Основи економічної теорії (2001)
16.2. Сукупний попит і сукупна пропозиція: сутність, детермінанти, компоненти, взаємодія.
Сукупний попит — це суспільна потреба, яка подана на ринок у грошовій формі такими суб'єктами, як індивідуальні та виробничі споживачі, уряд
Сукупний попит можна також тлумачити як такий реальний обсяг національного виробництва, який домашні господарства, підприємства, уряд (держава), зарубіжні країни готові купити за будь-якого можливого рівня цін. Американські економісти С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі вважають, що сукупний попит— це сума коштів, які економічні суб'єкти планують витратити на товари вітчизняного виробництва. Кількісно сукупний попит визначається плановим рівнем витрат в економіці.
Чинники сукупного попиту. До чинників, що визначають сукупний попит, належать рівень цін, доходи населення і його наміри на майбутнє, податки, інвестиції підприємств тощо.
Певний вплив на формування сукупного попиту мають також демографічні чинники, географічні особливості, національні та історичні традиції, професійна структура, майнова диференціація населення країни тощо.
Визначальним серед перелічених чинників є загальний рівень цін. Чим нижчий цей показник за інших однакових умов, тим більшу частину реального обсягу національного виробництва захочуть придбати населення, фірми, уряд, а також зарубіжні споживачі — індивідуальні та інституційні. У макроекономіці під «іншими однаковими умовами» для сукупного попиту слід розуміти макроекономічну політику уряду.
Залежність між рівнем цін і реальним обсягом національного виробництва, на який існує попит, є оберненою або від'ємною. Обов'язковою вимогою реального виміру обсягів сукупного попиту є показник рівня інфляції.
Компоненти сукупного попиту. Головними компонентами сукупного попиту або сукупних витрат у відкритій економіці є споживчий попит (або споживчі витрати) СпП, інвестиційний попит (або інвестиційні витрати) ІП, попит уряду (або державні витрати) ПУ, чистий експорт ЧЕ.
Споживчий попит визначають як плановий або бажаний рівень витрат на придбання споживчих товарів. Ідеться про споживчі витрати домашніх господарств або особисті споживчі витрати. Зазначені витрати містять витрати домашніх господарств на предмети споживання тривалого призначення і товари поточного споживання, споживчі витрати на послуги.
Інвестиційний попит — це наміри або плани фірм щодо збільшення свого фізичного та інтелектуального капіталу. Це не що інше, як інвестиційні витрати всіх підприємств країни. Інвестиційними товарами є техніка і технологія; заводи, фабрики і житлові будинки; неспожитий продукт у формі товарних запасів; знання (інтелект) майбутніх працівників фірми тощо.
Чистий експорт є тією частиною витрат, на яку зарубіжні витрати на національні товари і послуги перевищують національні витрати на іноземні товари і послуги.
Отже, сукупний попит можна подати у вигляді такої лінійної моделі:
СП = СпП + ІП+ ПУ+ ЧЕ.
У цій моделі сукупного попиту головними складовими є споживчий та інвестиційний попит (табл. 6).
СП = СпП + ІП.
Дані табл. 6 показують, що сума СпП та ІП на практиці становить більшу частину СП.
(СпП + ІП) > (ПУ + ЧЕ).
Крива сукупного попиту СП характеризує обсяг усіх товарів і послуг, на які пред'явлений попит за кожного конкретного рівня цін (рис. 21).
Крива має негативний (від'ємний) нахил: зниження загального рівня цін за інших однакових умов (зокрема, за умови незмінності рівня пропозиції грошей) призводить до зростання кількості товарів і послуг, на які пред'явлено попит. Це зумовлено такими головними трьома причинами: зростання багатства споживачів, що стимулює попит на товари споживання;
зниження відсоткових ставок, що сприяє зростанню попиту на інвестиційні товари;
зниження обмінного курсу національної валюти, внаслідок чого зростає чистий експорт.
Йдеться, власне, про ефект багатства, ефект відсоткової ставки та ефект імпортних закупівель.
Ефект багатства (ефект Пігу). Якщо змінюється рівень цін у країні, змінюється і величина реального багатства (реальних грошових запасів) населення. Багатство домашніх господарств — переважно різноманітні фінансові активи (гроші, облігації та інші активи, що мають постійну номінальну вартість). Наприклад, якщо ви маєте 2000 грн. готівкою, то при зростанні рівня цін утричі реальне багатство, представлене цією кількістю гривен, зменшиться втричі. Зменшення реального багатства (реальних грошових запасів) призведе до зменшення СпП за умови зростання загального рівня цін. Саме це і відбивається в негативному нахилі кривої сукупного попиту СП.
Ефект імпортних закупівель (ефект Манделла-Флемінга). Він означає, що при зростанні загального рівня пін у країні товари і послуги іноземного виробництва стають порівняно дешевшими (звичайно, за інших однакових умов). Домашні господарства купуватимуть більше імпортних товарів і менше вітчизняних. Іноземці скоротять свій попит на товари цієї країни, оскільки вони дорогі. Отже, зменшиться експорт і збільшиться імпорт. Це означає, що чистий експорт зменшиться, а відповідно зменшиться і загальний обсяг сукупного попиту.
Модель сукупного попиту передбачає також дослідження чинників, що призводять до зсуву кривої СП вліво або вправо. Це може відбуватися під впливом таких нецінових чинників сукупного попиту, як збільшення грошової маси, зміна ставок податків, інфляційні очікування населення, збільшення державних витрат тощо. Ці зсуви показано на рис. 21.
Наприклад, збільшення грошової маси (або пропозиції грошей) призведе до зниження ціни грошей, тобто до зниження відсоткової ставки і стимулюватиме зростання інвестиційних та споживчих витрат. Через це навіть при зростанні рівня цін сукупний попит збільшується, що відображається зсувом кривої СП вправо, в положення СЯ,. Те саме відбуватиметься і при зменшенні податкових ставок, що стимулюють розширення інвестиційного та споживчого попиту. Проте збільшення податкових ставок призведе до зсуву кривої СП вліво, в положення СП2.
Нецінові чинники, на які не сподівались економічні агенти, можуть спричинити зсуви сукупного попиту, які прийнято називати шоками сукупного попиту.
Сукупна пропозиція та її детермінанти. Сукупну пропозицію визначають як_кількістьхтворюваних матеріальних благ і послуг, які виробники при кожному можливому рівні цін пропонують на ринку. Піддприємці при цьому прагнуть досягти потенційного (а точніше — природного) рівня виробництва, адже такої мети прагне досягти будь-яка економічна система. Природний рівень виробництва ВВПпр — це обсяг виробництва за умов природного, або нормального безробіття. Природний рівень виробництва — це той його обсяг, до якого національна економіка прагне в довготерміновому часовому періоді. У короткотерміновій перспективі спостерігається розрив між природним і фактичним рівнями випуску продукту. Через це сукупна пропозиція тісно пов'язана з рівнем природного обсягу національного виробництва. Сукупну пропозицію визначають за розміром виробничих витрат, серед яких головними є праця і капітал, та рівнем продуктивності, яку ці витрати забезпечують (технологічний рівень суспільства). Високі ціни створюють стимули для виробництва додаткової кількості товарів і пропозиції їх для продажу, а низькі ціни зумовлюють скорочення реальних обсягів виробництва. Саме тому залежність між рівнем цін і обсягом національного продукту, який виробники поставляють на загальний ринок, є прямою. Отже, обсяг виготовленої продукції, яка пропонується споживачам за інших однакових умов, тим вищий, чим вищий рівень цін, за якими підприємства можуть продавати вироблені ними товари і послуги. При цьому термін «інші однакові умови» означає заданий рівень цін на ресурси, задану технологію та рівень потенційного випуску, рівень оплати праці (що особливо важливо) тощо.
Отже, сукупна пропозиція пов'язує ринок товарів, на якому підприємства пропонують свою продукцію, з ринком праці, на якому формується рівень зайнятості та встановлюється оплата праці.
Крива сукупної пропозиції. Графічний аналіз кривої сукупної пропозиції СПр є значно складнішим, ніж дослідження кривої сукупного попиту СП. Крива сукупної пропозиції показує зв'язок між обсягами виробництва і продажем фірмами товарів і послуг за кожним конкретним загальним рівнем цін. Зазначений зв'язок залежить від часового горизонту (коротко- і довготермінового періоду), який розглядається. Головна відмінність між коротко- і довготерміновим часовими періодами полягає в динаміці сукупної пропозиції.
Крива довготермінової сукупної пропозиції ДСЯр (рис. 22).
У довготерміновому часовому періоді обсяг сукупної пропозиції не залежить від загального рівня цін. Через це крива сукупної пропозиції вертикальна у точці природного рівня виробництва. Адже головними чинниками, від яких залежить обсяг сукупної пропозиції в довготерміновому періоді, є пропозиція капіталу і праці, доступні технології виробництва.
Будь-яка зміна в економіці, що впливає на природний рівень виробництва, призводить до зсуву кривої довготермінової сукупної пропозиції ДСПр.
Збільшення основного капіталу зумовлює зростання продуктивності, а отже, рівня виробництва. При цьому крива ДСПр зсувається вправо, в положення ДСПРу
Зменшення основного капіталу спричиняє зниження продуктивності, зменшення загального обсягу виробництва і зсув кривої ДСЯр вліво, в положення ДСПр2.
Підвищення рівня мінімальної заробітної плати зумовлює зростання природного рівня безробіття, а отже — зменшення загального рівня національного виробництва. За цих умов крива ДСПр переміститься вліво, в положення ДСЛРг
Ефективна система страхування спонукає людей, котрі втратили роботу, активізувати пошук нової. Це сприяє зниженню фактичного (іноді навіть природного) рівня безробіття, збільшенню обсягу виробництва і зсуву кривої ДСПр вправо, в положення ДСЛРТ
Крива короткотермінової сукупної пропозиції КСПр (рис. 23).
У короткотерміновому періоді зниження загального рівня цін призводить до зменшення загального обсягу пропонованих товарів і послуг. Крива КСПр має позитивний нахил. Ідеться про те, що впродовж 1—2 років зростання рівня цін в економіці призводить до збільшення кількості пропонованих товарів і послуг, а зниження рівня цін — до зменшення обсягу сукупної пропозиції.
Причини, що зумовлюють пряму залежність між загальним рівнем цін і обсягом національного виробництва (позитивний нахил кривої короткотермінової пропозиції"), макроекономісти пояснюють на основі таких економічних теорій, як неокласична теорія неправильних уявлень, кейнсіанська теорія негнучкої оплати праці, неокейнсіанська теорія негнучких цін.
Зазначені теорії мають певні відмінності, проте ґрунтуються на одному принципі: кількість пропонованих товарів і послуг відхиляється від довготермінового (природного) рівня, якщо рівень цін, що встановився, не відповідає сподіванням суб'єктів національної економіки. Якщо рівень цін перевищує очікувані значення, рівень виробництва зростає і перевищує природний рівень виробництва, а якщо загальний рівень цін нижчий за очікуваний рівень, обсяг національного виробництва не досягає природного рівня виробництва.
Неокласична теорія неправильних уявлень економічних суб’єктів про рівень цін ґрунтується в основному на працях М. Фрідмена і Р. Лукаса. За цією теорією зміни загального рівня цін можуть породжувати тимчасову помилкову думку постачальників щодо ситуації на ринках продукту. Це, в свою чергу, зумовлює неправильну реакцію виробників. Унаслідок цього крива сукупного попиту в короткотерміновому періоді має позитивний нахил.
Припустімо, що загальний рівень цін знизився порівняно з рівнем, який очікували виробники. Постачальники можуть помилково виходити з того, що змінилися відносні ціни на продукт, який вони виробляють. Виробники фіксують зниження цін раніше, ніж вони помітять зниження цін на більшу частину споживчих товарів і промислове устаткування. Реакція виробника полягає, по-перше, в зменшенні пропозиції свого продукту. По-друге, працівники помітять зниження номінальної оплати праці перш, ніж виявлять, що зменшились ціни і на товари, які вони постійно купують. При цьому вони роблять висновок, що винагорода за їхню працю тимчасово скоротилась, а звідси — зменшення пропозиції праці як реакція працівників на певну економічну ситуацію.
Отже, ці два випадки свідчать про негативний вплив неправильних уявлень постачальників про відносні ціни на обсяг пропонованих товарів і послуг.
Кейнсіанська теорія негнучкої оплати праці. Згідно з цією теорією крива сукупної пропозиції має позитивний нахил тому, що в короткотерміновому періоді номінальна оплата праці змінюється дуже повільно, тобто їй притаманна негнучкість. Певною мірою негнучкість номінальної оплати праці пояснюється довготерміновими контрактами міме працівниками і фірмами, в яких зафіксовані її розміри, прийнятими нормами та поняттями про справедливість, що впливають на встановлення номінальної оплати праці й непідвладні часу. Негнучкість оплати праці означає, що за умов низького рівня цін на товари виробництво стає маловигідним, а це спонукає виробників до зниження обсягу пропонованих товарів.
Неокейнсіанська теорія негнучких цін пояснює позитивний нахил кривої короткотермінової сукупної пропозиції інертністю до змін економічних умов не тільки оплати праці, а й цін на інші товари та послуги. Таку інертність представники цієї теорії пов'язують з витратами на регулювання цін. тобто витратами «меню» (вартістю друку і розповсюдження каталогів, часом, потрібним для зміни цінового ярлика). Саме тому ціни на товари і послуги, як і оплата праці, є негнучкими.
Однак слід зазначити, що кожна економічна теорія називає причину, яка є тимчасовою: з часом неправильні уявлення будуть виправлені, номінальна оплата праці буде врегульована, ціни зміняться, а отже, у довготерміновому періоді крива сукупної пропозиції буде вертикальною.
Після аналізу сукупного попиту і сукупної пропозиції доцільно розглянути макроекономічну рівновагу.
Макроекономічна рівновага. Основні положення теорії економічної рівноваги розроблені ще представниками класичної економічної школи. Суттєвий внесок у розвиток теорії макроекономічної рівноваги зробив К. Маркс. Він уперше сформулював і науково обґрунтував методологічні принципи рівноваги. К. Маркс назвав постійну тенденцію різних сфер виробництва до рівноваги реакцією проти порушення цієї рівноваги. Теорія економічної рівноваги посідає чільне місце і в сучасних економічних теоріях. Наприклад, американські економісти Дж. Гікс і К. Ерроу (1972 р.) та Жерар Дебре (1983 р.) були удостоєні Нобелівської премії з економіки за розробку теорії загальної економічної рівноваги.
Економічна рівновага відбиває такий стан економіки, за якого досягаються стійке врівноваження взаємодіючих структур, їхнє взаємне збалансування. Йдеться про врівноваження економічної системи саморегуляторами ринкового механізму.
Макроекономічна рівновага характеризує внутрішній стан самовпорядкованої ринкової системи. За Самуельсоном, макроекономічною рівновагою є такий стан національної економіки, який зберігає здатність до саморегулювання. Йдеться про те, що розбалансованість економіки, яка виникає під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, усувається силами, які автоматично «викликаються» до дії.
Економічна рівновага означає відповідність між ресурсами і потребами. Потреби практично завжди випереджають ресурси. Економічна рівновага здебільшого досягається або завдяки обмеженню потреб, або завдяки збільшенню й оптимізації ресурсів. Через це економічна рівновага має розглядатися в поєднанні з ефективністю виробництва, оскільки вона є засобом досягнення її. У цьому разі ефективність виробництва можна трактувати як ступінь використання наявних у суспільстві ресурсів.
Отже, економічна рівновага — це такий стан економіки, за якого вироблений продукт реалізований, а попит задоволений. Вона досягається в процесі взаємодії та взаємопристосування всіх сфер, елементів, чинників національного виробництва.
Види макроекономічної рівноваги. На рівні макроекономіки розрізняють такі види рівноваги: ідеальна (теоретична), реальна, загальна (повна), часткова, коротко- і довготермінова тощо.
Часткова макроекономічна рівновага — це кількісна рівність (або відповідність) двох взаємопов'язаних параметрів чи сторін національної економіки. Прикладами часткової макроекономічної рівноваги є рівновага виробництва і споживання, рівновага попиту і пропозиції, рівновага доходів і витрат державного бюджету, рівновага купівельної спроможності і товарної маси.
Теорію часткової економічної рівноваги розробляв відомий англійський економіст А. Маршалл. Щоправда, А. Маршалл, як і інші представники класиків і неокласиків (Д. Рікардо, А. Сміт, Ж.-Б. Сей, А. Пігу), не оперував макроекономічними (агрегованими) категоріями, хоча в його мікроекономічному аналізі прослідковувалися чіткі уявлення про функціонування ринкової економічної системи, досконалу конкуренцію в цілому. Досліджуючи умови часткової рівноваги ринкової економічної системи, А. Маршалл стверджував таке: 1) попит і пропозиція формуються не самі собою, а тільки в процесі їхньої взаємодії; 2) у відносно короткі періоди за умов незмінних розмірів виробництва активну роль відіграє попит, а в тривалі періоди попит поступається визначальною роллю пропозиції; 3) за певних передумов ринок внаслідок дії внутрішніх закономірностей прагне досягти рівноваги.
Загальна економічна рівновага — це узгоджений розвиток усіх сфер національної економіки. Основою загальної економічної рівноваги є відповідність між попитом і пропозицією всіх товарів і послуг (споживчих благ, засобів виробництва, робочої сили тощо). Умовою встановлення загальної макроекономічної рівноваги є рівновага на всіх ринках, а не тільки на ринку продукції. Проте рівновагу національної економіки не слід зводити тільки до ринкової рівноваги. Адже на макроекономічну рівновагу поряд з ринковими чинниками впливають і такі чинники, як виробничі, політичні, демографічні, соціальні тощо. В цьому разі не є винятком і державне регулювання.
Серед передумов загальної макроекономічної рівноваги доцільно виділити такі головні: забезпечення відповідності суспільних цілей та економічних можливостей їхньої реалізації, створення можливості повного (звичайно, відносно повного) використання всіх економічних ресурсів країни, забезпечення відповідності загальної структури виробництва і структури споживання, забезпечення відповідності між попитом і пропозицією на всіх головних ринках.
Теорію загальної економічної рівноваги розробив відомий швейцарський економіст і математик Л. Вальрас (француз за походженням). Він виходив практично з класичного мікроекономічного постулату про егоїстичні прагнення окремих людей і фірм, що оптимізують споживання та доход (прибуток). Теоретик загальної економічної рівноваги дійшов висновку, що будь-яка ринкова економіка прагне до рівноваги у вигляді тенденцій. При цьому він обґрунтовує тезу, що обмін є тим інструментом, завдяки якому можна реалізувати взаємозалежність і досягти взаємоузгоджених пропорцій. Л. Вальрас стверджує, що загальна рівновага потребує наявності певних умов, серед яких він насамперед називає вільну конкуренцію, рівність усіх покупців на ринку, незмінність економічних ситуацій, замкненість економічних систем тощо. Ці умови загальної рівноваги існують в ідеалі як потенційна можливість і не більше. Вальрасова модель рівноваги національної економіки — це теоретична нормативна модель загальної макроекономічної рівноваги. Вона допомагає виявити систему функціональних залежностей, механізм формування рівноважних цін, з'ясувати, чому саме ринкова економіка прагне досягти загальної рівноваги, тощо. Однак на практиці умови, запропоновані Вальрасом, не реалізуються повністю. Адже загальний рівноважний стан економіка може спостерігатися за наявності структурних диспропорцій і не спостерігатится при прогресивній структурі. Проте теорія загальної макроекономічної рівноваги, розроблена Л. Вальрасом, є значним внеском у розвиток сучасної теорії та практики досягнення повної рівноваги національної економіки.
Теорія загальної макроекономічної рівноваги Л. Вальраса була доповнена та удосконалена Дж. Кейнсом і неокласиками.
Економічна рівновага не є явищем статичним. її компоненти динамічні: вони розвиваються і наповнюються новим змістом. Економічна рівновага ще й відносна, адже іноді вона переривається. Це пов'язано з тим, що економіка перебуває в постійному русі, розвитку, що супроводжується зміною фаз економічного циклу, економічної кон'юнктури, доходів тощо. При цьому варто зазначити, що економічна рівновага — це такий стан національної економіки, до якого вона постійно повертається відповідно до своїх власних закономірностей. Через це рівноважний стан може тільки умовно розглядатися як статична загальна рівновага в національній економіці.
Довготермінову рівноваги економіки наведено на рис. 24.
Рівноважний рівень національного виробництва і рівноважний рівень цін у зазначеній моделі визначаються перетином кривої сукупного попиту СП і кривої довготермінової сукупної пропозиції ДСПр. У точці А рівень національного виробництва збігається з природним рівнем виробництва ВВПпр. Через зазначену точку А проходить і крива короткотермі-
Графік загальної економічної рівноваги. Національна економіка може перебувати у стані як в коротко-, так і довготермінової рівноваги. Аналогову модель довготермінової нової сукупної пропозиції КСПр. Це вказує на те, що уявлення економічних суб'єктів, оплата праці та ціни відповідають довготерміновій загальній рівновазі економіки. Йдеться про те, що точка перетину кривої сукупного попиту СП з короткотерміновою кривою сукупної пропозиції КСПр збігається з точкою перетину кривої сукупного попиту СП з довготерміновою кривою сукупної пропозиції ДСПр.
На рис. 25 можна спостерігати зменшення сукупного попиту СП та його наслідки.
Зменшення сукупного попиту призводить до зсуву кривої сукупного попиту вліво, з позиції СП в позицію СП]. У короткотерміновому періоді економіка переміщується вздовж початкової короткотермінової кривої сукупної пропозиції КСП? з точки А в точку В. Унаслідок її руху загальний рівень національного виробництва зменшується від ВВП] до ВВП2, а рівень цін — від РЦХ до РЦ2. З часом внаслідок того, як уявлення людей, оплата праці й ціни узгоджуються, короткотермінова крива сукупної пропозиції переміщується вправо, з позиції КСПр в позицію КСПР], і економіка досягає точки С. У зазначеній точці нова крива сукупного попиту СП] перетинає довготермінову криву ДСПр. Рівень цін зменшується до РЦ$, а національне виробництво повертається до природного рівня ВВП].
При цьому слід також зазначити, що зміни (зменшення чи зростання) сукупної пропозиції також викликають переміщення економіки з початкової точки А в інші нові точки.
Припустімо, що національна економіка знаходиться в стані довготермінової рівноваги; несподівано різко суттєво зростають витрати виробництва в деяких фірмах. Як відреагує економіка на зростання витрат виробництва? За кожного певного рівня цін практично кожна фірма пропонуватиме меншу кількість товарів і послуг. У цій ситуації короткотермінова крива сукупної пропозиції зсувається вліво і займає нову певну позицію. Це означає, що в короткотерміновому часовому періоді економіка переміщується вздовж існуючої кривої сукупного попиту з початкової точки А в іншу нову точку; обсяг національного виробництва зменшується, а загальний рівень цін зростає. Отже, національна економіка перейде в такий стан, якому характерний економічний спад та інфляція, тобто стагфляція.
Узагальнюючи, слід зазначити, що: 1) зсув сукупного попиту має два важливі наслідки: в короткотерміновому періоді зсуви сукупного попиту зумовлюють коливання рівнів національного виробництва, а в довготерміновому зсуви сукупного попиту впливають на загальний рівень цін, але не на виробництво товарів і послуг; 2) чинники, що зумовлюють зсув кривої короткотермінової сукупної пропозиції вліво (наприклад, зростання витрат виробництва), можуть призвести до стагфляції.
Отже, в досягненні рівноважного стану національної економіки важливе значення мають сукупний попит і сукупна пропозиція, особливо їхня взаємодія.
Проте макроекономічний аналіз цим не вичерпується. Адже ми практично тільки назвали складові сукупного попиту, але конкретно не дослідили жодну, навіть головні — споживчий попит та інвестиційний попит. Тому далі зупинимося на розгляді саме споживання, заощадження та інвестицій як економічних категорій і економічних процесів.