Менеджмент виробничих витрат у сільському господарстві (1998)

Аграрну політику держави можна розглядати як важливий макроекономічний важіль, пов’язаний передусім із фіскальною політикою. З попереднього розділу випливає, що сільське господарство з відомих причин потребує державного регулювання, яке в основному полягає у фінансовій підтримці. Тобто аграрний сектор, особливо в умовах розвиненої економіки, стає важливою ділянкою, куди держава перерозподіляє кошти. Витрати на підтримку сільського господарства стають важливою статтею державних витрат, а звідси  й важелем регулювання економіки як інструменту фіскальної політики. І, як вже підкреслювалося, будь-які зміни в макроекономічному регулюванні економіки безпосередньо впливають на формування виробничих витрат у сільському господарстві.

Отже, аграрна політика поєднує макро- і мікроекономічні сфери, створює баланс між ними. Можна виділити п’ять основних причин, з яких держава повинна нести певні витрати, пов’язані з регулюванням і підтримкою аграрного сектора економіки; це необхідність

1) підтримки доходів сільськогосподарських виробників, тому що ці доходи є нестабільними й відносно низькими порівняно з іншими галузями економіки;

2) проведення іригаційних, меліоративних робіт і заходів, спрямованих на збереження земель та охорону довкілля;

3) підтримки виробництва певних видів сільськогосподарської продукції;

4) розширення експорту продукції галузі;

5) контролю за безпечністю харчування, а звідси  й за самим процесом сільськогосподарського виробництва.

Існує також п’ять основних ідеологічних підходів до проведення аграрної політики.

Перший підхід  це здійснення політики, що базується на принципах невтручання. Прихильники цього підходу впевнені, що лише вільний ринок має регулювати всі процеси в аграрній економіці. І чим менше держава буде втручатися в економіку, тим буде краще для сільського господарства, адже механізм вільної конкуренції найкраще зможе відрегулювати всі процеси. Роль держави при цьому має зводитися до дослідницької роботи, освіти, закупки потрібної сільськогосподарскої продукції, збирання й розповсюдження ринкової інформації, зниження бар’єрів у функціонуванні вільного ринку.

Другий підхід  це так званий гуманітарний підхід, прихильники якого головну проблему в сільському господарстві вбачають у необхідності нарощування сільськогосподарського виробництва з метою забезпечення продуктами харчування зростаючої кількості населення як у країні, так і за її межами. При цьому підкреслюється важливість охорони довкілля. В основі такого підходу лежить право кожної людини на повноцінне харчування, а завдання аграрної політики держави  забезпечити це право через розвиток сільськогосподарського виробництва, його підтримку, субсидування тощо.

Третій підхід в аграрній політиці базується на аграрному фундаменталізмі, прихильники якого стверджують, що основи економіки, основи багатства країни криються в сільському господарстві, в її земельних ресурсах. Звідси робиться висновок, що економіка країни може нормально функціонувати лише за умови, коли сільське господарство перебуває в здоровому стані. І, навпаки, коли починаються збої в сільському господарстві, неодмінно лихорадитиме всю економіку. Згідно з цією ідеологією сільськогосподарські виробники повинні мати високі доходи, завдяки чому розвиватиметься саме сільське господарство, сільська інфраструктура, що сприятиме потужному поштовху до розвитку промисловості, індустрії послуг, економіки загалом. В аграрній політиці цей підхід передбачає встановлення гарантованих мінімальних цін на сільськогосподарську продукцію та їх паритету з цінами на промислову продукцію. Фундаменталізм в аграрній політиці є частиною історії розвитку сільського господарства, одним із основних його моментів. Зокрема, дехто стверджує, що сімейні фермерські господарства є найбільш доцільною та гармонійною з точки зору охорони довкілля формою організації сільськогосподарського виробництва. Охорона довкілля є також частиною фундаменталізму. Можна стверджувати, що кожний фермер за своєю природою  фундаменталіст.

Четвертий підхід  стабілізаційний. Його прихильники вбачають основну проблему сільського господарства в його нестабільності. Різкі коливання в обсягах виробництва й доходах сільськогосподарських виробників спричинюють нестабільність і в економіці загалом, а також зростання рівня інфляції. В аграрній політиці погляди прихильників цього підходу багато в чому збігаються з поглядами прихильників гуманітарного підходу, зокрема, щодо цінової підтримки сільського господарства і з поглядами фундаменталістів у питаннях підтримки сімейного фермерського виробництва.

П’ятий підхід об’єднує прихильників регулювання сільського господарства, котрі стверджують, що сільське господарство в принципі не може мати рівноправних стосунків з промисловими галузями. Тому основне завдання аграрної політики  забезпечити такі рівноправні стосунки. А зробити це можна тільки дійовим державним втручанням у систему ціноутворення, формуванням доходів, розподілом продукції й доходів сільськогосподарських виробників. Одним із аспектів цього підходу є захист довкілля.