Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Виходячи із загальноприйнятої в світовій економічній науці класифікації, до сфери макроекономіки відносять питання, що стосуються функціонування економіки загалом, такі, як рівень зайнятості населення, сукупні попит і пропозиція, рівень заощадження коштів населенням та інвестиції в економіку, монетарна й фіскальна політика держави. До основних макроекономічних цілей суспільства слід віднести забезпечення повної зайнятості, ринкову й цінову стабільність, екологічну безпеку, розширення міжнародної торгівлі, зниження рівня інфляції і збалансованість національного бюджету.

Основне завдання макроекономіки як системи полягає в створенні необхідних умов для ефективного функціонування компонентів мікроекономічної системи. При цьому, як показує світовий досвід, з розвитком суспільства й ускладненням процесів, що відбуваються в економіці, все більшого регулювання потребує і макроекономічна система.

Напрямки й засоби такого регулювання визначаються державною економічною політикою, що має забезпечувати стабілізацію короткострокових тенденцій циклічного розвитку виробництва, а також передбачати та усувати прогалини в довгостроковому періоді. Держава в особі уряду має кілька основних важелів впливу на макросистему. Передусім, це регулювання сукупного попиту й сукупної пропозиції. Сукупний попит являє собою загальну кількість усіх товарів і послуг, що споживаються в усьому народному господарстві за певний період часу (як правило, рік), у грошовому вираженні. Уряд може регулювати сукупний попит, змінюючи податкову систему, державні витрати або наявну в економіці грошову масу. Регулювання сукупного попиту через податкову систему й державні витрати  це фіскальна політика, а регулювання зміною грошової маси  монетарна політика уряду.

Завдяки фіскальній політиці уряд спроможний прискорювати або, навпаки, уповільнювати активність процесів у економіці. Так, збільшуючи державні витрати й створюючи нові робочі місця, можна підвищити рівень зайнятості населення та активізувати економіку загалом. Такого самого ефекту можна досягти і зниженням рівня податків: у населення і підприємств з’являються додаткові кошти, що зумовлює підвищення попиту на товари та послуги. У свою чергу, це сприяє зростанню обсягів виробництва і зниженню рівня безробіття. Однак при цьому виникає потреба в контролі інфляційних процесів в економіці, що також слугує важливим засобом регулювання макроекономічної системи.

Отже, основний принцип дії фіскальної політики  вилучення грошей у населення та підприємств і регулювання розміру цього вилучення, адже свої витрати держава може збільшити лише за рахунок коштів, які вона бере через податкову систему, або використовуючи заощадження населення та суб’єктів господарської діяльності.

Монетарна політика держави передбачає регулювання пропозиції грошової маси через створення фондів для надання позичок і встановлення рівня процентної ставки за позики. Ці процеси регулюються через банківську систему країни. З підвищенням пропозиції грошової маси в економіці активізуються всі види діяльності і, навпаки, зі зменшенням такої пропозиції спостерігається уповільнення економічних процесів.

Крім фіскальної і монетарної політики, важелем впливу на економіку є також пряме її регулювання. До основних засобів такого регулювання відносять контроль за цінами на окремі види продукції і послуг, встановлення певних цінових співвідношень між окремими видами продукції і послуг, контроль за використанням дефіцитних природних ресурсів, пряме субсидування суб’єктів економічної діяльності та населення.

Загалом держава через макроекономічне регулювання має розв’язувати такі основні проблеми: економічну стабілізацію в короткостроковому періоді зниженням рівня безробіття й темпів інфляції; довгострокове регулювання, спрямоване на підвищення рівня національного доходу на душу населення, в тому числі сприяння впровадженню нових технологій, соціальний захист непрацездатних і малозабезпечених верств населення; контроль за раціональним використанням природних ресурсів та екологічною безпекою.

Для того щоб досліджувати макроекономічну систему, а також передбачати можливі наслідки її регулювання, економісти використовують певні умовні макроекономічні моделі. Як правило, це графічні моделі, де прослідковується залежність між такими основними параметрами макроекономіки, як валовий та чистий національний продукт, національний дохід, персональний дохід, наявний дохід, суми споживання і нагромадження, розмір інвестицій в економіку, урядові витрати, суми експорту та імпорту, рентні платежі, заробітна плата загалом у народному господарстві, процентна ставка, амортизаційні відрахування, прямі й непрямі суми податків, субсидії.

З розвитком економічної думки еволюціонували й моделі макроекономіки. Перші моделі базувалися на поглядах і підходах, закладених одним із основоположників економічної науки Адамом Смітом. Наступний етап макроекономічного моделювання пов’язаний з ім’ям одного з найвидатніших економістів ХХ ст. Джоном Мейнардом Кейнсом.

Економістів, що були послідовниками Адама Сміта в поглядах на побудову макроекономічної моделі, відносять до класичної економічної школи. Серед них найбільший внесок у розвиток макроекономічної теорії внесли Томас Роберт Мальтус, котрий досліджував взаємозв’язок між зростанням населення і забезпеченням його продуктами харчування; Давид Рікардо вивчав суспільну політику та її вплив на економічну активність; Джеймс Мілл вивчав економічні взаємовідносини Англії та її колоній; Массай Сеньйор досліджував джерела формування інвестиційних фондів; Джон Стюарт Мілл аналізував чинники впливу на економічне зростання й розвиток; Джіан Баптіст Сей доводив неефективність державного втручання в економіку і сформулював закономірність, що відома в економічній науці як закон Сейя, згідно з якою пропозиція сама для себе створює власний попит. Сей стверджував, що існує тісний взаємозв’язок ринку факторів виробництва й ринку товарів і послуг.

Купуючи виробничі ресурси й виробляючи за їх допомогою товари й послуги, виробник створює попит на них і реалізує як власникам ресурсів, так й іншим споживачам. У такий спосіб створюється макроекономічна рівновага між попитом і пропозицією. При цьому Сей підкреслював, що цей ринковий механізм зумовлює функціонування економіки при повному використанні виробничих ресурсів. Якщо в економіці створюються умови, за яких частина ресурсів не використовується (перевиробництво), то ціна на ці ресурси падає до такого рівня, при якому досягається рівновага між можливим обсягом використання ресурсів і попитом на товари та послуги, що виробляються за участю цих ресурсів.

Сей також увів до макроекономічної моделі досить важливий чинник  заощадження коштів населенням. В умовах, коли частина доходу використовується населенням на нагромадження, на відповідну величину скорочується попит на споживчі товари й послуги, що спричинює нову макроекономічну ситуацію, коли виникає ринок кредитних коштів, який диктує рівень процентної ставки. Саме передбачаючи критику функціонування цього ринку і його вплив на макроекономіку, Кейнс запропонував принципово нову макроекономічну модель. Він зазначав, що кредитний ринок не працює в автоматичному режимі і не визначається лише бажанням населення заощаджувати кошти або витрачати їх на споживання, що, відповідно, формує пропозицію на інвестиції. Інвестори також можуть впливати на рівень процентної ставки, виходячи з певних економічних передбачень та очікувань.

Макроекономічна модель Кейнса пояснює, чому при неповному використанні виробничих ресурсів макроекономічна модель тривалий час може перебувати в рівновазі, тоді як класична модель це заперечувала; чому економіка тривалий час може бути в депресії; чому впродовж тривалого часу в економіці може триматися високий рівень інфляції і не спрацьовувати автоматична система його регулювання.

На відміну від класичної макроекономічної моделі, модель Кейнса базується на сукупному попиті. Кейнс виявив чіткі залежності між збільшенням національного доходу й зростанням витрат на споживчі товари, а також між темпами підвищення цих показників. Із зростанням доходу спостерігається спочатку задоволення населення в потребах першої необхідності, потім досягнення повного задоволення в споживанні, після цієї точки починає набирати темпів нагромадження.

Таким чином Кейнс вивів функцію витрат на споживання, яка висвітлює зв’язок між національним доходом і загальною сумою витрат на споживання товарів і послуг. При цьому темпи зростання доходу перевищують темпи підвищення витрат на споживання. Макроекономічна рівновага досягається в точці, де національний дохід, що являє собою пряму лінію з кутом нахилу в 45°, дорівнює витратам на споживання, або перетинає лінію витрат на споживання, яка й являє собою сукупний попит (рис. 2.3).

На відміну від класичної макромоделі, яка ґрунтується на змінах цін і ціновій гнучкості, кейсіанська модель, допускаючи гнучкість цін, усе ж виходить із цінової стабільності. Економісти часто називають цю макромодель кейнсіанським «хрестом». Кейнс довів, що в макроекономічній моделі існують складніші взаємозв’язки її частин, аніж стверджує класична макромодель.

Цей важливий висновок і є методологічною основою для розуміння ряду важливих проблем, пов’язаних із сільськогосподарським виробництвом, які розглядаються через призму довгострокової та короткострокової проблем у сільському господарстві, а також проблеми відносного, а за деякими продуктами й абсолютного зниження споживання, в тому числі на продукцію сільського господарства, із зростанням доходів населення.

Однак кейнсіанська макроекономічна модель, окрім витрат на споживання, передбачає також витрати на інвестування в економіку й державні витрати. Оскільки графічно лінія, яка враховує сукупні витрати на споживання, інвестиції та урядові витрати (сукупний попит), має кут нахилу менший, ніж лінія національного доходу, макромодель базується на принципі: з підвищенням обсягів національного виробництва й доходу відбувається відносне зниження всіх видів суспільних витрат. А через те, що частина виробленої продукції не реалізується, виробники змушені в наступному виробничому циклі знижувати обсяги виробництва, що спричиняє зменшення використання виробничих ресурсів. Отже, макромодель досягає рівноваги, однак при неповному використанні виробничих ресурсів (основна причина виникнення безробіття).

Якщо проаналізувати суспільні витрати за видами, то можна зробити висновок, що у витратах на споживання найбільшу питому вагу займають витрати на продукти харчування. Від рівня розвитку економіки країни залежать і питомі витрати на споживання продуктів харчування. Так, у країнах, що розвиваються, в сукупних витратах на споживання до 90 % витрат припадає на харчування, тоді як, наприклад, у США показник еластичності попиту сільськогосподарської продукції за внутрішнім доходом становить 0,35, тобто 10 % зростання реального доходу на душу населення зумовлюватиме 3,5 % підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. А взагалі показник еластичності за доходом у розвинених країнах є вищим на 0,70,8 пункта. Зокрема, за даними американських економістів, люди з річним сукупним доходом до 5000 дол. витрачають на харчування 76,6 % свого сукупного доходу, тоді як з доходом 500010000 дол. 28,3 %, а з доходом понад 50000 дол.  лише 8,7 %.

Обсяг витрат на інвестування залежить в основному від двох чинників  величини заощаджень та очікування або передбачення економічної ситуації. Якщо заощадження зростають одночасно з підвищенням національного доходу й рівня добробуту населення, то оцінка й передбачення ситуації в економіці є більш складною справою, що визначається багатофакторною моделлю. Звичайно ж, стимул до інвестування з’являється лише тоді, коли рівень прибутку від інвестицій перевищує процент за позику.

Державні витрати йдуть як на споживання, так і на інвестування, хоча в макромоделі вони виділяються як окремий вид витрат.