library.if.ua

Статистика праці

5.3. ПОКАЗНИКИ ВИКОРИСТАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ

розрахунок цілої низки абсолютних та відносних показників, які дають в цілому достатньо повне уявлення про фонди часу, рівень і динаміку його використання. Система показників робочого часу об’єднує такі основні їх групи:

Показники, які характеризують календарний, табельний і максимально можливий фонди часу, а також коефіцієнти використання цих фондів.

Показники, які відображають тривалість робочого дня і робочого періоду (місяць, квартал, рік), а також коефіцієнти використання сталої тривалості робочого дня, робочого періоду, інтегральний показник використання робочого часу.

Показники, які характеризують структуру і динаміку фондів робочого часу.

Використання робочого часу характеризується в першу чергу абсолютними показниками календарного фонду часу, табельного фонду часу і максимально можливого фонду робочого часу.

Календарний фонд часу дорівнює сумі всіх явок і неявок або добутку середньоспискової чисельності на кількість календарних днів у році.

Табельний фонд робочого часу вимірюється в людино-днях і нараховується шляхом віднімання з календарного фонду часу кількості людино-днів святкових і вихідних.

Максимально можливий фонд часу (наявний час), тобто максимальна кількість часу, який би міг бути відпрацьований відповідно до трудового законодавства. Максимально можливий фонд робочого часу в людино-днях дорівнює календарному фонду, за винятком кількості людино-днів чергових відпусток і людино-днів святкових і вихідних.

На основі абсолютних показників робочого часу обчислюють відносні показники використання робочого часу, які характеризують ступінь використання того або іншого фонду часу, шляхом визначення питомої ваги відпрацьованого часу у відповідному фонді робочого часу.

Для з’ясування ступеня використання робочого часу визначають також середньофактичну тривалість робочого періоду та середню встановлену тривалість (заплановану).

Середньофактична тривалість робочого періоду показує, скільки днів фактичної роботи припадає на одного середньооблікового робітника за період. Вона визначається відношенням відпрацьованих людино-днів до середньоспискової кількості робітників.

Установлена тривалість робочого періоду — це кількість робочих днів підприємства в даному періоді. Вона може бути обчислена відношенням табельного фонду часу до середньооблікової чисельності робітників.

Якщо поділити фактичну тривалість періоду на встановлену, то отримаємо коефіцієнт, який характеризує використання встановленої тривалості робочого періоду.

Для характеристики використання робочого дня визначають показники середньофактичної (повної та нормованої) і середньої встановленої тривалості робочого дня.

Середньофактична тривалість робочого дня показує кількість годин фактичної роботи, які припадають у середньому на одного робітника за один день. Повна тривалість робочого дня визначається як частка від ділення відпрацьованих людино-годин, включаючи понаднормові, на кількість відпрацьованих людино-днів. Нормована тривалість робочого дня — це відношення фактично відпрацьованих людино-годин у нормований час за зміну до кількості відпрацьованих людино-днів.

Середня встановлена тривалість робочого дня визначається виходячи з тривалості робочого дня, яка встановлена трудовим законодавством України. Але вона неоднакова для всіх робітників, які зайняті в економіці. Тому середня встановлена тривалість робочого дня може бути розрахована на основі даних про чисельність окремих груп робітників, які мають відповідну (для кожної групи) установлену тривалість робочого дня. З цією метою використовують середню арифметичну зважену.

Ступінь використання встановленої тривалості робочого дня визначається шляхом відношення середньофактичної тривалості до встановленої.

У статистиці праці обчислюється також показник, який відображає використання робочого часу з урахуванням неявок робітників на роботу, простоїв, тобто з урахуванням утрат робочого часу не тільки цілодобових, а й внутрішньозмінних.

Цей показник називається інтегральним показником використання робочого часу. Він характеризує використання нормованого (на відміну від показника використання максимально можливого фонду в людино-днях, який відображає використання нормованого та понаднормованого часу) і обчислюється шляхом ділення кількості відпрацьованих у нормований час людино-годин на кількість людино-годин, які мають бути відпрацьовані протягом даного періоду, тобто на максимально можливий фонд часу в людино-годинах.

Цей показник можна розрахувати шляхом множення коефіцієнта використання робочого часу на коефіцієнт використання нормованої тривалості робочого дня, а також і як відношення середньої кількості годин, які відпрацював один робітник у нормований час, до максимально можливої кількості годин його роботи в періоді.

При вивченні використання робочого часу велику увагу приділяють утратам робочого часу, що породжуються багатьма чинниками. Зокрема, можна назвати такі причини внутрішнього характеру, як:

недосконала організація праці і виробництва на підприємстві;

недоліки в системі планування та нормування праці;

порушення трудової дисципліни (прогули, вихід на роботу в нетверезому стані, несвоєчасний початок роботи та передчасне її закінчення, відлучки під час робочого дня та інші, часто зафіксовані, втрати робочого часу);

плинність робочих кадрів;

несприятливі умови праці на робочих місцях, які сприяють збільшенню випадків захворювання і виробничого травматизму;

проведення різних суспільних заходів у робочий час, необґрунтовані відпустки з дозволу адміністрації.

Неповне використання робочого часу є причиною значних утрат у масштабах тієї чи іншої галузі економіки.

Обсяг продукції, недоданої внаслідок неповного використання робочого дня (ΔV), визначається таким чином:

Базисною величиною для розрахунку втрат робочого часу є максимально можливий фонд робочого часу — табельний фонд робочого часу за відрахуванням кількості чергових відпусток.

Перевідною величиною, яка використовується в аналізі втрат робочого часу, є середньофактична тривалість робочого дня на підприємствах, яка визначається як частка від ділення відпрацьованих робітниками за одиницю часу людино-годин (нормованих та понаднормованих) на кількість відпрацьованих за цей період людино-днів.

Матеріальні збитки від утрат робочого часу (Δt) визначаються таким чином:

Значний розмір матеріальних збитків в галузях економіки свідчить, як правило, про недосконалий механізм господарювання, про недостатній рівень виховної роботи, які є причиною відсутності у відповідного прошарку робітників зацікавленості в економії праці, недостатньої їх орієнтації на кінцевий результат, зниження виконавчої дисципліни.

Величина втрат робочого часу впливає на зростання продуктивності праці.

Величина збільшення продуктивності праці за рахунок зниження втрат робочого часу (ΔW) визначається в такий спосіб:

Розглянемо методику розрахунку цих показників на прикладі, скориставшись даними про використання робочого часу на промисловому підприємстві.

Приклад

Маємо такі дані про використання часу робітниками за звітний квартал (90 днів, у тому числі вихідних та святкових — 25):

Вирішення.

Календарний фонд робочого часу (КФ) становить суму явок і неявок за квартал:

КФ = 17 100 + 100 + 800 + 200 + 350 + 450 + 230 + + 50 + 220 + 7500 = 27 000 людино-днів.

Табельний фонд робочого часу (ТФ) дорівнює календарному за відрахуванням людино-днів святкових та вихідних:

ТФ = 27 000 – 7500 =19 500 людино-днів.

Максимально можливий фонд робочого часу (МФ) менший за табельний на суму людино-днів щорічних відпусток:

МФ = 19 500 – 800 = 18 700 людино-днів.

Коефіцієнти використання календарного, табельного та максимально можливого фондів часу визначаються відношенням відпрацьованих людино-днів до величини відповідного фонду. У нашому випадку ці показники становлять:

коефіцієнт використання:

КФ = 17 100/27 000 = 0,633, або 63,3% (–36,7 %);

коефіцієнт використання:

ТФ = 17 100/19 500 = 0,876, або 87,6 % (–12,4 %);

коефіцієнт використання:

МФ = 17 100/18 700=0,914, або 91,4 % (–8,6 %).

Це значить, що календарний фонд часу недовикористано на 36,7 % (100 – 63,3), табельний — на 12,4 % (100 – 87,6), а максимально можливий — на 8,6 % (100 – 91,4).

Чим ближче величина розрахованих коефіцієнтів до 100 %, тим краще використовується відповідний фонд часу.

Для визначення ступеня використання робочого періоду (в даному випадку кварталу) необхідно розрахувати два показники: середньофактичну тривалість робочого періоду і середньовстановлену тривалість (заплановану).

Розрахуємо ці показники, використовуючи дані нашого прикладу.

Середньофактична тривалість робочого кварталу становить:

17 100 / (27 000/90) = 57 днів,

де 300 — середньоспискова кількість робітників (відношення суми явок і неявок робітників за квартал до його тривалості).

Середньовстановлена тривалість робочого кварталу дорівнюватиме кількості робочих днів, тобто 65 (90 – 25) або 19 500/300 = 65 днів.

Звідси коефіцієнт використання кількості днів роботи одного робітника за квартал (тривалості робочого періоду) становить: 57/65 = 0,877, або 87,7 %.

Таким чином, установлена тривалість робочого кварталу була використана на 87,7 %. Недовикористана величина тривалості робочого періоду становить 8 днів, або 12,3 % (100 – 87,7).

Середньовстановлену тривалість періоду можна визначити, виходячи з максимально можливого фонду часу. У даному випадку він становить:

18 700/300 = 62,3 дня,

звідси показник використання робочого кварталу:

57/62,3 = 0,914, або 91,4 %.

За даними прикладу, розглянуті показники дорівнюватимуть:

Середньофактична тривалість робочого дня (повна):

135 090/17 100 = 7,9 години.

Середньофактична тривалість робочого дня (нормована):

(135 090 – 5130)/17 100 = 129 960/17 100 = 7,6 години.

Середньовстановлена тривалість робочого дня:

(8,2 · 270 + 7,2 · 30)/300 = 8,1 години.

Коефіцієнт використання тривалості робочого дня:

повної — 7,9/8,1 = 0,975, або 97,5 %;

понаднормова — 7,6/8,1 = 0,938, або 93,8 %.

Таким чином, щоденно недовикористовувалось з урахуванням понаднормових часів роботи 0,2 години (7,6 – 8,1). Різниця між показниками повної та нормованої тривалості робочого дня дає змогу визначити ту частину невикористаного часу, яка перекривається понаднормовими роботами. У нашому прикладі це 3,7 % (97,5 – 93,8), або 0,3 години (0,5 – 0,2).

Інтегральний (повний) коефіцієнт використання робочого часу відображає ступінь використання робочого часу як протягом робочого дня, так і протягом робочого періоду. Його можна отримати прямим способом та на основі обчислених коефіцієнтів використання робочого періоду і робочого дня.

У першому випадку інтегральний коефіцієнт використання робочого часу дорівнює частці від ділення фактично відпрацьованих людино-годин у нормований час на ту кількість людино-годин, яку могли б відпрацювати середньоспискова кількість робітників при середній встановленій тривалості робочого періоду і робочого дня, тобто на табельний або максимально можливий фонд часу, який виражено в людино-годинах.

У другому випадку розглянутий показник дорівнюватиме добутку коефіцієнтів використання робочого періоду та робочого дня.

З урахуванням даних прикладу інтегральний показник дорівнюватиме:

K = 129 960/(300 · 65 · 8,1) = 129 960/157 950 = =0,823, або 82,3 % (–17,7 %);

K = 0,877 · 0,938 = 0,823, або 82,3 % (–17,7 %).

Перший метод розрахунку дає змогу встановити кількість людино-годин, яка не була відпрацьована у зв’язку з неповним використанням робочого періоду і робочого дня. Вона становить за нашими даними 27 990 людино-годин (129 960-157 950).

Загальний фонд відпрацьованого часу, який виражено в людино-годинах, формується під впливом трьох чинників: чисельності робітників, тривалості робочого періоду, тривалості робочого дня. При вивченні динаміки цього фонду можна встановити, у якій мірі зміна кількості відпрацьованих робітниками людино-годин зумовлена впливом змін кожного з перелічених чинників як в абсолютному, так і відносному виразі. З цією метою застосовується індексний метод.

Якщо позначити середньооблікову чисельність робітників у звітному або базисному періодах відповідно через а1 та а0, тривалість робочого періоду — через b1 і b0, а середньофактичну тривалість робочого дня — через с1 і с0, то зміна загальної кількості відпрацьованих людино-годин в цілому та за рахунок окремих чинників становитиме:

1) загальна зміна фонду часу за рахунок усіх трьох чинників (а, b, с):

Іаbс = а1b1с1 / а0b0с0 (у відносному виразі);

Δаbс = а1b1с1 – а0b0с0 (в абсолютному виразі);

2) за рахунок чинника а, тобто за рахунок зміни чисельності робітників:

Іа = а1b0с0 / а0b0с0 (в відносному виразу);

Δа = а1b0с0 – а0b0с0 = (а1 – а0) b0с0 (в абсолютному виразі);

3) за рахунок чинника b, тобто зміни тривалості робочого періоду:

Іb = а1b1с0 / а1b0с0 (у відносному виразу);

Δb = а1b1с0 – а1b0с0 = а1 (b1 – b0) с0 (в абсолютному виразі);

4) за рахунок чинника с, тобто зміни тривалості робочого дня:

Іс = а1b1с1 / а1b1с0 (у відносному виразі);

Δс = а1b1с1 – а1b1с0 = а1b1 (с1 – с0) (в абсолютному виразі).

Наприклад, маємо такі дані за базисний та звітний періоди:

З урахуванням цих даних і проведеної методики отримаємо такі дані:

1) Загальне збільшення відпрацьованих людино-годин становить (а, b, с) 6,2%, або 7656 людино-годин:

Іаbс = 129 960/122 304 = 1,062 або 106,2 % (+6,2 %);

Δаbс = 129 960 – 122 304 = 7656 людино-годин.

2) За рахунок збільшення чисельності робітників (а) кількість відпрацьованих людино-годин збільшилась на 7,1 %, або на 8736 людино-годин:

Іа = (300 · 56 · 7,8) / (280 · 56 · 7,8) = 131 040/122 304=1,071, або 107,1 % (+7,1 %);

Δа = (300 – 280) · 56 · 7,8 = +8736 людино-годин.

3) За рахунок збільшення тривалості робочого кварталу (b) приріст відпрацьованих людино-годин становить 1,8 %, або 2340 людино-годин:

Іb = (300 · 57 · 7,8) / (300 · 56 · 7,8) = 133 380 / 131 040 = =1,018, або 101,8 % (+1,8 %);

Δb = 300 (57 – 56)7,8 = +2340 людино-годин.

4) За рахунок зменшення тривалості робочого дня (с) кількість відпрацьованих людино-годин зменшилась на 2,6 %, або на 3420 людино-годин:

Іс = (300 · 57 · 7,6) / (300 · 57 · 7,8) = 129 960/133 380 = = 0,974, або 97,4 % (–2,6 %);

Δс = 300 · 57(7,6 – 7,8) = –3420 людино-годин.

Результат сукупного впливу всіх трьох чинників у нашому прикладі дорівнює:

Δаbс = Δа + Δb + Δс = 8736 + 2340 + (–3420) = = +7656 людино-годин,

що збігається з раніш проведеним розрахунком загального приросту відпрацьованих людино-годин.

Взаємозв’язок обчислених факторних індексів має вигляд:

Іаbс = Іа · Іb · Іс = 1,071 · 1,018 · 0,974 = 1,062.