Сучасні економічні системи (2006)

Приблизно з 60-х років XX століття в структурі країн, що розвиваються, спостерігаються процеси та явища, які дають підстави говорити про появу нових індустріальних країн. У формуванні нових індустріальних країн можна виокремити кілька етапів. Перший з них характеризується тим, що чотири країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея) та три країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) досить швидко досягли великих соціально-економічних зрушень і практично зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання. Другий етап формування НЖ характерний тим, що до згаданих вище семи країн додалися ще Малайзія, Таїланд та Індія. Вони також досягли помітних зрушень у темпах економічного розвитку. На третьому етапі в групу нових індустріальних країн почали включати Кіпр, Туніс, Туреччину та Індонезію. Четвертий етап характеризується долученням до НЖ Філіппін та Китаю і появою цілих регіонів, які можна оголосити індустріальними, стабільно зростаючими.

Щоправда, поки що не всі економісти готові визнати новими індустріальними країнами ті із них, що долучилися до індустріалізму на другому-четвертому етапах. Трапляються випадки, коли навіть Аргентину, Бразилію та Мексику не відносять до складу HLK.

Слід мати на увазі, що економісти не розмежовують в часі згадані вище етапи формування нових індустріальних країн. Та й зробити це складно, оскільки всі країни, практично одночасно почавши рух в напрямі індустріалізації, досягали успіхів у різні періоди і з різних економічних показників. Тобто розвиток відбувався нерівномірно не тільки за часом, а й за конкретними напрямами. Сьогодні відомі факти, які засвідчують, що за деякими важливими показниками економічного розвитку окремі нові індустріальні країни виділяються не тільки серед країн, що розвиваються, але й серед індустріально розвинених. Скажімо, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань і Гонконг у 60-х - 80-х роках минулого століття мали темпи зростання ВВП у середньому 6 % на рік, в той час як аналогічний показник у США зростав менше ніж на 2% щорічно. У Китайській Народній Республіці (КНР) зростання ВВП на душу населення, починаючи з 1978 року, становило 8,1 % щорічно. В Сінгапурі цей показник дорівнював 8,4% щорічно. Причому в середині 90-х років щорічне виробництво доходу на душу населення тут становило понад 22 тис. доларів США, що дещо більше ніж у Великобританії. В 60-х - 90-х роках життєвий рівень сінгапурців зріс у середньому в 7 разів. У Південній Кореї досить помітним було зростання рівня середньої річної заробітної плати - з 80 доларів США у 1960 році до 10 тисяч доларів в середині 90-х років. Бразилія в середині 90-х років вийшла на десяте місце у світі за показниками економічного розвитку, а за обсягом експорту автомобілів навіть випередила Італію.

Всі ці та інші успіхи в соціально-економічному розвитку не залишилися не помітними. Вчені та політики намагалися та намагаються зрозуміти фактори, що дали можливість згаданим країнам якщо не вирватися із відсталості, то суттєво зменшити її. При цьому найпершою думкою, яку відстоювали і відстоюють численні дослідники, була думка про взаємозв'язок економічного чуда "азіатських тигрів" з особливостями економічної системи капіталізму. Мовляв, економічна система, що базується на приватній власності на засоби виробництва, свободі підприємництва і вільній конкуренції, спроможна забезпечити високі темпи економічного зростання і цим самим створити базу для підвищення життєвого рівня населення.

Проте таке твердження, на нашу думку, вкрай вразливе хоча б тому, що з більш як сотні країн так званого третього світу тільки два десятки змогли наблизитися до індустріалізму та добробуту. Більше того, серед нових індустріальних країн є країни, які хоча і належать до країн, що розвиваються, проте вони не підпадають і не можуть підпадати під юрисдикцію капіталістичного ринку. Що б не говорили про Китай як країну, яка нібито стала на шлях відновлення капіталістичних виробничих відносин, насправді ця країна впевнено, крок за кроком реалізує курс на побудову соціалізму. Більш докладно про особливості економічної системи КНР йтиме мова дещо нижче. Іншими словами, є всі підстави вважати, що фактори розвитку нових індустріальних країн дещо складніші, ніж це здається на перший погляд.

Причому серед факторів, що зумовили появу нових індустріальних країн, можна виокремити, як зовнішні, так і внутрішні Першим і основним зовнішнім фактором швидкого економічного розвитку було те, що окремі країни, що розвиваються, опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинених країн, передусім СІЛА і Японії А це означає, що для них (країн, що опинилися в зоні особливих економічних та політичних інтересів промислово розвинених країн) мало робитися все можливе, аби забезпечити в них високу стабільність і високу лояльність їхнього населення до економічної системи капіталізму. Подібним чином США діяли після другої світової війни, надаючи різноманітну допомогу і підтримку Західній Німеччині та Японії з метою перетворення їх у головні центри протидії поширенню соціалізму на Західну Європу та Південно-Східну Азію. Іншими словами, основним фактором, що зумовив швидке економічне зростання Західної Німеччини та Японії після другої світової війни, була економічна допомога з боку США.

У випадку з новими індустріальними країнами маємо те ж саме. Скажімо, СІЛА, оголошуючи в свій час зоною особливих національних інтересів Південну Корею і Тайвань, ставили перед собою завдання перетворити їх в головні країни, які б протистояли комуністичному впливу з боку КНР, Корейської Народно-Демократичної республіки та Соціалістичного В'єтнаму. Південній Кореї і Тайваню надавалася величезна економічна допомога та військова підтримка. За період 1950-1990 років маленька острівна країна отримала понад 24 мільярди доларів США іноземних капіталовкладень, головним чином американських. Ці останні значною мірою дали стартовий поштовх для розвитку країни. І в наступні роки США та інші промислово розвинеш країни всіляко підтримували і підтримують Тайвань, Південну Корею та інші нові індустріальні держави. Так, тільки під час фінансової кризи 1998 року США та інші розвинуті країни через міжнародні фінансові організації надали Південній Кореї позики обсягом майже 70 мільярдів доларів США. Ці вливання потрібні були для того, аби підтримати південнокорейські банки та економіку в цілому, оскільки значна частина місцевих транснаціональних корпорацій зазнала банкрутства і виявилася неспроможною погашати раніше взяті позики. За даними експертів, від 10 до 25 % позик, взятих національними фірмами у вітчизняних банках, не мають гарантії повернення.

У сферу особливо економічних та політичних інтересів США крім країн Південно-Східної Азії, попали окремі країни Латинської Америки, і передусім Мексика, яка є найближчим сусідом США. Цю країну США намагаються підтримувати з огляду на те, що нестабільне становище в ній може негативно вплинути на ситуацію у самих США. Саме тому найбільша допомога США надходила у періоди погіршення економічної ситуації.

Наприклад, у 1995 році для підтримки фінансової стабільності США виділили Мексиці 50 мільярдів доларів. Причому 20 мільярдів доларів з названої суми надійшло зі спеціального президентського фонду стабілізації.

Країни Південно-Східної Азії були і є сферою особливих економічних та політичних інтересів не тільки США, але й Японії Японські транснаціональні корпорації бачать економічний виграш від створення в сусідніх країнах своїх філій, в яких могла б бути задіяна дешева робоча сила Політичні кола Японії дивляться на країни Південно-Східної Азії як на силу, здатну протистояти комуністичному впливу. Іншими словами, більшість нових індустріальних країн змогла досягти відносно високого рівня економічного розвитку в значній мірі завдяки величезній допомозі промислово розвинених країн.

Другим важливим зовнішнім фактором, що зумовив появу нових індустріальних країн, була структурна перебудова, що розпочалася в" 50-60-х роках у промислово-розвинених країнах що впливом науково-технічної революції та досягнень світової системи соціалізму. Транснаціональні корпорації промислово розвинених країн форсували виробництво автомобілів, напівпровідників, обчислювальної техніки, побутової електроніки не тільки в межах країни базування, але й в країнах, що розвиваються, ставлячи перед собою завдання не допустити проникнення на ринки цих країн конкурентів із соціалістичного світу. Як наслідок, у 80-х роках прямі інвестиції в економіку нових індустріальних країн становили понад 40 % усіх прямих капіталовкладень, що їх здійснювали промислово розвинуті країни в економіку країн, що розвиваються.

Серед внутрішніх факторів, що зумовили економічне зростання так званих нових індустріальних країн, найбільш вагомими були, по-перше, відносна політична стабільність і лояльні до розвинутих капіталістичних країн політичні режими. Ці останні готові були здійснювати політичні та економічні реформи, спрямовані на користь капіталістичних країн, зокрема повне гарантування безпеки їхніх інвестицій, дистанціювання від соціалістичної теорії і практики, підтримки дій розвинених країн у міжнародних організаціях. Крім того, країни, що опинилися у сфері особливих економічних та політичних інтересів промислово розвинутих капіталістичних країн, унормували свої правові акти таким чином, що вони дозволяли транснаціональним компаніям зі США, Японії та їх союзників практично безперешкодно використовувати дешеву робочу силу, дешеву сировину та достатньо місткі внутрішні ринки і так само безперешкодно експортувати вироблену продукцію.

По-друге, фактором появи НТК була продуктивна з точки зору досягнення кінцевого результату економічна стратегія. В ній чітко простежується кілька етапів, кожний з яких характеризується досягненням певних конкретних економічних цілей. Перший етап припадає приблизно на 50-60-ті роки минулого століття. Його можна було б назвати, звичайно, з відносно високим ступенем умовності, етапом розвитку виробництва імпортозаміщувальних товарів. Діючи таким чином, країни, що розвиваються, поступово заміняли вітчизняною продукцією імпорт аналогічних виробів з-за кордону і цим самим економили валютні кошти й водночас насичували внутрішній ринок основними споживчими товарами. Другий етап здійснення економічної стратегії нових індустріальних країн охоплює кінець 60 - кінець 70-х років і характеризується створенням експортного потенціалу та базових галузей економіки. Цей етап збігся в часі зі структурною перебудовою у промислово розвинутих країнах, яка (структурна перебудова) і зумовила нову роль країн, що розвиваються, у міжнародному поділі праці. При цьому нові індустріальні країни Південно-Східної Азії створювали підприємства з випуску переважно трудомістської продукції масового споживання, в той час як латиноамериканські віддавали перевагу розвитку високотехнологічних капіталомістських галузей, таких, як обробна та видобувна промисловість. Третій етап економічної стратегії нових індустріальних країн розпочався з кінця 70-х років і характеризується створенням власної науково-дослідної бази та розвитком наукомістських галузей. Окрім цього, на даному етапі нові індустріальні країни активно включилися у процес експорту капіталу. Причому більшу частину нагромаджених капіталів східноазіатські країни намагаються інвестувати в обробну промисловість і сферу послуг країн Північної Америки та Західної Європи, прагнучи таким чином отримати доступ до новітніх технологій. Скажімо, південнокорейські компанії здійснюють цілеспрямовану експортну експансію у США, завойовуючи все нові і нові позиції на американському ринку капіталу. Останнім часом азіатські нові індустріальні країни (передусім Південна Корея) почали проявляти активність на ринках країн СНД Центральної та Східної Європи. І це в той час, коли досить активно вони діють на ринку капіталу всередині свого регіону. Найбільшими експортерами капіталу серед країн Латинської Америки стали Бразилія, Мексика, Венесуела Вони здійснюють прямі інвестиції здебільшого в країни свого регіону. Причому цей процес відбувається досить активно. Наприклад, на початку 90-х років в Аргентині діяло лише 20 бразильських компаній, а в юнці 90-х - понад 400 з інвестиціями на загальну суму понад мільярд доларів США

По-третє, серед -фактори, що зумовили появу нових індустріальних країн, чільне місце посідає розвиток продуктивних сил, тобто засобів виробництва та людини як головної продуктивної сили суспільства Скажімо, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії зробили величезні капіталовкладення в оновлення засобів виробництва у традиційних галузях економиш та створили нові, раніше відсутні виробництва на базі новітньої техніки і технології. Причому інвестиції у фізичний капітал вони здійснювали за рахунок високої норми внутрішніх заощаджень. В більшості з означених країн сукупна норма внутрішніх заощаджень становила понад 30% валового внутрішнього продукту. Водночас нові індустріальні країни Південно-Західної Азії інвестували значні суми коштів у початкову та середню освіту, розвиток науково-технічного потенціалу та перепідготовку кадрів. Як наслідок, місцева робоча сила виявлялася кожного разу готовою до високоефективної роботи зі складною наукомістською технікою.

По-четверте, швидкому економічному розвитку нових індустріальних країн сприяло оптимальне поєднання ринкового механізму та державного регулювання. Хоча економічна роль держави в кожній із нових індустріальних країн різна, в цілому вона була достатня для того, щоб доповнити ринкові механізми там, де вони об'єктивно неспроможні були забезпечити високі темпи економічного розвитку. Скажімо, саме завдяки державному регулюванню зовнішньоекономічних відносин Гонконг, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур протягом тривалого часу мали позитивне сальдо платіжних балансів. Уряди азіатських країн також контролювали заходи щодо підтримання макроекономічної стабільності, уникаючи високої інфляції та безробіття. Концентрованим вираженням ефективності зовнішньоекономічної політики азіатських "тигрів" може бути Південна Корея. Тут всі провідні галузі матеріального виробництва мають яскраво виражений експортноорієнтований характер. Доходи від зовнішньої торгівлі становлять основну частину бюджетних надходжень. Причому обсяг зовнішньоторгового товарообороту щорічно збільшувався на 12-13%. Це дало змогу південнокорейським товарам не тільки завоювати ринки азіатських країн, але й проникати на ринки Західної Європи та США. Сьогодні товари багатьох південнокорейських фірм користуються попитом практично в усьому світі. Це стосується передусім виробів автомобільної промисловості, обчислювальної техніки, напівпровідників, побутової електроніки. Ь згаданою групою південнокорейських товарів та економічними можливостями щодо їх виробництва обізнані й українські споживачі.

По-п'яте, важливим фактором, що сприяв економічному зростанню нових індустріальних країн була ефективна, протилежна традиційній, політика доходів. Уряди Південної Кореї, Сінгапуру, Гонконгу і Тайваню проігнорували традиційні західні теорії, згідно з якими нерівність у доходах начебто потрібна для стимулювання економічного зростання, оскільки багаті схильні до заощадження в більшій мірі, ніж бідні. Чим більше багатих, твердять традиційні теорії, тим більше заощадження і тим більші можливості для інвестицій в економічний розвиток. Східно азіатські країни пішли шляхом забезпечення більш справедливого розподілу, подолання нерівності в доходах Більш справедливий розподіл сприяв посиленню мотивації безпосередніх виробників - головної продуктивної сили суспільства, а отже й стимулював економічне зростання.

Названі фактори у своїй сукупності і привели до того, що виникла група азіатських нових індустріальних країн, економіка яких по багатьох показниках може бути віднесена не тільки до індустріалізму, але й постіндустріалізму. Якщо про рівень індустріального розвитку судити по питомій вазі обробної промисловості у структурі ВВЦ то слід визнати, що в східноазіатських індустріальних країнах вона вища ніж у США, Японії, ФРД Великобританії та Франції У східноазіатських країнах цей показник становить понад 26 % в той час як у п'яти промислово розвинених країнах 25%. При цьому продукція обробної промисловості східноазіатських нових індустріальних країн характеризується високою конкурентоспроможністю, інколи навіть вищою за конкурентоспроможність аналогічної продукції деяких промислово розвинених країн.

Таким чином, можна зробити висновок, що появу нових індустріальних країн зумовила не сама по собі економічна система капіталізму, як це твердять окремі вчені та політики, а її оптимальне пристосування до сучасних глобальних процесів. Це пристосування відбувається по лінії продуктивних сил, виробничих відносин та господарського механізму. Причому воно відбувається в значній мірі шляхом використання способів, методів, принципів соціалізму. А це дає підстави твердити, що коли б досліджувані нами країни дотримувалися логіки розвитку класичного капіталізму, то їхні досягнення в економічному розвитку були б набагато меншими.

Опосередкованим підтвердженням висновку про те, що досягнення нових індустріальних країн були б неможливими без використання способів, методів, принципів соціалізму може бути практика ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах, в тому числі й Україні. Скажімо, сьогодні практично загальновизнаним є той факт, що економічна криза в постсоціалістичних країнах не в останню чергу спричинена відмовою тамтешніх урядів від регулювання економіки. Тобто надія на ринковий механізм господарювання як локомотив економічного зростання провалилася. І навіть найбільш послідовні прихильники ринкових перетворень змушені визнавати це і поступово вносити певні корективи у трансформаційні процеси. При сучасному рівні розвитку продуктивних сил неможливо відтворювальні процеси віддавати на відкуп стихійності та конкуренції.

Не менш переконливим опосередкованим доказом того, що без запозичення елементів економічної системи соціалізму досягнення нових індустріальних країн були б малопомітні, виступає політика доходів постсоціалістичних країн. Взявши курс на запровадження вкрай несправедливого розподілу матеріальних і духовних благ, тобто на розшарування суспільства на дуже багатих і дуже бідних, правлячі кола позбавили мотивації значну частину безпосередніх виробників. За мізерну платню люди не бажають працювати на "нових українців", "новых русских" і їм подібних.

Можна було б знайти опосередковане підтвердження дієвості й інших фактор, котрі спричинили швидке економічне зростання тих країн, які сьогодні поповнили індустріальний світ. Проте в контексті розгляду особливостей економічних систем нових індустріальних країн доцільно було зупинитися на тих факторах, які притаманні передусім економічній системі.