Основи економічної теорії (2001)

Виходячи з особливостей агропромислового виробництва, можна в основних рисах виділити ті особливості підприємницької діяльності, які не притаманні іншим галузям, або набувають особливого значення для розвитку бізнесу в АПК. Для більшості країн ще й сьогодні головною формою організації виробництва сільськогосподарської продукції є сімейна ферма, а отже, фермер може розраховувати лише на себе. Для цього він повинен (і це закріплено в законодавстві багатьох країн) мати щонайменше середню сільськогосподарську освіту, знати техніку і вміти правильно її експлуатувати, бути добре обізнаним з сучасними технологіями вирощування і переробки сільськогосподарської продукції, знати облік, уміти користуватись обчислювальною технікою тощо.

Оскільки земля в сільському господарстві виступає як основний чинник виробництва, підприємець насамперед повинен дбати про її продуктивність. Аграрне виробництво, хоч і ґрунтується на природних чинниках, але рівень його продуктивності значною мірою залежить також від соціальних чинників, з одного боку, а з іншого — від рівня розвитку науки, техніки, технології, їхнього практичного впровадження у процес виробництва з метою досягнення вищого економічного ефекту, а отже, спрямування значних коштів на проведення цих заходів.

Першочергового значення для агробізнесу набуває визначення розміру підприємства. Підприємець повинен урахувати як історичні умови його розвитку, так і загальний рівень розвитку економіки країни, попит на продукцію, витрати на її виробництво, необхідний рівень спеціалізації, систему ведення і технічний та технологічний рівень виробництва, кількість працюючих та їхню кваліфікацію, рівень цін, рівень економічного прибутку, напрями державного регулювання економіки тощо.

Відносно велика залежність від кліматичних умов зумовлює значний ризик з боку підприємців, змушених витрачати частину капіталу на страхування, хоча повністю передбачити всі можливі колізії, пов'язані з повенями, засухою, втратами від шкідників і хвороб сільськогосподарських рослин і тварин, неможливо. А в тих країнах, де страховий бізнес сільськогосподарського виробництва перебуває у зародковому стані і не перестраховується державою, підприємці нерідко несуть прямі збитки, через що змушені брати позику під заставу землі. Слід також ураховувати, що в сільському господарстві частина капіталу (продуктивна і робоча худоба, плодово-ягідні насадження, насіння, корми тощо) відтворюється у нетоварній формі, оборот капіталу проходить значно повільніше. Це зумовлює вищу капіталомісткість виробництва, а зрештою, і більший ступінь ризику підприємця за рахунок більш високої капіталомісткості одиниці доходу і більш низької норми прибутку.

Сезонний характер виробництва у землеробстві зумовлює особливості організації праці, визначає певні вимоги до спеціалізації підприємств, що є причиною нерівномірності надходження продукції та доходів протягом року, вимагає більш широкого, ніж в інших галузях, користування кредитними ресурсами.

Однією з найгостріших проблем розвитку агропромислового виробництва є те, що сільське господарство, роблячи значний внесок в економіку країни, несе непропорційно велику частку витрат, пов'язаних з цим розвитком. Це виявляється у фермерській проблемі в США, «ножицях цін» в Україні, Франції та Німеччині, фінансуванні розвитку промисловості за рахунок села у колишньому СРСР та інших країнах. Загальним у цих процесах є те, що працівники сільського господарства, як правило, одержують доходи нижчі від середнього рівня по країні. Це стосується як підприємців, так і тих працівників, що працюють за наймом, їхні доходи нестійкі. Так, у США в 1960 р. фермерські доходи становили 75 відсотків від нефермерських, на початку 80-х років воно наблизилось до 80 відсотків. Дещо зросли фермерські доходи на початку 90-х років, але розрив поки що зберігається, 20 відсотків фермерського населення живе в бідності порівняно з 14 відсотками населення США загалом.

У довготерміновому плані для країн з соціально-ринковим типом економіки фермерська проблема породжується нееластичним попитом на продукцію агропромислового виробництва. Швидке зростання пропозиції є результатом технічного прогресу, тоді як відставання попиту зумовлено не досить високим рівнем доходу основної маси споживачів, зниженням коефіцієнта народжуваності, а також відносною іммобільністю ресурсів. Нееластичність попиту виявляється в тому, що збільшення покупок на 1 відсоток потребує зниження ціни як мінімум на 4 відсотки.

Нееластичний попит, пов'язаний з додатковим виробництвом сільськогосподарської продукції за умов НТР, зумовлює швидке зменшення її граничної корисності. Водночас слід мати на увазі, що навіть у таких країнах, як США, де кожен фермер забезпечує сільськогосподарською продукцією приблизно 100 чол., багато ферм не спроможні використати досягнення НТР, оскільки вони з тих чи інших причин низькоефсктивні, фермери не мають коштів для їхнього технічного переоснащення. А в Німеччині, навіть маючи змогу збільшити виробництво і зменшити за рахунок цього витрати, фермери наштовхуються на жорстку політику квотування в межах ЄС.

Відносна іммобільність ресурсів полягає в тому, що незважаючи на падіння цін на продукцію, а отже, і доходів фермерів, вони не поспішають залишати свої ферми задля більш прибуткових вкладень свого капіталу. Це призводить до надлишку чисельності самих фермерів, змушує їх ділити між собою «шматок пирога», що зменшується. А це означає, що фермери не можуть скоротити витрати виробництва, скоротивши самих себе. Крім того, за умов економічної кризи кількість фермерських господарств збільшується, оскільки міграційні потоки змінюють свій напрям на протилежний — з міста на ферму.

Для країн, що переходять до ринкової економіки, низькі доходи в сільському господарстві історично притаманні на всьому етапі їхнього розвитку за умов так званого соціалістичного етапу, а також сьогодні. Проте на відміну від соціально-ринкової системи господарювання причини такого становища тут зовсім інші. Це і відсутність різних форм власності, свободи підприємництва і вибору, конкуренції та особистого інтересу, коли вся економічна політика нав'язувалась згори. Тому й сьогодні так важко перебороти «диктат лінивих» в Україні і в інших країнах СНД, оскільки і тепер результати підприємницької діяльності практично не залежать від виробника. Тому дедалі більше законодавців від селянських партій схиляються до думки про встановлення індексу паритету, що дало б можливість деякою мірою захистити інтереси підприємців. Отже, лише дійова державна підтримка нових форм організації виробництва, забезпечення необхідної правової бази і суспільної атмосфери здатні сприяти активізації агробізнесу.