library.if.ua

Основи економічних знань (2001)

3. Аграрна крива та аграрна реформа

Глибина та причини аграрної кризи.

Аграрна криза — економічна криза в сільському господарстві, яка проявляється у скороченні обсягів виробництва, посиленні аграрного перенаселення та інших формах.

Перша аграрна криза почалася в 1873 р. і тривала до другої половини 90-х років XIX ст., охопивши Росію, Америку і Західну Європу. Друга аграрна криза почалася в 1914— 1918 pp. і тривала до Другої світової війни. Третя аграрна криза почалася після Другої світової війни, охопила Америку, Канаду, Австралію і тривала майже до кінця 60-х років.

Тривалість її зумовлена особливостями сільськогосподарського виробництва, більшим періодом структурних перетворень, диспаритетом цін та ін. У колишньому СРСР (у тому числі в Україні) відбувались здебільшого часткові кризи недовиробництва.

На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялося 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало майже 4 тис. га сільськогосподарських угідь. За час економічної кризи сільське господарство України зазнало величезних збитків. За вісім років (1991 — 1999) обсяг виробництва у сільському господарстві знизився у 1,6 рази. За обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилася відкинутою майже на 40 років назад.

Причини аграрної кризи. Головна причина аграрної кризи в Україні — непомірний податковий тиск і порушення закону вартості у сільському господарстві. Це означає відсутність паритету (рівноваги) цін на сільськогосподарську продукцію і промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох розвинутих країнах існує така форма державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, як паритетні ціни. Проте в Україні в 1991 — 1996 pp. ціни на промислові товари, які купує село, зросли у 288 тисяч разів, а на сільськогосподарську продукцію — лише в 60 тисяч разів. Внаслідок цього сільськогосподарські підприємства втратили кілька мільярдів гривень. Щоб купити, скажімо, зернозбиральний комбайн, колгосп повинен продати нині майже 400 т зерна, а в 1960—1970 pp. — лише 60 т. Крім того, із кожної заробленої гривні держава у формі податків вилучає 87 копійок.

Крім того, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС понад 3,5 млн. га угідь забруднено радіонуклідами. У стані глибокої екологічної кризи перебуває майже 15% сільськогосподарських угідь.

Останніми роками землі дедалі більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив. За 1991 — 1997 pp. кількість внесених мінеральних добрив на гектар ріллі скоротилася більше ніж у 5 разів, а порівняно з розвинутими країнами світу їх вносять у 13 разів менше. Все це зумовлює необхідність продуманих радикальних аграрних реформ.

Сутність аграрної реформи.

Аграрна реформа — процес трансформації економічних відносин і насамперед відносин власності в сільському господарстві.

Трансформація економічної власності вимагає насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження приватної власності. Стосовно колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа передбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші заходи.

В Україні аграрна реформа має на меті усунення державної монополії на землю, формування дбайливого господаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас чимало вчених —економістів, політиків, фахівців сільського господарства — вважають, що орієнтування на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень нераціональне.

Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності відносин власності у всіх сферах суспільного відтворення.

При проведенні земельної реформи в Україні у сфері юридичної власності передбачається:

визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства;

надання можливості формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно;

утвердження права розпоряджатися землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, які бажають вийти з колективного сільськогосподарського підприємства;

спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну власність та постійне користування.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюють шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних та державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.

Переважає за таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині в середині 90-х років XX ст. новостворені селянські господарства (середній розмір ділянок — до 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір ділянок — приблизно 1500 га) — майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) — менше 25% угідь. У Чехії селянські господарства використовують менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи — майже 50%, господарські товариства — 17%. Винятком з цієї закономірності є Польща (де на селянські господарства припадає майже 75% угідь), Албанія і Румунія.

Аграрні реформи в Україні. Початковий етап реформування аграрних відносин відбувається і в Україні. Так, якщо на 1 січня 1990 р. не було жодного фермерського господарства, то наприкінці 1999 р. їх налічувалось 35,5 тис. (середня площа їх землекористування становила 24 га угідь). Крім того, 10,8 млн. сімей користувалися присадибними ділянками загальною площею 3,7 млн. га (3,2 млн. га ріллі). Разом з фермерськими господарствами в особистому користуванні населення перебувало 5,9 млн. га. Проте рентабельність фермерських господарств невисока.

Значною мірою це пояснюється слабким забезпеченням фермерів технікою, неефективним використанням її через невеликі площі землі в кожному господарстві та ін. Крім того, ремонт і підтримка техніки в робочому стані вимагають від фермерів на 30—40% більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави стверджувати про непродуманість політики "фермеризації".

Аграрна-реформа передбачає глибокі перетворення власності у колгоспах і радгоспах, які, як уже зазначалося, були одержавленими і ніколи не були справжніми колективними господарствами. Початковий етап таких перетворень в Україні уже відбувся. Так, на початок 1999 р. реформовано понад 9200 (99%) колгоспів, 86% радгоспів та 56% міжгосподарських формувань, проведено паювання землі та земельних угідь у 97% колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). Переважна більшість колгоспів функціонувала з правом власності кожного члена на свою частку майна (пай). Крім того, утворилося понад 1300 селянських спілок, кооперативів, об'єднань тощо.

В основі процесу роздержавлення і приватизації лежить такий принцип: кожен член колгоспу (в тому числі пенсіонер) має право на отримання своєї частки (паю) землі та майна відповідно до трудового стажу і розмірів земельних угідь у розрахунку на члена господарства. Селянин може також передати свій пай у колгосп, кооператив або використати його для створення ферми. Цей процес означає поєднання колективної власності з приватною за переважання колективних засад, тобто колективна

власність виступає основою приватної, а не навпаки.

З грудня 1999 р. вийшов Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", в якому передбачено провести реорганізацію КСП на засадах приватної власності на землю та майно.

У деяких розвинутих країнах світу до 40% загального земельного фонду є державною власністю. Цей важливий елемент національного багатства використовують як стратегічний земельний запас, джерело розвіданих і нерозвіданих корисних копалин, для надання в оренду тощо.

Водночас у багатьох розвинутих країнах значну частку становить державна власність на землю.

Державна власність на землю. На землях, які перебувають у загальнодержавній власності, суб'єктом права є Верховна Рада України, на інших державних територіях — Ради народних депутатів різних рівнів (обласні, районні, міські, селищні, сільські). Існує власність на землю приватних банків, крупних промислових компаній та ін.

Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).