Основи економічної теорії (2001)

Агропромислові зв'язки на рівні виробничих підприємств і фірм у своєму розвитку спираються на більш значний економічний інтеграційний процес — формування структурного новоутворення в економіці в цілому, яке дістало назву аграрно-промислового комплексу (далі — АПК).

Аграрно-промисловий комплекс — це вертикально інтегрована і скоординована сукупність галузей і підприємств, зайнятих виробництвом продовольства, продуктів з сільськогосподарської сировини, їхнім зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.

АПК — це не лише сукупність галузей і окремих підприємств загального організаційно-технологічного ланцюга, пов'язаних між собою модифікованими економічними відносинами. Його формування є загальнонаціональною, а в багатьох випадках і міжнародною координацією виробництва й реалізації великої групи споживчих товарів, насамперед продовольства та товарів, які прямо пов'язані з сільським господарством.

До складу АПК входять чотири сфери (блоки). Перша охоплює машинобудування (тракторне і сільськогосподарське, для легкої та харчової промисловості), хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин), мікробіологічну й комбікормову галузі тощо. До другої сфери входить власне сільське господарство. Третя сфера включає галузі, що забезпечують доведення сільськогосподарської продукції до споживача (заготівля, переробка, зберігання, транспортування, реалізація продукції). До четвертої сфери належать галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, матеріально-технічне постачання, складське і тарнетосподарство та сфера, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей — культурно-побутове обслуговування населення) тощо. Є й інші підходи до визначення сутності АПК та його сфер (блоків).

Функціональний зміст АПК можна визначити в процесі аналізу соціально-економічних міжгалузевих зв'язків на рівнях макроекономіки та підприємств. Інакше кажучи, всю розмаїтість міжгалузевих зв'язків, які характеризують розвиток АПК, слід розглядати в двох аспектах: організаційно-технологічному та соціально-економічному. В першому випадку аналізують конкретний характер та організаційно-виробничі особливості цього типу господарських зв'язків, у другому — соціальну природу цих відносин та визначають їхні наслідки.

Однак потрібно враховувати і те, що міжгалузеві зв'язки активно впливають на техніко-економічне становище в одних галузях АПК за рахунок впливу на них інших сфер. Цей вплив здійснюється шляхом як прямого технологічного ланцюга, так і опосередкованих і зворотних зв'язків.

Однією з важливих ознак взаємодії окремих галузей АПК і сфер у цілому є економічна і соціальна реорганізація аграрної сфери економіки, в якій найактивнішу участь беруть держава, промислові і торгові фірми, фермери тощо. Сам процес економічної взаємодії галузей у межах АПК у розвинених країнах характеризується як перехід від незалежного стихійного розвитку окремих галузей, підгалузей, виробництв і підприємств до системи поступової координації їхньої діяльності.

Найголовнішою економічною функцією АПК с задоволення потреб споживачів і зниження витрат на виробництво і переробку продукції, а також поліпшення соціальних умов працюючих. Ця мета досягається через розв'язання суперечностей і усунення негативних наслідків. Це і соціальна диференціація, і банкрутство фермерів, особливо дрібних, і втрата ними економічної та виробничої самостійності, і згортання виробництва певної продукції в деяких районах і навіть країнах, і загострення проблем реалізації продукції та зайнятості тощо.

Водночас не можна не бачити, що розвиток АПК сприяє підвищенню продуктивності праці, технічному нівелюванню сільського господарства і промисловості, підвищенню самозабезпеченості країн власними продуктами харчування, полегшенню та економії праці домогосподарок у процесі приготування їжі, підвищенню кваліфікації робочої сили, зменшенню аграрного перенаселення і впорядкування соціальної міграції тощо.

У більшості країн з перехідним типом економіки відбувається становлення агропромислового комплексу, де забезпечено лише організаційно-юридичне, а не економічне об'єднання ланок АПК. Його мета полягає у забезпеченні реальної економічної єдності, особливо між сільським господарством і взаємопов'язаними з ним галузями промисловості та інфраструктури, оскільки неузгодженість у їхньому розвитку та порушення еквівалентності в обміні між ними поки що не дають можливості досягти відчутних економічних і соціальних результатів.

В Україні розвиток інтеграційних процесів гальмується незбалансованим і нераціональним розвитком окремих галузей і сфер, які входять до складу АПК. Незбігання інтересів промислових міністерств і відомств з інтересами сільських трудівників зумовило різке підвищення цін на промислову продукцію, продукцію будівельного комплексу, дисбаланс між планами виробництва і матеріально-технічного забезпечення тощо. Все це послабило інтеграційні процеси, а в окремих випадках призвело навіть до дезінтеграції.

Розвиток і зміцнення інтеграційних зв'язків можливі на шляхах переходу до ринкових відносин, функціонування різних форм і типів господарств, подальшого вдосконалення економічного механізму взаємодії суміжних галузей.

Докорінне оновлення продуктивних сил під впливом НТР і становлення сучасного агропромислового виробництва має відбуватись через міжнародне співробітництво, надання дійової допомоги Україні з впровадження сучасних технологій, форм і методів господарювання, організації виробництва, створення підприємств переробки і зберігання вирощеного врожаю.

Державне регулювання агропромислового виробництва. Загострення суперечностей у сфері агропромислового виробництва зумовлює необхідність активізації держави щодо його регулювання з тим, щоб забезпечити, з одного боку, відповідний рівень цін, доходів та обсягів виробництва для виробників, а з іншого — охорону і правильне використання земель і водних ресурсів, а також наукове забезпечення розвитку АПК. Необхідність державного регулювання економіки зумовлена також тим, що аграрному сектору притаманна відсталість соціально-економічної структури, а отже, особлива гострота соціальних конфліктів і їх затяжний характер, пов'язаний у розвинених країнах з надвиробництвом, а в інших — з гострим дефіцитом продовольства. Крім того, є й інші причини, що зумовлюють необхідність такого регулювання.

Державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється практично в усіх країнах. Проте його мета, методи здійснення, а також механізм регулювання визначаються конкретними особливостями становища в АПК чи галузі, можливостями уряду тощо.

Так, закон 1933 р. про регулювання сільського господарства США ґрунтувався на концепції паритету. Вона передбачає, що співвідношення між цінами на продукцію фермерів і цінами на товари й послуги, які споживають фермери, мають залишатись незмінними. Для цього держава вводить ціни підтримки, або мінімальні ціни. Введення таких цін у США та в інших країнах призвело до таких наслідків:

оскільки ціна підтримки вища за ціну рівноваги, то наслідком є утворення надлишків продукції, яку має закупити уряд;

досягається «ефект особливих інтересів» за рахунок суспільства;

споживачі сільськогосподарської продукції вимушені платити вищу ціну, а отже, загальний рівень їхнього споживання зменшується;

суспільство втрачає в цілому, оскільки за його рахунок підтримується неефективне виробництво, збільшуються витрати на зберігання і реалізацію продукції та компенсацію;

проведення такої політики негативно впливає і на виробництво аналогічної продукції в інших країнах-експортерах.

Ураховуючи наслідки проведення політики паритету, уряди в різних країнах розпочали розробку і впровадження різних програм, спрямованих на обмеження пропозиції та збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію. Якщо обмеження пропозиції пов'язувалося з розробкою програм обмеження посівних площ, то підтримка попиту — зі створенням умов, що забезпечують більш високий попит. Наприклад, програма «Продовольчі талони» забезпечує стійкий попит на продукти харчування сімей з низьким рівнем доходу, а програма «Продовольство в ім'я миру» збільшила експортні можливості США.

У країнах колишнього радянського блоку агропромислове виробництво регулювалося за допомогою прямих та опосередкованих регуляторів.

До прямих економічних регуляторів можна віднести:

централізоване затвердження обсягів і цільовий розподіл інвестицій між галузями АПК;

обов'язковість виконання планів поставки продукції;

фінансування галузей з державного бюджету;

дотримання встановлених правил господарської діяльності;

дотримання правил будівництва та експлуатації виробничих об'єктів;

регламентований характер підготовки і використання кадрів.

До опосередкованих економічних регуляторів належать:

встановлення рівня цін та їхнього співвідношення:

система державних дотацій до цін;

регулювання рівня доходів підприємства;

регулювання рівня заробітної плати та індивідуальних доходів;

регулювання зовнішньоторгових зв'язків тощо.

У більшості розвинених країн з ринковим типом економіки держава, як правило, не має власних виробничих сільськогосподарських підприємств. Вона представлена переважно закладами і організаціями інфраструктури, що здійснюють в основному науково-дослідну та навчальну діяльність, агропропаганду, аналіз ринкових зв'язків між сферами АПК, вивчають кон'юнктуру ринку. При цьому державні заклади й організації працюють у найтіснішому контакті з університетами та центрами науки, метеорологічною службою, агрокосмічними закладами тощо. їхні дані для прогнозування врожайності, визначення перспектив агропромислової інтеграції, попиту і пропозиції на певну продукцію, тенденцій розвитку світової продовольчої проблеми, розробки та впровадження заходів з охорони навколишнього середовища, регулювання трудових відносин широко використовуються в практиці.

Результатом державного регулювання в агропромисловому виробництві є подальше удосконалення кооперації, яка отримала для свого розвитку додатковий імпульс. Тепер жоден фермер (товарна ферма) не працює самостійно — він просто не здатний на це внаслідок існуючих умов, широкого розвитку спеціалізації та інтеграції виробництва. Так, у Швеції всі фермери об'єднані у відповідні кооперативи, причому кожен з них бере активну участь у двох і більше кооперативах. У Данії, Норвегії, Фінляндії більш як 70 відсотків збуту сільськогосподарської продукції та 50—60 відсотків поставок фермерам засобів виробництва належать кооперативам.

У Японії ці показники ще вищі. І хоча сільськогосподарська кооперація не гарантує фермерів від банкрутств, водночас вона відповідає інтересам фермерства, створює досить ефективний господарський механізм щодо налагодження міжгалузевих зв'язків у межах АПК.

Значні труднощі в забезпеченні населення продуктами харчування зазнають країни зі слаборозвиненою економікою. Найбільш напружене становище зберігається в Африці, де темпи зростання населення випереджають темпи виробництва сільськогосподарської продукції. З середини 70-х років валове виробництво зерна в цьому регіоні виросло на 25 відсотків, а валовий збір на душу населення зменшився на 10 відсотків. Як передбачають економісти і демографи, нерегульованість демографічних процесів, неефективна державна політика щодо стимулювання розвитку національного сільського господарства можуть призвести до надзвичайної продовольчої кризи.

Загрозливий стан з розвитком АПК створився і в Україні. Для ліквідації кризових явищ в агропромисловому виробництві передбачено провести докорінний злам командної системи, стереотипів господарювання, структурно перебудувати аграрно-промисловий комплекс, перейти до реального плюралізму форм власності та господарювання, що і передбачається прийнятими Верховною Радою України законодавчими актами і указами Президента України.

Структурна перебудова в АПК. Серія технічних переворотів та поява нових технологій спричинили докорінні зміни в розвитку агропромислового виробництва, поставили перед країнами завдання подальшої зміни у формах реалізації наявних чинників виробництва, потребу пристосувати до продуктивних сил, які швидко змінюються, свої господарські механізми за рахунок проведення структурної перебудови в АПК. Ці процеси прискорилися завдяки технодргічній революції, яка зумовила докорінний переворот у технологічному способі виробництва на основі масового впровадження в АПК ЕОМ і безлюдних технологій. Як наслідок, масове вивільнення працівників зі сфери виробництва, що породжує гострі соціальні проблеми, з одного боку, а з іншого — диктує необхідність структурних змін між сферами та безпосередньо у сферах і галузях АПК. Останнім часом на ці процеси суттєво впливає екологічна обстановка у світі загалом, не кажучи вже про окремі країни і регіони.

Так, ще наприкінці 70-х років головним напрямом у сільськогосподарському машинобудуванні вважалось збільшення потужності та кількості механізмів, насамперед енергонасичених тракторів, комбайнів, автомобілів, ефективне використання яких потребувало значних розмірів оброблюваних площ чи обсягів продукції. Це призвело у США до розорювання так званих маргінальних земель, тобто пасовиськ і лугів, до ерозії орних земель (близько 40 відсотків). Таке саме становище і в інших країнах. Вихід було знайдено у широкому впровадженні нових технологій обробітку землі та використання «малої» техніки. У зв'язку з тим, що в найближчий час відроблять свій ресурс машини виробництва 90-х років, парк машин поповнюватиметься переважно за рахунок техніки нового покоління, умови роботи на яких більш комфортні та зберігають здоров'я людини. Незважаючи на високі ціни через насичення машин і механізмів спеціальною апаратурою (комп'ютери, кондиціонери тощо), попит на них буде стійким, а з появою нових ринків збуту навіть зростатиме. У цьому ж напрямі розвиватиметься і сільськогосподарське машинобудування України.

Особливого значення набуває якість продуктів харчування. На сьогодні всі хочуть знати, чим вони харчуються, скільки в тому чи іншому продукті калорій, солей, цукру, жирів та інших речовин, як впливають вони на загальний стан здоров'я людини.

Особливе занепокоєння викликають хімічні елементи, що містяться в добривах, пестицидах, інсектицидах та інших препаратах, які проникають після їх застосування у продукти харчування. У зв'язку з цим значна частина населення не задоволена станом навколишнього середовища і порушенням правил застосування мінеральних добрив, засобів боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур як причинами, які призводять до різних захворювань. Це зумовило переорієнтацію фермера на запити споживача з тим, щоб забезпечити його екологічно чистою продукцією, хоча така продукція реалізується за підвищеними цінами.

У структурі АП К виникла порівняно нова галузь — природоохоронне господарство. Вона створюється буквально, на наших очах: зосереджується на державних підприємствах, у національних парках, заказниках, водоохоронних спорудах, зонах відпочинку тощо. Поряд з державними функціонують приватні та акціонерні підприємства, що спеціалізуються на виконанні робіт, пов'язаних з природоохоронними заходами.

Значно зросла і сфера обслуговування. У сільській місцевості з'явилися сучасні підприємства сфери послуг: магазини і торгові центри, центри автосервісу, побутового обслуговування, засобів зв'язку. Зростання сфери обслуговування зумовлено поширенням практики масового відпочинку міських жителів у сільській місцевості, поза курортними центрами — на фермі, в лісі, біля річки тощо.

Проте головна роль у структурних зрушеннях аграрної економіки належить промисловості, що концентрується, як правило, в невеликих містечках, які лежать у центрі сільського району. Завдяки добре розвиненій транспортній інфраструктурі ці точки зосередження промисловості акумулюють вільну робочу силу, утворюючи так звані полюси розвитку. В таких містечках набувають поширення невеликі та середні за розмірами підприємства, які використовують фондозберігаючу (ресурсозберігаючу) форму НТП, залишаються фінансово здоровими (стійкими) підприємствами.

З позицій макроекономіки для забезпечення пропорційності в АПК важливо враховувати три взаємопов'язаних аспекти: пропорції між сферами, всередині сфер, між АПК та іншими комплексами.

Намітились значні структурні зміни і у розвитку АПК в Україні, що зумовлено потребами його внутрішньої збалансованості. Результативність праці уже визначається не кількістю виробленої, а доведеної до споживача продукції. А це, як відомо, залежить насамперед від технології виробництва, ефективності переробки і зберігання продукції. Лише за рахунок останнього чинника можна збільшити продовольчі ресурси в нашій країні на 20 відсотків. Це не лише економічна, а й моральна проблема, оскільки за умов панування ще споживацької свідомості у більшості селян значна кількість вирощеної трудівниками продукції гине у них на очах, залишаючи їх байдужими. У зв'язку з цим важливим напрямом структурної перебудови є відмова від спорудження підприємств-гігантів у містах, переміщення переробки до місць її виробництва.

Структурні зміни між галузями АПК зумовлені також скороченням частки живої праці в сільському господарстві. Це загальна позитивна тенденція. В міжнародних порівняннях головним критерієм рівня розвитку АПК є саме ця пропозиція. Проте слід ураховувати, що лише абсолютне скорочення чисельності зайнятих у агропромисловому виробництві при збільшенні (або стабільному рівні) виробництва продукції може свідчити про підвищення продуктивності інших чинників виробництва.