Інфляція (лат. inflatio — здуття) — надмірне переповнення паперовими грішми каналів грошового обігу, що спричиняє відрив грошової маси від реальної пропозиції товарів.

Інфляція як загальноекономічне явище вперше виникла внаслідок громадянської війни в Північній Америці (1861 —1865) і була зумовлена роздуванням каналів паперово-грошового обігу. Вона властива будь-якій суспільній формації, що ґрунтується на товарно-грошових відносинах. Намагання покрити військові витрати за рахунок не забезпечених товарами грошей («голої емісії») порушило всі вимоги законів грошового обігу і призвело до знецінення грошей. Тоді це явище й назвали інфляцією.

Подібні явища спостерігалися ще за рабовласницького ладу, коли володарі захоплювалися надмірним карбуванням монет. Інфляції піддавалися навіть монетно-грошові знаки, не кажучи вже про паперово-грошові знаки, які згодом їх замінили.

За капіталізму інфляція супроводжувала війни та соціально-економічні потрясіння. Для фінансування пов'язаних з ними витрат держава збільшувала випуск в обіг паперових грошей, не забезпечених ні товарами, ні золотом. Все більша маса таких грошей вторгалася в канали грошового обігу і «ганялася» за все меншою кількістю товарів, відриваючись від масштабу цін, що призводило до шаленого зростання товарних цін і різкого знецінення грошей, тобто до інфляції. Знецінення грошової маси, зростання цін може відбуватися і внаслідок зниження вартості золота (іноді й таке трапляється) чи монопольного впливу на ціни, але ці явища мають неінфляційне походження, трапляються вони і за функціонування золотої валюти, тоді як подібні явища інфляційного характеру — лише за використання паперових грошей та необмінних на золото банкнот.

Хоча й тепер у деяких країнах інфляція зумовлюється або посилюється надмірною (без товарного покриття) емісією грошей, а основною формою інфляційного знецінення грошей є зростання цін на товари, однак з розвитком товарно-грошових відносин, поступовим розширенням і поглибленням ринкової системи господарювання природа інфляції, а відтак і її трактування, дещо видозмінюються.

Зокрема, з метою врахування впливу інфляційних чинників на виробництво застосовується поняття «інфляція витрат». Вона зумовлюється зростанням витрат, спричинених зниженням сукупної пропозиції внаслідок підвищення заробітної плати (цін на робочу силу) і цін на сировину, що зумовлює скорочення реального виробництва та зайнятості. Прихильники такого трактування інфляції спираються на наявність у сучасній економіці потужних монополістичних сил (корпорацій, профспілкових об'єднань), які спонукають до зростання цін та інфляції витрат.

Поряд з «інфляцією витрат» функціонує поняття «інфляція попиту», яка виникає внаслідок збільшення сукупного попиту, що виявляється в зростанні цін, зумовленому перевищенням попиту над пропозицією. Порушення рівноваги між попитом і пропозицією на користь попиту може зумовлюватися збільшенням державних витрат, надмірним зростанням грошової маси.

Певною мірою поділ інфляції на два типи — інфляцію витрат та інфляцію попиту — дещо умовний, бо в реальному житті розділити їх або розпізнати достеменно досить важко.

Та в кожному випадку інфляція пов'язана з рухом грошей і, зароджуючись на розбалансованому грошовому ринку, вражає виробництво, споживання, інші підсистеми економічних відносин. Із стану вона перетворюється на процес, який в умовах ринку найточніше відображається у зростанні рівня цін за певний період. Отже, інфляція перетворюється на синонім зростання цін, втрачаючи свою грошову специфіку.

Глибинними причинами інфляції в Україні є унікальна диспропорційність національної економіки, її обтяжлива, незбалансована структура. Посилення інфляції зумовлене проблемами у сфері власності, в системі управління, в господарському механізмі, в стані аграрного сектора економіки, в банківській та кредитній системах, дефіцитом державного бюджету і політичними та соціальними чинниками.

Індекс цін як критерій рівня інфляції, який визначається співвідношенням сукупної ціни певного набору товарів («споживчого кошика») нинішнього періоду до його сукупної ціни у базовому періоді, вираженим у відсотках, вказує, на скільки більше треба платити за товари сьогодні порівняно з попереднім (базовим) періодом. Якщо цей індекс менше 100, то це не інфляція, а дефляція. Необхідність контролю за інфляцією, впливом на неї різних чинників зумовлює потребу визначення темпів її зростання.

«Правило величини 70» дає змогу визначити через скільки років рівень цін подвоїться. Для цього число 70 слід поділити на рівень інфляції за рік.

За рівнями інфляція поділяється на повзучу (помірну), галопуючу та гіперінфляцію.

Помірною (або повзучою) називають інфляцію, коли ціни за рік зростають від 5 до 20%; галопуючою — коли ціни за рік зростають на 10—100% та від 20 до 200%; гіперінфляцією — коли ціни зростають на 1— 2% щоденно, річні темпи зростання цін перевищують 100%; суперінфляція — коли ціни зростають на 50% і більше за місяць.

Помірна інфляція має не тільки негативне, а й позитивне значення, бо вона не дає «дрімати» контр агентам ринку і державним органам, зобов'язаним вчасно стримувати інфляцію, щоб вона «працювала» на економіку, оскільки зростання цін стимулює пропозицію.

Особливо обережним має бути вплив на інфляцію економічними та іншими важелями регулювання за переростання повзучої інфляції в галопуючу. На цьому рівні вона стрибає в 10—20 разів вище, тобто може перерости в гіпер- чи гіперсуперінфляцію, як це було в Україні до грошової реформи 1996 р. Причому в Україні вирувала інфляція у поєднанні зі стагнацією, тобто спадом чи застоєм в економіці, що називають стагфляцією.

За ознаками і характером прояву інфляція буває відкритою і прихованою.

Якщо макроекономічна рівновага зумовлена переважанням попиту над пропозицією і є постійним явищем (підвищуються ціни), то інфляцію вважають відкритою. Вона деформує психологію поведінки споживача і виробника. Споживач купує все, щоб тільки «не пропали гроші», оскільки наступного дня ціни на товари будуть значно вищі.

Коли ціни централізовано встановлюють і контролюють владні структури, інфляція має прихований характер, вона пригнічена, її не видно, бо ціни не зростають. Але прихована інфляція таки «вилазить з мішка» економічних відносин: «вимивається» дешевий асортимент товарів, з'являється і зростає товарний дефіцит, деформуються офіційні канали торгівлі, запроваджуються талони, картки на дефіцитні товари тощо.

Обидва типи інфляції нарізно майже не діють, але простіше управляти відкритою або переважно відкритою, частково прихованою інфляцією, ніж навпаки. Зростання цін може стимулювати пожвавлення на ринках, ділову активність, виробництво та зайнятість. А інфляційне зростання цін може підвищувати приплив капіталів через зростання попиту на акції.

Практика становлення і вдосконалення ринкових відносин відпрацювала різні системи антиінфляційних заходів та методів приборкання і управління інфляційними явищами. Найпоширеніші з них — кейнсіанство, або неокейнсіанська модель, та монетаризм, або монетарна система.

Кейнсіанство. Передбачає метод стабілізації економіки за допомогою посилення державного фінансово-кредитного регулювання, в тому числі і фіскальну політику.

Економіст Джон-Мейнард Кейнс (1883—1946, Англія), доводячи неспроможність існування капіталізму без втручання держави, головну увагу приділяв регулюванню попиту та чинників, що впливають на нього. Оскільки попит формується із споживання та нагромадження, то держава повинна стимулювати споживчий попит через доступність, здешевлення кредиту, збільшення державних витрат, а отже знижувати схильність до заощадження та посилювати — до інвестування. Держава має також оптимізувати попит і пропозицію на робочу силу до найприйнятнішого рівня, який не загрожуватиме економічній системі.

На цій моделі ґрунтувалася економічна політика більшості розвинутих країн світу в 50—70-ті роки XX ст., що стабілізувала економіки та водночас сприяла зростанню інфляції. Але ця модель наклалася на структурну кризу 70-х років, що зумовило нові диспропорції в економіці, тому в 80-ті роки посилилась роль монетарної школи Мілтона Фрідмена.

Монетаризм. Основною причиною нестабільності економічної системи монетаристи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноваги між ціною і кількістю грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту державою, надмірного втручання держави в економіку. Позбавитися цих диспропорцій, на їхню думку, можна, обмеживши кредитно-грошову масу в обігу, скоротивши виробничий та споживчий попит.

Монетаризм — метод стабілізації економіки, альтернативний кейнсіанству. Монетаризм передбачає управління інфляційними процесами за допомогою грошового регулювання без втручання держави в економіку, шляхом відмови від дотацій на соціальні та інші потреби суспільства.

Зайнятість має бути такою, якою вона формується на ринку праці з природним рівнем безробіття. Стимулювання пропозиції має відбуватися за рахунок зниження податків, а отже і розширення виробництва та зайнятості.

Криза 1980—1982 pp. зумовила поєднання ідей регулювання «ефективного» попиту і підтримання високого рівня зайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.