Менеджмент інвестиційної діяльності (2003)
1.5. Управління формуванням джерел фінансових ресурсів інвестування діяльності підприємства
Під інвестиційними ресурсами підприємства розуміють капітал у матеріалізованій та не матеріалізованій формі, що вже втілений або тільки вкладається у засоби виробництва — інвестиції, тобто залучається підприємством для здійснення вкладень в об'єкти реального, а також фінансового інвестування. Як відомо, капітал як засіб виробництва поділяється на засоби та предмети праці, тобто на основний капітал (інакше — основні виробничі засоби: будівлі та споруди; земля; машини; обладнання, передавальні засоби, транспортні засоби тощо) та оборотний капітал (інакше — обігові виробничі засоби: сировина, паливо, енергія, матеріали, напівфабрикати; незавершене виробництво, напівфабрикати власного виготовлення).
Формування інвестиційних ресурсів є важливою складовою інвестиційної та загальної фінансової стратегії підприємства, а також вихідною умовою здійснення інвестиційного процесу на всіх його стадіях. Нагромадження капіталу в межах самого підприємства (власний капітал і його реінвестування) та різними господарюючими суб'єктами, населенням є базою для формування підприємством інвестиційних ресурсів.
Основною метою формування інвестиційних ресурсів підприємства є задоволення його потреб у придбанні необхідних інвестиційних активів та оптимізація їх структури з позиції забезпечення ефективності інвестиційної діяльності. Ефективне формування інвестиційних ресурсів щодо окремих джерел є найважливішою умовою фінансової стійкості підприємства. У свою чергу, обсяги та джерела формування інвестиційних ресурсів багато в чому визначаються структурою капіталу, що склалася на підприємстві в процесі його господарської діяльності, а також вартістю залучення капіталу.
Для забезпечення ефективного управління формуванням інвестиційних ресурсів на підприємстві зазвичай розроблюється спеціальна інвестиційна стратегія, яка покликана забезпечити стабільну інвестиційну діяльність відповідно до потреб розвитку підприємства, найбільш ефективне використання власних фінансових ресурсів, призначених для виконання цих завдань, а також фінансову стійкість підприємства на довготермінову перспективу.
Розробка стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства проходить такі основні етапи (рис. 1.8).
І. Визначення загального обсягу необхідних інвестиційних ресурсів. На основі детального та всебічного аналізу ринкової кон'юнктури і господарської діяльності підприємства розраховують величину виробничої потужності, якої не вистачає або яку необхідно технологічно оновити для задоволення ринкового попиту на продукцію підприємства (для торговельних організацій визначають необхідний додатковий обсяг реалізації продукції), і отримують перше загальне уявлення про обсяг необхідних інвестицій на розрахунковий період. Особливо складних розрахунків потребує визначення необхідних інвестиційних ресурсів для створення нового підприємства.
Найскладнішим завданням управління формуванням інвестиційних ресурсів підприємства є визначення їх загальної потреби, яке полягає у розрахунку реально необхідного обсягу фінансових засобів, оскільки недостатній обсяг сформованих інвестиційних ресурсів призводить до подовження періоду створення та освоєння виробничих потужностей підприємства, а їх надлишок — знижує норму дохідності та віддачу від інвестицій.
На цьому етапі розробки стратегії розрахунки проводяться у три стадії.
Суть балансового методу полягає у відніманні від загальної балансової вартості активів підприємства суми зобов'язань. При оцінюванні враховуються проіндексована залишкова вартість основних засобів, фактична вартість матеріальних оборотних засобів, сума дебіторської та кредиторської заборгованості. Балансовий метод визначення загальної потреби в інвестиційних ресурсах проекту створення нового підприємства ґрунтується на визначенні необхідної суми інвестиційних активів, які дадуть новому підприємству змогу розпочати господарську діяльність. Розрахунок здійснюється за такими основними складовими: основні засоби (виробничі приміщення та будівлі; сукупність різноманітних машин та обладнання); нематеріальні активи (виходячи з технологій, що використовуються для здійснення операційного процесу); запаси товарно-матеріальних цінностей, що забезпечують операційну діяльність (оборотний капітал, що авансується в запаси сировини та матеріалів, у запаси готової продукції, або товарів, що реалізуються); грошові засоби (на оплату праці, авансові та податкові платежі, витрати на рекламу, комунальні послуги); інші види активів.
Дамо деякі практичні рекомендації щодо застосування балансового методу. Отже, при визначенні потреби в окремих видах машин та обладнання, використовуваних у виробничому технологічному процесі, слід обов'язково враховувати і вартість їх монтажу. Потребу в оборотному капіталі, що авансується в запаси товарно-матеріальних цінностей кожного виду, визначають шляхом множення обсягу їх витрачання за день на норму запасів у днях.
Західні аналітики рекомендують такі норми запасів: за сировиною і матеріалами — 90 днів; за готовою продукцією — ЗО днів; за товарами, що реалізуються підприємствами торгівлі, — 60 днів. Але в кожному конкретному випадку підприємство у бізнес-планах може встановлювати норми запасів товарно-матеріальних цінностей виходячи із власних міркувань щодо особливостей здійснення його господарської діяльності.
Для забезпечення достатнього запасу платоспроможності створюваного підприємства рекомендується планувати потребу в грошових засобах на 90 днів, згодом ці норми можуть знижуватись.
Оскільки формування активів підприємства завжди пов'язане з альтернативним вибором (оренда, будівництво, придбання; рівень запасів, можливості залучення технологій чи розробка власних тощо), розрахунки потреби в інвестиційних ресурсах доцільно здійснювати у трьох варіантах: визначення мінімально необхідного обсягу; достатнього обсягу страхових запасів та матеріальних і грошових активів; максимально необхідної суми активів, що дає змогу придбати їх у власність. Але загальна сума сформованих активів підприємства не може бути нижчою за мінімальний обсяг статутного фонду, визначеного законодавством для певної сфери діяльності або організаційно-правових форм її здійснення.
Якщо необхідно визначити чисту балансову вартість підприємства, що вже тривалий час функціонує, можна підсумувати залишкову вартість проіндексованих основних засобів підприємства, суму нематеріальних активів, суму запасів матеріальних оборотних засобів за залишковою вартістю, суми всіх форм фінансових ресурсів підприємства за вирахуванням заборгованості, капітальних вкладень та вартості незавершеного будівництва.
Суть методу аналогій при оцінюванні ринкової вартості необхідних інвестиційних ресурсів (активів) полягає у використанні даних про продаж аналогічних активів або підприємств на аукціонах, за конкурсом та у процесі приватизації. Таке оцінювання обов'язково здійснюється з урахуванням галузевої належності підприємства, особливостей регіону, обсягів діяльності та технологій, що використовуються на підприємстві. Слід зазначити складність використання цього методу, оскільки завжди є певні обмеження щодо добору адекватного інвестиційного активу — аналога за всіма визначеними параметрами, тому вводяться коригувальні коефіцієнти окремих параметрів, але їх оцінка є, як правило, лише суб'єктивним уявленням експерта.
Найменш точним, але найбільш простим методом визначення потреби в інвестиційних ресурсах є метод питомої капіталомісткості продукції підприємства. Наприклад, розрахунок загальної потреби в інвестиційних ресурсах для створення нового підприємства (Inv3ar) за цим методом здійснюється за такою формулою:
Inv3ar = Inv0 + KM * Q,
де Inv0 — передстартові витрати та інші разові витрати капіталу, пов'язані зі створенням підприємства;
KM — середньогалузевий чи аналоговий показник капіталомісткості продукції. Цей показник становить відношення суми власного та запозиченого капіталу до загального обсягу виробленої (реалізованої) продукції і розраховується стосовно галузі або підприємства-аналога;
Q — середньорічний обсяг виробництва продукції, що планується.
Оскільки показник середньогалузевої капіталомісткості підприємств суттєво коливається за окремими факторами (наприклад, прогресивність використовуваної технології або обладнання), то доцільніше використовувати показник капіталомісткості конкретного підприємства-аналога за визначеними факторами, що суттєво підвищить точність здійснених розрахунків.
За необхідності при визначенні обсягів реальних інвестиційних ресурсів на придбання певних активів доцільно враховувати додаткові витрати на їх технічне переозброєння або ремонт, реконструкцію тощо.
Загальна потреба в інвестиційних ресурсах для здійснення фінансових інвестицій визначається шляхом підсумовування потреби в них у першому (початковому) періоді та обсягів приросту цих ресурсів у кожному наступному періоді.
На третій стадії визначається загальний обсяг необхідних інвестиційних ресурсів. Він розраховується шляхом підсумовування запланованого обсягу необхідних засобів у процесі реалізації окремих реальних інвестиційних проектів, потреби в ресурсах для здійснення фінансових інвестицій та суми резерву капіталу, яка звичайно передбачається в обсязі 10—12 % від сукупної потреби в коштах для реального та фінансового інвестування. Крім того, загальна потреба в інвестиційних ресурсах додатково диференціюється за окремими стадіями здійснення на підприємстві інвестиційного процесу або за проектом. Так, на передінвестиційній стадії потрібні незначні обсяги інвестиційних ресурсів, що спрямовуються насамперед на розробку бізнес-плану, фінансування досліджень та проектних робіт. Наступна інвестиційна стадія потребує значних обсягів інвестиційних ресурсів, оскільки здійснюються будівельно-монтажні роботи або придбання необхідних активів. І, нарешті, експлуатаційна стадія характеризується передусім формуванням інвестиційних ресурсів для фінансування оборотних активів підприємства.
II. Вивчення можливостей формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел — другий етап розробки стратегії, на якому розглядаються можливі джерела фінансування інвестицій з урахуванням специфіки господарської діяльності того чи іншого підприємства. Усі джерела формування інвестиційних ресурсів поділяють на три основні групи: власні, позикові, залучені (рис. 1.9).
Розглянемо їх із відповідними, де ми вважаємо за необхідне, коментарями.
До складу власних джерел належать такі:
1. Частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий розвиток (фонд розвитку виробництва). Тут необхідно зазначити, що на сучасному етапі економічного розвитку України криза неплатежів між підприємствами суттєво обмежує можливості фінансування інвестицій за рахунок прибутку, який у розвиненій економіці є одним з основних джерел фінансування інвестицій. Обмежений попит на продукцію деяких вітчизняних підприємств, нерентабельність виробництва продукції поставили ці підприємства на межу банкрутства. І навіть прибуткові підприємства внаслідок загальної нестабільності та високих ризиків не здійснюють інвестицій у власне виробництво, незважаючи на високий ступінь зношення основних засобів.
2. Амортизаційні відрахування. Поряд з прибутком важливим джерелом фінансування інвестицій є амортизаційні відрахування, що належать до витрат виробництва та обігу і з яких формується амортизаційний фонд — складова фонду відшкодування.
Можливості сформованого амортизаційного фонду як джерела реальних інвестицій на підприємстві залежать насамперед від стабільності рівня цін. Зростаюча інфляція знецінює власні кошти підприємств, накопичені за рахунок амортизаційних відрахувань, тому одним з найважливіших заходів, спрямованих на підвищення внутрішньої інвестиційної активності, є інфляційних захист амортизаційного фонду шляхом пропорційної індексації балансової вартості основних засобів.
На жаль, у сучасних умовах господарювання, коли немає контролю за цільовим використанням коштів підприємства, амортизаційний фонд перетворився з фонду відтворення на фонд поточного використання для задоволення потреб споживання; отже, необхідно негайно припинити таку згубну практику і відновити інвестиційний характер амортизаційних відрахувань, створити умови для використання їх за їхнім економічним призначенням.
Крім того, вітчизняна практика впровадження коригувальних коефіцієнтів, за допомогою яких вилучається частина амортизаційних відрахувань підприємств на користь бюджету, збільшуючи тим самим оподатковуваний прибуток, а також прийняття за базу для нарахування амортизації залишкової вартості (що штучно подовжує амортизаційний період і стримує швидке обертання коштів підприємства), взагалі практично виключили амортизаційні кошти з переліку джерел відновлення основних засобів підприємства. Відомо, що чим більше прибутку підприємства спрямовується в амортизаційні відрахування (шляхом підвищення їх норм), тим швидше формуються нагромадження для інвестування, тобто прискорюється обіг основного капіталу. У світовій практиці господарювання прискорена амортизація як економічний стимул інвестування може здійснюватися двома способами:
а) штучно скорочуються нормативні терміни експлуатації техніки та устаткування й відповідно збільшуються норми амортизації;
б) без скорочення встановлених державою нормативних термінів використання основного капіталу окремим підприємствам дозволяється протягом кількох років здійснювати амортизаційні відрахування у підвищених обсягах, але зі зниженням їх у подальші роки.
Для пожвавлення інвестиційної активності підприємств та активізації процесу нагромадження капіталу держава (в умовах ринку) додатково до прискореної амортизації може знижувати ставки оподаткування прибутку. Найбільший стимулюючий ефект досягається при поєднанні пільгової амортизаційної політики з політикою "дешевих" грошей (кредитною експансією).
Суттєве значення для формування власних інвестиційних ресурсів мають й інші джерела коштів підприємства. Зокрема, до них належать такі:
Страхова сума відшкодування збитків, викликаних втратою майна.
Раніше здійснені термінові фінансові вкладення, термін погашення яких закінчується в поточному періоді.
Реінвестована шляхом продажу частина основних засобів.
Іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів.
1. Довготермінові кредити банків та інших кредитних інститутів. Зазначимо, що з економічного погляду не можна ототожнювати терміни "позика" і "кредит" (хоч кредит інколи може виступати у формі позики — безвідсоткового кредиту). Отже, позика (позичка) — це вид господарсько-економічної операції, у процесі здійснення якої одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) у тимчасову власність гроші або товари (речі), а позичальник зобов'язується повернути таку саму суму чи кількість товару в заздалегідь обумовлений строк. Отже, позика надається завжди на умовах повернення, але без комерційного зиску, тобто безкоштовно. Кредит — господарсько-економічна операція з надання однією стороною (звичайно юридичною особою) іншій (юридичній або фізичній особі) грошей чи певного товару в борг (строкове користування на засадах повернення) і, як правило, за певну плату (сплату встановленого відсотка від загальної суми кредиту). Кредитні операції є багатонаправленими і порівняно численними, тому їх групують за певними ознаками. Довготермінові кредити в основні засоби підприємств звичайно називають інвестиційними.
Проте в Україні банки (як, до речі, й інші фінансові структури) поки що орієнтовані насамперед на короткотермінове кредитування, оскільки це визначається структурою їх пасивів: власні кошти відносно невеликі, а залучені, як правило, — короткотермінові. Отже, короткотермінова структура депозитів у сучасних умовах диктує банкам необхідність і самим орієнтуватися на короткотермінові кредити, таким чином стримуючи зростання частки довготермінових кредитів. Інфляція також робить довготерміновий кредит невигідним для банків.
Активізація процесу залучення коштів населення до банківських установ гальмується наявними нині значним розривом між ставками за кредитами та депозитами комерційних банків. Ризиковий характер інвестиційної діяльності в сучасних умовах зумовлює високі кредитні ставки, крім того, банки в більшості випадків взагалі не бажають ризикувати, оскільки немає досконалої системи добору ефективних конкурентоспроможних інвестиційних проектів.
Перетворення довготермінових кредитів банків на реальне джерело інвестиційних ресурсів підприємства можливе лише за низької реальної відсоткової ставки за ними, а саме — 10— 12 % річних, при відстроченні виплат до закінчення освоєння виробничих потужностей. Необхідно переорієнтувати інтереси банків з роботи на ринку цінних паперів на інвестування реального виробництва. Як показує господарська практика, у розвиненій ринковій економці підвищення реальної відсоткової ставки на 1 % зменшує інвестиції у нове обладнання на 10—15 %.
Останнім часом поряд з традиційними банківськими технологіями — кредитами — з'явилася нова форма — форфейтинг, яку використовують для фінансування насамперед спільних інвестиційних проектів, і фактично вона трансформує комерційний кредит у банківський.
Взагалі операція "а-форте" (фр. a forfait — цілком, загальною сумою) — це купівля у кредитора на безобіговій основі боргу, зазначеного в оборотному документі. Покупець (інвестор), який не має на момент укладання контракту необхідної суми фінансових засобів для оплати угоди з придбання певного об'єкта, виписує продавцю комплект векселів, загальна вартість яких дорівнює вартості об'єкта, що реалізується, з урахуванням відсотків за відстрочення платежу, тобто за наданий комерційний кредит. Терміни платежів за векселями рівномірно розподілені, зазвичай кожний вексель виписують на півроку (хоч за певних умов термін може бути збільшено і до року).
Отриманий комплект векселів покупець враховує у банку без права обороту на себе (тобто передбачається звільнення продавця від майнової відповідальності у випадку, якщо банк не зможе стягнути з векселедавця вказані у векселях суми) і одразу отримує гроші за реалізований товар. Таким чином, комерційний кредит надає не сам продавець, а банк, який погодився врахувати комплект векселів і тим самим узяти весь ризик на себе. Купівля оборотного зобов'язання відбувається, як правило, зі знижкою. Проте форфейтинг для інвестора є відносно дорогою формою кредитування, оскільки кредит він отримує в кінцевому підсумку через посередника (банки). Механізм форфейтингу переважно використовується у двох видах операцій: експортних — з метою сприяння надходження наявних грошей експортерові, що надав кредит іноземному покупцеві, а також фінансових — з метою швидкої реалізації довготермінових фінансових зобов'язань.
Використання фортфейтингу вигідне і доцільне, коли підприємству одноразово потрібна велика сума для здійснення інвестицій у придбання нового обладнання тощо з відстроченням платежу на термін від шести місяців до семи років. До того ж така операція вигідна експортерові, бо фортфейтер купує боргові зобов'язання за вирахуванням відсотків на весь термін.
Фінансування інвестицій підприємства може також здійснюватися шляхом отримання іноземних кредитів. Як правило, такі кредити надають так звані фонди допомоги — інвестиційні інститути, які підтримуються іноземними урядами. Ці фонди надають кредити переважно підприємствам, які виготовляють продукцію на експорт або можуть запропонувати ліквідні активи як заставу.
2. Емісія облігацій підприємства. Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення його власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов'язання емітента (облігації мають право випускати підприємства усіх форм власності) відшкодувати номінальну вартість у зазначений у цінному папері термін з виплатою фіксованих відсотків. Облігації всіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Володіння облігацією не дає права на участь в управлінні товариством. Облігації можуть бути іменними і на пред'явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими). Курс облігацій на ринку цінних паперів залежить від попиту та пропозиції на них. Тому ринкова вартість кожної конкретної облігації у певний момент часу може бути вищою або нижчою від номінальної.
Емісія облігацій у світовій практиці набула значного поширення, але в Україні, насамперед через економічну нестабільність та велику ймовірність погіршення загального економічного становища в країні, цей вид цінних паперів як джерело інвестиційних ресурсів майже не використовується (невідомо, яку ставку дохідності треба встановлювати за облігаціями).
Крім того, цей вид ресурсів не поширений у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку, неплатоспроможністю попиту та невеликими розмірами статутного фонду більшості підприємств (чинне законодавство обмежує обсяги емісії облігацій у межах не більше 25 % обсягу статного фонду і дозволяє її тільки після повної оплати всіх попередніх емісій акцій). Емісійний дохід, який отримують від продажу облігацій, обкладається податком на прибуток, тому це джерело фінансування інвестицій можуть використовувати переважно великі підприємства зі значними розмірами статутного фонду, які погоджуються нести майнову відповідальність за залучені ними кошти (підприємство відповідає за них усім своїм майном).
3. Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування. Наприклад, Постановою КМУ від 13.04.2000 № 654 на базі колишнього Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень було створено Українську державну інноваційну компанію як небанківську фінансово-кредитну установу, основними завданнями якої є такі:
організація роботи з добору та експертизи інноваційних проектів, спрямованих на забезпечення розвитку економіки;
фінансування інноваційних проектів, спрямованих на впровадження прогресивних науково-технічних розробок і технологій у виробництво, освоєння випуску нових видів продукції шляхом надання підприємствам кредитів, інвестування та здійснення цими підприємствами спільної діяльності;
залучення позабюджетних джерел (у тому числі іноземних) для фінансування інноваційних проектів;
забезпечення повернення інноваційних позик Державного інноваційного фонду шляхом запровадження управління борговими зобов'язаннями дебіторів.
Відсоткові ставки за кредитами є пільговими (не перевищують 10—12 % річних).
Іншим прикладом може бути колишня Українська державна кредитно-інвестиційна компанія (реорганізована згодом у відкрите акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Держінвест України"), яка була створена з метою залучення внутрішніх та зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій у пріоритетні галузі економіки України і забезпечення реалізації державної політики в цій сфері. її основними завданнями були такі:
розробка та здійснення комплексу заходів щодо фінансування інвестиційних проектів, у тому числі за рахунок бюджетних та позикових коштів, коштів суб'єктів підприємницької діяльності, іноземних інвестицій та кредитів; супроводження інвестиційних проектів та контроль за раціональним використанням залучених ресурсів;
обслуговування іноземних кредитів, у тому числі кредитів, які, згідно з міжнародними угодами України, надані під гарантії урядів іноземних держав, а також міжнародними організаціями та іноземними банками;
співпраця з міжнародними організаціями, урядовими та неурядовими організаціями іноземних держав у питаннях залучення фінансових ресурсів у економіку України.
Компанія здійснювала свою діяльність на основі статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України від 02.06.98 № 771. Проте на сьогодні згідно з розпорядженням уряду ВАТ "Акціонерна компанія "Держінвест України" було ліквідовано у зв'язку з неефективним функціонуванням (розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 № 414-р
"Про передачу в оперативне управління Держпідприємництву окремого майна ВАТ "Акціонерна компанія "Держінвест України").
Податковий інвестиційних кредит — це відстрочення сплати податку на прибуток, що надається суб'єкту підприємницької діяльності на визначений термін з метою збільшення його фінансових ресурсів для здійснення інноваційно-інвестиційних програм, з наступною компенсацією відстрочених сум у вигляді додаткових надходжень податку через загальне зростання прибутку, що буде отриманий внаслідок реалізації таких програм.
Інвестиційний лізинг — довготермінова передача на платній основі майна підприємства, машин та обладнання — є однією з перспективних форм залучення позикових ресурсів. Його можна вважати різновидом довготермінового кредиту, що надається в натуральній формі, тобто як довготермінова оренда різноманітного устаткування і транспортних засобів.
Лізингові відносини є, по суті, кредитними угодами, оскільки лізингоодержувач отримує в тимчасове користування вартість, втілену в машини та обладнання, на умовах зворотності та платності. Підприємства більшості країн світу вже давно практикують оновлення виробничих потужностей за рахунок лізингу, оскільки лізинг дає змогу не заморожувати власний капітал, заощаджувати на витратах, пов'язаних із володінням майном, встановлювати за погодженням із лізингодавцем гнучкіший, ніж за кредитною угодою, порядок здійснення платежів, можливе також укладання лізингових угод без необхідності застави тощо. Однак у кінцевому підсумку лізингова угода, як правило, виявляється дорожчою, ніж кредит, оскільки у лізингові платежі обов'язково закладається сума амортизації, а також комісійна винагорода лізингодавцю за надані послуги лізингоодержувача, передбачені договором лізингу. Лізинг може бути дешевшим від кредитної угоди, наприклад, за наявності певних пільг, що, до речі, практикується в багатьох розвинених країнах для стимулювання розвитку лізингу.
Укладанню лізингової угоди передує всебічне дослідження потенційним лізингодавцем фінансового становища підприємства-лізингоодержувача (як і при укладанні будь-якої кредитної угоди). Лише якщо фінансовий стан клієнта визнано задовільним, приймається рішення про укладання лізингової угоди.
Інвестиційний селенг — це порівняно нова форма залучення інвестиційних ресурсів, яка полягає у передачі власником (юридичною або фізичною особою) права користування і розпорядження своїм майном за певну плату. До такого майна можуть належати будівлі, споруди, сировина і матеріали, цінні папери, продукти інтелектуальної праці.
Кошти фізичних осіб. На Заході кошти фізичних осіб — приватні інвестиції в інноваційно-інвестиційну сферу — набули досить значного поширення. У прямому ризиковому (венчурному) фінансуванні особлива роль належить так званим неформальним індивідуальним інвесторам. Однак в Україні у зв'язку зі скрутним фінансово-економічним становищем трапляються лише поодинокі випадки вкладення коштів фізичними особами в інвестиційні чи інноваційні проекти.
Крім зазначених позикових джерел формування інвестиційних ресурсів підприємства можна виокремити ще такі короткотермінові позикові джерела: короткострокові кредити та позики банків і небанківських фінансових інститутів; товарні (комерційні) кредити, що надаються постачальниками сировини та матеріалів.
До складу залучених джерел належать такі:
1. Емісія акцій підприємства. Акція — цінний папір без визначеного терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому та право на участь в управлінні акціонерним товариством і одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.
Є два основних типи акцій: прості та привілейовані. Останні дають їх власнику переважне право на одержання фіксованих та гарантованих дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі припинення його діяльності як юридичної особи, але не дають права на участь в управлінні товариством (на відміну від простих акцій). Отже, акціонерні товариства у разі необхідності залучення додаткових інвестиційних ресурсів випускають привілейовані акції насамперед тому, що вони дають змогу мобілізувати капітал, не втручаючись у права володіння майном підприємства, оскільки не дають права голосу. Окрім того, на відміну від облігацій їх не треба викуповувати в зазначений термін, а за привілейованими акціями з відкликанням підприємство само вибирає термін викупу.
Доходи за простими акціями виплачуються з чистого прибутку, залежно від його обсягу і поділу на частину, що заощаджується, та частину, що виплачується у вигляді дивідендів (виплата дивідендів за простими акціями здійснюється в останню чергу після виплати відсотків за привілейованими акціями). Розмір дивідендів визначається за залишковим принципом та може значно коливатись, але необхідно мати на увазі, що звичайні акції краще пристосовані до умов інфляційної економіки та до змін кон'юнктури фондового ринку. При розподілі майна внаслідок ліквідації підприємства прості акції забезпечуються в останню чергу. Таким чином, рівень ризиковості інвестування в привілейовані акції значно нижчий, ніж у прості акції, але вищий за вкладення в облігації підприємства, оскільки ті не мають чіткого терміну погашення та достатньо надійного забезпечення майном товариства при його ліквідації.
У структурі фінансування інвестицій у промислово розвинених країнах з ринковою економікою найбільша частка припадає на акціонерний капітал, однак в Україні, насамперед через загальну нерозвиненість фондового ринку та його інфраструктури, він становить незначну частку.
2. Емісія інвестиційних сертифікатів розглядається як джерело інвестиційних ресурсів для інвестиційних фондів та компаній.
Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, який випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає його власникові право на одержання доходу у вигляді дивідендів. Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними та на пред'явника; обсяг їх емісії не може перевищувати 15-кратного розміру статутного фонду; розміщуються і викуповуються за ціною, яка відповідає вартості чистих активів; вони також можуть обмінюватися на приватизаційні папери (вважається, що для громадян інвестиційний фонд є найбільш привабливою формою розміщення їх приватизаційних коштів).
Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії являють собою комерційні акціонерні товариства і здійснюють свою діяльність виключно в галузі інвестування народного господарства України.
Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює діяльність (причому виключно у сфері спільного інвестування), пов'язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних паперів та з інвестуванням власних коштів у цінні папери інших емітентів. Спільним інвестуванням визнається діяльність, яка здійснюється в інтересах та за рахунок засновників і учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і проведення операцій з цінними паперами. Статутний капітал інвестиційного фонду має становити не менше 2 тисяч мінімальних заробітних плат (інвестиційної компанії — 50 тисяч), встановлених на момент його реєстрації, та може формуватися за рахунок внесків у вигляді коштів, цінних паперів і нерухомого майна (частка останнього не має перевищувати 25 %). Не можуть бути засновниками фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25 % загального майна фонду.
Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті. Відкритий інвестиційний фонд випускає інвестиційні сертифікати із зобов'язанням перед його учасниками щодо їх викупу, а закритий — здійснює випуск сертифікатів без зобов'язань щодо їх викупу. Інвестиційний фонд не має права мати у своїх активах більш ніж 10 % цінних паперів одного емітента (25 % — за умови їх придбання за приватизаційні папери) та інвестувати понад 5 % своїх активів у цінні папери одного емітента; тримати в цінних паперах менш ніж 70 % активів інвестиційного фонду; брати банківські кредити (крім випадків, коли отриманий кредит буде використано для викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів); займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами; здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду.
За виконання обов'язків інвестиційному управляючому, який керує активами фонду, організовує продаж інвестиційних сертифікатів, підраховує вартість чистих активів із розрахунку на один випущений інвестиційний сертифікат, виплачують винагороду в розмірі, що не перевищує 5 % середньорічної вартості чистих активів інвестиційного фонду, або 10 % , якщо активи інвестиційного фонду більш ніж на 50 % сформовані за рахунок приватизаційних паперів.
Перевагою розміщення коштів у інвестиційному фонді є те, що всі його учасники отримують однакові дивіденди, незалежно від того, в які підприємства вкладені їхні кошти, а також те, що в інвестиційному фонді знижується до мінімуму ризик втрати майна та доходів навіть у випадку банкрутства одного або кількох підприємств, акціями яких володіє фонд.
Під інвестиційною компанією розуміється торговець цінними паперами, який здійснюючи певні види діяльності (посередницькі, консультативні та інші послуги на ринку цінних паперів, але такі що не суперечать законодавству), також залучає кошти для здійснення спільного інвестування шляхом випуску та розміщення цінних паперів. Інвестиційні компанії створюються у формі акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю для проведення спільного інвестування.
Для здійснення спільного інвестування інвестиційна компанія має заснувати взаємний фонд — відокремлений підрозділ компанії. Емісію інвестиційних сертифікатів інвестиційний та взаємний фонди інвестиційної компанії здійснюють після реєстрації їх випуску Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
На жаль, розвиток інститутів спільного інвестування в Україні перебуває сьогодні у стані кризи, і через непослідовність та правову недосконалість концепції масової приватизації такі інститути майже дискредитовано.
3. Безоплатно надані державними органами та комерційними структурами кошти на цільове інвестування (або спонсорські кошти). Це джерело фінансування інвестицій досить широко застосовується на Заході, проте в Україні через дефіцит бюджетних к