Портфельне інвестування (2004)
5.3. Інвестори на фондовому ринку: поняття і класифікація
Стратегічні інвестори ставлять за мету не отримання прибутку від володіння акціями, а отримання можливості впливу на функціонування акціонерного товариства. Міру такого впливу визначає кількість акцій, яка належить інвесторові. Так, згідно із російським законодавством, 75 % + 1 акція — це абсолютний контроль над акціонерним товариством; 50 % + 1 акція — контрольний пакет акцій, що надає можливість керівництву акціонерним товариством упроваджувати частину найважливіших питань; 25 % + 1 акція — блокувальний пакет акцій, що вможливлює блокування прийняття багатьох питань; 10 % акцій забезпечують можливість вимагати скликання позачергових загальних зборів акціонерів і перевірки фінансово-господарської діяльності акціонерного товариства.
Звісно, пакет у 10 % фактично не може цікавити стратегічного інвестора.
Наразі стратегічними інвесторами передусім є великі комерційні банки й фінансові групи, що мають значні фінансові можливості, намагаються взяти під контроль найперспективніші підприємства, здебільшого з видобування і перероблення сировини. Крім великих банків, чимало регіональних банків намагаються контролювати найпривабливіші підприємства своїх регіонів.
Портфельні інвестори сподіваються на отримання доходу від цінних паперів, що перебувають у їхніх портфелях, тому для цих інвесторів конче актуальними є питання: що, як, коли і де купувати? Під час вибору фінансових інструментів для формування інвестиційного портфеля інвестори зазвичай зважають на три основні критерії — ліквідність, дохідність і рівень ризику. Досягнення оптимального значення за всіма критеріями одночасно неможливе, тому залежно від своєї мети у разі формування портфеля інвестори виокремлюють такі типи портфелей цінних паперів: портфель зростання, портфель доходу, портфель ризикового капіталу, збалансований портфель, спеціалізований портфель.
Спекулянти значною мірою забезпечують ліквідність ринку цінних паперів, перебираючи на себе основні ризики операцій на ринку цінних паперів. За характером своїх операцій (інвестування грошових коштів упродовж однієї торгової сесії, швидке чергування операцій купівлі-продажу) вони наближаються до професійних учасників ринку цінних паперів.
Як ми зазначали вище, залежно від намірів інвесторів під час формування інвестиційного портфеля, вони поділяються на ризикових, консервативних і поміркованих. Для цих типів інвесторів характерне певне співвідношення між припустимим рівнем ризику і бажаним рівнем доходу.
Ризикові інвестори здебільшого спираються на принцип: максимум дохідності інвестиційного портфеля за можливого ризику. Дохідність портфеля вони розглядають у короткому проміжку часу, щоб склад акцій, ціна яких зростає, постійно поновлювався.
Консервативні інвестори обирають іншу тактику: портфель цінних паперів формують з огляду на довготермінову перспективу, тому фінансові інструменти, що входять до його складу, змінюються рідко.
Поміркованими є інвестори, котрі, як правило, намагаються формувати портфель цінних паперів, придатний рівень дохідності якого має відповідати прийнятному рівню ризику.
Корпоративні інвестори — це переважно акціонерні товариства, що мають вільні грошові кошти.
Інституційні інвестори — це портфельні інвестори, які формують портфель цінних паперів на підставі фундаментального прогнозу поведінки їхніх котирувань у довготерміновому і середньотерміновому періодах, а потім керують цим портфелем. Зазвичай це фахівці, робота яких полягає в управлінні чужими коштами. Автори підручника «Инвестиции» У. Шарп, Г. Александер, Дж. Бэйли, поняття інституційні інвестори розглядають у широкому та вузькому сенсі. У широкому сенсі «інституційні інвестори» — це фінансові посередники будь-якого типу. Таке визначення відокремлює їх від індивідуальних інвесторів, які володіють портфелем і безпосередньо отримують усі доходи з нього. Втім, у період зростання ролі інституційних інвесторів на американському ринку цінних паперів почали вирізняти також поняття інституційні інвестори у вузькому сенсі. В цьому разі до них належать пенсійні фонди, взаємні фонди, страхові компанії, інвестиції, здійснювані трастовими відділами банків. У 1990 р. інституційні інвестори (у вузькому сенсі) контролювали активи на суму понад 6 трлн дол., інвестуючи головним чином у прості акції та корпоративні облігації. Інституційні інвестори на сучасному етапі домінують у торгівлі цінними паперами; вони контролюють майже 70 % денного обігу Нью-Йоркської фондової біржі (NYSE). Інституційні інвестори у сукупності володіють контрольними пакетами акцій практично в усіх великих американських корпораціях відкритого типу. Інституційні інвестори зробили акцент на оцінюванні ефективності інвестицій і виявленні окремих чинників, що привело до розвитку складних систем аналізу та управління інвестиційним портфелем. Інституційні інвестори були піонерами у використанні таких кількісних методів оцінювання активів, як дисконтні моделі розрахунку дивідендів. Ці методи дають змогу підтримувати на достатньому рівні диверсифікованість портфеля і контролювати систематичний і несистематичний ризик, застосовуючи складні моделі ризику [21].
Індивідуальні або приватні інвестори — це фізичні особи, які використовують свої нагромадження для придбання цінних паперів. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли прибуток, що слугуватиме джерелом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпечить фінансову стабільність його родині.
У розвинених країнах підґрунтя фондового ринку становлять мільйони дрібних вкладників, тому слід детальніше спинитися на ролі й діяльності індивідуальних інвесторів у процесі портфельного інвестування. Населення (домогосподарства) становить значний сектор фінансових відносин, бо формує переважну масу грошових нагромаджень у суспільстві. Багатство держави визначається рівнем добробуту основної маси населення і збільшується передовсім за рахунок заощаджень у секторі домогосподарств. Такий приріст є свідченням стабільності й зростання реального сектору економіки. За умов ринкових відносин заощадження мають чіткий економічний зміст — інвестиційний капітал. Заощадження населення можуть спрямовуватися у фінансово-кредитні організації, цінні папери, страхові та пенсійні поліси, дорогоцінні метали, іноземну валюту, нерухомість. Проте населення, яке зберігає цінності в національній та іноземній валюті поза фінансово-кредитною системою і не вкладає їх в економіку, не бере участі в інвестиційному процесі.
Як уже зазначалося, у розвинених країнах вирішальну роль в інвестиційному процесі відіграють заощадження населення. Так, у США населення володіє приблизно 70 % фінансових активів, їхня частка майже у 5 разів перевищує частку держави. За оглядом NYSE, у 1990 р. понад 51 млн індивідуальних інвесторів безпосередньо володіли акціями, тобто приблизно чверть дорослого населення були акціонерами [21].
В Україні існує значний нереалізований інвестиційний потенціал фізичних осіб. За різними розрахунками, у населення перебуває 10—15 млрд дол., тоді як банківською системою України мобілізовано в депозити і цінні папери населення лише близько 5 млрд грн. Низька інвестиційна активність населення передусім зумовлена із втратою довіри до українських цінних паперів, неможливістю вкладень в іноземні цінні папери, слабкістю фінансових інструментів, нерозвиненістю фондових і консультаційних центрів. Зважаючи на ці дані, нині дуже гострою є проблема залучення населення до активної інвестиційної діяльності шляхом трансформації заощаджень у фінансові ресурси виробництва. З цією метою велику увагу слід приділити таким чинникам:
активізації вторинного ринку цінних паперів;
розвитку інститутів спільного інвестування й насамперед — структурам відкритого типу;
пропозиції на ринку широкого вибору фінансових інструментів з різним рівнем доходу, ліквідності й ризику;
створенню інфраструктури ринку цінних паперів для здійснення прямих інвестицій населення в цінні папери;
розвитку системи державного захисту інтересів індивідуальних інвесторів. У першу чергу це розроблення стандартів регулювання відносин між емітентами й інвесторами, інвестиційними фондами й клієнтами (забезпечення інвесторів необхідною інформацією про емітентів, надання інформації потенційним інвесторам стосовно умов угод, контроль за професіоналізмом фінансових посередників).
Активізація участі населення на фондовому ринку уможливить прискорення формування середнього класу, зацікавленого в ринкових реформах; залучення великої кількості людей до інвестиційного процесу; збільшення ліквідності й капіталізації фондового ринку; підвищення ринкової культури інвесторів, а також зробить український фондовий ринок менш чутливим до поведінки іноземних інвесторів.
У ролі інвесторів на українському ринку цінних паперів можуть виступати:
держава;
юридичні особи України та інших держав.
Ринкові перетворення й економічне зростання країни неможливі без створення сприятливого середовища для вітчизняних та іноземних інвесторів. З цією метою у «Програмі розвитку фондового ринку 2001—2005 років» від 13 грудня 2000 р. наголошено захист прав інвесторів, упровадження ефективного корпоративного управління, підвищення ролі інституційних інвесторів, поліпшення діяльності іноземних інвесторів на ринку цінних паперів. Провідними напрямами у досягненні цих завдань є:
встановлення органами виконавчої влади жорсткого контролю за дотриманням норм чинного законодавства емітентами та професійними учасниками фондового ринку;
передбачення в межах чинного законодавства механізмів захисту прав інвесторів під час здійснення санації, банкрутства, реорганізації або ліквідації емітентів;
забезпечення інформаційної прозорості фондового ринку, вдосконалення системи надання інформації з метою отримання наявними й потенційними інвесторами надійної інформації про об’єкти інвестування та вартість цінних паперів для ефективного розподілу капіталу;
приведення українського законодавства щодо інвестиційної діяльності у відповідність із законодавствами країн ЄС;
захист акціонерів від розмивання їхніх часток у статутному фонді (капіталі) шляхом зобов’язання акціонерних товариств розміщувати цінні папери лише за ринковою вартістю та забезпечувати переважне право власників простих акцій на придбання акцій додаткових емісій;
запобігання укладенню угод, щодо яких є особистий інтерес посадовців товариства або акціонера-власника контрольного пакета акцій;
лібералізація грошових розрахунків за угодами із цінними паперами за участю нерезидентів.