Основи економічної теорії (2003)
Джерела та види доходів
Матеріальною основою доходів є необхідний і додатковий продукти як втілення необхідної та додаткової живої праці. Відносини розподілу виявляються в тому, що необхідний продукт поділяється на фонди особистого і суспільного споживання. Спочатку безпосередній виробник отримує особисто необхідний продукт, тобто продукт «для себе» (наприклад, у формі заробітної плати), розмір якого зумовлений трудовим внеском у виробництво. Певна частина необхідного продукту відокремлюється і приєднується до продукту «для інших», тобто до додаткового продукту. Далі вона разом з частиною додаткового продукту надходить знову ж таки в особисте споживання, але через фонди суспільного задоволення потреб.
Як складова фонду життєвих засобів, частина додаткового продукту разом з частиною необхідного продукту внаслідок різних відрахувань із доходу (наприклад, у формі заробітної плати) виступає у формах оплати праці та матеріальних витрат у невиробничій сфері, суспільних фондів споживання. Доходи бувають як натурально-речовими, так і грошовими. Видом доходів є різні пільгові та безплатні товарні послуги.
Основним джерелом задоволення особистих потреб та підвищення добробуту працюючого населення України є грошові доходи у формі оплати праці, хоча її питома вага істотно знизилась (з 71% в 1990 р. до 51,1% в 1997 р.). До речі, в 1970 р. вона становила 81%, а в 1980 р. — 76%. Частка заробітної плати в грошових доходах робітників і службовців знизилась з 63% у 1990 р. до 50,4% у 1997 р., а в сільськогосподарських підприємствах — з 7,6% до 0,2% відповідно. Натомість частка пенсій та соціальної допомоги зросла з 15,8% до 25%.
Доходи поділяються на первинні та вторинні.
Первинні доходи. Вони утворюються у сфері матеріального виробництва в процесі створення й розподілу національного доходу. За командно-адміністративної системи, всеохоплюючої державної форми суспільної власності на основні засоби виробництва, державної монополії на всі економічні процеси декларувалося, що розподіл фонду життєвих засобів здійснюється за принципом: «Від кожного — за здібностями, кожному — за працею». В економічній теорії цей принцип (спосіб) розподілу трактується як економічний закон розподілу за працею. Загалом він виражає зв'язок між кількістю суспільно корисних затрат праці працівника та мірою привласнення ним результатів (продукту) своєї праці для особистого споживання, тобто між затратами праці та необхідним продуктом. Отже, він відображає відносини між працівниками, між державою і працівниками щодо розподілу між ними тієї частини національного доходу, яка утворює фонд споживання і розподіляється через індивідуальні форми доходів.
Первинні доходи постають у формі доходів працівників, зайнятих у матеріальному виробництві, та доходів державних і кооперативних підприємств усіх галузей сфери матеріального виробництва. Величина індивідуальних доходів як частини фонду споживання національного доходу має бути еквівалентна трудовому вкладу в суспільне виробництво працівників, які створюють національний доход, за вирахуванням частини фонду споживання національного доходу, спрямованої на задоволення соціальних потреб суспільства. Механізм дії цього закону повинен стимулювати ефективну працю, забезпечувати соціальну справедливість, тому закон розподілу за працею вважався найраціональнішою суспільною формою розподілу в соціалістичному суспільстві.
На практиці дія закону розподілу за працею деформувалась під впливом об'єктивних та суб'єктивних чинників: складності оцінки показників затрат та результатів праці, недоліків в організації заробітної плати, незбалансованості грошової і товарної маси, незбалансованості робочої сили і робочих місць у галузях та регіонах, існуванням «тіньової економіки».
Головними чинниками, які викривляли і обмежували практичну дію закону розподілу за працею, були відсутність ринкового механізму господарювання та визначення суспільно корисних затрат і результатів індивідуальної та колективної праці. Лише ринок є об'єктивним механізмом, який визначає суспільну вартість (цінність) вироблених товарів, тобто суспільно-корисні затрати праці окремих працівників і колективів, і на цій основі дає змогу діяти законові розподілу за працею у формах, адекватних його суті, та позбавитись суб'єктивізму в організації оплати праці.
Загалом вплив закону розподілу за працею суперечливий, а дія багатофункціональна. Він не ліквідує нерівності в доходах, хоч і породжує стимули до праці та несе певні нерозкриті потенційні можливості. Принцип розподілу за працею теоретично виявляється у формі заробітної плати за відповідну кількість і якість затраченої праці, яка є грошовою формою необхідного продукту (теорія), тобто сукупністю матеріальних та інших благ, що повинні надходити в особисте споживання працівника.
Іншим напрямом руху життєвих засобів і формою доходів індивідів та сім'ї є суспільні фонди споживання. Вони виникли як особливий спосіб розподілу і споживання життєвих засобів ще у роки соціалістичного будівництва і залишаються в перехідній до ринку економіці. Суспільні фонди споживання посідають важливе місце в ринковій економіці розвинутих країн світу. Вони є складним багатоплановим явищем.
Економічна теорія трактує їх як трансфертні платежі та фонди суспільного задоволення потреб населення, а також спосіб розподілу матеріальних та духовних благ. Трансфертними платежами в такому випадку називають видачу коштів індивідам, не пов'язану з їхньою економічною діяльністю (субсидії, сплата відсотків за державним боргом, пенсії, допомоги населенню на соціальні потреби). Дві суттєві ознаки визначають особливий характер цього способу розподілу:
відносна незалежність від трудового внеску кожного громадянина;
особлива соціальна функція — забезпечення загальної доступності до суспільних фондів споживання, їх гарантованість, що певною мірою вирівнює задоволення потреб, сприяє соціальній справедливості.
Функціонування суспільних фондів споживання є невід'ємною підсистемою економічного базису суспільства. Вони — форма активного суспільного впливу на доходи і спосіб життя населення. Речовий зміст цих фондів можна визначити сукупністю продуктів, які створюються в сфері матеріального виробництва. Уречевлена в суспільних фондах споживання праця втілюється в такі головні складові:
Основні фонди галузей охорони здоров'я, фізкультури і спорту, соціального забезпечення і страхування, культури, відпочинку тощо.
Оборотні фонди галузей невиробничої сфери, устаткування, інвентар, господарське і канцелярське приладдя,, медикаменти, підручники, паливо тощо.
Товарне забезпечення заробітної плати працівників освіти, охорони здоров'я, спорту, культури, соціального страхування і соціального забезпечення.
Товарне забезпечення пенсій, соціальної допомоги та стипендій.
Харчові продукти в лікарняних, дошкільних і шкільних установах понад оплату контингенту.
За ринкової економіки первинні доходи виступають передусім у формі заробітної плати, а також в певних формах додаткової вартості: дивідендах, нерозподіленому прибутку, відсотках, ренті, в інших формах доходів безпосередніх виробників, у формі оплати послуг підприємств і установ невиробничої сфери. Суть визначальної форми первинних доходів — заробітної плати — в тому, що вона є ціною робочої сили у формі оплати праці та різних форм стимулювання, винагородою за працю. Але певна сума грошей, нарахована робітникові та виплачена йому після утримання податків та інших відрахувань, — лише номінальна заробітна плата. Повніше відображає рівень та динаміку оплати праці реальна заробітна плата, тобто сукупність життєвих благ, яку можна придбати за номінальну заробітну плату в певний момент. Застосовуючи ці та інші дані, можна визначити також індекс реальної заробітної плати як відношення індекса номінальної заробітної плати до індекса цін на предмети споживання та послуги. Первинні доходи утворюють фонд, за рахунок якого у процесі перерозподілу національного доходу формуються доходи працівників невиробничої сфери, тобто похідні (вторинні) доходи.
Похідні (вторинні) доходи. Ними є всі доходи підприємств, установ і осіб (індивідів) невиробничої сфери у формі заробітної плати, всіх видів виплат соціального страхування, пенсій, допомоги, а також стипендій, відсотків на вклади, виграшів за позиками тощо. Таким чином, доходи сім'ї або індивіда охоплюються наступними формами: оплатою праці та різними видами матеріально-грошового стимулювання; суспільними фондами споживання; доходами від чинників виробництва та підприємництва; трансфертними платежами; доходами від особистого підсобного господарства; нетрудовими доходами.
Додатковими видами стимулювання праці слугують доплати і надбавки, тобто додаткові стимулюючі виплати за додаткові обов'язки, доручення, особливий характер праці (за ведення обліку, наглядові, розпорядчі організаційні функції, сумісництво, шкідливі умови, за майстерність, стаж, рівень кваліфікації тощо).
У ринковому господарстві дохід найманих працівників у формі заробітної плати визначається вартістю робочої сили та перебуває під впливом законів попиту і пропозиції на ринку робочої сили. Дохід (заробітна плата) найманого працівника залежить від його рішення продавати чи не продавати свою робочу силу. Якщо абстрагуватися від об'єктивної необхідності продажу своєї робочої сили, найманий працівник, приймаючи те чи інше рішення, робить вибір між дозвіллям і доходом.
Ефект заміщення переважає за низьких ставок заробітної плати, тому з їх зростанням пропозиція робочої сили збільшується. Однак зі зростанням заробітної плати посилюється ефект доходу і скорочується пропозиція. Крива пропозиції робочої сили (рис. 4.3) індивідуального працівника має вигляд загнутої назад лінії, тобто з північного сходу на південний захід. На відрізку, де переважає ефект заміщення, вона зростає зліва праворуч, відображаючи збільшення пропозиції зі зростанням заробітної плати. Але після моменту, коли починає переважати ефект доходу, зростання заробітної плати веде до скорочення пропозиції робочої сили і крива тяжіє назад до осі заробітної плати.
На ринку праці на цю тенденцію впливає пропозиція робочої сили працівників інших сфер зайнятості, яких може приваблювати висока оплата праці. Тому крива пропозиції перетворюється на спрямовану вгору лінію.
На ринку досконалої конкуренції, де роботодавці конкурують між собою за працівників, а працівники конкурують за отримання роботи, рівень заробітної плати буде дорівнювати граничному доходу від залученої робочої сили, а ставка заробітної плати повинна дорівнювати вартості граничного прибутку. Така модель означає, що працівник отримає винагороду відповідно до його трудового внеску в дохід, одержаний фірмою. Фірма, в свою чергу, розширюватиме сферу застосування робочої сили доти, доки ціна її чергової одиниці не зрівняється з доходом від цієї одиниці. Тут виявляється дія принципу розподілу доходу відповідно до граничної продуктивності робочої сили як чинника виробництва. Гранична продуктивність чинника виробництва означає таку дію принципу розподілу доходів, згідно з якою кожен чинник виробництва (у даному випадку робоча сила в особі працівника) оплачується адекватно його граничній корисності. В ринкових умовах цьому сприяють певні системи заробітної плати: проста відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, акордна, погодинна, погодинно-преміальна, багатофакторна, «колективного преміювання», участі «в прибутках», «у капіталі», «у продуктивності праці» тощо.
У реальному житті спрацьовують чинники, які перешкоджають вільній конкуренції продавців і покупців робочої сили. Одним з них є монополія — явище, коли одному покупцеві на ринку протистоїть багато продавців. У такому разі монополіст сам встановлює ціну робочої сили. Іншим чинником, що порушує вільну конкуренцію, є діяльність профспілок, яка призводить до того, що умови продажу робочої сили визначаються не індивідуальним, а колективним договором між членами профспілки і роботодавцем.
На відхилення заробітної плати від ціни ринкової рівноваги впливають чинники, які зумовлюють її диференціацію, тобто надання переваги одній групі працівників порівняно з іншими (жіноча та дитяча праця, расизм тощо). Впливають на ціну робочої сили також нецінові чинники: привабливість, престижність, творчий характер праці тощо.
Диференціація в оплаті праці пов'язана із рівнем освіти та професійної підготовки працівників, оскільки отримання освіти та високого рівня кваліфікації потребують значних затрат, що є своєрідними інвестиціями в «людський капітал». Ці інвестиції повинні окупатися, інакше зникне стимул до таких витрат, які є джерелом економічного прогресу.
У ринковій економіці, а також під час переходу до ринку частина фонду життєвих засобів суспільства постає у формі доходів громадян від власності, підприємницької діяльності, цінних паперів, вкладів у банках тощо. Ці доходи пов'язані з економічним рухом таких об'єктів власності, як житлові приміщення та земля, здані в оренду, грошові заощадження тощо. Такою формою доходів є рента — дохід від використання землі та інших матеріальних і грошових ресурсів (чиста економічна рента як результат обмеженості цих виробничих ресурсів та диференціальна рента як відмінність в якості землі), який надходить власникам у вигляді рентних платежів від користувачів ресурсами. Рентними платежами є регулярно отримувані доходи (рента) з приватної власності, капіталу, майна, землі, що не потребують від власника підприємницької діяльності; доходи від облігацій державної позики; певна сума щорічних страхових виплат. Доходи, що їх отримують власники факторів виробництва (праці, капіталу, землі, підприємницьких здібностей) внаслідок функціонування їх у процесі виробництва, тобто зарплату, прибуток, ренту, підприємницький дохід, називають факторними доходами.
Якщо утримувачі доходів не споживають їх повністю (а явище граничної схильності до споживання підтверджує цю тенденцію), то неспожиті доходи стають товаром на ринку чинників виробництва, а їх ціна — платою за право користуватися цими позичковими коштами. Явище граничної схильності до споживання характеризує саме та частина отриманого сімейним господарством чергового доходу, яку планують спрямувавити на споживання.
Питання про джерела утворення доходів на капітал (ренти), природні та інші ресурси давно є предметом дискусій. Так, за трудової теорії вартості єдиним джерелом доходів на капітал є праця найманих працівників. Здатність праці створити більшу вартість, ніж виплачена працівникам у формі заробітної плати, визначається як вартість додаткового продукту, який у формі прибутку і позичкового відсотка привласнюється безоплатно власниками засобів виробництва і грошового капіталу. Відсотком у такому випадку називають частину грошового доходу приватного бізнесу, який виплачується постачальнику грошового капіталу, або плату функціонуючого підприємця кредиторові. За теорією факторів виробництва отримання прибутку є винагородою за підприємницьку діяльність, ризик, стриманість, новаторство тощо. Ця винагорода, або підприємницький дохід, є частиною прибутку, що залишається у функціонуючого (промислового) підприємця після сплати відсотка кредиторові.
За інших рівних умов доходи людей безпосередньо залежать від їхньої діяльності, а тому добробут кожного може зростати лише на основі праці, економії, підприємливості, тобто бути результатом ефективного використання наявних у людини чинників виробництва, енергійних суспільних дій. Державні інститути повинні створити найсприятливіші умови реалізації можливостей кожної особи, забезпечити ефективність, стабільність і справедливість економічної системи.
Диференціація доходів і добробуту зумовлена також існуванням нетрудових доходів, майновою нерівністю внаслідок приватизації та можливістю окремих людей користуватися суспільним і державним майном. Нетрудові доходи є наслідком перерозподілу суспільного багатства без дотримання принципів розподілу, соціальної справедливості та порушення законів. Виникнення нетрудових доходів спричиняють дефіцити, уникнення сплати податків (часто внаслідок недосконалості податкової системи), прагнення надприбутків і влади, некомплексне втілення і зволікання з реформами.
Найпоширенішими причинами цих явищ є:
недосконалість механізму реалізації принципів (законів) відносин розподілу: порушення пропорції «оплата — продуктивність праці»; відомчі підходи щодо встановлення рівнів заробітної плати і ставок; нерівномірний доступ до суспільних фондів споживання;
відсутність1 гнучкої законодавчої бази.
Для усунення нетрудових доходів необхідно вжити економічних, організаційних, правових та виховних заходів. Вони повинні бути відображені в чотирьох розділах декларації про доходи:
доходи за основним місцем роботи (заробітна плата, дивіденди, премії, інші грошові та натуральні виплати, винагороди за поєднання посад, авторські винагороди, оплата разових договорів і робіт, інші надходження); доходи, отримані не за основним місцем роботи (сумісництво, дивіденди, разові та інші види робіт); доходи від підприємницької діяльності (відрахування від прибутку, доходи від власності); доходи, отримані за кордоном чи з інших держав;
пільги та документи, що їх підтверджують;
загальна сума доходу та перспективний дохід у наступному фінансовому році;
Домогосподарства як отримувачі доходів
Економічною та статистичною одиницею формування і розподілу доходів у суспільстві є домашні господарства, бюджет яких демонструє рівень добробуту в суспільстві.
Дохід домашнього господарства — сума товарів і послуг, яку отримує господарююча одиниця за певний час на основі трудової діяльності чи власності на майно. Домашні господарства, виконуючи функції споживача, активно беруть участь у сфері виробництва, застосуванні праці, використанні капіталу, землі. Згідно з працею суб'єктів домашнього господарства вони отримують доходи від:
сільського і лісового господарства — дивіденди і виробничі доходи у формі прибутків;
промислових підприємств (самостійна діяльність з метою отримання прибутку) — дивіденди і виробничі доходи у формі прибутків;
самостійної діяльності (лікарі, адвокати, консультанти тощо) — дивіденди і виробничі доходи у формі прибутку;
несамостійної діяльності — у формі заробітної плати, окладів, ставок;
капіталу — у формі дивідендів та цінних паперів;
здавання в оренду — у формі рентних платежів за користування;
спекуляції — у формі прибутку як різниці між цінами.
Крім цих постійних доходів домашні господарства отримують так звані трансфертні доходи — пенсії, виплати на дітей, стипендії, допомоги безробітним тощо. Всі ці доходи становлять бюджет домашнього господарства, який використовують для придбання товарів, послуг та для нагромадження (у формі майна або грошових вкладів). На основі доходів домашнього господарства формуються персональні доходи. Це доходи, які отримують окремі особи сім'ї чи домашнього господарства внаслідок персонального розподілу доходів домашнього господарства та сукупного доходу суспільства. Таким чином формується рівень життя у суспільстві — ступінь добробуту, матеріально-побутового забезпечення індивіда, сім'ї, населення, який безпосередньо залежить від рівня реальних доходів, усієї системи життєдіяльності людини.
Ринок не передбачає забезпечення всім громадянам суспільства однакового рівня життя і його основи — рівня доходів. У високорозвинутих країнах співвідношення між доходами бідних і багатих становлять: в Японії приблизно 1 до 4; у країнах Західної Європи приблизно 1 до 6, а в Україні воно за різними оцінками сягає від 1 до 10 чи від 1 до 15 й більше. Приблизно три чверті населення України живуть за межею бідності. Бідністю вважають стан сім'ї або індивіда, коли основні потреби перевищують матеріально-грошові можливості їх задоволення.
Для відстежування цих процесів на Заході використовують так звану криву економіста Макса Лоренца (1876—1959, США), тобто графічне зображення розподілу доходів між децильними (розділеними на десять класів чи груп) групами населення за сукупними грошовими доходами, накопиченою сумою в певному періоді та коефіцієнт Джіні Коррадо (1884—1965), який характеризує відхилення частки отриманих доходів дохідними (децильними) групами від рівномірного їх розподілу в певному (але завжди в порівнюваному) періоді. Графік кривої Лоренца (кривої L) має такий вигляд:
Заштрихована зона М між лініями Ы К відображає рівень нерівності у розподілі доходу. Чим далі крива L розташована від прямої К, тобто чим більшою є заштрихована зона, тим більшою є нерівність.
Порівняльний аналіз рівня доходів за різних моделей економічних систем дає лише зовнішні характеристики добробуту соціальних груп населення в певних країнах і регіонах. Попри відмінності у рівні розвитку цих країн (регіонів), нині чітко визначилася тенденція так званих «двох третин». Це означає, що пропорція між заможною та незаможною верствами населення країни, як правило, така: третина населення живе гірше двох третин.
Певна річ, добробут третини населення розвинутих країн і тих, що розвиваються, — величини непорівнювані: кількість і якість споживаних продуктів, послуг, інформації різко відрізняються. Таке становище зумовлене різним рівнем суспільного поділу праці, сукупністю матеріальних і соціальних умов життя людства.
Людству належить подолати тривалий історичний шлях формування продуктивних сил, створення постіндустріального суспільства, найсуттєвішою рисою якою буде людина з універсально розвиненими здібностями у виробництві та у споживанні.