Основи економічної теорії (2003)
Кругооборот та оборот капіталу. Основний та оборотний капітал
Кругооборот капіталу — рух самозростаючої вартості, в процесі якого капітал послідовно набуває і позбувається трьох форм — грошової, продуктивної та товарної і проходить три стадії — обігу, виробництва і знов обігу та відбувається самозростання вартості — виробництво і реалізація засобів вартості.
Перша стадія кругообороту промислового1 капіталу здійснюється у сфері обігу і починається з грошової форми капіталу (Г). Змістом цієї стадії є відносини купівлі промисловим капіталістом товарів (Т), засобів виробництва (Зв) і робочої сили (Рс), тобто перетворення грошової форми капіталу в продуктивну форму (Т3вРс), здатну створити додаткову вартість.
Другою стадією кругообороту капіталу є виробництво товарів і додаткової вартості. На цій стадії капітал з продуктивної форми перетворюється на товарний капітал (Т'), тобто набуває товарної форми.
Товарний капітал (Т') є особливою функціональною формою існування збільшеної вартості в процесі виробництва.
Під промисловим, на відміну від торговельного, позичкового та інших видів капіталу, розуміють капітал, що функціонує в галузях матеріального виробництва.
Третя стадія кругообороту капіталу знову здійснюється у сфері обігу. На цій стадії (Т' — Г') реалізуються вироблені товари і втілена в них додаткова вартість, а товарний капітал набуває початкової — грошової форми, що означає завершення кругообороту капіталу. Загальна формула кругообороту промислового капіталу має такий вигляд:
Грошовий, продуктивний і товарний капітал — це не самостійні види, а функціонально особливі форми одного й того самого промислового капіталу. Функцією грошового капіталу є підготовка матеріально-речових умов для створення додаткової вартості, функцією продуктивного і товарного капіталу — виробництво і реалізація додаткової вартості.
Промисловий капітал одночасно перебуває в усіх трьох функціонально особливих формах, тобто одна його частина функціонує у формі грошей, друга — у формі засобів виробництва і робочої сили, а третя — у формі готових товарів. Відмінність функцій цих форм промислового капіталу є передумовою їх відособлення та перетворення на самостійні види капіталу — торговий, позичковий тощо. Рух капіталу не обмежується його одноразовим кругооборотом — прагнення капіталіста до збільшення маси додаткової вартості спонукає його до безперервного відновлення процесу кругообороту капіталу, що позначається поняттям «оборот капіталу».
Зміст обороту капіталу становить проходження всією авансованою капітальною вартістю всіх стадій виробництва та обігу товарів. Капітал, авансований у засоби праці (будівлі, машини та обладнання), не може повністю обернутися в межах одного кругообороту одночасно, оскільки на товари, що виробляються упродовж одного кругообороту капіталу переноситься лише та частка вартості засобів праці, яка у ньому споживається. Тому повний оборот вартості різних елементів продуктивного капіталу, втіленого у засобах праці, потребує різної кількості кругооборотів та різних термінів часу. Час обороту капіталу визначається як сума проміжків часу, протягом якого вартість усіх елементів авансованого капіталу проходить стадії виробництва та обігу. Тому час обороту капіталу — це період, що триває від моменту авансування капіталу у грошовій формі до моменту його повернення своєму власнику у тій самій формі.
Поняттям, що перебуває в оберненій залежності від обороту капіталу, є число обороту капіталу, яким відображають швидкість обороту капіталу. Зрозуміло, якщо час обороту капіталу становить 6 місяців, то капітал обертається двічі на рік, якщо ж час обороту капіталу становить 12 місяців, то капітал здійснює лише один оборот упродовж року. Тобто, чим меншим є час обороту капіталу, тим більшим є число оборотів капіталу на рік. Тому швидкість обороту капіталу визначають за формулою:
п = О/о,
де п г число оборотів капіталу; О — одиниця вимірювання швидкості обороту капіталу (рік, тобто 12 місяців); о — час обороту капіталу.
Маса і норма додаткової вартості перебувають у прямо пропорційній залежності від швидкості обороту капіталу.
Фактором, що впливає на швидкість обороту капіталу, є склад продуктивного капіталу. Різні елементи продуктивного капіталу по-різному переносять свою вартість на продукт. Залежно від способу такого перенесення продуктивний капітал поділяється на основний і оборотний.
Основний капітал — елементи продуктивного капіталу (будівлі, споруди, машини, обладнання), вартість яких переноситься на товари поступово та повертається у грошовій формі частинами, в міру їх споживання та зношування.
Перенесені на продукт частини вартості спожитих елементів основного капіталу після реалізації товарів набувають форми амортизаційних відрахувань і надходять до фонду амортизації, призначеного для поновлення різних елементів основного капіталу після повного їх фізичного і морального зношування.
Фізичним зношуванням основного капіталу є процес втрати засобами праці своїх продуктивних властивостей, внаслідок чого вони стають непридатними до подальшого виробничого використання. Фізичне зношування основного капіталу виявляється у тому, що машини та обладнання псуються, виходять з ладу, а виробничі споруди та приміщення — руйнуються.
Моральним зношуванням основного капіталу є знецінення функціонуючих засобів праці або припинення їх використання внаслідок появи дешевших чи продуктивніших машин та обладнання. Моральне зношування основного капіталу є наслідком підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу.
Оборотний капітал — елементи продуктивного капіталу (сировина, паливо, електроенергія, допоміжні матеріали тощо), які повністю споживаються в одному циклі виробництва і вартість яких повністю переноситься на продукт у межах одного кругообороту капіталу.
До оборотного належить і та частина капіталу, що авансується на купівлю робочої сили.
Отже, в основі поділу капіталу на основний та оборотний лежать відмінності у способі обороту вартості різними елементами продуктивного капіталу: ті з них, що повертаються до власника у грошовій формі частинами упродовж багатьох кругооборотів, належать до основного капіталу, а ті, що повертаються повністю після кожного кругообороту, — до оборотного.
Наслідком самозростання вартості в процесі кругообороту і обороту капіталу є накопичення капіталу.
Додаткова вартість, що виникає в процесі кругообороту і обороту капіталу, використовується капіталістом по-різному: одна її частина спрямовується на задоволення своїх особистих (невиробничих) потреб, набуваючи форми доходу, а інша — на розширення елементів продуктивного капіталу, слугуючи джерелом накопичення капіталу, розширеного суспільного відтворення.
Накопичення капіталу супроводжується концентрацією та централізацією капіталу.
Концентрація капіталу — процес збільшення розмірів функціонуючого капіталу шляхом його накопичення.
Чим більшою є частка додаткової вартості, яка перетворюється на капітал (накопичується), тим інтенсивнішим є процес концентрації капіталу. Концентрація капіталу перебуває у прямій залежності також від норми додаткової вартості та швидкості обороту капіталу.
Централізація капіталу — процес збільшення розмірів функціонуючого капіталу шляхом об'єднання кількох капіталів в один, більший за розмірами.
Основною формою централізації капіталу є утворення різних об'єднань підприємств на основі акціонерної власності — монополістичних об'єднань, фінансово-промислових груп тощо.
«Монетарна» і «речова» концепції капіталу. Теорія «людського капіталу»
В економічній теорії існують концепції капіталу, згідно з якими поняття «капітал» позбавлене соціально-економічного та історичного змісту. У цих концепціях капіталом вважається все, що приносить доходи, а доходами вважаються не тільки заробітна плата, прибуток, позичковий відсоток, дивіденд, рента, пенсії, допомога безробітним тощо, а й різноманітні послуги, надані через усі форми (речового й неречового) багатства. Такий підхід втілено в «монетарній» і «речовій» концепціях капіталу, а також у концепції «людського "капіталу ».
Монетарна концепція капіталу. Започаткована вона теоретиками меркантилізму. Капітал у ній ототожнюється з грошима та їх замінниками — кредитними грошима, що абсолютизує грошову форму багатства. Самі ж гроші трактуються як товар, купівля-продаж якого приносить дохід у вигляді позичкового відсотка, однак вартість грошей підміняється їх міновою вартістю. При цьому відсоток розглядається винятково як грошове явище, тому джерелом відсотка вважаються властивості самих грошей. Аналогічним є підхід до цінних паперів і доходів від них.
Концентруючи увагу на доходах, які приносять гроші та їх замінники, монетарна концепція капіталу не дає відповіді на фундаментальне питання — що є реальним джерелом матеріальних цінностей, які слугують еквівалентом грошей, джерелом позичкового відсотка, дивіденду тощо, а також залишає поза увагою теорію доходів у капіталістичному суспільстві (промислового прибутку, підприємницького доходу, торговельного прибутку, позичкового відсотка, ренти тощо) як перетворених форм додаткової вартості та їх розподілу між різними групами капіталістів.
Досліджуючи здебільшого явища, що перебувають на поверхні економічних процесів (у сфері обігу грошей як капіталу), сучасні напрями монетарної концепції забезпечили з'ясування багатьох особливостей у русі відсоткових ставок за окремими видами цінних паперів, вироблення інструментарію регулювання кредитно-грошового обігу, ефективного в багатьох випадках, у тому числі в боротьбі з інфляцією, «перегрівом» економіки, іншими негативними явищами ринкової економіки.
Речові концепції капіталу. Спектр цих концепцій дуже широкий — від традиційного тлумачення капіталу як одного з трьох факторів виробництва до гранично розширеного визначення його як послуги, що надається людям через різні форми речового багатства.
Речове трактування капіталу ґрунтується на економічному вченні А. Сміта, який розглядав капітал, по-перше, як вартість, що дає приріст завдяки експлуатації найманої праці, по-друге, як запас речових предметів, необхідних для подальшого виробництва, тобто як запас засобів виробництва. Таке тлумачення А. Смітом капіталу набуло завершеної форми в теорії «трьох факторів» (Ж.-Б. Сей), згідно з якою праця, капітал і земля, будучи задіяними у виробництві, є самостійними джерелами доходів (заробітної плати, прибутку, земельної ренти) і утворюють вартість товару.
Теорія «трьох факторів» отримала розвиток в теорії А. Маршалла, згідно з якою головною властивістю капіталу як речей, що створюють передумову виробництва, є його здатність приносити дохід. Вона визначається продуктивністю капіталу як фактора виробництва та його порівняльною рідкісністю, яка зумовлена стриманістю капіталіста у використанні капіталу на невиробничі потреби. Співвідношення цих властивостей є основою попиту і пропозиції капіталу і визначає відсоток як ціну капіталу. Новим у теорії А. Маршалла є виділення діяльності щодо поєднання праці, капіталу і землі в самостійний четвертий фактор виробництва, якому відповідає особливий вид доходу — плата за організацію виробництва. Дж.-Б. Кларк, поділяючи речовий підхід до капіталу і розвиваючи теорію А. Маршалла в руслі загальної теорії маржиналізму, яка тлумачить економічні процеси та явища на основі граничних величин приросту, зробив висновок, що суспільно значущою є не абсолютна, а гранична продуктивність капіталу, вона ж визначає відсоток як ціну капіталу. П. Самуельсон трактує капітал як багатство, що є результатом минулої праці, перебуває у приватній власності й має здатність приносити дохід.
Теорія «людського капіталу». Почала формуватися в 60-ті роки XX ст., взявши за основу ідеї В. Петті та А. Сміта, які вважали, що трудові навички і здібності працівників є складовою основного капіталу.
Автори і послідовники цієї теорії (М. Беккер, Б. Вейсброд, А. Хансен, Т. Шульц, Л. Туроу, П. Гутман та ін.) «людським капіталом» як фактором виробництва вважають фізичні, інтелектуальні, психічні сили людини — природжені й набуті в процесі навчання, праці, спілкування з іншими людьми. Ця теорія переносить акцент з використання трудових ресурсів на проблеми формування якісно нової робочої сили в умовах науково-технічної революції.
За теорією людського капіталу знання, навички і здібності людини — це капітал, тому що вони є джерелом майбутніх заробітків або майбутніх задоволень. Найважливішими формами інвестицій в «людський капітал» є витрати на освіту, виробничу підготовку, охорону здоров'я, міграцію, пошук інформації про ціни і доходи, народження і виховання дітей. Такі інвестиції вважаються «четвертим фактором» виробництва, якому відповідає поряд з традиційними доходами (заробітною платою, прибутком та земельною рентою) особлива форма доходу — особистий дохід, що отримує власник «четвертого фактора».
З позицій теорії «людського капіталу» поряд з власниками засобів виробництва виникає нова група власників — власники «людського капіталу», які стають капіталістами, оскільки набули знань і навичок, що мають економічну цінність і приносять доходи. Теорія «людського капіталу» зумовила широкомасштабне розширення сфери освіти і підготовки кадрів у розвинутих капіталістичних країнах.