Основи економічної теорії (2001)

Економічні умови виникнення і розвитку агропромислової інтеграції.

Протягом останніх трьох-чотирьох десятиріч в економічно розвинених державах, а також у ряді країн, що розвиваються, сільське господарство і вся система виробництва продовольчих товарів, а також товарів із натуральної сировини зазнали складних організаційно-структурних змін. Вони полягають у зростанні конкуренції і спеціалізації сільськогосподарського виробництва, збільшенні частки харчових продуктів та сільськогосподарської сировини несільськогосподарських галузей економіки у загальних обсягах виробництва галузі, в поступовому формуванні агропромислового виробництва.

Під впливом НТР відбувається інтенсивний процес модернізації цілих галузей господарства, який виявляється у впровадженні якісно нових типів виробництва. Сутність цього процесу зводиться до становлення в сільському господарстві індустріальної форми праці, що приходить на зміну попередній традиційній, доіндустріальній, та утворенні відповідної форми його соціальної організації.

Реалізація досягнень НТР, розширюючи масштаби виробництва, об'єктивно потребує концентрації та спеціалізації виробництва. В основі цього процесу лежить розвиток суспільного поділу праці. Аналіз розвитку сільського господарства в різних країнах свідчить: чим вищий рівень їхнього економічного розвитку, тим чіткіше й рельєфніше виявляються еволюційні зрушення, які ведуть до усунення нерівномірності в розвитку промислової та сільськогосподарської праці. Інакше кажучи, в умовах високих рівнів розвитку продуктивних сил суспільний поділ праці об'єктивно зумовлює необхідність об'єднання раніше самостійних функцій і процесів на основі розвитку міжгалузевих зв'язків. При більш низькому рівні розвитку продуктивних сил суспільний поділ праці роз'єднував, спеціалізував галузі економіки, збільшував кількість самостійних господарських одиниць і функцій. Отже, суспільний поділ праці діє не абсолютно, а в системі об'єктивних економічних процесів. Окремі виробничі функції, операції, сфери і галузі не можуть розвиватися незалежно одне від одного. Тому спеціалізація — лише одна характеристика виробничого процесу, другою є кооперування.

Чим складнішими, багаточисельнішими і ширшими будуть зв'язки з виробництва готового до споживання продукту, тим нагальнішою стає потреба зведення в єдине ціле вузькоспеціалізованих галузей, підприємств і виробництв. Доцільність розвитку цих зв'язків зумовлена рядом чинників, основними з яких є досягнення високої стабільності та ритмічності в постачанні переробних підприємств сільськогосподарською сировиною; розвиток вузької спеціалізації, а отже, і концентрації виробництва, що забезпечує економію праці, повнішу зайнятість робочої сили протягом року та ефективніше використання виробничих потужностей як у промисловості, так і у сільському господарстві; зниження витрат виробництва тощо.

Матеріальний фундамент для такого об'єднання створюється усуспільненням виробництва. Конкуренція і товарний обмін вузькоспеціалізованих і дезінтегрованих у процесі суспільного поділу праці підприємств породжують концентрацію виробництва, а на певному досить високому рівні розвитку продуктивних сил концентрація виробництва викликає різні форми кооперування, комбінування та інтеграції у межах міжгалузевих зв'язків і готує ґрунт для економічного об'єднання підприємств аграрного та промислового типу. Отже, агропромислова інтеграція — закономірне, економічно обґрунтоване і соціально необхідне явище. Це результат еволюційної дії ряду чинників, пов'язаних з НТР, посиленням суспільного поділу і кооперації праці.

Форми агропромислової інтеграції. Економічне об'єднання підприємств, що інтегруються, може набувати різних форм. Умовно їх можна поділити на дві основні групи — горизонтальні та вертикальні. І в тих, і в інших знаходять відбиття і конкретне втілення об'єктивний процес зростання усуспільнення виробництва, але в різних площинах.

Горизонтальна інтеграція виникла значно раніше, ніж вертикальна. Вона виявляється у зростанні частки великого виробництва в межах галузі. Цей процес ґрунтується на концентрації й централізації виробництва та капіталу, створенні спільних великих підрозділів з виробництва певної продукції. Це можуть бути комплекси, фірми, ферми, колективні, державні та кооперативні господарства.

Під вертикальною розуміють інтеграцію поза будь-якою однією галуззю. Вплив підприємства-інтегратора поширюється на суміжні галузі виробничої й економічної діяльності, які нерозривно пов'язані з ним у процесі виробництва певного продукту, його переробки і збуту. На відміну від промислового виробництва тут поєднуються неідентичні типи виробництва і діяльності. Найчастіше фірмою-інтегратором виступають промислові або збутові підприємства, які диктують фермерам чи сільськогосподарським і промисловим підприємствам технологію виробництва, умови постачання і збуту товарів, ціни, якість продукції. Інакше кажучи, вони с координаторами і організаторами виробництва. Така інтеграція охоплює сільське господарство, переробну промисловість, торгівлю, складське господарство, перетворюючи їх на органічну систему з єдиним управлінням. Організаційною формою об'єднання є агропромислове об'єднання.

Вертикальна інтеграція здійснюється у двох напрямах — встановлення вертикальних зв'язків на засадах договірних відносин між формально незалежними партнерами і прямого включення раніше самостійних підприємств до складу торгового чи промислового об'єднання, яке у такий спосіб стає агропромисловим. У результаті вертикальної інтеграції значно зростає ефективність виробництва кінцевого продукту, оскільки знижуються витрати виробництва у технологічній ланці, починаючи з виробництва і закінчуючи реалізацією готової продукції, відмови від проміжних ланок в організації й управлінні тощо.

У повоєнні роки на основі вертикальної інтеграції в розвинених країнах Європи та у США набула поширення «квазіформа» вертикальної інтеграції — диверсифікація. Сутність її полягала в проникненні великих промислових і торгових компаній, не пов'язаних між собою ні технологічно, ні функціонально, в сільське господарство, скуповування ними земель і організація на них виробництва певної продукції. Конкретним вираженням цієї форми інтеграції стали конгломерати. Однак на зміну конгломератному буму 50—60-х років, який не піддавався жодному логічному аналізу, прийшов період банкрутств, що змінився «упорядкуванням» конгломератів і відходом від надмірної диверсифікації як неефективної форми і переходом до зворотного руху в напрямі випробуваних на практиці форм вертикальної інтеграції.

Залежно від стадії виробництва кінцевого продукту, на якій функціонує фірма-інтегратор, розрізняють два види агропромислової інтеграції — пряму і зворотну. Пряма передбачає, що управлінські рішення щодо організації виробництва, а дуже часто й виробничо-фінансові функції бере на себе фірма, яка перебуває на попередніх ланках технологічного процесу, що охоплює виробництво, переробку і збут кінцевої продукції. Це може бути фірма, яка випускає засоби виробництва, або компанія з матеріального забезпечення. При зворотній інтеграції її організаторами є фірми «після-фермерської стадії виробництва». Це передусім переробні підприємства або торгові компанії, а подекуди й фермерські кооперативи, що спеціалізуються на переробці або збуті сільськогосподарської продукції. Значного поширення зворотна інтеграція набула у птахівництві й овочівництві у країнах ЄС і США.