Соціальна економіка (2003)

Що є соціальним надбанням будь-якої розвиненої нації?

Це питання лишається дискусійним упродовж всього розвитку соціально-економічної думки. Ми вже бачили як змінювалися економічні погляди на сутність багатства націй, починаючи з А.Сміта і до наших днів. У різні часи різні дослідники по-різному оцінювали чинники економічного добробуту націй.

Якщо поглянути на ресурсний зріз потенціалу націй, то на перший план слід було б поставити забезпеченість країни природними багатствами. Однак далеко не всі країни, які займають провідні позиції у світі, мають ці ресурси у достатній мірі. Найкращим тому прикладом є Японія, яка не тільки не наділена, а можна сказати, обділена найнеобхіднішими для економічного розвитку ресурсами і, всупереч цьому, демонструє дивовижні соціально-економічні успіхи.

З інституціональної точки зору, можна вважати надбанням нації наявність в ній конкурентноздатних виробників певних видів продукції, оскільки саме вони створюють особливу національну базу технологічного досвіду, знань, майстерності, ноу-хау і т.ін. Але переваги, матеріалізовані в продукції, технологіях, інформації, стають все менш сталими.

Сучасна теорія "конкурентних переваг" зосереджує свою увагу на головному надбанні кожної нації - її "соціальному капіталі". Під цим розуміють кадрово-ціннісний капітал нації, тобто освітній і кваліфікаційний рівень людей в країні, наявність творчих і підприємницьких талантів, культурний рівень нації в цілому. Відомий американський економіст Р.Рейч писав: "Політики, звичайно, не розуміють, що реальний потенціал нації становить навіть не володіння певними технологіями, а здатність громадян розв'язувати більш комплексно завдання майбутнього, спираючись на здібності адекватного їх вирішення в минулому чи теперішньому".

Говорячи про "соціальну економіку", ми у двоєдності "соціум - економіка" першість, або примат, надаємо саме соціуму, оскільки він і є визначальним компонентом цієї єдності. Будь-яка економічна система оперує таким поняттям, як "робоча сила", під чим розуміють сукупність фізичних і розумових здібностей людини, тобто її здатність до праці. Економіку, як таку, найперш цікавить не людина, а її здатність до праці, до відтворення економічних умов життя. Коли ж йдеться про "соціальну економіку" - то на перший план виходить людина як особистість. Це - головна цінність будь-якого суспільства. Кожний "соціум" намагається забезпечити кожному своєму члену максимально сприятливі умови життя, праці, освіти, здоров'я, відпочинку. Звідси й гуманізм тієї чи іншої соціально-економічної системи має оцінюватися не за декларативними гаслами, а за тими реальними показниками добробуту, які цей лад надає людині. Нема потреби доводити, що деклароване соціалізмом "все - в ім'я людини, все для людини" виявилося лише пустопорожнім гаслом.

Тривалий час поза увагою економічної науки лишалися сфери освіти, культури, науки та інші сфери духовного виробництва (тобто творчих видів людської діяльності), як таких самих економічних сфер, що і матеріальне виробництво. Відсутнє було і розуміння того, що праця - це не просто витрата пасивного і однорідного ресурсу для виробництва масової продукції, але джерело усіх і всіляких якісних зрушень в усій системі економічних сил. Виявилося, що саме "слабка" й "тендітна" Людина - є найнадійнішим, а головне найпродуктивнішим елементом цієї системи. Щоправда, вже "неокласичні теорії" вийшли на усвідомлення того незаперечного факту, що в арсеналі всіх багатств т.зв. "людському капіталу" належить провідне місце. Почалися пошуки залежності між складністю праці, рівнем освіти працівника, його виробничою продуктивністю (цінністю) і величиною оплати. Однак фрагментарність уявлень про "людину економічну", не говорячи вже про "творчу", все ще зберігається.

Якщо наприкінці XVIII ст. розвивалися ідеї "людини економічної", то сьогодні все більше уваги приділяється "людині творчій", а головне - її особистості. Ми ж звикли більше покладатися на матеріальні наслідки економічного прогресу, аніж на його творців. За сучасних умов, чим далі, тим більше стає важливим не сам факт наявності певних матеріальних благ (т.зв. "статичні конкурентні переваги"), скільки їх ефективне використання і збереження для прийдешніх поколінь.

Проблема "соціального капіталу нації" надзвичайно важлива для кожної країни, як з точки зору її соціально-економічного прогресу, так і в періоди економічних негараздів. Загальновідомо, що такі високоцивілізовані країни, як США і Німеччина, в яких кваліфікована праця становить переважну частку зайнятих (США - 80%, а в ФРН - 70%), виходили із своїх криз ціною величезних затрат саме на відродження інтелектуального потенціалу нації. У ці періоди нація напружувала усі свої інтелектуальні сили і здібності - від державної еліти до дрібних підприємців і кваліфікованих робітників. Для порівняння зазначимо, що чисельність кваліфікованої робочої сили в країнах колишнього СРСР становила в цей період не більше 15-17%.

Інтелектуальна духовна еліта нації - результат тривалої селекції, як би не шокувало нас таке слововживання стосовно людей. Понад сто років тому цю ідею вперше висловив Френсіс Гальтон у книзі "Спадкоємність таланту". Він провів дослідження родоводів близько п'яти тисяч видатних людей всіх часів і народів. Виявилося, що більшість з них мали видатних предків.

Інтелектуальна, духовна, творча, майстерна, технічна, управлінська еліта нації виховується поколіннями. Вона являє головну цінність будь-якого народу. Під час війн, революцій, репресій, криз - еліта безжалісно винищується. Але в усі часи у кожного народу лишаються люди, чия духовність, моральність, освіченість, професійний талант, вірність собі не піддаються ані тиску, ані сумніву.

У період т.зв. "ринкових перебудов" в постсоціалістичних країнах з наступною кризою на всіх рівнях найбільших втрат зазнав якраз інтелектуальний потенціал цих країн. Це особливо прикро з огляду на ту обставину, що майбутнє відродження будь-якої країни можливе лише за умови відродження, в першу чергу, її національного потенціалу в кадровому зрізі. В системі стратегічних ресурсів нації її соціальний капітал є головним і провідним стратегічним ресурсом.

Ми не випадково оперуємо категорією "соціальний капітал ". Одним з найбільш поширених забобонів марксистсько-ленінської політекономії є теза про непродуктивність т.зв. "невиробничої сфери" і неможливість купівлі-продажу інтелектуального продукту. Проте світова соціально-економічна думка давно розглядає духовне виробництво в загальному ряду сфер суспільного виробництва. Т.зв. "нематеріальне" (духовне) виробництво займає значне місце в сучасному господарстві. Його результати, з одного боку, органічно включаються до загального кінцевого результату (і можуть бути обраховані в кінцевому суспільному продукті країни), а з другого - витрати на духовне виробництво є невід'ємною складовою загальних витрат виробництва. Кількість і якість інтелектуального продукту більшою мірою характеризують рівень соціально-економічного розвитку сучасного суспільства, аніж звичні показники виробництва енергії, металу, машин і устаткування.

Духовне виробництво, поза всяким сумнівом, має свою специфіку. Однак, з економічної точки зору, продукт духовного виробництва проходить ті самі стадії, як і будь-який інший продукт, тобто він виробляється і відтворюється: створення продукції, її розподіл, зберігання, реалізація. До галузей духовного виробництва відносять науку, мистецтво, культуру, просвіту і таке інше. У цих галузях є своя специфіка - такі, як наукове і художнє (мистецьке) виробництво створюють товарні цінності, а решта галузей займається відбором, зберіганням і розповсюдженням цих цінностей. Як би там не було, але цілком правомірно, з огляду на цей факт, вести мову про ринок нових благ (товарів і послуг) духовного виробництва.

Духовне виробництво, створюючи товарну пропозицію, одночасно породжує в досить помітних масштабах і попит на виробничі ресурси. Тим самим духовне виробництво справляє помітний вплив на процес суспільного виробництва і відтворення в цілому.

Оскільки ми визнаємо не тільки правомірність, але й пріоритетність духовного виробництва в подальшому відродженні країни, до найважливих національних пріоритетів слід віднести не тільки збереження, але й розвиток кадрового потенціалу країни. Центральною проблемою тут виступає виховання і освіта, а вже на цій підставі відбувається формування у нового покоління іншої системи духовних і моральних цінностей, життєвих орієнтирів, розвиток професіоналізму і творчих індивідуальних властивостей.

Є і дещо інші погляди на проблему "соціального капіталу".

Так, філософ Альберт О.Хіршман вважає соціальний капітал "моральним ресурсом", тобто ресурсом, який кількісно зростає, а не зменшується при його споживанні і який (на відміну від фізичного капіталу) знищується, якщо його не використовувати.

На відміну від звичайного капіталу "соціальний капітал" являє собою "суспільне благо" ("public good"). Іншими словами, це не приватна власність тих, хто одержує від нього вигоду. Подібно до інших суспільних благ - від чистого повітря до безпеки руху на вулицях - "соціальний капітал" не може бути наданий в необхідних кількостях приватним особам. А тому він має бути побіжним продуктом інших видів соціальної активності. Соціальний капітал - це зв'язки, норми і довіра, які здатні передаватися з однієї соціальної ситуації в іншу. Успішне співробітництво у конкретній справі породжує зв'язки й довіру, а це є соціальними активами, які сприяють майбутньому співробітництву в зовсім інших галузях.

Запаси соціального капіталу - довіра, норми поведінки, соціальна мережа - мають властивість самовідтворюватися й нагромаджуватися. Як і у випадку із звичайним капіталом, ті, хто його має, може його збільшувати й примножувати.

"Соціальний капітал" повсюдно у світі починають розглядати як життєво необхідний елемент економічного розвитку. Соціальний капітал, втілений у нормах громадської активності і участі, є попередньою умовою економічного процвітання, так само, як і ефективного самоврядування. Спеціалісти з економічного розвитку твердять, що основа успіху в наявності громадської свідомості.

Яким же чином "соціальний капітал" укріпляє добрий уряд і сприяє економічному прогресові? Насамперед, мережа громадської участі і свідомості сприяє формуванню норм спільної взаємозалежності: я сьогодні зроблю це для тебе, очікуючи, що з часом ти або хтось інший відповість мені тим же. Суспільство, яке покладається на норми загальної взаємозалежності і взаємодії, більш ефективне, аніж недовірливе суспільство. Довіра відіграє роль мастила у соціальному житті. Політолог Е.Остром цікавилася питанням: чому деякі кооперативні зусилля щодо управління спільними ресурсами (такими, як пасовиська або водні джерела) були успішними, а інші зазнали поразки? Вона дійшла висновку, що успішне розв'язання проблеми визначається, насамперед, наявними запасами "соціального капіталу". Так само і дії держави чи урядових структур, які ігнорують або підривають існуючу соціальну мережу та інфраструктуру, можуть зазнати провалу. Вище (див. розділ XI) ми розглядали особливості західних і східних цивілізацій. Називаючи причини успіху т.зв. "драконів" Східної Азії, європейці менше уваги приділяли тим тісним соціальним зв'язкам, якими історично пройняті східні суспільства. Однак деякі дослідники вважають, що в цих країнах зароджується навіть якась нова суспільна форма - т.зв. "сітьовий капіталізм" ("network capitalism"). Ці сітки, що часто базуються на розширеній сім'ї або з'єднаній етнічній общині, створюють сприятливі умови для довірчих відносин, економії на видатках, оперативній інформації та інноваціях. Видатне економічне зростання в Китаї останніх десятиріч здебільшого спиралося не на формальні інститути, а на т.зв. "гуаньсі" ("особисті зв'язки"), які забезпечували як укладання й додержання контрактів, так і нагромадження та інвестиції. Все це дозволяє, так би мовити, перетворювати "соціальний капітал" в капітал фінансовий.

Надзвичайно важливу роль відіграє соціальний капітал і в розвинених західних країнах. А.Маршал, один з "батьків" економічної науки, провадив дослідження високоефективних і гнучких "індустріальних дистриктів". Провідне місце в їхньому розвитку він відводив "сіткам" співробітництва в середовищі дрібних підприємців і робітників. Саме висока концентрація "соціального капіталу" живить ультрасучасні галузі виробництва. Спеціаліст в галузі економічної соціології М.Грановеттер довів, що така економічна активність, як пошуки роботи та укладання угод, набагато ефективніша, коли вона відбувається в рамках "соціальних сіток".

Зрештою прибічники "нової теорії зростання" вирішального значення надають соціальній структурі, тобто "феноменам людського капіталу" порівняно з іншими чинниками економічного прогресу. Нобелівський лауреат Р.Лукас, засновник теорії "раціональних очікувань", відзначає, що "нагромадження людського капіталу має в своїй основі соціальну діяльність, яка залучає в свою орбіту групи людей і не має аналога у нагромадженні фізичного капіталу".

Концепція "соціального капіталу" відкриває нові шляхи поєднання неформальної соціальної інфраструктури з дієвою державною політикою. Щоправда, "соціальний капітал" не може замінити ефективну державну політику, він є скоріше її ефективною передумовою і частково її наслідком. Розумна державна політика стимулює утворення соціального капіталу, а соціальний капітал підвищує ефективність дій уряду.

Поняття "соціального капіталу" може допомогти сформулювати нові стратегії розвитку. Р.Д.Патнем, директор Центру міжнародних відносин Гарвардського університету, надає феномену "соціального капіталу" принаймні таку ж роль у розвитку ринкової економіки і створенні демократичних інститутів в колишніх комуністичних країнах Євразії, як і надання позик чи технологічної допомоги. Він вважає, що саме дефіцит "соціального капіталу" в цих країнах не дозволяє розв'язати більшість життєво важливих проблем.1 Відродження соціального капіталу передбачає створення нової бази знань, яка б відповідала технологічним змінам, ускладненню виробництва, зрослому рівню конкуренції, інтернаціоналізації господарчих процесів.

Світовий досвід переконує, що крупномасштабні трансформації, як правило, супроводжуються розробками й реалізацією відповідних програм. Найбільш яскраво це було продемонстровано Японією, яка у 80-і роки не тільки наздогнала, але й випередила світових економічних лідерів. Висококваліфіковані експерти розробили цілий ряд документів, які разом взяті були об'єднані в несуперечливу Національну Програму (концепцію) розвитку країни до кінця століття.

В основі національної Програми розвитку Японії лежали національні цілі і пріоритети, було визначено суть "повороту" в суспільстві та економіці. Було детально проаналізовано демографічну ситуацію в країні, проблеми економічного зростання з урахуванням національної специфіки, міжнародні позиції країни. Все це під кутом зору відповідності (або невідповідності) тодішнім соціальним і економічним цілям національного розвитку, практиці. Було ретельно проаналізовано, що в країні є наявним (її ресурси і можливості) і які чинники заважають досягненню національних завдань.

Великий розділ було присвячено прогнозам розвитку на два десятиріччя вперед. Для цього було проаналізовано тенденції світового розвитку, проведено співставлення з оцінками тенденцій розвитку національної економіки. Найголовніше - всі суто економічні проблеми розглядалися під кутом зору перспектив змін традиційного японського стилю життя, систем цінностей, уподобань і свідомості людей з особливим виділенням того непорушного і глибоко національного, що змінам не підлягає.

На цій основі було розроблено і сформульовано національну стратегію на період до кінця століття з виділенням першорядних проблем. Виходячи з тенденцій інтернаціоналізації економіки було вироблено завдання входження у світове співтовариство (на основі теорії "конкурентних переваг високих технологій"). З метою досягнення рівня найпередовіших країн світу було зроблено акцент на "ціннісну" переорієнтацію громадян країни.

Провідною ідеєю усієї стратегії "перебудови" було проголошено розв'язання нових, більш складних завдань, які вимагатимуть нової кваліфікації і рівня знань. Тому базовими компонентами нової загальнонаціональної стратегії стало стимулювання творчості та іновативності, активне навчання і перенавчання кадрів всіх вікових груп, створення сприятливого соціального середовища для найбільш ефективного використання підприємництва, активної конкуренції, забезпечення рівних індивідуальних і стартових можливостей.

Однією з центральних в усій національній стратегії відродження Японії стала нова концепція державності, державотворення і державного сектора економіки, його розмірів та ефективності. Неабияку увагу було приділено проблемі загальнонаціонального використання землі, транспорту, зв'язку. Усі численні документи були чітко узгоджені і структуровані в систему національних інтересів. Вони утворили єдину концепцію державності, модернізації промислової структури і ціннісної переорієнтації громадян в японському суспільстві.

Вся Програма була пройнята центральною ідеєю - мобілізація, . відтворення і нагромадження соціального капіталу нації. Яких успіхів домоглася Японія завдяки практичному втіленню цієї Програми в життя - загальновідомо.