Соціальна економіка (2003)
2. "Лозанська Школа": математики-економісти про "соціальну економіку"
а) "Соціальна економіка"Л. Вальраса
Видатний швейцарський економіст, один із засновників і найвизначніших представників "маржиналізму", професор Лозанського університету (1870- 1892 pp.), Л. Вальрас увічнив своє ім'я створенням загальної економіко-математичної моделі народного господарства, відомої як "модель загальної економічної рівноваги". Розроблена Вальрасом модель "загальної економічної рівноваги" відбиває взаємозв'язок ринків готової продукції та ринків факторів виробництва в умовах діяння ринкового механізму "досконалої конкуренції", що призводить до "рівноваговості" численних ринків. Ринок, на його думку, це "аукціонщик", який оголошує ціни і оцінює попит і пропозицію до тих пір, поки не наступить "рівновага". Вальрас вважав, що "вільна ринкова економіка" може домогтися стану "загальної рівноваги" і без регулювання ззовні, тобто одночасної рівноваги на всіх ринках в усьому народному господарстві.
Цей математик-економіст уславив своє ім'я соціально-економічними дослідженнями - "Елементи чистої політичної економії" (1874 p.), "Дослідження соціальної економіки" (1896 p.), "Дослідження прикладної політичної економії" (1898 р). Л. Вальрас - одним з перших вжив поняття "соціальна економіка".
Логіка та методологія Л. Вальраса. Найперше Вальрас досліджує загальнотеоретичну проблему - "загальної економічної рівноваги". В ній сфокусовано три питання: 1) чи можна в принципі досягти "ринкової рівноваги"? 2) якщо вона досягнута - чи є вона сталою? 3) за яких умов така рівновага може бути сталою?
Цю загальнотеоретичну проблему Вальрас намагається розв'язати за допомогою математичного апарату - тобто системою взаємозв'язаних рівнянь. При цьому він виходить з методології "маржиналізму". В основі його конструкції лежить теорія "граничної корисності благ". Вона визначається співставленням інтенсивності конкретної потреби в благах з видатками на їх виробництво. Таке співставлення здійснюється не окремо для кожного блага, а в цілому для всіх благ у даній господарчій системі. Тобто потреба на дане благо, і відповідно попит на нього визначаються і залежать від наявності і потреб в інших благах. Видатки виробництва даного блага залежать не тільки від технології його власного виробництва, але й від усіх альтернативних можливостей використання споживаних ресурсів. За даного рівня розвитку продуктивних сил "цінність блага" визначається в "точці рівноваги" між граничною "суспільною корисністю" даної кількості блага (з урахуванням впливу на неї тієї чи іншої кількості решти благ) і граничними "суспільними видатками виробництва" цієї кількості (з урахуванням альтернативних можливостей використання споживаних ресурсів). Отже, йдеться про "рівність" попиту і пропозиції не по даному конкретному благу, а по всім благам в економіці в цілому. Логіка Вальраса така: "гранична корисність блага" - індивідуальний попит на нього - суспільний попит - суспільна пропозиція. Усе це фокусується в "рівновагових цінах" на благо.
Соціально-економічний світ Л. Вальраса такий: людина приходить на ринок і пропонує певні блага, які хоче продати з максимальною користю для себе. Якщо усі блага пощастило реалізувати, то попит і пропозиція - рівні, на ринку існує "рівновага". Якщо ж попит і пропозиція різні, ціни змінюватимуться доти, поки не стануть "рівноваговими". Головний регулюючий механізм в моделі Вальраса - зміна структури "рівновагових цін".
З часів Вальраса увесь соціально-економічний світ поділяють на дві великі групи - "фірми" і "домогосподарства".
Фірми виступають на ринках факторів виробництва і послуг як покупці і на ринках споживчих благ як продавці. "Домашні господарства" - власники факторів виробництва - виступають в ролі їх продавців і водночас як покупці споживчих благ.
Соціально-економічна система може нормально функціонувати лише за умов відповідності попиту й пропозиції.
Теорія "загальної економічної рівноваги" Л. Вальраса - це нібито "миттєва зйомка" соціально-економічної системи в цілому, де задано потреби, ресурси, технологи, тобто усі параметри, які піддаються математизації. Вальрас розробив систему рівнянь, що являють собою умови тотожності попиту й пропозиції на всіх ринках в економіці з урахуванням бюджетних обмежень кожного споживача й виробника. Доход кожного споживача визначається кількістю й ціною тих благ (товари і послуги), які він реалізував на ринку. Тому споживач не зможе придбати товарів і послуг на суму, більшу, ніж та, на яку він продав сам.
Загальний ринковий попит на кожний з товарів, послуг та виробничий фактор на ринках - це сукупна сума попиту в економіці. За "цінністю" вона дорівнює сумі пропозиції. Це - "закон Вальраса ". Він дещо відрізняється від "закону Сея" (за Сеєм попит і пропозиція регулюються автоматично, у нього не введені гроші та цінні папери). Вальрас вже вводить ці показники в свою систему, але головна відмінність вальрасового підходу - регулюючим механізмом його конструкції виступає зміна "рівновагових цін". З цієї точки зору, Л. Вальраса по праву слід вважати засновником сучасного макроекономічно-го регулювання (хоча він особисто вважав ринковий механізм самодостатнім) в "соціальній економіці".
б) "Загальна соціологія Вільфредо Парето (1848-1923рр.)
Видатний економіст-математик, італієць за походженням (закінчив Туринський університет з дипломом інженера і математика) В. Парето в подальшому займався економікою і соціологією. Він успадкував кафедру політичної економії в Лозанні після Л. Вальраса і домігся видатних успіхів на цьому
поприщі.
Головні праці В. Парето - "Курс політичної економії" (1898 p.), "Вчення політекономії" (1906 p.), "Трактат із загальної соціології" (1916 p.). Самі назви цих творів свідчать про те, що цей інженер-математик за освітою, усе своє життя присвятив дослідженню соціально-економічних і політико-економічних проблем. На думку Парето, політекономія має вивчати залежність між потребами людей та обмеженими ресурсами для їх задоволення. Обґрунтовуючи взаємозалежність усіх економічних факторів, які впливають на виробництво і споживання, він використовує математичні методи аналізу, але шукає не причинно-наслідкові зв'язки між соціально-економічними явищами, а виступає виключно за "функціональний аналіз". Він переконаний, що ціна формується під впливом не тільки "корисності", але й "витрат виробництва". При дослідженні впливу "корисності благ" на їхні ціни, Парето використав апарат т. зв. "кривих байдужості", запропонований раніше Е.Еджуортом. Парето перейшов від аналізу "кардинальної" (абсолютної) корисності до аналізу корисності "ординальної" (відносної). Ця його ідея лягла в основу концепції "споживчих уподобань", ранжування функції корисності.
Логіка Парето. Парето доводив неправомірність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. За його логікою, корисність для окремої особи чи фірми не тотожна корисності для всього суспільства. Це означає, що "корисності" (споживні вартості) ранжуються за критерієм уподобань, за рівнем пріоритетності.
Кожний споживач має свій порядок уподобань стосовно усієї сукупності благ (товарів і послуг) на ринку. Коли він оцінює блага, він співставляє їх певні набори, причому у певній послідовності та раціональності підходу. Деякі з наборів він вважає рівноцінними. Скажімо, він може вважати, що дві пляшки вина кращі за один біфштекс, але два біфштекси - вже переважають півтори пляшки вина. За певних умов "корисності наборів" в його уявленні можуть зрівнятися, тобто йому буде байдуже, який саме набор уподобати. Крива, яка на графіку об'єднує дві рівновагові для індивіда "комбінації наборів", називається "кривою байдужості". Можна побудувати цілий набір таких кривих, які відповідатимуть різним рівням добробуту. Кожна крива має певний ранг: та, що має більший ранг, відповідає вищому рівню добробуту.
В. Парето, як і Л. Вальрас, зосередив свою увагу на дослідженні проблем "загальної економічної рівноваги". Своє ім'я він уславив формулюванням поняття суспільної максимальної корисності, яка з часом затвердилася в економічній науці як "оптимум Парето ".
З цим поняттям пов'язані такі зміни в економіці, коли вони або поліпшують добробут усіх, або не погіршують добробуту інших з поліпшенням добробуту принаймні однієї людини. Власне кажучи, Парето намагався "оптимізувати" суспільну корисність з індивідуальною, з індивідуальним добробутом.
Що означає ефективне (оптимальне) використання ресурсів? Що забезпечує зростання добробуту у суспільстві в цілому? Який критерій суспільної корисності? Що є передумовою досягнення "оптимуму"?
Проблема полягає в "оптимумі розподілу економічних ресурсів", які використовують для вироблення благ, з метою досягнення найбільшої ефективності. Припустимо, суспільство досягло певного максимального ефекту, що знайшло свій вираз у зростанні виробництва, будівництві нових шляхів, спорудженні нових об'єктів. Але такий загальний ефект може принести виграш одним за програшу інших. Досягнення ефекту в масштабі суспільства зовсім не означає, що цим скористуються усі члени суспільства. Приміром, ефект від збільшення видобутку нафти найперше відчують нафтовики, а населення нафтородовища може зазнати навіть втрат через погіршення екологічної обстановки. Будівництво нових шляхів чи шляхопроводів позначиться на добробуті певних користувачів, але додаткові витрати шляхом збирання податків на це будівництво можуть від'ємно позначатися на кишені усіх платників податків і навіть тих, хто ніколи цими шляхами не скористується.
Критерієм "оптимальності", за Парето, служить не сумарна максимізація, а максимум користі для кожної окремої людини відповідно до наявних ресурсів та економічних можливостей. Таку соціологію сповідував В. Парето.