Менеджмент (2003)
1.1. Сутність і завдання менеджменту
Менеджмент оперує певними економічними категоріями, ключовими серед яких є «об'єкт» і «суб'єкт».
Предмет, об'єкт і суб'єкт менеджменту
Менеджмент як вид діяльності націлений на продуктивне використання організацією залучених із зовнішнього середовища ресурсів і досягнення поставлених цілей.
Менеджмент (англ. manage — управляти) — вид діяльності! спрямованої на працівників організації з метою координації їх дій для досягнення поставлених перед організацією цілей.
Вирішення актуальних для бізнесу завдань забезпечується раціональною і гнучкою взаємодією всіх елементів організації, що можливо завдяки створенню ефективної системи менеджменту.
Система менеджменту — сукупність взаємопов'язаних елементів організації, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем для досягнення поставлених цілей на основі оптимального використання трудових, матеріальних, фінансових ресурсів.
У вітчизняній практиці поряд з терміном «менеджмент» використовують термін «управління», хоча сфера застосування його дещо ширша. Термін «управління» вживають щодо управління технічними системами (автомобілем, верстатом тощо); управління соціальними процесами (через інститути громадянського суспільства); управління соціально-економічним розвитком країни (через систему її органів державного управління та місцевого самоврядування), управління господарською діяльністю організацій, що функціонують у системі ринкових відносин.
Стосовно організації як соціотехнічної системи ці терміни часто використовують як синоніми. Різняться вони лише тим, що, говорячи про «менеджмент», мають на увазі виконання керівних дій професійним управлінцем — менеджером, який має спеціальну підготовку і необхідні знання для керування людьми. Тому надалі терміни «менеджмент» і «управління» вживатимемо як рівнозначні.
Менеджмент охоплює процеси планування, організування, мотивації та контролю, у ході яких формуються і досягаються означені цілі. Характерною особливістю сучасного менеджменту є тісний зв'язок з соціологією, психологією, конкретними емпіричними дослідженнями організації.
Менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками).
Менеджмент — це влада та мистецтво управління.
Менеджмент — це вміння та адміністративні навички організувати ефективну роботу апарату управління (служб працівників).
Менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи.
Отже, не існує однозначного визначення менеджменту. В організації його можна розглядати як специфічний апарат, як спеціальний інструмент, що використовується з метою впорядкування структури, впливу на зовнішні та внутрішні фактори результативності та продуктивності, мобілізації та ефективного використання всіх видів ресурсів задля досягнення цілей.
Провідна роль у системі менеджменту належить менеджерам — керівникам нової формації, які мають всебічні знання у галузях економіки, психології, соціології, інноватики, володіють сучасними інформаційними технологіями, технікою ділового спілкування, завдяки чому вміють чітко визначити стратегічні цілі організації і консолідувати дії персоналу для їх досягнення. Зусилля менеджерів спрямовуються не лише на створення оптимальної архітектури організації, яка б сприяла раціональному розподілові праці, впорядковувала комунікаційні процеси, а й на формування високої культури людської співпраці.
Успіхи чи невдачі вітчизняних підприємств значною мірою зумовлені наявністю чи відсутністю знань специфіки управлінської діяльності у людей, які ними керують, причому не лише у професійних менеджерів, а й у фахівців економічних, маркетингових чи фінансових служб. Тому вивчення менеджменту як науки є обов'язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей у всьому світі. В Україні дисципліна «Менеджмент» є нормативною складовою напряму підготовки «Економіка і підприємництво» і входить у відповідний державний стандарт освіти.
Менеджмент як вид діяльності охоплює не лише технічний бік функціонування організації — виробничі процеси, а й її соціальну складову — людей, оскільки організація є соціотехнічною системою. Елементи, на які націлена ця діяльність, утворюють об'єкти менеджменту, що мають певні просторові й часові межі.
Об'єкт менеджменту (об'єкт управління) — виробничо-господарська організація та її зовнішнє оточення.
Організація складається з підрозділів, кожен з яких має свою сферу діяльності, а отже, потребує застосування специфічних прийомів і методів впливу на нього. Такі підрозділи виступають також об'єктами управління, але до них частіше застосовують термін «керована система» .
Здійснює функції управління суб'єкт менеджменту, яким може бути одна людина чи група людей.
Суб'єкт менеджменту (суб'єкт управління) — скеровувач управлінських дій.
Якщо управління має офіційний характер, то суб'єкт управління організаційно і юридично оформляється як посада чи сукупність посад, що утворюють підрозділ управління. У такому разі він утворює керуючу систему.
Від суб'єкта управління слід відрізняти суб'єкт управлінської діяльності, яким може бути тільки фізична особа, індивід. Саме через суб'єктів управлінської діяльності, які можуть належати як до суб'єкта, так і до об'єкта управління, реалізуються управлінські відносини.
Через управлінські відносини менеджери (суб'єкти управлінської діяльності) впливають на організацію та її зовнішнє середовище. Ефективність цього впливу залежить від раціональної побудови управлінських відносин, тому вони є предметом менеджменту як науки.
Предмет менеджменту — система виробничих відносин, яка формується в організації між працівниками керуючої та керованої систем у процесі створення продукту, призначеного для потреб ринку.
Використання теоретичних і практичних надбань західного менеджменту у вітчизняній практиці управління дасть змогу керівникам організацій посилити їх гнучкість, мобільність, забезпечить позитивні структурні зрушення, а значить, сприятиме підвищенню ефективності їх діяльності.
Організація як соціотехнічна система і об'єкт менеджменту
Суспільство утворює велика множина організацій, які різняться за характером і метою діяльності, за формою власності, спрямованістю, але діють на основі певних правил і процедур.
Організація (грец. organon — поєднання) — соціальне утворення (група людей), що функціонує на відносно постійних засадах і свідомо координує свою діяльність для досягнення спільної мети.
В українському законодавстві організації, що володіють певним майновим комплексом для здійснення підприємницької діяльності і мають статус юридичної особи, називають підприємствами. Широко вживаним є термін «фірма», що стосується будь-якої організаційно-господарської одиниці, яка здійснює підприємницьку діяльність у різних галузях виробництва та послуг і прагне досягти комерційних цілей, маючи права юридичної особи. Тому поняття «організація», «підприємство», «фірма» використовують як взаємозамінні на означення соціотехнічних систем, тобто таких, що містять соціальну (людей) і технічну (технології, будівлі) компоненти.
Для створення організації необхідні:
певна кількість учасників (людей);
ступінь ідентифікації всіх учасників з цілями організації, що є похідними від інтересів її засновників (власників);
формальна структура владних відносин, ієрархія.
Організації можуть бути формальними і неформальними. Формальні організації виникають з волі керівників і проектуються ними цілеспрямовано. Вони мають стабільну структуру, ієрархію і визначені зони дій для кожного працівника. Неформальні організації— це організації, які виникають спонтанно, але за умови, що люди часто вступають у стосунки між собою. У них відсутні єдині цілі; система соціальних зв'язків, норм і дій формується не за розпорядженням керівництва, а стихійно. Неформальні організації (групи) існують майже в усіх формальних організаціях, за винятком дуже малих. їх виникнення зумовлене тим, що не всі інтереси і соціальні потреби людей можуть бути задоволені в межах формальної організації. Неформальні групи впливають на систему стосунків у формальній організації. (Надалі організацією називатимемо лише формальну організацію).
Процес побудови організації часто теж називають організацією, хоча йдеться про функцію управління — «організування». (Надалі термін «організування» вживатимемо саме на означення функції управління).
Виникнувши, організації існують за внутрішньою логікою і можуть втрачати залежність від людей, що їх створили. Кожен індивід намагається використати організацію для досягнення власних цілей, сподіваючись, що вона дасть йому можливість займатися цікавою, престижною, важливою діяльністю, забезпечить певною інформацією, надасть необхідні права, владу, самостійність, гарантуватиме безпеку і соціальний захист. Організація, в свою чергу, використовує можливості працівників для зміцнення і розвитку. Тому вона очікує від них певного досвіду, знань, кваліфікації, активності, відповідальності, дисципліни, визнання своїх цілей і цінностей тощо.
Загалом відносини між кожною конкретною людиною і організацією мають бути збалансованими. Однак баланс часто порушується, коли організація принижує людей до становища гвинтиків, або коли люди використовують організацію у своїх корисливих цілях, завдаючи збитків її потенціалу та репутації. В обох випадках результат однаковий — організація слабшає і перестає ефективно функціонувати. Саме через особливості відносин людей в організації, що впливають на ефективність їх взаємодії, про організацію говорять як про соціотехнічну систему, у якій важливими є обидві складові — соціальна і технічна.
Види організацій
Кожна організація, незалежно від її конкретного призначення, характеризується певними параметрами: цільовим призначенням, організаційно-правовою формою, галузево-функціональним видом діяльності тощо. Відповідно до цього всі організації поділяють на кілька груп (табл. 1.1).
Організації класифікують за такими ознаками:
комерційні — здійснюють комерційну діяльність з метою отримання прибутку (виробничі підприємства, банки, посередницькі та консалтингові фірми тощо);
некомерційні — не ставлять за мету отримання прибутку; націлені на вирішення соціальних проблем (медичні, освітянські, наукові заклади, органи місцевого самоврядування, благодійницькі фонди тощо);
2) формою власності:
приватні — засновані на власності окремих громадян з правом найму робочої сили;
колективні — ґрунтуються на власності трудових колективів;
державні — майно є власністю загальнодержавних (власне державні) чи адміністративно-територіальних (комунальні) одиниць;
3) правовим статусом і формою господарювання:
одноосібні — власність однієї особи або родини; несуть відповідальність за свої зобов'язання всім майном чи капіталом; зареєстровані як самостійні господарські одиниці або як філії іншого підприємства; форму одноосібних мають підприємства, невеликі за кількістю працівників;
кооперативні — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності; характеризуються особистою участю кожного члена у діяльності, використанням власного або орендованого майна;
господарські товариства — об'єднання підприємців залежно від характеру інтеграції осіб чи капіталу та ступеня відповідальності за своїми зобов'язаннями. До них належать:
а) повні (товариства, всі учасники яких займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства всім своїм майном);
б) з обмеженою відповідальністю (такі, що мають статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їх вкладів);
в) командитні (товариства, до складу яких входять члени з повною і обмеженою відповідальністю);
г) акціонерні (основна форма організації великих та частини середніх підприємств, капітал яких формується шляхом продажу акцій та інших цінних паперів.
Власник акцій має право брати участь в управлінні товариством і відповідає за зобов'язання товариства тільки в межах належних йому акцій);
4) галузево-функціональним видом діяльності:
промислові — виготовляють різноманітну продукцію виробничого призначення і широкого вжитку;
сільськогосподарські — займаються виробництвом сільськогосподарської продукції;
будівельні — виконують будівельно-монтажні роботи;
торговельні — займаються продажем гуртом і вроздріб товарів широкого призначення;
банківські — обслуговують готівковий і безготівковий обіг фінансових коштів;
5) кількістю працівників:
малі — кількість працівників залежить від сфери діяльності: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; науці та науковому обслуговуванні — до 100; у невиробничій сфері — до 25; у роздрібній торгівлі — до 25 осіб;
середні та великі у чинному законодавстві не розмежовують, однак середні налічують сотні працівників, а великі — тисячі.
Часто окремі господарюючі суб'єкти об'єднуються, переслідуючи певну мету. До найпоширеніших добровільних об'єднань належать:
асоціація (лат. associo — приєдную, з'єдную) — об'єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників;
корпорація (лат. corporatio — зв'язок) — об'єднання господарюючих суб'єктів на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
консорціум (лат. consortium — співучасть, спільність) — тимчасове об'єднання промислового і банківського капіталу для здійснення спільного великого господарського проекту; учасниками консорціуму можуть бути не лише фірми, а й держави (наприклад, Міжнародний українсько-російсько-німецький газовий консорціум);
концерн (лат. соп — разом, сегпеге — розрізняти) — статутне об'єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі для здійснення спільної діяльності, що характеризуються єдністю власності та контролю. В концерні добровільно централізуються функції науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційна, фінансова, природоохоронна, зовнішньоекономічна діяльність. До управління концерном залучають представників підприємств-учасників, які здійснюють загальне керівництво, вирішують принципові економічні та фінансові питання;
холдинг (англ. holding — тримати, затримувати) — специфічна організаційна форма об'єднання капіталу, що припускає створення материнської і дочірніх компаній (перша володіє контрольним пакетом акцій других). Об'єднані у холдингу суб'єкти мають юридичну і господарську самостійність, проте основні питання їх діяльності вирішує холдинг;
— фінансово-промислова група (ФПГ) — об'єднання юридично та економічно самостійних підприємств різних галузей господарства, очолюваних банком, який розпоряджається капіталом підприємств, що входять до нього, і координує усі сфери їх діяльності.
Членство у добровільних об'єднаннях дає змогу підприємствам узгоджувати свої дії щодо найважливіших для них сфер діяльності і тим самим здобувати конкурентні переваги.
Характеристики організацій
Усі організації, незалежно від специфіки їх діяльності, характеризуються ресурсною базою, залежністю від зовнішнього середовища, розподілом праці, наявністю управління.
Ресурсна база, необхідна для досягнення цілей організації. Для виготовлення продукції, надання послуг кожна організація використовує різні види ресурсів (матеріальні, трудові, фінансові, інформаційні тощо). Залучаючи їх із зовнішнього середовища, необхідно визначити ключовий, що забезпечить організації конкурентні переваги: досконала технологія, унікальний матеріал тощо. У постіндустріальну епоху особливого значення набувають нематеріальні, інформаційні ресурси. Вони є основою для прийняття рішень щодо залучення інших їх видів. Чим унікальніші ресурси, що використовує організація, тим у неї більше шансів на успіх. За обмеженості ресурсів може здійснюватися державне регулювання їх використання через надання дозвільних ліцензій.
Залежність від зовнішнього середовища. Організація є відкритою системою, вбудованою в зовнішній світ. На вході вона отримує ресурси із зовнішнього середовища, на виході — віддає йому створений продукт. Модель існування організації як відкритої системи зображено на рис. 1.1.
Організація (в даному разі виробниче підприємство), орієнтуючись на інформацію про стан ринку, на якому вона працює, ринкову кон'юнктуру, умови господарювання тощо, відбирає із зовнішнього середовища ті ресурси, що найбільше відповідають вимогам для виготовлення продукту, який матиме попит. Ці ресурси задіюють у виробничому процесі, по завершенні якого підприємство отримує готовий продукт. Від того, як буде продукт сприйнятий зовнішнім середовищем, залежатимуть доходи фірми, її фінансове становище і, в кінцевому результаті, її спроможність існувати.
Зовнішнє середовище може змінювати свої вимоги щодо продукту підприємства. Реагуючи на нові вимоги, підприємство модифікує продукт або змінює технологію. При впровадженні нової технології може змінитися не тільки сам технологічний процес виготовлення продукції, а й системи забезпечення його матеріалами, управління запасами, збуту, підготовки й управління персоналом, обслуговування споживачів. Якщо нова технологія підвищить конкурентоспроможність підприємства, це поліпшить і його імідж, що, в свою чергу, вплине на систему фінансового забезпечення діяльності через зміну способу залучення капіталу (охочіше йому надаватимуть кредити; можливе залучення нових інвесторів, у тому числі й збільшення числа акціонерів).
Розподіл праці. Розподіл праці дає змогу працівникам виконувати свої функції кваліфікованіше і з меншими зусиллями, що сприяє зменшенню витрат організації. Розподіл праці може бути горизонтальним і вертикальним. Горизонтальний поділ праці передбачає утворення в організації підрозділів, які спеціалізуються на різних видах діяльності. Вертикальний — відмежовує безпосереднє виконання роботи від роботи з координування діяльності виконавців; відображається в ієрархії рівнів менеджменту.
Результатом вертикального поділу праці є утворення рівнів управління.
Найчастіше виділяють три рівні управління:
технічний рівень (низовий) — менеджери, які керують переважно робітниками (бригадири, майстри, начальники змін, виробничих дільниць тощо);
управлінський рівень (середній) — (менеджери, відповідальні за перебіг виробничих процесів у підрозділах, що складаються з декількох структурних одиниць; менеджери штабних та функціональних служб апарату управління; керівники допоміжних та обслуговуючих виробництв, цільових програм та проектів);
інституційний рівень (вищий) — адміністрація підприємства, яка здійснює загальне стратегічне керівництво; на цьому рівні зайнято всього 3—7% загального управлінського персоналу.
Наявність управління. Щоб організація могла досягти поставлених цілей, необхідно координувати роботу всіх працівників, тобто управляти (керувати) ними. Призначення управління — надати організаційній роботі системності, порядку, передбачуваності, логіки, постійності, незважаючи на мінливість і складність середовища, в якому вона працює.
Успішність управління організаціями великою мірою залежить від розуміння їх характеристик.
Функції менеджменту. Управління як процес
Управлінська діяльність передбачає виконання певних функцій. Кожна функція націлена на вирішення специфічних проблем, з якими стикається організація у своїй діяльності. Нині в теорії управління існує кілька класифікацій функцій менеджменту. Найчастіше за основу класифікації беруть ступінь вияву функції в управлінській діяльності. За цією ознакою виділяють загальні та конкретні (часткові) функції.
Загальні функції. До них відносять прогнозування, планування, організовування, мотивування, контролювання і координування (регулювання). Вони визначають тільки вид управлінської діяльності незалежно від місця його виникнення; властиві управлінню будь-якою організацією і всім процесам в організації. Формують управлінський цикл, який охоплює стадії:
прийняття управлінського рішення;
реалізацію прийнятого рішення;
контроль за реалізацією рішення. Взаємозв'язок загальних функцій управління і їх
взаємодію в процесі здійснення управлінського циклу зображено на рис. 1.2.
Найважливішими із загальних функцій управління є планування, організування, мотивування і контролювання.
Конкретні функції. Вони задіяні в усіх видах (сферах) діяльності, що обумовлені горизонтальним поділом управлінської праці і відображають їх особливості. До конкретних функцій відносять:
управління інноваціями;
управління виробництвом;
управління фінансами;
управління маркетинговою діяльністю;
управління персоналом та ін.
Поділ функцій на загальні та конкретні є умовним, оскільки вони тісно переплітаються, взаємно проникаючи і доповнюючи одна одну (рис.1.3).
До того ж, загальні функції реалізуються через конкретні. Наприклад, завдання пристосування виробництва до вимог і попиту ринку вимагає виконання функції маркетингу, в межах якої визначаються основні напрями і пропорції розвитку виробництва (функція планування); налагоджуються організаційні відносини між різними підрозділами для реалізації управлінських рішень і досягнення запланованих результатів (функція організовування); реалізовуються управлінські рішення (функції контролю і регулювання).
При виконанні кожної з функцій менеджери опрацьовують інформацію, необхідну для обґрунтування і прийняття управлінських рішень. Інформація надходить завдяки налагодженим комунікаційним процесам. Суть процесу управління організацією подано на рис. 1.4.
Отже, процес управління організацією передбачає пошук і аналіз менеджерами інформації про стан організації та умови її взаємодії із зовнішнім середовищем. На основі цієї інформації менеджери приймають рішення щодо цілей організації та шляхів і засобів їх досягнення. Інструментами вирішення конкретних управлінських завдань є часткові функції менеджменту — управління інноваціями, фінансами, персоналом тощо. Координація зусиль працівників організації забезпечується через загальні функції менеджменту — планування, організовування, мотивацію, контролювання. Виконуючи їх, менеджери можуть виступати в різних ролях — від генераторів ідей до педантичних розпорядників, що дає змогу їм ефективно використовувати наявні виробничі ресурси.
Особливості управлінської діяльності. Ролі та завдання менеджерів
Завдання менеджменту підприємств можуть бути реалізовані тільки завдяки діяльності певної категорії працівників — менеджерів.
Менеджер — фахівець, який професійно займається управлінською діяльністю в конкретній галузі функціонування підприємства.
Обсяг робіт менеджера визначається видом підприємницької діяльності, посадою та її місцем в ієрархічній системі, кваліфікацією управлінського персоналу, наявністю заступників і помічників, фінансовим станом підприємства, його конкурентоспроможністю, стилем роботи тощо. Але за будь-яких умов роль менеджерів в управлінському процесі характеризується великою різноманітністю функцій.
Американський економіст Генрі Мінцберг, використовуючи метод «структурного спостереження», виділив десять управлінських ролей менеджерів, які об'єднав у три основні групи:
1) міжособистісні ролі:
номінальний керівник — головна фігура, символ юридичної влади, наділений правом представляти організацію, підписувати необхідні документи і приймати відвідувачів;
лідер — відповідальний за мотивацію і активізацію підлеглих, за підбір кадрів;
посередник — ланка в горизонтальному і вертикальному обміні інформацією;
2) інформаційні ролі:
нервовий центр — приймає несистематизовану інформацію;
розповсюджувач інформації — пропонує відібрану інформацію підлеглим;
представник — пропонує відібрану інформацію зовнішньому світові;
3) ролі, що потребують прийняття рішень (завершальні ролі):
підприємець — займається проектуванням і внесенням змін усередині організації;
ліквідатор відхилень — коригує дії у нестандартних ситуаціях;
розпорядник ресурсів — приймає рішення, пов'язані з розподілом ресурсів;
укладач угод — бере участь у переговорах щодо захисту інтересів організації.
Менеджери можуть виконувати всі ролі незалежно від посади. Йдеться лише про переважання одних ролей над іншими та про змістове їх навантаження.
Особливою є роль підприємця. Підприємець — це людина, що сама ставить перед собою важливі для неї цілі, готова ризикувати заради їх досягнення, приймаючи на себе фінансову, моральну, соціальну відповідальність; індивід, що орієнтується на інновації, на процес створення нового. Менеджер, виконуючи цю роль, керується у своїй роботі не лише чужими цілями, використовуючи наявні ресурси для їх досягнення, а сам відшукує можливості поліпшення діяльності організації, ініціюючи у ній зміни і беручи на себе відповідальність за їх наслідки. Свідоме прийняття ризику, пов'язаного із впровадженням інновацій, уподібнює такого менеджера підприємцю.
У період ринкових перетворень в Україні, започатковуючи власний бізнес, багато підприємців одночасно ставали і менеджерами. Але відсутність необхідних знань у сфері управління призводила до невдач, значна частина новостворених фірм не проіснувала й одного року. Про усвідомлення в Україні важливості кваліфікованого менеджменту у сфері підприємницької діяльності свідчить соціологічне опитування, проведене центром «Соціополіс» у 1999 р. Ефективну роботу підприємств 42% респондентів пояснюють тим, що ними керують кваліфіковані менеджери, 36% вважають, що причиною є перехід на випуск конкурентоспроможної продукції, що, фактично, також є свідченням кваліфікованого менеджменту.
Поділ управлінської праці в організації. Він є основою класифікації управлінського персоналу. Виокремлюють такі види поділу праці управлінців: професійно-кваліфікаційний, функціональний, структурний.
Професійно-кваліфікаційний поділ праці. Враховує види і складність виконуваних робіт. За цим критерієм управлінський персонал поділяють на керівників, спеціалістів, службовців (технічних виконавців).
Керівники — очолюють колектив, наділені необхідними повноваженнями приймати рішення з конкретних видів діяльності організації, несуть відповідальність за результати її роботи. Саме їх називають менеджерами. Залежно від того, які підрозділи вони очолюють — основні виробничі чи функціональні — розрізняють лінійних (директори, начальники цехів, майстри, бригадири) і функціональних (головний економіст, начальник відділу маркетингу чи кадрів тощо) менеджерів.
Спеціалісти — аналізують інформацію щодо стану організації та умов її діяльності і готують варіанти рішень для керівників відповідного рівня. До них відносять економістів, бухгалтерів, технологів, маркетологів, юристів та ін. Особливість їхньої діяльності полягає в тому, що вони працюють в умовах жорстких обмежень.
Службовці (технічні виконавці) — обслуговують діяльність спеціалістів і керівників, виконують інформаційно-технічні операції, звільняючи керівників і спеціалістів від рутинної роботи.
Приблизне співвідношення витрат часу на виконання названих видів робіт працівниками різних управлінських категорій подано у табл. 1.2.
Функціональний поділ праці. Ґрунтується на формуванні груп працівників апарату управління, що виконують однакові функції менеджменту, зокрема, планування (плановий відділ), мотивування (відділ праці та заробітної плати), контролювання (бухгалтерія, відділ контролю якості) тощо. Очолюють ці служби функціональні менеджери, а до складу їх входять спеціалісти відповідного фаху.
Структурний поділ праці. Здійснюється відповідно до масштабів та сфери діяльності організації і відображає систему ієрархічних відносин у ній. За цим критерієм виділяють керівників трьох рівнів: вищого, середнього і нижчого.
Керівники вищого рівня — мають найбільшу владу і несуть відповідальність за діяльність усієї організації. Це директори та їх заступники. Вони визначають загальні напрями діяльності підприємства, приймають ключові рішення щодо поточних справ, розробляють стратегію, формують політику і представляють організацію за її межами. Від них залежать цілі фірми і способи їх досягнення (рис. 1.5.)
Керівники середнього рівня — розробляють плани для здійснення загальних завдань, встановлених вищим керівництвом, вносять пропозиції щодо поліпшення роботи очолюваного ними підрозділу та організації загалом, координують роботу керівників нижчої ланки. У їхній діяльності переважає вирішення тактичних завдань.
Керівники низового рівня (менеджери-контролери) — відповідають за виконання виробничих завдань, за безпосереднє використання виділених ресурсів, контролюють роботу виконавців, реалізують плани, розроблені на вищих рівнях управління. Вирішують переважно оперативні завдання.
Характер головних рішень менеджера залежить від його місця в системі ієрархічних відносин організації, а також від кола функцій, закріплених за ним. Чим вищий ієрархічний рівень менеджера, тим більшою мірою його діяльність стосується стратегічного планування, а чим нижчий — безпосереднього виконання роботи.
Ефективність роботи менеджера залежить від багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників, а здатність впливати на перебіг подій — від притаманних йому ділових та особистісних якостей.
Діяльність у сфері управління характеризується певними особливостями:
менеджер мусить мати глибші й різноманітніші знання порівняно з іншими працівниками;
діяльності менеджера властива більша організаційна свобода і самостійність, висока складність і нестабільність, тому він має бути здатним приймати ризиковані рішення;
втрати від низької якості праці керівника значно більші, ніж простого робітника; вони можуть зростати, якщо розглядати ієрархічну піраміду управління знизу вверх; тому управлінські рішення мусять бути ретельно обґрунтованими;
висока відповідальність, імовірнісний характер праці й часті стресові ситуації вимагають від менеджера уміння керувати своїм фізичним і емоційним станом, бути здатним до швидкої релаксації (лат. relaxatio — розслаблення) і відновлення сил.
Згідно з дослідженнями сучасного англійського економіста Майкла Армстронга успішним керівникам властиві такі якості:
вміння оперувати основними факторами (виділяти головне, визначальне) і мислити концептуально;
володіння відповідними професійними знаннями;
вміння аналізувати, приймати рішення і вирішувати проблеми;
вміння відстежувати ситуацію;
здатність швидко відновлювати фізичні й душевні сили;
випереджаюча активність;
здатність до творчості;
збалансовані навички і бажання вчитися;
соціальні (комунікативні) навички і здібності;
знання самого себе.
Вітчизняні науковці, аналізуючи досвід управління успішними українськими підприємствами, зазначають, що сучасний менеджер має володіти такими діловими якостями: високою ерудицією і професійною компетентністю; схильністю до лідерства в колективі; підприємливістю і здатністю ефективно діяти в умовах економічного ризику; практичним розумом і здоровим глуздом;
комунікабельністю; заповзятливістю, ініціативністю й енергійністю; вимогливістю і дисциплінованістю тощо.
Ефективність управлінців великою мірою залежить і від рівня їх теоретичної підготовки. Сучасний менеджер повинен володіти фундаментальними знаннями з макро- і мікроекономіки, теорії управління, теорії особистості і лідерства, соціології, психології і права, інформаційних технологій та ін.
Водночас успішна діяльність менеджерів забезпечується:
створенням ефективних систем і механізму управління;
правильним визначенням цілей і пріоритетів у роботі;
формуванням злагодженого колективу, досягненням взаємодії між працівниками і координацією їх діяльності;
вмілою організацією роботи людей, створенням спонукальних мотивів, забезпеченням розвитку людей, підтриманням їх ентузіазму;
постійним удосконаленням способів, методів і прийомів виконання управлінських операцій.
Усе це дає змогу менеджерам сформувати умови, за яких керована ними організація буде здатною гнучко реагувати на зміни зовнішнього середовища, досягаючи поставлених цілей.